КЛЮЧ ДО РОЗУМІННЯ НИНІШНЬОЇ ВІЙНИ
Олександр Шульга, доктор соціологічних наук, директор Інституту конфліктології та аналізу Росії
В Росії знову популярний шансон, серіал "Слово пацана" виривається в тренди, захисники прав ЛГБТ-спільноти стикаються зі серйозними законодавчими обмеженнями. Кожна з цих російських подій заслуговує на увагу.
Однак це лише епіфеномени важливішої характеристики російського суспільства, ім'я якій – кримінальна ментальність.
Дійсно, в сучасній Росії неприкрито плекають кримінальну ментальність.
І річ не тільки і не стільки в одіозних "пітерських підворіттях" – в путінському дитинстві та юності. Причини значно глибші, ніж особливості біографії конкретного чоловіка, навіть якщо він і керує країною.
Кримінальну ментальність виводять на соцієтальний рівень дуже системно. Для цього романтизують кримінальну систему цінностей як в офіційному дискурсі, так і у сфері розваг і культури загалом. Можна би було сказати, що кримінальна ментальність – це відгомін часів, коли "половина країни сиділа, а половина охороняла", а також 1990-х років, коли приналежність до організованої злочинності давала шанс втілити "пострадянську мрію".
Однак блатний жаргон, система "злодійських" життєвих орієнтирів напівжартома-напівсерйозно циркулює навіть серед молоді великих російських міст, котра не лише не жила жодного дня в радянські часи, а навіть народилася вже після 2000-го. Що вже казати про молодь малих міст і сіл, яка глибоко інтерналізувала "поняття" та "пацанський" етос, ще ширше прийняла його для себе як покоління 1990-х значна частина росіян середнього віку.
Звісно ж, не йдеться про те, що громадян підштовхують стати злочинцями в кримінальному розумінні цього терміну. На ціннісному рівні суспільству разом із кримінальною романтикою пропонують базову установку: закони є формальними документами, які в ім'я правди можна скоригувати де-факто або ж цілком проіґнорувати. Ті, хто їх порушують, – не завжди погані люди. І навпаки: ті, хто вимагають формального виконання закону, не завжди хороші.
Основне мірило – чи за правду людина, а решта – це вже другорядне. Культ насильства, гомофобія – лише супутники цієї базової установки, яка червоною ниткою проходить через кримінальну ментальність. Це, якщо хочете, один зі стовпів негласного суспільного договору в Росії: наш закон суворий, але ним можна в деяких (багатьох) випадках знехтувати.
І це одна з основних відмінностей, на якій сучасна (і не тільки сучасна) російська пропаганда наголошує: зацикленість Заходу на законі та його дотриманні висміюють і водночас протиставляють російському підходу – якщо треба знехтувати законами на догоду правді, то саме в Росії це можливо. Тому коли росіян запитують у стилі Даніли Багрова: що важливіше – правда чи закон? – більшість не вагаючись обирає перше.
Наступність поколінь Радянського Союзу, ери перебудови з 1990-х років та "путінської Росії" яскраво проявляється у практично ідентичних відповідях їхніх представників на це фундаментальне запитання. Це не якийсь, використовуючи західну термінологію, "тренд". Це щонайросійськіша "скрєпа", навіть глибинна риса не такого вже й глибинного народу.
Але що ж це за правда, задля якої можна проігнорувати або прямо порушити свої ж закони?
Існує кілька рівнів:
– індивідуальна правда;
– групова правда;
– і, звичайно ж, державна правда.
Принцип, зрештою, єдиний для всіх видів – і, своєю чергою, має моральну надбудову. Суть останньої – обґрунтування примату саме цієї правди над законом. Залежно від рівня й адресатів, на яких спрямоване це обґрунтування, використовують різні поняття. Це може бути відсилання до моральних постулатів, "пацанських" або "злодійських" понять, релігійних цінностей або державних, соцієтальних інтересів тощо. Сам принцип полягає в превалюванні прагматичного мотиву індивіда, групи або всієї держави.
Російський дискурс і вплетена в нього пропаганда розставляє пріоритет від державних інтересів до всіх інших. Негласний дозвіл або теоретична можливість порушувати чи іґнорувати закон в ім'я групових, а в деяких випадках індивідуальних інтересів також відіграє важливу роль. Адже державна система Росії залишає громадянам певну свободу порушувати закон на догоду егоїстичним мотивам, а не намагається повністю поглинути всі аспекти суспільного життя і поставити їх на служіння інтересам вітчизни.
Тож досвід інструментального сприйняття закону росіяни можуть отримати змалку і постійно й часто підкріплювати його у повсякденному житті. Так необхідне ставлення закріплюється як очевидне і не викликає у громадян запитань. Навпаки – інакше ставлення до закону викликає в них щонайменше підозру щодо лицемірства опонента: ми, мовляв, знаємо, як це насправді працює; не придурюйся, всі порушують, і ти теж.
Звісно, свобода порушувати чи обходити закон, керуючись індивідуальними чи груповими мотивами, також має свої чіткі межі. Красномовний приклад – війна Росії проти України і масова мобілізація на неї. Для перемоги над сусідньою країною, що вигідна РФ, індивідуальні мотиви (залишитися живим і здоровим) громадян відступають на задній план – спробувати обійти мобілізацію можна, але це не вважатимуть соціально, а тим паче державно прийнятним.
І ця ж війна – яскравий приклад сили і впливу кримінальної ментальності в російському суспільстві та цілей, задля яких її плекають владні еліти. Понад півтора року Росія здійснює неприкрите вторгнення, а ще майже десять років загалом – воєнну агресію проти України.
Як у 2014 році, так і нині те, що це є порушенням законів (як міжнародних, так і внутрішньоросійських), цілком очевидно для російських обивателів. Однак описане вище ставлення росіян до законів і превалювання над ними поняття "правди", яка має різні моральні надбудови, але завжди однаковий базис державного інтересу, призводять до того, що за весь цей час серед російського суспільства не виникло сприйняття цієї війни як незаконної й аморальної.
Зафіксоване неґативне ставлення до війни продиктовано передусім індивідуальними мотивами – скажімо, небажанням загинути самому чи щоб це не трапилося з близькими. Відсутність масового антивоєнного руху в РФ також пояснюється цим феноменом, а не лише страхом репресій або аномією.
Російська влада пропонує населенню бути спільниками і приймати правила гри: наш президент лукаво говорить світовим ЗМІ, що "нас там нема", і ми йому аплодуємо – як вправно він всіх намахав. Потім він каже, що це Україна перша напала в лютому 2022 року, а ми лише захищалися. Ми, звичайно, все розуміємо – але ж це на благо вітчизни сказано.
У цьому випадку "слово пац(х)ана" може бути брехливим, тому що заради спільної справи.
Ця базова установка толерантності стосовно порушення закону на догоду прагматичним інтересам є однією з головних небезпек початку нових агресивних війн з боку Росії як проти України, так і проти інших країн.
Крім того, вона є однією з базових перепон на шляху нормалізації відносин між країнами в доволі далекому й гіпотетичному майбутньому: коли російські політики навіть матимуть щире бажання налагодити стосунки з навколишнім світом, то зіштовхнуться зі запитанням суспільства у відповідь – а що ж такого сталося?
І взагалі: "Пацани не просять вибачення".
15.12.2023