Українська мова, її початки, розвиток та характеристичні її прикмети

Публікується за виданням:

Степан СМАЛЬ СТОЦЬКИЙ. Українська мова, її початки, розвиток та характеристичні її прикмети.

Бібліотека „Дзвонів“, ч. 6

Львів, 1933, Друкарня „Бібльос“, Львів, Японська 7

 

Почуття потреби короткого орієнтаційного вияснення в кар­динальнім для нас, та зі всіх боків затемнюванім питанні про українську мову, її початки та характеристичні її прикмети спо­нукало мене зібрати тут докупи все те, що ми про цю річ тепер знаємо. Може вдасться тим досягнути, щоб у нас виробилась одностайна думка в цій преважній справі.

 

Бо з поглядами на нашу мову вийшло у нас таке, як з по­глядами на Київську Русь, що все ще панує у нас непевність, що вона таке була, відки вона взялась, чия вона була, хто до неї має право. Ми попали в залежність від чужинецької науко­вої ідеольогії та сліпо повтаряли, що чужинці нас про те на­вчали. Як з Київської Руси зробили вони „общеруську" державу, так було їм ще потрібно і мову Київської Руси зробити „обще­руською", з чого зродилася у них теорія „праруської“ мови, „праруської“ єдности, щоб виправдати „єдину неділимую" полі' тичну єдність в найновіших часах, яку саме життя і чим раз глибше пізнання історичного розвитку українського народу вповні заперечувало. Наслідки того були такі, що і ми самі не знали, і досі ще напевно не знаєм правдивої ціни тому, що наші предки на ниві мовної культури створили, яких успіхів досягнули. А був у нас славний, роскішний розвиток нашої мови в старій добі, так роскішний, що та мова своєю високою культурою ще навіть і тоді, коли український народ стратив свою державність, свою політичну самостійність, здобула собі нові терени в Литві і Молдавії, зробила могутній посів культури в Московщині, під­била Білорусь зовсім під свій вплив. Але ми того факту ще й досі майже зовсім несвідомі, що великі здобутки духа україн­ського народу запліднювали тоді думку усіх його сусідів. Яка велика була його сила, видко з того, що саме в Московщині збереглися в переписі наші найкращі літературні твори, як По­вість временних літ, Слово о полку Ігоревім і багато инших. Дух той не переставав і далі творити нове в новіших часах, ство­рив нову, пишну літературну мову, відповідно до потреб нового часу, складав в ній нові твори, не менш знамениті своєю ідей­ностю, своєю службою вищій культурі. Але ми цього і досі не­доцінюєм, і досі трохи не зі зневагою на них дивимося, бо чужи­нецька наукова ідеольогія уважала потрібним про це мовчати або представляти той розвиток і поступ як зіпсуття, як каліцтво. І ми повірили чужинцям на слово, ми повірили, що аж з Енеї­дою Котляревського ми на світ народилися та що все те, що перед тим у нас було, була мертвеччина, був страшний занепад. Хоч в найновіших часах наше пізнання правдивого стану трохи збільшилося, ми все таки ще й тепер якось не довіряємо тому, що у нас в XVI. і XVII. в. кипіло духове життя та так сильно бурхало, що воно знов таки і Московщину наново запліднило.

 

Тим більше треба, щоб ми пізнали і в справі української мови усю правду, пізнали правдиву ціну творчого духа україн­ського народу.

 

 

1. Українська мова є мова словянська. Про ступень її спо­ріднення з иншими словянськими мовами є дві теорії: одна — виводить українську мову, як і всі инші словянські мови, прямо і безпосередно з одного з діялєктів прасловянської мови, так що всі словянські мови собі сестри; друга — після спільної пра­словянської доби установляє ще окрему добу „праруську", з якої нібито аж пізніше (в XII. в.) відокремилася українська, росийська (великоруська) і білоруська мова. В моїй граматиці (Smal Stockyj – Gartner: Grammatik der ruthenischen (ukrainischen) Spra­che, Wien, 1913) і в окремих працях: Розвиток поглядів про семю словянських мов і їх взаїмне споріднення, Прага 1927, та „Східні Словяни", Україна, Київ 1927, подана уся література цього пи­тання. Там я рішучо поборюю теорію окремої східно-словянської („праруської") спільноти і доказую безпідставність окремої „праруської" мови.

 

2. Українська мова бере свій початок прямо і безпосередно з того прасловянського діялекту, яким говорили прасловянські роди і племена східно-словянської области під конець прасловянської доби. Ця область сусідувала в словянській прабатьків­щині на південь з областю південно-словянських діялєктів — хорватського, сербського і словінського (болгарського), на пів­ніч з областю білоруського діялєкту (племен Дреговичів і Кри­вичів), а на захід з областями західно-словянських діялєктів — польського, словацького і чеського. Про таке сусідство свідчить спільність деяких дуже давніх звукових явищ, то з одною, то з другою діялєктичною групою.

 

3. В VI. і VII. в. по Хр. велика частина словянських племен вивандрувала поза межі своєї словянської прабатьківщини між Вислою і Дніпром на всі сторони світа (на південь, на захід і на північ), здобуваючи собі нові терени. Ті ж словянські племена, з яких склався опісля український народ, тілько в малій мірі посунулися тоді поза межі словянської прабатьківщини на схід за Дніпро, в значно більшій мірі лишилися вони на своїх давніх місцях, а крім того зайняли ще ті південні і західні території словянської прабатьківщини, з яких вивандрували південно- і західно-словянські племена, так що найбільшу частину колиш­ньої словянської прабатьківщини від найдавніших часів, а тим то і центральне становище серед словянських мов, ще й тепер займає український народ. Міграція українських племен ішла на схід, південь і захід.

 

4. Тоді то, з тим розходом словянських племен, закінчилася формально спільна словянська доба. Але звязки між пооди­нокими частинами великого словянського народу, між словян­ськими племенами, тим ще не зовсім перервалися, хиба що послабшали. Хоч словянські племена на нових оселях попали в нове, чужинецьке окруження, все ж таки ще досить довгий час жи­вуть вони давною спільною традицією, розробляють в своїй мові винесені з прабатьківщини зародки і розвиткові тенденції остан­ньої спільної доби.

 

5. З тої першої, ще діялєктичної доби винесла українська мова такі важніші свої признаки, що вже тоді виріжняли її як діялєкт прасловянської мови від инших таких діялєктів в окрему діялєктичну одиницю*), а саме:

1. тверду вимову шелестівок Т, Д, Н, Л, С, З перед чистими голосівками Е (Ѧ), і, отже TЕ, ДЕ, HЕ, ЛЕ, СЕ, ЗЕ, ТѦ..., ТИ, ДИ, НИ, ЛИ, СИ, ЗИ (вимовляй як ТІ...);

2. дифтонги АЙ, ЕЙ, ИЙ, ОЙ, УЙ, ЫЙ;

3. ЫИ з первісного ЪИ, ИИ з первісного ЬИ (добрий, сліпий, пий, бий, мий, костий, грудий...);

4. обі голосівки Ъ і Ь в деяких позиціях стають безголосими з тенденцією повної редукції, в инших позиціях слідна вже у них тенденція прояснитися в повні голосівки: Ъ на одкрите О, а Ь на Е;

5. тенденцію заміни носових звуків на чисто ротові, а саме Ѧ на дифтонг  ͥа, a Ǫ  на У;

6. ріжниця між довгими і короткими голосівками заникає;

7. О замість Е на початку деяких слів (один, озеро...);

8. Л епентетичне в сполуках губних шелестівок з прейотованими голосівками (земля, гребля, крапля, мовляти...);

9. СѢ в лок. одн. з ХѢ

10. ЦВѢ, ЗВѢ з КВѢ, ГВѢ;

11. Ч, ДЖ (Ж) з ТЙ, ДЙ (т. зн. з такої вимови, як тепер вимовляється ть, дь), а так само ЧИ, ЧЬ з КТИ, ГТИ, КТЬ, ГТЬ;

12. вимову Г як г (не ґ!);

13. повноголос (золото, береза; роз-, локоть, але рало...);

14. ОЛ з ЕЛ (молоти — мелю), ЪЛ з ЬЛ (ПЪЛНЪ з ПЬЛНЪ, повний);

15. РЫ, ЛЫ з РЪ, ЛЪ (кривавий, гриміти, глитай, блиха, дрива);

16. ТЛ, ДЛ злегчуються в Л (плела — плету, вела — веду);

17. закінчення -ЪМЬ в інстр. одн. О-пнів (БОГЪМЬ); зак. -Ѣ в ген. одн. мягкої женської відміни; зак. -ШЬ в 2. ос. оди., -ТЬ в 3. ос. ОДН. І MH., -МО в 1. ос. мн.

______________

* ) Найбільш певну підпору і критерій для розуміння і правильної оцінки мовних явищ української мови в її початках дає нам граматика староцерков­но-словянської мови, уложена на основі найстарших її памятників, порівняльна граматика словянських мов, та врешті і граматика прасловянської мови як добуток дотеперішнього пізнання на ниві словянського мовознавства. На цій основі зібрані наведені вище признаки.

 

6. Аж згодом словянські племена формують свої тісніші державні твори, індивідуалізуються, починають жити своїм окре­мішнім духовим життям та творити і в мові нові, свої власні закони. Так в IX. в., з появою Русів, з заснованням в Києві держави Русь, починається історичне і окремішне культурне життя цих східнословянських племен, що з часом обєдналися в своїй державі Київській Руси в один народ. Були це ті племена: По­ляни, Деревляни, Волиняни, Бужани, Дуліби, Лучани, Уличі, Ти­верці і Сіверяни.

 

7. Із спільного державного і культурного життя виникає потреба мати свою спільну мову. Не сталася нею мова жадного з названих племен, а мова староболгарська, що прийшла на Русь з Болгарії враз з христіянством і староболгарськими цер­ковними книгами. Тим природний розвиток мови названих пле­мен в спільну національну мову заломився. Але беручи на увагу, що ріжниці між тодішніми словянськими мовами були ще не великі, мова староболгарська як церковна мова на Руси з пору­щеною, цебто українізованою своєю вимовою не відчувалася як зовсім чужа і могла легко статися тою спільною мовою. „Словѣньскъ ѧзыкъ и роусьскыи єдинъ“ — каже наш літопи­сець, виправдуючи тим цей історичний факт. Вона щонайменше послужила за зразок такої спільної мови, дала рамки її даль­шого розвитку. Так справді сталося. Вже небавом (в XI. в.) ба­чимо на таких церковних і літературних памятниках як Зборники Святослава, Архангельська Євангелія, т. зв. Несторова літопись, Слово о полку Ігоревім, Євангелія галицька, Галицько-волинська літопись та инші, що та первісно староболгарська мова дуже значно зукраїнізувалася та значно відбігла від свого первовзору. Вона вже й називається руською мовою, бо була мовою Київ­ської Руси, мовою обєднаної тою державою „руської“ нації, засобом її культурного і літературного виразу. Цей процес по­рущення (поукраїнщення) ішов нестримно далі, так що в XIV. в.,  хоч Київська Русь і Галицько-волинська українська держава перестала вже істнувати, ця руська (українська) мова стала дер­жавною і дипльоматичною мовою Литви, що обєднала коло себе українські і білоруські землі і народи, та Молдавії, що стояла завсіди в дуже тісних культурних взаєминах з Галичиною. Най­кращі памятки цеї мови з XIV. і XV. в. маємо в галицьких і т. зв. буковинських (молдавських) грамотах, доки столицею Молдавії була Сучава.

 

8. Тільки в церковних книгах і як богослужебна мова ли­шилася на Руси і далі стара церковна мова. Але і тут старо­болгарський її характер значно змінився не тільки тим, що ви­мову її на Руси зовсім поукраїнщено, але і тим, що з часом і деякі форми, а навіть і словарний її засіб пристосовано де­вчім до української мови, щоб зробити її більше зрозумілою українському народові. Реакцію проти такого розвиткового на­пряму, а за удержанням її первісної чистоти підняли митро­полит Кипріян (1375—1406) і Григорій Цамвлак (1415—1418), оба родом Болгари, що вийшовши з школи болгарського патріярха Евтимія, старалися і на Руси перевести задуману ним реформу та взялися чистити книги церковні від всяких „русиз­мів“ і реституувати в них первісний староболгарський текст. Підпомагав їх заходи більший наплив церковних книг з Болгарії, а особливо з Сербії в тих часах. Але наслідки тої реакції не були великі. Поукраїнщена вимова церковної мови лишилася і далі, принялися хиба тілько деякі графічні і правописні зміни. Видана 1581. р. перша повна Острозька Біблія показує стан церковної мови на Руси, де добре вміли тоді відріжняти ріжні редакції церковної мови: болгарську, молдаво-волоську, мос­ковську і руську. Підприїмчиві друкарі брати Мамоничі друку­ють у своїй друкарні у Вільні в другій половині XVI. в. цер­ковні книги в усіх тих редакціях. Першу граматику церковної мови в її руській (українській) редакції уложив 1618. р. Меле­тій Смотрицький. В міру зросту і розвитку живої літературної і урядової руської (української) мови ріжниці між нею а цер­ковною мовою ставали все більші. Церковна мова як консерва­тивна, більш-менш незмінна, ставала мертвою і все менш зро­зумілою, так що треба було вже аж словника, щоби її хоч свя­щеники ліпше розуміли. Такий словник церковнословянсько-український після инших спроб Зизанія уложив і видав друком 1627. р. Памва Беринда.

 

9. В цій першій добі вже самостійного, індивідуального життя української мови розвинулися в ній далі такі важніші признаки *):

1.) И (що вимовлялося досі як і) і Ы (що вимовлялося досі грубше і глибше ніж нинішнє и) зливаються до купи в те­перішнє и;

2.) Ъ там, де воно стало безголосою голосівкою, редуку­ється вповні і випадає без сліду, або в инших позиціях заміню­ється на о; так само Ь, де воно стало безголосою голосівкою, або редукується дорешти і випадає без сліду, або лишає по собі слід в помягченні попередущих шелестівок Т, Д, Л, Н, (Р) С, З, Ц, або в инших позиціях замінюється на е;

3.) наслідком того скількість складів слова меншає, склади з одкритих стають закритими, одкривається поле для повнішої асиміляції, випаду і вставки шелестівок, для зміни голосівок в закритих складах, вставки голосівок е або о, зміни шелесті­вок у визвуку;

4.) після Ч, Ж, Ш, Щ, замінюється деколи е на о (пшоно, жорна, чоло, чотири);

5.) Ѣ, що перейшло в цю добу з такою вимовою як диф­тонг ͥе з більш то менш (як до позиції) закритим основним звуком е, звільна монофтонгізується в таке і, яке помягчує по­передущі шелестівки Т, Д, Л, Н, С, 3, Ц;

6.) дифтонг ͥa з Ѧ розвивається в йа, яке помягчує попе­редущі шелестівки Т, Д, Л, Н, (Р), С, З, Ц;

7.) нове помягчення шелестівок Т, Д, Л, Н, (Р), С, З, Ц че­рез нові рефлєкси колишніх Ь, Ѣ, Ѧ на ТЬ, ДЬ, ЛЬ, НЬ, (рь), СЬ, ЗЬ, ЦЬ;

8.) прасловянські мягкі сполуки лє, нє, рє, цє, лї, нї, рї, цї тверднуть і вимовляються як ле, не, ре, це (поле, полем, до него, море, морем, серце, серцем) ли, ни, ри, ци (на земли, на кони, до них, на поли, в мори...);

9.) здвоєння мягких шелестівок в сполуці з наступним ЬЕ, ЬѦ, ЬЮ (життя...);

10.) нові дифтонги Аˠ , Еˠ, Иˠ, Iˠ , Оˠ , Уˠ з наведених  голосівок і наступного, належного до одного складу з ними, білябіяльного В (правда, кров, кривда...); тому і принялося у нас писання цих дифтонгів як ав, ев, ив, je, ов, ув;

11.) В міняється (чергується) з У;

12.) перезвук первісного одкритого Е на закрите Е, а далі на Ѣ в закритих складах: ШѢСТЬ, СѢДМЬ, КАМѢНЬ (в XII в.);

13.) перезвук первісного одкритого о в закритому складі на закрите о, а далі на у і врешті на і;

14.) з чужими словами приймається чужа шелестівка Ґ;

15.) занепад окремих форм для дуаліс;

16.) занепад іменникової відміни у прикметників;

17.) замість дієприкметникових форм виринає одна дієпри­слівникова форма (читаючи, прочитавши...);

18.) занепад родових ріжниць в множині прикметникової відміни;

19.) форма генетива у живих муж. істот перебирає функцію акузатива;

20.) форма акузатива мн. перебирає функцію номінатива;

21.) сила анальогії починає обєднувати всі муж. іменники, поширює у них закінчення — у, — ю в ген., льок. одн., зак. -ови в дат. одн., зак. —ов в ген. мн., зак. —ам, —ами, —ах в мн.;

22.) занепад аориста, імперфекта і супіна;

23.) зак. 3. ос. одн. шь занепадає у дієслів після попере­дущого е, є; імперативні форми на —ѣм, —ѣте приймаються у дієслів на —ити;

24.) зложене перфектум перебирає функцію аориста й імпер­фекта; в 3. ос. одн. заникає помічне єсть...

Ці зміни доконувалися звільна впродовж століть аж до XVI. в., доки не скристалізувалися в загальні норми, закони. В словотворі і синтаксі доконалися также важні зміни, яких не можна ще так спеціялізувати як зміни звукові і морфольогічні. І в наголошуванні слів показується вже сила анальогії.

_________________________________

*) На жаль не маємо ще докладної граматики української мови цеї доби, зложеної на основі зовсім певних українсько-руських памятників.

 

10. В XVI. в. виринули нові вимоги культурного життя. Його провід намість князів, вельмож і шляхти, що свою ролю провідників народу, поскільки на це дозволили історичні умо­вини, відограли (невдале повстання під проводом кн. Глинського 1508. р. і унія люблинська 1569. р.), бере в свої руки нова соці­яльна верства, „люди посполиті", міщанство, а далі козацтво. Міщанство організує брацтва, закладає школи, друкарні, дбає про більш загальну, не тілько церковну освіту народу. Поміча­ється ляіцизація духового життя. Крім того з високих шкіл в су­сідських краях (з Праги і Кракова), а также з Італії повіяв новий дух. Відчулася потреба і Біблію перекласти з церковнословян­ської мови на мову „руськую“. Виконав це діло др. Франциск Скорина вже 1517—1519. р. Але Скорина в своїй „Руській Біблії", з виїмком „передмов“ і „додатків“, де взорувався на чеській Біблії, обмежився ще тілько на переклад найбільш не­зрозумілих слів і зворотів церковнословянського тексту, на син­тактичні і лєксикальні порущення мови, полишаючи сяк-так зро­зуміле майже без зміни, а хоч сам Білорус, з Полоцька родом, мова його перекладу, як це показує і правопис, носить ледви кілька слідів білоруської вимови.

 

І наслідки реформації в західній Европі далися відчути серед українського народу. Пішли й инші, ліпші, частіші пере­клади Письма Святого (Пересопницька Євангелія 1556—1561, Кре­хівський Апостол 1560-их р., Євангелія Тяпинського 1570-их р., Новий Завіт Негалевського 1581), друкувалися полємічні розправи. Ширші шари цікавляться новими питаннями. Від того зростає книжкова і літературна продукція.

 

11. Річ ясна, що „руська“ (українська) мова, щоб могла служити своїм новим завданням, мова друкованої книжки, яка шукала як найбільшого збуту, мусіла зробитися більш приступ­ною геть усім верствам народу: вона мусіла з одного боку наблизитися до звичайної, поточної, „простої" мови „людий по­сполитих“, з другого боку вона збогачується виразами вищої шкільної освіти і в школах все більше виправляється. Бо хоч в школах руська мова як загально зрозуміла не була ще тоді окремим предметом науки, то практично цею мовою таки там послугувалися при навчанні реторики, діялєктики, піїтики і п. і вона тим самим вигладжувалася. Вона уживалася, як бачимо з граматики Смотрицького, і для викладу церковнословянської граматики і церковнословянського словника. В цій мові друку­ються вже і великі підручники богословської науки, проповіди, підручники історичні і т. д. — з початку вона ще не зовсім чиста. В ній помічаємо ще также досить значний вплив польської мови, бо Русь жила тоді в державнім звязку з Польщею. Це відноситься більше до синтактичної її будови і стилістики ніж до засобу слів і їх форм. Польська мова була также здебільшого посередницею в присвоєнні тих чужих слів, що переходили на Русь з заходу з вищою освітою. Нові складові її елементи — мова „проста людий посполитих“ і польський вплив — сплива­ються з дотеперішною письменною мовою (переважно канце­лярською) головно через школи досить гармонійно докупи, так що в писаннях Вишенського, Ставровецького, Ґалятовського, Радивиловського, Самовидця, в комічних інтермедіях, великод­них і різдвяних віршах і т. д. видна вже в ній досить значна одностайність і унормованість і нею однаково послугуються письменники на цілій території українського народу, чи у Львові, чи в Києві, чи на Гетьманщині, чи на Запорожжу. Вона уявляє собою вже нову всенародню літературну мову українську в своїх початках. В історичних високопоетичних козацьких думах, у вір­шах Мазепи і всяких анонімних віршах бурсаків-поетів і народ­них піснях взагалі вона так вироблена і вигладжена, що мова Енеїди Котляревського (1798) не є нічим новим, тільки дальшим продовженням розвиткових тенденцій тої нової літературної мови української, що її початки сягають аж до XVI. в. Новість доби української літератури, що починається Котляревським, лежить не в його мові, а в нових літературно-історичних явищах, в новім змісті його творів. (Порів. мою розвідку: „Українська літературна мова", надруковану в „Україні", Київ, 1928).

 

12. Великий розмах розвитку цеї нової української літера­турної мови трохи ослаб, відколи богато українських учених і знаменитих письменників, як Епифаній Славинецький, Арсеній Сатановський, Дамаскин Птицький, Симеон Полоцький, Гаврило Домецький, Степан Яворський, Дмитро Ростовський, Теофан Прокопович і и., з України перейшло в Московщину. Туди вони понесли вищу освіту, там залюбки читалися їх твори, а мова українська стала повитухою при народинах нової московської письменної мови. Але для української мови вийшла з того ще й та шкода, що зі зростом політичної сили Москов­щини і на Україні дехто з письменників почав пристосовувати свою мову до московського типу тим більше, що з Москви 1720, 1740. р. вийшли цензурні заборони „окремого нарѣчія“ цебто української мови. Це відносилося головно до творів цер­ковного змісту. Але Москва крім того остро приказала, щоби богослужебні книги читалися і на Україні з московською вимо­вою та щоби в Києво-Могиляиській Академії і в инших школах послугувалися мовою московською. Від того часу українська мова розвивається далі тільки в друкованих книгах „уніатських” письменників і в уніятських школах. В уніятських церквах богослужебні тексти вимовлялися і далі, як з давна бувало, на укра­їнський лад, доки Росія і уніатської церкви не зліквідувала. Крім того традиції колишнього гарного розвитку письменної україн­ської мови находили і далі живий вираз в рукописній віршова­ній і прозовій літературі, виданій здебільшого аж в останніх часах. Мова ставала очивидячки чим раз краща і чистіша, більш народна, бо церковщина своєю московською вимовою відчужи­лася Україні, а польщина вже не сягала своїм впливом на Україну.

 

13. В новочасній літературі, почавши від знаменитої гумо­ристичної епопеї української Енеїди Котляревського (1798), з новими предметами тої літератури, що ворушили всіми стру­нами людського чуття, знання і свідомости, в мистецькій оправі великих талантів як Шевченко, Куліш, Федькович, Франко, Олесь, Леся Українка, Квітка-Основяненко, Марко Вовчок, Нечуй-Левицький, Коцюбинський і богато-богато других змогутніла здібність українського слова, поетичного і прозового, на протязі XIX. в. до виконання найвищих завдань служби добру народа, красоті і правді. Вже не тілько з казальниці, але і театральної сцени, університетської катедри, з парляментарної трибуни і всюди в публичнім життю загомоніло воно своєю могутньою силою. Царська заборона 1876. р. не була вже в силі його розмаху спинити. В недержавнім народі збудило воно нестримне бажання повної волі для себе і самостійної державности для україн­ського народу.

 

14. Як предмет шкільної науки вимагала українська пись­менна мова граматичного оброблення і упорядковання свого правопису. Появилися граматики шкільні Огоновського, Смаль Стоцького – Ґартнера, Тимченка, Сімовича, Синявського... Почалися і наукові її досліди Міклосича, Потебні, Житецького, Огоновського, Степана Смаль Стоцького, Кримського, Тимченка, Романа Смаль Стоцького, Сімовича і и. Фонетичний опис укра­їнської мови або поодиноких її говорів подали Брох, Смаль Стоцький, Ґартнер, Зілинський, Олена Курило, Синявський і и. Першу наукову граматику уложили і видали в німецькій мові 1913. р. Смаль Стоцький – Ґартнер, а почасти і Кульбакин (в російській мові) 1919. Появилися словники Желеховського, Уманця і спілки, Грінченка і и. Замість більш або менш істо­ричного, „етимольогічного" правопису принявся в засаді пра­вопис фонетичний, якого з невеликими змінами тепер загально уживають.

 

15. В цій останній добі, зазначені вже в попередущій добі, явища і розвиткові тенденції української мови дорешти дозрі­вають, оформлюються в норми і закони, а крім того витворю­ються в ній дальші, нові характеристичні признаки:

1. сьві із свѣ, сьвя із свя (сьміх, сьпів, цьвяшок..., але свій із свой...);

2. нові дифтонги з голосівки враз з наступним л (в однім складі): ав, ев, ів, ив, ов, ув;

3. ч, ж, ш, щ ствердло, а также і р;

4. в прикметниковій відміні стягається в закінченнях ая в а, оє в е, ую в у, ії (иї) в і, так само а 3. ос. одн. ає скорочу­ється часто в а (чита, нема...);

5. о без наголосу звужується в вимові (часто вже і в письмі) на у, а е на и;

6. з чужими словами прийнялася чужа шелестівка ф;

7. перед у в назвуку приставляється в (вулиця..., тому также він з вун, вівця — з вувця);

8. к, ґ, х мають перед і, и е більш піднебінну артику­ляцію; в прикметниковім наростку — ьскъ правильне помягчен­ня — ський;

9. тільки мягкі наростки — ець, — ця, — иця;

10. л відпадає в формі перфекта після п, б, с, з, р, г, к, а также після д (новий закон: зблід супроти старого крав);

11. перед назвуковим а часто приставляється г;

12. замісць з часто дз, зам. ж — дж;

13. ненаголошені голосівки (і, и, е) в назвуку і визвуку часто відпадають: голка, грати, будь, більш, щоб...

14. приіменники і приставки с, из злилися докупи в з; от стало од, від;

15. футурум приймає форму: дієіменник в сполуці з буду або дієіменник в сполуці з му;

16. в відмінюванню іменників і дієслів виявляються скрізь наслідки нових звукових законів (ікання, випад, вставка, асимі­ляція, помягчення і и.); наголошування або ненаголошування го­лосівок і сила анальогії спричинили досить великі зміни у ви­гляді форм (н. пр. на коні, на землі, в полі, дат. одн. муж. —oвi, печу — печуть, можу — можуть, печи — печіть, поможи — по­можіть, пекти, могти, ївши, укравши, виплівши, бути, був...);

17. заіменникова і прикметникова відміна вповні вирів­налися;

18.  імператив скорочується: будь — будьте, вір — вірте, любіте — любіть...

19. в перфектум форми помічного дієслова затратилися; залишилося є для усіх осіб; копуля взагалі занепадає;

20. конюнктив з частицею би (б);

21. в словотворі богато старих наростків стратило слово­творчу силу, повстає богато нових наростків, повстає нова кате­горія муж. іменників на —о й іменників з прикметниковим ви­глядом; особливо характеристичне дуже тонке відтінювання всяких ступнів здрібнілости і погрубшування; своя система тво­рення родових прізвищ, дієслівних видів;

22. безпідметові речення сильно розмножуються;

23. генетив поширюється на кошт акузатива, особливо в ре­ченнях заперечених;

24. поширюється присудковий інструменталь;

25. що перебирає функцію відносного заіменника;

26. дієіменникові речення при злучниках;

27. нові приіменники, великі зміни в засобі злучників і т. д.

 

16. Отак українська мова на протязі століть витворила свою власну згукову, фонольогічну і морфольогічну, словотворну і син­тактичну систему, як це докладно показано в моїй науковій гра­матиці. Спільні, віковим самостійним розвитком скристалізовані норми показують властивий її характер та відмежовують її як специфічний твір психофізичних сил українського народу су­проти инших словянських мов як окрему одиницю. Цей характер виявляється назверхи особливо в звуковій системі тим, що хоч шелестівок в українській мові богато, то вона не терпить таких шелестівкових сполук, які тяжко було б вимовити. Підставою скла­дів є тільки повні, чисті, кріпко і докладно артикуловані голо­сівки. Кожний склад гомонить повно і ясно. Склади чергуються з собою в легенькім, лагіднім хвилюванні, бо український на­голос тільки слабо зосередкований на своїм складі, він пооди­нокі склади координує, а не субординує один другому, чинник тональности, а не експіраторна сила в нім перемагає, тому на­голос слів буває немов лябільний, тому довгих і коротких, глу­хих або зредукованих голосівок українська мова не знає. Рухо­мий наголос, підвищення наголосу на наголошених, а пони­ження на ненаголошених складах, робить мову мельодийною. Переважна потреба говорення на досить далекі віддалення (село, степ!) відбилася користно на артикуляції звуків та складів, умі­стила їх головно в передній половині рота, який нормально більш роззявляється, ніж звичайно буває при менш голосній розмові. — В обнові і розмножуванні засобу слів помічається велика жвавість творчих сил, в метафорній творчости перевага хліборобського світогляду. Велике богацтво форм, але прозо­рість морфольогічної системи. В синтактичнім виразі поєдинчість, простота, незамотаність. Це мова хліборобсько-козацької куль­тури, чим пояснюється при могутнім розвитковім розмаху все таки більша консервативність ніж у инших словянських мовах.

 

17. І в межах української мови говорять про діялєкти. Укра­їнською діялєктольогією займалися Михальчук, Верхратський, Соболевський, Зілинський, Кримський, Ганцов, Олена Курило, Синявський і и. Хоч все ще бракує нам до того потрібного, добре обробленого матеріялу, ділять українську мову на діялєкти і спе­речаються за такі поділи. Велика хиба тих поділів лежить в тім, що вони не беруть на увагу тих спільних, віковим самостійним розвитком скристалізованих норм української мови, що характеризують її як одностайну цілість, як мову з певним, тільки їй властивим обличчам, як літературну мову, а показують навмання здебільшого тільки фонетичні, рідко коли ще й морфольогічні явища на ширшій або вузшій території, заселеній українським народом, не маючи при тім критерія, що на тих явищах є дійсно відмінного від норм української мови як цілости та які відступлення від загальних норм української мови дають підставу уста­новляти діялєктичні відміни. Це робить таке вражіння, як би у діялєктольогів українська мова зі своїми характеристичними прикметами ще зовсім не істнувала, а на її території були б собі тільки трохи не в кожнім селі і присілку окремі говори.

 

Маючи перед очима усе те, що нам досі відоме про укра­їнські говори, мусимо признати, що Соболевський (Очерк русской діалектологии 1892) ще найвірніше представляє дійсний стан, кажучи, що на великій українській території з виїмкою погра­ничних смуг, де чути більш або менш (під впливом сусідських мов) забарвлені говори, говориться одним, одностайним україн­сько-галицьким діялєктом, т. зн., що про властиві діялєкти в одній одностайній українській мові — це ж і є той один, одностайний „українсько-галицький діялєкт“ Соболевського — говорити нема підстави. Невеликі ріжниці між говорами української мови да­ються звести головно до того, що одні, більш консервативні го­вори, ставлять більший опір силі анальогії, яка в инших говорах пре дальше наперед і може повеличатися тут меншими, там більшими успіхами. Письменна мова нівелює ті ріжниці і удер­жує одностайність української мови та її повне розуміння на цілій території, замешканій українським народом. Так було в дав­нині, так є і тепер. Віддавна беруть участь трохи не усі говори у формуванні норм письменної мови, яка з одного боку підганяє надто консервативні говори наперед, з другого боку здержує розмах надто поступових і таким чином обєднує в собі без на­сильства характеристичні прикмети української мови.

 

27.10.2013