Питання про східньословянську прамову.

Питанням про східньословянську прамову або, як давніше це формулували, про „праруську мову“ мусів я займатися ціле своє життя не тільки принагідно як новою, цікавою теорією, але з обовязку як професор української мови, бо ця „праруська мова“ стала для мене тяжкою колодою, яку все наново треба мені було усувати з дороги, щоб досягнути наукової правди про становище української мови серед словянськнх мов.

Инші слявісти не мусіли так занадто морочити собі голови цим питанням. Корифеї слявістики цю теорію поставили й об­ґрунтували, і їм це вистарчало або могло вистарчати. Вони не мали безпосередньої причини, ані навіть можности всі арґументи тої теорії перевірити, вони ж вийшли вже, так сказати б, з тої нової школи.

Але я вийшов зі школи Мікльосіча, тому „праруська мова“ була для мене, молодого тоді слявіста, чимсь таким новим, що мене, як професора української мови, все наново й безпере­станно силувала заняти конечно супроти неї ясне становище, тим більше, що мій незабутній учитель Міклосіч помер і не міг уже більше сказати свого важкого слова.

Висліди моїх довголітніх, як-найсумлінніших студій і дослі­дів при помочі, так сказати б, під безперестанною контролею мого широго приятеля, покійного професора романістики й фо­нетики на черновецькім і інсбруцькім університеті д-ра Теодора Гартнера, зложені в нашій науковій граматиці української мови, що появилася в німецькій мові у Відні 1913. р. Там ми перші, на основі добутків тих наших дослідів, поставилися зовсім негативно до теорії про „праруську мову, і таке наше стано­вище як-найдокладніше обґрунтували.

Шахматов і Яґіч зробили мені за це у своїх критиках до­кір тенденційности, не пощадив мене і Брікнер у переконанні, що в мене „тільки націоналістичні, сепаратистичні моменти пали на вагу“, але у своїй праці „Розвиток поглядів про семю словянських мов і їх взаїмне споріднення“, Прага, 1927, я показав, що коли можна говорити про тенденційність, то ніхто не в силі найти її по моїм боці. Бо коли Яґіч начисляв аж 14 ознак „пра­руської її мови“, то число їх нарешті стопилося на чотири (в Кульбакіна, Лєра-Сплавінського і Трубецького), а на три в Ляпунова: 1) повноголос, 2) tj, dj, k’ť > ч, ж, 3) о-. Але і про цю решту „ознак“ вдалося мені, здається, вже в вище наведеній праці „Розвиток поглядів“ перевести доказ, що це все вже прасловянські діялєктичні явища, та що властива ґе­неза того розвитку, властивий його розвиток лежить поза фіктивним звязком „праруської мови“ у прасловянській мові, а в третій точці (о-) навіть аж у праіндоевропейській мові (порів. Г.Ильинскій, Къ вопросу о чередованіи гласныхъ ряда о, е, въ началѣ словъ въ славянскихъ языкахъ, „Slavia“, Прага, 1923 ; Николай Дурново, Спорные вопросы о. сл. фоне­тики, „Slavia“, III, і відповідь Ільїнського, „Slavia“, IV). Ще до­кладніше перевів я цей доказ у своїй праці „Східні Словяни“ („Україна“, Київ, 1928).

Тепер незвичайно приємно мені зазначити, що Тад. Мі­лєвський у своїй дуже ґрунтовній праці: Rozwój fonetyczny wy­głosu prasłowiańskiego („Slavia“, 1932), підходячи до пояснення визвукового розвитку прасловянського із становища праіндоев­ропейської мови, між иншими, ясно доказав, що і явища повно­голосу, а таксамо й паляталізації tj, dj, k’ť є діялєктичними явищами прасловянської мови. Крім того, займаючися фонетич­ними процесами прасловянського визвуку взагалі, мав він на­году спостерегти й показати неоднаковість і неодностай­ність виявлення тих фонетичних процесів на цілій території прасловянської мови, так що вже в самих початках і в дальшім розвитку треба зазначити в ній діялєктичні ріжниці. І так, беручи на увагу ізогльоси описаних ним явищ, можна говорити то про різниці між північними й південними діялєктами, то знов між південними і східньословянськими діялєктами з одного боку, і західньословянськими діялєктами з другого боку, то знов між південними, західніми і східніми діялєктами, то знов „відділяють ті ізогльоси від себе мовних предків ляхів, лужичан, чехів, сло­ваків і північних великорусів від останніх словян“ (§10/26, § 11).

З огляду на таку змінчивість розмежувань у кожнім пооди­нокім випадку не випадало б, думаю, говорити про групи, бо ті діялєкти зрештою, як показано докладно в Мілєвського, ні­чим иншим не звязані з собою тісніше у групу, а одної ознаки за мало на те, щоб стати основою поділу на групи, тим менше, коли є більше ознак, які ту групу розбивають. Тому хто так, як Тад. Мілєвський, докладно аналізує й показує споріднення й ріжниці між поодинокими прасловянськими діялєктами, той, маючи фактичні мовні дані перед очима, повинен оминати до­сить у тім разі надуживаного слова „група“, щоб не викликати й далі фальшивих уявлінь.

Щоб ту мою нехіть до слова „група“ в цім разі виправдати, уважаю за потрібне спинитися зосібна на „ґрупі“ східньосло­вянських діялєктів. Дві спільні цим діялєктам ознаки навів Мі­лєвський: повноголос і паляталізацію tj, dj, та заразом і він уважає за потрібне вказати на одну таку ознаку, що вона вже в прасловянській добі віддалювала діялєкт північних великору­сів від діялєкту, з якого вийшла українська мова (tl, dl-l—kl, gl), на що я вже также вказав у моїй праці „Східні Словяни“.

Але навіть і в тих ознак, що ніби-то спільні східньосло­вянським діялєксам, не все ще цілком вияснене, не все ще в по­рядку. В розвитку повноголосу найдеться ще, здається, при до­кладнішім розсліді в самім зародку деяка неоднаковість і неод­ностайність між українською мовою, на що вказав уже Брікнер (Erforschung der indogermanischen Sprachen), а з другого боку Розов у своїм викладі на І. зїзді словянських фільольоґів у Празі (пор. Sborník prací І. sjezdu slovanských filologů v Praze 1929, Прага, 1932, ст. 668—695: „Еще o формулахъ tort, toit, tert, telt“).

І паляталізація dj не дала властиво однакових результатів, бо в діялєкті, з якого вийшла українська мова, маємо дж, а в діялєкті, з якого вийшла російська мова, ж (порів. подібне явище між польським дз і чеським з). Аж в історичній добі української мови помічаємо злегчення дж в ж.

А як маємо дивитися на новгородське ц замісць ч, яке явище Брікнер констатує ще также в мові полабів, поморян, у великопольських і мазовецьких говорах і в латишів ? Може це явище, що тягнеться довгою й досить широкою смугою на по­бережжі Балтику, таки не зовсім припадкове і своїм зародком сягає в давнішу добу ?

Крім того, треба ще звернути увагу на неоднаковий розви­ток передніх голосівок е, і, як це я вже показав у моїй праці: „Мягкі“ і „тверді“ голосівки (Slavia, 1929). Процес помягчення приголосівок перед тими голосівками — з огляду на те, що він обіймає російську, білоруську, польську, лужицькосербську й по­части чеську мову (де тільки і помягчує, а е ні) — мусів уже розпочатися в належних діялєктах прасловянської мови під кі­нець прасловянської доби. Розвиток тих діялєктів, з яких вийшла російська й білоруська мова, пішов отже тоді иншим, спільним із західніми діялєктами шляхом, коли діялєкт, із якого вийшла українська мова, враз із південнословянськими діялєк­тами, а почасти й чеським (чеське е не помягчує попередущих приголосівок) задержали й далі первісні тверді передні голо­сівки. Незвичайно характеристичне тут становище чеської мови.

Нарешті паде ще на вагу ріжниця звязана з розвитком норм, що відносяться до півголосівок ъ, ь. Зародок і розвиткова їх тенденція сягають безперечно ще в прасловянську добу, бо ці півголосівки то зникають, то замінюються в повні голосівки в усіх словянських мовах у засаді на основі однакових за­конів. Все ж таки в одній точці пішов той розвиток иншою дорогою в усіх словянських мовах, між ними і в українській мові, де із сполук ъ + и, ь + и вийшло -ый, -ий (слѣпий, людий – мый, бий), а иншою дорогою в одній тільки російській мові, де ці сполуки (ъ + и, ь + и) залишилися незмінені аж до пере­ходу ъ в о, ь в е (слепой, людей, мой, бей).

Отак, думаю, ясно доказано, що вже в самім зародку української й російської мови, в належних їм прасловянських діялєктах, мусимо констатувати більше розвиткових ріжниць, ніж спільних ознак.

Ст. Шобер у своїй „Gramaty-ці języka polskiego“, І, т. зв. повноголос уважає діялєктичним явищем прасловянської мови (§ 10, 24), і таксамо помягчення приголосівок к’t’ tj, dj за пра­давні діялєктичні відміни в прасловянській мові (порів. также § 23), та що взагалі всякі ознаки, які б можна би класти в основу клясифікації, не обняті такими спільними межами, що себе вза­їмно виключали б, а перебігають поза ті межі й себе в ріжних напрямах перехрещують (§ 17). З таким зовсім правильним пі­знанням та сконстатуванням правдивого розвиткового стану дія­лєктів прасловянської мови (порів. также § 25) не дасться ніяк погодити яканебудь теорія про групи словянских мов. Тому не „należy przypuszczać“ того і супроти діялєктів східньословян­ських, бо й вони „nie stanowiły jakiejś bardziej zwartej całości“.

Своїми знаменитими працями Тад. Мілєвський і Ст. Шобер рішуче причинилися до того, що ми теорію східньословянської прамови або „праруської мови“ можемо вже тепер спокійно зложити до архіву. Вона не виринула з конечної лінгвістичної потреби, вона мала лише служити виправдянням нелінґвістичної тези, поставленої на самім чолі „Лекцій“ Соболєвського (1888) про єдність „руської“ (велико-, мало- й білоруської) нації й мови як антропольогічного й лінгвістичного аксіому. Але величезні зусилля корифеїв слявістики Соболєвського, Яґіча, Шахматова, Брікнера й деяких їх учнів були даремні. Правда таки виринула з лінгвістичної конечности наверхи, й нікому вже більше не вдасться її затемнити. Ніякої „праруської мови“ ніколи не було, а всі живі словянські мови, між ними й українська, росій­ська й білоруська розвинулися прямо й безпосередно з діялєк­тів прасловянської мови. Українська мова зараз-таки на самім початку свого історичного, з давньої прасловянської спільности вилущеного життя в XI. в. являється перед нами з окремою, тільки собі питомою звуковою й фонольогічною системою, відмінною від системи російської мови, як це показано в моїй гра­матиці, а также в моїй праці „Українська мова, її початки, роз­виток та характеристичні її прикмети“, Львів, 1933.

[Зап. НТШ, т. CLV, 1937, с. 1-5]