Наукова діяльність академіка Смаль-Стоцького

Якось на весну 1925 року Українське Історично-фільольоґічне Товариство у Празі влаштувало ювілей сороклітньої наукової діяльности покійного проф. Степана Смаль-Стоцького. Ювілейне свято було скромне: звичайне засідання товариства з рефератами про громадську й наукову працю і при кінці – бажання від Товариства. Покійний професор довго змагався – ніякого ювілею він собі не бажав. Не любив ніяких таких свят. І на цьому засіданні, що пройшло в дуже гарній атмосфері, він почував себе ніяково. Ввесь час був якийсь неспокійний. Та хоч видко було, що промови його зворушують, із обличчя можна було вичитати одну думку: хай би скоріш був кінець. Але теплі слова всіх, що промовляли, нарешті-таки погодили його із святом. Не всі розуміли його настрій. Зрозуміли щойно тоді, коли накінець забрав слово ювілят. Хто був на тому скромному святі, ніколи не забуде його слів, ніколи не затреться в його душі глибоке від них враження. Проф. Стоцький увесь час – страждав. Терпів від того, що перед його очима ставало буйне життя українського народу на Буковині, життя, яке він розворушив, а те життя тепер, коли святкують його ювілей, придушене. Йому ввесь час гірко було, що згадують його працю, а з неї нічого не залишилося. Серед страшних зусиль йому вирвався з душі той біль, він відкрив його перед учасниками свята, йому стали в очах сльози, але ж видко було, що йому стало легше. Ще й досі гомонять його перші слова, висказані серед великого зворушення й неспокою: „Ювілей! На вигнанні, на жебраному хлібі... Може, воно й потрібне. Але ж який це ювілей, коли там ні сліду з того всього, що було...” І полилися щирі слова, такі зворушливі, такі прості, невишукані, а такі правдиві, як правдивий був він сам ціле своє життя.

Від цього скромного ювілею минуло поверх десять років. За той час науковий дорібок проф. Стоцького значно збільшився. А тепер, коли його не стало, хочемо з усім цим дорібком зазнайомити нашу Громаду. Дорібок – великий і – дуже цікавий.

*

Коли в нас згадують ім’я проф. Стоцького, на жаль, у Галичині мало ним цікавляться, мало знають цю велику Людину, – то зв’язують його з національно-політичним становищем Буковини, з розвитком шкільництва й господарського життя нашого народу. Воно не диво. Ширшій громаді ця справа ближча. Та те, що покійний професор був – велика наукова сила, що полишив нам великі наукові цінності, що виховав багато наукових (і педаґоґічних) працівників, про це люди знають небагато.

Звичайно, коли оцінювати значення людей науки по кількості надрукованих праць, то за такий довгий час праці (від 1884 р.) в іншого вченого, що знає тільки свою науку, що тільки пильнує своєї катедри, – кількість друкованих наукових творів вийде більша, значно більша. Але ж покійний професор від початку своєї діяльности на наукову працю не мав часу. Він же творив національне життя на Буковині, життя на всіх його ділянках. Ця праця відбирала йому ввесь його час. Тут треба було вибирати, що важніше було тоді для народу: стаття до часопису, господарська книжечка, шкільний підручник, читальня, каса й т. д. чи – наукова праця. Життя його складалося так, що на наукову роботу треба було, сказавши трохи спроста, красти час. То щойно, коли національне життя на Буковині розрослося, коли за працю вхопилося молодше покоління й її між собою поділило, проф. Стоцький міг уже повикінчувати давно позачинане та пустити у світ (1912-1914). Ще продуктивніша стала ця праця після 1920 р., на еміґрації, коли покійний відійшов потрохи від громадської праці й посвятив себе виключно науці. Від того часу не було наукового чи науково-популярного журналу („Slávia”, „Україна”, „Літературно-науковий Вістник”, „Українська Школа”, „Дзвони” й т. д.), чи наукового збірника, де не появилася б яка його цінна праця. А проте науковий дорібок проф. С.Стоцького навіть числом друкованих праць поважний. Торкаються вони – граматики, історії письменства, літературо- й мовознавства, історії культури, одне слово – фільольоґії в ширшому розумінні цього слова.

Учень „батька славістики”, проф. Ф.Мікльосіча, до смерти залишився вірним його основним принципам наукового досліду: спиратися у своїх висновках на факти, які дає нам чи сама мова, чи історичні джерела. Тим-то він був ворогом таких висновків, до яких часто доходили прихильники т. зв. молодограматичної школи в мовознавстві, головно славісти, через різні комбінації, штучно сконструйовані форми й т. д. Тим-то для порівняння він користувався не формами сконструйованими, праслов’янськими, як це звичайно тепер роблять усі скрізь, а – староболгарськими. Крім цього, він притягає й інші живі мови, слов’янські й неслов’янські, використовуючи в них і ті давніші явища мовні, що їм виказують джерела. З цього погляду написана перша його (докторська) праця про вплив аналогії в відміні українських імен („Archiv für slavische Philologie”, VII, 1884), те саме бачимо і в його монументальній (німецькій) „Граматиці української мови” (Відень, 1913).

Вже згадана перша праця оперує дуже багатим матеріялом, зібраним із усіх знаних тоді етнографічних збірників. Із неї виразно видко, що українська відміна імен має свою власну систему, відмінну від систем відміни инших слов’янських мов; коли ж бувають форми такі самі, то шляхи, якими поодинокі мови до них доходили, не все однакові. Деколи форми в поодиноких мовах однаково звучать (напр., в російській чи польській мові й українській), але ж в одних мовах вони – історичні, в інших – анальоґічні (пор. давальн. одн. жін. роду м’якої відміни „волі” – укр. аналогічний, рос. історичний; той самий відм. твердої відміни „рибі” – укр. історичний, сербський аналогічний). На жаль, праця не обхопила дієслів, де вплив анальоґії теж дуже сильний (виявив це у своїй праці, правда, не зовсім основно учень проф. Стоцького Д.Цебушник). Але ж система цілої української відміни дуже прозора у шкільній граматиці проф. Стоцького, що її досі появилося чотири видання (перше 1893, останнє 1928).

Хоч „Руська граматика” (пізніше видання мають назви: „Граматики руської”, чи просто вже по війні „української мови”) – шкільний підручник, але ж збудований він на цілком наукових основах. Підготовили його докладні студії української звучні й відміни. Відрізнялася вона від усіх попередніх граматичних підручників (напр., Ом. Огоновського) тим, що вона зривала з усіма дотеперішніми клясифікаціями, які позаводили були українські автори граматик на основі порівняльної Міклошічевої граматики, а давала свої, українські, виведені з сучасного стану української мови. У граматиці звернено велику вагу на звучню, на звукові закони української мови, при чому підручник підносить на кожному кроці вагу свідомости законів живої мови, всупереч прийнятому до того часу звичаю – розуміти граматику як збірник правил, які треба обов’язково вивчати напам’ять. Коли мати на увазі ще й те, що цей підручник заводив нові граматичні терміни, придумані самим проф. Смаль-Стоцьким або запозичені з інших мов (напр., „однина”, „множина” з сербської граматики), але ж для нашої мови пригідних, – то не диво, що ця граматика, з таким розумінням цього предмету, була незрозуміла для більшости наших педагогів, і, хоч була апробованим підручником для школи, вчителі з неї не вчили...

Появу її підготовили довголітні студії над живою українською мовою. Тисячі слів доводилося відмінювати, провірювати їх наголос і зміни його, часто зв’язані з словотвором чи складнею. Доводилося простудіювати всю дотеперішню українську граматичну літературу, критично пройти ввесь матеріял, на якому вона засновувалась. Дещо з цих студій і надруковано (напр., критика на граматику Ом. Огоновського, що появилася в „Zeitschrift für oesterreichische Gymnasien”, (Відень, 1890) – знаменний кінець критики: „Hätte er”, себто Огоновський, „die Sprache, deren er sich selbst bedient, in seiner Grammatik auch gelehrt”), дещо так і залишилося в архіві.

Через те, що ціла система в граматиці зв’язана із реформованим у фонетичному дусі правописом, проф. Стоцькому довелося повести рішучий бій проти історичного правопису, проти так званої „максимовичівки”, або „етимології”, яка панувала тоді у всіх шкільних підручниках і яка вважалася за офіціяльно признаний український правопис. Бій цей, тяжкий і затяжний бій, зводив покійний професор на терені Буковини, Галичини й у Відні – зводив його з допомогою вірного приятеля, німця, проф. Теодора Ґартнера, який фіґурує скрізь як співавтор і шкільних граматик, і великої німецької граматики з 1913. Що коштував енергії проф. Стоцького, про те слабенький образ дає т. зв. „Minoritätsvotum”, що його зголосив покійний в буковинській шкільній раді, коли перепало його внесення щодо заведення т. зв. фонетичного правопису до шкіл на Буковині. Це „Votum” опрацювали обидва приятелі. Наукові й педагогічні аргументи таки переконали австрійський уряд, який 1893 р. дав свою згоду на введення цього правопису до шкіл. Того самого року дістав апробату і граматичний підручник проф. Стоцького й Ґартнера, укладений цим правописом, підручник, що пролежав по різних краєвих радах і міністерствах від 1888 р. Про всі ці заходи й боротьбу довідуємося з некрологу проф. Ґартнера, який написав покійний проф. Стоцький і помістив у „Записках НТШ” т. CXXXVI-CXXXVII, 1925, ст. 239-248.

У своїх перших наукових працях проф. Стоцький (як і Ом. Огоновський, напр., у своїх „Studien auf dem Gebiete der ruthenischen Sprache”, 1880) вживав „драгоманівки”. Але ж до свойого підручника не важився завести цього правопису, був він на ті часи надто радикальний, за нього було б довелося ще тяжче воювати. І так той бій з’їв багато сил. Треба ж було боротися за нього не тільки з урядом, але, і то ще важче, з власним громадянством, консервативним, звиклим добачувати в дотеперішньому правописі „святощі” й вітрити в т. зв. фонетичному правописі – чужі впливи, національну небезпеку й т. д. Борючись за реформу правопису, проф. С.Стоцький міг перед урядом покликатися на словник Желехівського, що проводив свою систему, й на правописі цього словника збудував правописні закони для своєї граматики (систему цього правопису виклав він іще в окремій брошурі „Про руску правопись”, яку видав під псевдонімом С.Нагнибіда у Львові, 1893 р.).

(Далі буде).

[Діло, 12 вересня 1938]

(Продовження).

Правопис, який пок. професор проводить у своїй граматиці, прийняла, після деякої боротьби, вся українська преса. Десять років після появи першого видання граматики, як і сподівався її автор, він запанував загально в українських виданнях. Правда, дещо довелося змінити (головно у відділі чужих слів, церковнослов’янський наросток у іменах власних -ій, -ія, -іє й ин.) вже-таки в дальших виданнях, але ж так узагалі цим правописом надруковане й останнє видання граматики, його вживає він і у своїй великій німецькій граматиці, надрукованій у Відні, і в меншій, що вийшла (1912) в ґешенській науково-популярній бібліотеці в Німеччині (Sammlung Göschen), і в німецько-українських розмовах із тієї самої бібліотеки, і в читанці, і боронить її в окремих статтях, що появилися по війні у зв’язку з реформою українського правопису, яку перевів уряд УСРР 1927-1929 р. (пор. „Україна”, Київ, 1930, замітки його до видання М.Рудницького „Правопис і літературна мова”, Львів, 1930). На жаль, той правопис, трохи зреформований Науковим Товариством ім. Шевченка у Львові і прийнятий у його виданнях і в нас, і після 1905 р. в деяких виданнях на Наддніпрянщині, перемогла т. зв. „грінченківка”, себто правопис, якого вживав у „Словарі української мови” Б.Грінченко, – перемогла в нас скрізь, і дуже справедливі і для нашої мови прикметні правописні закони, що їх уважував усе проф. Стоцький, залишилися в нас тепер невикористаними. І це – на велику шкоду і для самої мови (для т. зв. ортоепії), і для школи.

Справа в тому, що проф. Стоцький у своїх граматиках і у правописі виходив із будови української мови як самостійної одиниці серед слов’янських мов, і, хоч закони історії мови грають у його працях велику ролю, він у першій мірі – синхроніст, цікавиться сучасним станом української мови. Це видко з того великого матеріялу, що він його призбирав для своїх граматик, головно для наукової граматики 1913 р. З цього погляду проф. Стоцького можна вважати за предтечу української фонольоґічної методи, яка розсліджує закони мови з погляду будови й функцій поодиноких мовних явищ. Бо ж хоч у поясненнях поодиноких явищ у ділянці звукової виміни він іде шляхом історизму, то підносить вагу анальоґії, і все ж видко, що він силкується трактувати українську мову як систему, а деякі пояснення, напр., українського наказового способу – яскраво фонольоґічні, справа дуже цікава, бо, дійсно, ці форми іншим способом пояснити не можна, тільки – структуральними законами української мови.

Та з цього не виходить, щоб його не цікавила історія мови. Навпаки, німецька граматика, і віденська, і видання Ґешена, – трактована і з історичного становища – для проф. Стоцького все важна була ця справа, його все займало, як українська мова повстала й як розвивалася.

Німецька граматика проф. Стоцького, яку українська критика прийняла як „монументальну книжку” (див. статтю В.Щурата в „Ділі” 1913 р.), викликала цілу низку критичних статтей фільольоґів-чужинців (Шахматов, Мейє, Лер-Сплавінський, Карський і т. д.). Критика ця підносить велику вартість твору в першій його частині, у т. зв. дескриптивній, де професор подає образ української мови у звучні, відміні, словотворі та складні (напр., Мейє), хоч і не годиться з усіма історичними висновками, напр., у звучні (Лер-Сплавінський), але ж цілком негативно ставиться до теоретичних висновків обох авторів (проф. Стоцького і Ґартнера) щодо становища української мови в сім’ї слов’янських мов. Рамці часописної статті не дозволяють на те, щоб докладніше над цією справою розводитися. Скажемо коротко, що граматика з 1913 р. виразно проводить цілком інший погляд у цій справі, ніж приймало від 60-их років XIX ст. мовознавство. Висказаний колись погляд Потебні, що східнослов’янські мови (в ґеоґрафічному розумінні) мали колись спільну прамову, т. зв. праруську мову, з якої згодом (коло ХІІ-ХІІІ ст.) витворилися українська, білоруська й російська мови, той погляд підхопили російські вчені й утворили дуже штудерну теорію про повстання української мови. На основі цієї теорії з колишньої праслов’янської мови повитворювалися окремі групи слов’янських мов: західня, південна і східня, але ж коли сучасні західньо- й південнослов’янські (крім словінської) мови повитворювалися безпосередньо з відповідних говорів праслов’янщини, то українська мова проходила ще добу т. зв. праруської мови. І це наче має доказати велику кількість спільних мовних ознак, що характеризують усі три східньослов’янські мови. Проф. Стоцький у своїй граматиці зводить докупи всі мовні ознаки, що їх українська мова має спільні з усіма слов’янськими мовами, й доходить до висновку, що українська мова більше зближена до південнослов’янських мов, ніж до московської, він відкидає поділ слов’янських мов на групи й доказує, що українська мова витворилася безпосередньо з праслов’янської мови, як усі інші слов’янські мови. За таке становище проф. Стоцького в цій справі поборюють і досі – хоч ціла низка його статтей у цій справі, друкованих після війни в різних журналах, українських і неукраїнських (пор. критику діялектологічних праць В.Ганцова („Slávia”, 1924); „Розвиток поглядів про сім’ю слов’янських мов і їх взаїмне споріднення”, Записки НТШ, т. 141-143, Львів 1925, друге видання окремою книжкою, Прага 1927; „Східні слов’яни”, Україна 1926; „Про „тверді” і „м’які” голосівки”, Slávia, 1929; про східньослов’янську прамову, Записки НТШ, т. 155, Львів 1936 і т. д.), доказує, на яких непевних ногах побудована ціла теорія про т. зв. праруську мову і що дальші студії над будовою української мови та докладна аналіза старих пам’яток доведуть її до повного краху. Поки що вона ще за інерцією тримається. Підтримує її, напр., сильно офіцияльна російська наука на деяких університетах, хоч визначні польські вчені, такі, як Шобер, Слонський, Мілевський і т. д. не то що її закинули, але й поборюють. Те саме треба сказати про більшість українських лінґвістів чи в нас, чи на Наддніпрянщині. На жаль, нова політика московського большевицького уряду на мовному фронті припинила діяльність українських мовознавців у тій справі (Тимченко, Синявський, Курилова, Німчинов і ін.) – тепер там у мовознавстві панує всевладно яфетидольоґічна теорія Марра.

Нам здається, що з погляду цілої системи мови української й сербської, з погляду структури обох мов споріднення між ними не ближче, ніж, напр., іншої якої слов’янської мови, що сусідує з українською. Правда, з погляду історичної фонетики ці мови виявляють між собою багато спільного. Але ж дуже вже різнить їх наголос (довгі й короткі голосівки в сербській мові) та ще дужче відбігають одна від одної відміною, яка знову зближує українську мову з московською, як зближують українську мову з польською закони словотвору. Своїм ґеоґрафічним положенням українська мова займає осереднє становище між усіма слов’янськими мовами, виявляючи все якусь кількість спільних рис із кожною з них. Більша чи менша кількість спільних рис, вихоплених з системи мови, не доказує більшого чи меншого споріднення. А втім, як виявили новіші студії славістів і як це у своїх працях доказує проф. Стоцький, число рис, спільних для української й московської мови, і то в ділянці звучні, можна звести до трьох, бо всі інші, які звичайно для своїх доказів про існування праруської доби подають прихильники цієї теорії, мають і інші слов’янські мови. І взагалі для таких справ важко установити якийсь критерій, що рішав би про ближчу чи дальшу спорідненість між мовами. Чому, напр., твердість приголосних перед е, и (і) (небо, нива), яку виявляє українська мова нарівні з південнослов’янськими, вважати за менше важний критерій, ніж, напр., повноголос (борода, стережу), який іще до того в українській мові зовсім інакше розвинувся, ніж у московській, або які інші звукові явища, спільні українській і московській мові?

Так дивлячись на українську мову, що від віків розвивалася самостійно, вийшовши з праслов’янської мови нарівні з іншими слов’янськими мовами, проф. Стоцький у короткому нарисі („Українська мова, її початок, розвиток і характер, її прикмети”, Львів, 1933) подав історію цієї мови, що в головних основах відбігає від подібних спроб інших учених, напр., Кримського, Шахматова, Кульбакіна, Бузука й ін. Такий самий коротенький огляд дав він і в „Українській енциклопедії” (III, ст. 563-571).

Треба відзначити, що ці погляди проф. Стоцького на повстання української мови мають для науки дуже велику вагу. Вони збігаються з поглядами археольоґії, антропольоґії, етноґрафії й інших наук, які доказують, що розвиток українського народу йшов цілком самостійним шляхом, що ніякої спільноти з повстанням і розвитком московського народу не було, що на т. зв. праруську добу, за джерелами, не було навіть часу.

[Діло, 14.09.1938]

(Кінець).

Цікаво, що проф. Стоцький не залишив ніяких діялектольоґічних праць. Правда, в 90 pp. XIX ст. збирав матеріяли на Бойківщині (Зелем’янка), упорядкував їх, навіть фонетичні прикмети говору тих околиць почасти опрацював. Але ж усе це так і залишилося в архіві, як залишився ненадрукованим німецько-український словник, опрацьований у спілці з проф. Ґартнером, і, здається, не був навіть переписаний з карточок.

Що його діялектольоґічна праця не побачила світу, можна пояснити собі це тим, що покійний професор мав на українську діялектольоґію свій окремий погляд, із яким не годяться наші діялектольоґи. На погляд проф. Стоцького, в нашій мові не можна говорити про діялекти в такому розумінні, як в інших мовах. Різні діялектольоґічні відміни в нашій мові виросли просто наслідком сили і впливу анальоґії, тим-то одні явища залишилися у свому історичному одягу, другі мають свій корінь у законах анальоґії. Не визнавав він ніяких т. зв. архаїчних говорів (напр., чернігівські, поліські), вважав їх просто переходовими, а двозвуки, що появляються в тих частинах України (куінь, куинь, куень, куонь і т. д.) поясняв впливом білоруських говорів. Погляд на українські говори (що, власне, не можна в нас говорити про діялекти, як у інших мовах) найшов свій вираз у досить гострій критиці праці проф. Зілинського „Opis fonetyczny języka ukrainskiego”, що її покійний професор надрукував був у журналі „Назустріч” за 1934 р., ч. 22 („Чи мова це безліч говірок?”). На нашу думку, тут вийшло непорозуміння, а це непорозуміння має свою основу в самій методі та підході до того, як фонетик, на думку професора, повинен підходити до мовних явищ. Методологічні завваги проф. Стоцького в цій статті дуже цікаві. Між рядками статті можна дочитатися, що підхід до справи у проф. Стоцького більш – фонольоґічний (він бере мову як систему), а тут фонольоґія з фонетикою йде врозріз.

Щоб закінчити огляд мовознавчих праць проф. Смаль-Стоцького, згадаємо ще про його критику першого тому „Словаря російсько- українського”, зібраного і впорядкованого М.Уманцем і Спілкою (1893), з багатьома цінними заввагами й дезидератами.

*

Всі видання шкільної граматики проф. Стоцького мають на кінці додаток – віршування. Уже в першому виданні 1893 р. не могло не впасти в око читачеві, що до народньої поезії проф. Стоцький підходить не за дотеперішніми зразками, що зриває з дотеперішнім способом достроювати народню ритміку до західньоевропейської, не користується прийнятими в західньоевропейській ритміці знаками, перебраними із античної ритміки, а – заводить ноти. При цьому звертає він увагу на ті склади в народніх віршах, що мають постійні наголоси – на кінці вірша або перед цезурою, бо в інших випадках наголос може перескакувати. В найближчих виданнях свого шкільного підручника професор поширив приклади з народньої поезії, доповнивши їх зразками віршів тих поетів, що користувалися народньою ритмікою (Шевченко, Руданський, Воробкевич і ін.). Був це вислід довголітньої праці над народньою ритмікою, праці, яка довела до такого висліду, що тільки з законами народної ритміки можна підходити до Шевченкової поезії, що Шевченко в своїй творчості користувався тільки українськими народніми ритмами: коломийкою (з усіма її відмінами), козачком, або, як первісно професор зве його, „шумкою” (теж з усіма її відмінами), й колядою. Висліди своєї праці над ритмікою поезії Шевченка проф. Стоцький виклав у студії „Ритміка Шевченківської поезії”, що появилася в першому томі „Праць Українського Історично-фільольоґічного Товариства” у Празі (1926).

Можна не погоджуватися з поодинокими висновками професора (напр., щодо ямбічного ритму, який він уважає просто – колядкою), можна в поодиноких зразках, що їх він подає, найти багато дечого такого, що перечить основним тезам, що їх професор наводить, можуть нас разити в тих зразках неправильні наголоси, не згідні з Шевченковою поезією й так узагалі з наголосами в літературній мові, можна не погоджуватися з тим, щоб одне мистецтво (спів, музику) переносити в ділянку другого (говорена мова, деклямація), можна оспорювати чи, виголошуючи Шевченкову поезію, в деяких випадках скорочені вірші можна заступати протяжністю складів, – а проте, основні думки, основний підхід до Шевченкової ритміки треба визнати не тільки правдивими, правильними, але просто – ревеляційними. Не треба забувати, що це перша спроба, що дальші студії в цьому напрямку доведуть до ще кращих результатів. Уже тепер теоретики українського віршування (Якубський) мусіли підо впливом студії проф. Стоцького змінити багато із своїх первісних думок – і це для нас дуже важлива справа.

*

Та не тільки ритмікою Шевченкової поезії займався покійний професор, а взагалі – Шевченком. Тут він покладав величезну вагу на саму справу інтерпретації Шевченкової поезії. Праця над інтерпретаціями почалася давно, ще в чернівських часах, у семінарах української фільольоґії. Та в тих часах не довелося професорові багато друкувати. Щойно перед самою війною почав він у львівських виданнях („Ілюстрована Україна”, „Хроніка Наукового Товариства ім. Шевченка”, „Діло” й т. д.) випускати невеличкі студійки, зв’язані з інтерпретаціями Шевченкової поезії, а окремі монографійки-інтерпретації (якщо можна так висловитися) почали появлятися щойно по війні теж у Львові, спершу в журналах („Літературно- науковий Вістник”, „Вістник”, „Українська школа”, „Дзвони”, „Назустріч” і т. д.) – а далі вийшли окремою великою книжкою п. з. „Т. Шевченко. Інтерпретації” в Варшаві (1934) як 25 том праць Українського Наукового Інституту в Варшаві, з переднім словом В.Сімовича.

Всупереч дотеперішнім інтерпретаціям, що дошукувалися в поезії Шевченка різних чужосторонніх впливів (т. зв. впливольоґія), проф. Стоцький, чисто фільольоґічною методою розбираючи слово за словом, проходячи думку за думкою, роз’яснює Шевченкові твори його світоглядом, ідеями, поглядами, замкненими чи в „Кобзарі”, чи в Шевченкових повістях, чи в листуванні, – одне слово, самим Шевченком. Таким чином те, що в Тарасовій поезії могло видатися не дуже ясним, а то і не все зрозумілим, нараз стає таким простим, таким ясним, що з дива не сходиш, як воно досі було незрозуміле. Таких інтерпретацій обіймає згадана книжка поверх п’ятнадцять (деякі збиті під один заголовок). Крім них, уже рік перед смертю надрукував покійний професор у II томі „Праць Українського Історично-фільольоґічного Товариства” у Празі свої „лебедині” інтерпретації деяких передсмертних віршів Шевченка п. з. „Останній рік Шевченкової поетичної творчости” (1937). Коли всі дотеперішні інтерпретації визначалися великим розумінням Шевченкової поезії, то остання перевищує їх усі – глибиною аналізи.

Шевченком займався проф. Стоцький увесь час. Уже здавна цілий місяць березень щороку читав „Кобзаря” – такий великий пієтизм ховала для Шевченка його душа. І щороку виступав із новими студіями-інтерпретаціями на засіданнях Українського Історично-фільольоґічного Товариства у Празі. На цих засіданнях бувало все дуже багато людей, що, удержуючи дух, повні захоплення й запалу, слухали професорові слова. Та, крім цього, Шевченкові посвячував він у Празі (як колись і в Чернівцях) цілі семестри на університеті.

Крім Шевченка, з українських письменників його займав Котляревський, головно „Енеїда” цього поета (пор. „Котляревський і його „Енеїда”, ЛHB, 1898 за грудень, „Значіння Котляревського для української літератури”, Чернівці 1898), М. Шашкевич, Федькович (є про це надрукований виклад із нагоди ювілею Федьковича, „Діло”, 1886), Квітка, Франко (пор. його працю про поетичну діяльність Франка, Львів, 1913), Кобилянська (виклад про „Землю” з приводу 35-річчя її діяльности, у Празі, 1931. Не знаю, чи був видрукуваний), Стефаник (він же ввів цього письменника в літературу своїм переднім словом до першої збірки його новель, виданих у Чернівцях, 1897 р.). Але ж друкованого з поля критики чи з історії літератури ми маємо небагато.

*

Дуже багато праці вклав проф. Стоцький в історію української культури Буковини. Політичні обставини складалися так, що українство на Буковині цілком було завмерло, а що Буковина дісталася до Австрії від Молдавії (властиво від Туреччини), то витворився був погляд, що українці на Буковині зайшлий елємент, що Буковина вся корінно румунський край та що українцям у цьому краю нічого не належиться. Щоб доказати неправдивість такого погляду, мало було етнічного матеріялу, політичної боротьби, треба було і своїх, і чужих освідомити з історією українців у цьому краю від найдавніших часів і змалювати ту тяжку боротьбу, в якій український народ на Буковині поволі добивався своїх історичних прав. За цю працю взявся проф. Стоцький, і так повстала його „Буковинська Русь – культурно-історичний образок”, що друкувалася спершу нагодами в „Буковині”, а потім появилася окремою книжкою (1899, в заголовку зазначений 1897 рік, бо тоді їх почато друкувати в „Буковині” й того року почато робити з фейлєтонів відбитку). Є це історія культурних змагань українського народу на Буковині від найдавніших часів до 90-их років XIX ст., при чому на основі всіх історичних джерел, і румунських, автор дає незбитий доказ, що на Буковині, яка була частиною галицької держави (пор. апострофу до Ярослава Осьмомисла у „Слові о полку Ігоревім”, де згадується про границі Галича над Дунаєм, – цією апострофою починається книжка), український народ автохтонний і що він здавна вже боровся тут за своє існування. У книжці дуже докладно змальована політична боротьба румунів, що від самого прилучення Буковини до Австрії виставляли свої претенсії на цілу Буковину й домагалися злуки її з Семигородом в один коронний край. Боротьбу цю найкраще з’ясовує німецьке рукописне посланиє православного владики Гакмана, що пізніше відіграв деяку ролю в житті буковинських українців (його діло було – оснування „Руської Бесіди” в Чернівцях, 1869) – і його проф. Стоцький дуже докладно використав. Та, щоб і чужинці зазнайомилися з цією боротьбою, він видав це посланиє в Чернівцях п. з. „Nationale und kirchliche Bestrebungen der Rumänen in Bukowina 1848-1865, vom Erzbischof Hakman in einem Sendschreiben dargestellt”, 1899). Видання цієї книжки й було причиною, чому „Буковинська Русь” дуже затяглася з друком. Покійний професор хотів, щоб „Sendschreiben” появилося раніш, щоб читачі його книжки мали друковане джерело в руках.

Книжка ця, яку зродила, як сам автор каже, щира любов до дорогої йому країни, пристрасне бажання пізнати наскрізь життя-буття Буковинської Руси, порозуміти напрям її духових змагань, роз’яснити собі у причиновій зв’язі всі явища в публічнім її житті, звести докупи ввесь культурний її дорібок” – книжка ця, що впливає на нас, за словами Франка („Літ.-наук. Вістник”, 1900, науковий відділ, ст. 151), „як подув свіжого вітру в степу, освіжує, додає сили”, книжка, на яку, як підносив, здається, Гнатюк 1900 р., „Галичині доведеться чекати ще довго”, – вона була настольною книжкою кожного буковинського інтеліґента і свідоміших селян на Буковині перед війною. Тепер вона, ясна річ, на індексі, але ж ті, що її мають, бережуть її в себе, як ока в голові.

„Буковинська Русь” це – синтеза народної української праці на Буковині від віків. Не доведена вона до кінця. Образець праці наших братів на Буковині заокруглила б картина усебічної праці самого проф. Стоцького. Він же творить частину історії українського народу на Буковині.

Така була б, у загальних рисах, наукова діяльність покійного Академіка Смаль-Стоцького. Багата надбаннями, плідна новими думками, глибокими й дуже цікавими. Думаємо, що своїми темами, а ще більше своєрідним підходом у поодиноких ділянках, на яких працював, зацікавить вона не тільки людей науки, але й читачів нашої преси. З усього видко, що не тільки в політиці, у громадській діяльності й т. д., але й у науці проф. Стоцькому доводилося теж промощувати нові шляхи.

[Діло]