Розвиток поглядів про семю словянських мов і їх взаїмне споріднення

 

 

Публікується за виданням:

Др. Степан Смаль-Стоцький. Розвиток поглядів про семю словянських мов і їх взаїмне споріднення *)

Друге доповнене видання.

Український Громадський Видавничий Фонд

Прага, 1927

 

 

Язикознавство, а тим то і слявістика, се наука стосунково молода. Почалася слявістика як наука р. 1822-го твором Добровського Institutiones linguae slavicae dialecti veteris.

Від самого початку займалася слявістика питанням про споріднення СЛОВЯНСЬКИХ мов між собою і про те, які мови виринули із прасловянської мови так, що маємо про се вже цілу літературу (пор. Яґіч: Archiv für slavische Philologie, XX, 13; Niederle: Slovanské starožitnosti, I, 111), з якої бачимо, як від малих початків пізнання поодиноких словянських мов і їх відносин до себе чим раз більше поглублювалося і се питання чим раз краще вияснялося. Але ще й тепер не можна сказати, щоб воно було вже вповні вирішене, хоч стрічаємося досить загально з противною думкою. Тому буде добре, зясувати розвиток поглядів на сю справу, виказати хиби і тим причинитися до ліпшого її розуміння. Се ціль моєї розвідки.

____________________

*) Ця праця була уперше надрукована в Ювілеійнім Збірнику Наукового тов. ім. Шевченка у Львові 1925.

 

І.

 

1.   В словарі цариці Катерини вичислені по перший раз словянські мови ось як: До росийського слова додано там 1. церковнословянське; 2. словацьке; 3. іллірийське (сербохорватське з Дальмації); 4. чеське; 5. сербське (себто славеносербське, взяте з тодішньої письменної мови угорських Сербів); 6. горішно-лужицьке; 7. сорабське (себто долішно лужицьке): 8. полабське; 9. кашубське; 10. польське; 11. малоруська (себто українське); 12. суздальське слово.

 

2. Се вичислення словянських мов не сподобалося першому Добровському, котрий в своїм описанню подорожі до Швеції і Росії (Reise nach Schweden und Russland, 1796) поробив до того свої поправки, бодай що тичиться мови чеської і словацької.

Від того часу Добровський займався сим питанням дуже пильно. В Slavin-i (гл. 20) 1808 р. говорить він вже про «zwei Ordnungen aller slawischen Völker»; до 1-го розряду (= Анти) зачисляє він там Хорватів (Kroaten), Сербів (Serbien) і Русів (Russen); до 2-го (== Slavinisch): Čechen, Lechen oder Polen, Serben oder Wenden in beiden Lausitzen.

Відтак 1814-го р. в Slovan-ці, 1818-го в Geschichte der böhmischen Sprache und Literatur, і 1819-го в Lehrgebäude der böhmischen Sprache вертається він все наново до сього питання.

При поділі словянських мов на два розряди оставав Добровський аж до смерти; тілько поправляв його де в чім. В своїх, названих нами вже вище Institutiones (1822), якими треба починати слявістику як науку, розріжняє він вже з одного боку мови: 1. Russica; 2. Slavica vetus; 3. Illyrica seu Serbica; 4. Croatica; 5. Slovenica seu Vindica in Carniola, Stiria et Carinthia; а з другого боку: 1. Slovacica; 2. Bohemica; 3. Sorabica seu Vendica in Lusatia superiori; 4. Sorabica in Lusatia interiori; 5. Polonica —  і подає як основу сього свого поділу прикмети мови, чим рішення сього питання зводить по раз перший на науковий ґрунт, наводячи за критерій до того десять точок. Тому всякі иньші давніщі, зовсім ненаукові балачки про сю річ я тут поминаю. Кого се цікавило-б, того відсилаю до Нідерлього Slovanské starožitnosti, І, 1, 114.

Приглядаючися сему вичисленню словянських мов з теперішнього наукового становища, бачимо в нім хиби. При Russica не робить Добровський ніяких ріжниць, йому всяка мова на словянському сході є russica. Кашубської, полабської, ба навіть болгарської мови він зовсім не згадує. Але се факт, що Добровський перший зробив початок класифікації словянських мов.

 

3.   Навязуючи до раніщих заяв Добровського в сій справі, звернувся Востоков вже 1820-го р. (Разсужденіе о славянскомъ языкѣ, Москва, 1820) против поодиноких точок поділу Добровського і особливо з становища росийської мови він там каже, що в «русскім», яке Добровський зачисляє до 1-го розряду, є прецінь частиці роз- і ви-: розговѣнье, розно, порознь; выбрать, выгнать і т. д. І в «русскім» було в давних часах птаха побіч птица. 3 того виходило-б, що «русске» лежить між східними і західними «нарічіями» по середині та що сі Словяни, які тепер замешкують Росію, колись були по середині між східними і західними племенами. Однак «русске» таки до 1-го розряду зачисляє і Востоков головно задля двох неґативних прикмет, які уважав характеристичними для західної ґрупи, а саме задля вставки ж між р і тонкі голосівки: rzecz —  рѣчь, przy —  при, zwierz —  звѣрь. Поляки вставляють так само до д ще з: dzień, gwoźdź, а змякчене m заміняють на ць. Правда, Чехи мають на сім місці знов так, як східні Словяни, дь, ть. Се одно. Другою такою прикметою уважав Востоков вставку (!) д перед закінченням л: wiódł, vedl — велъ, modlić się, modlili se — молиться, sadło, mydło — сало, мыло і т. д. Хоч сі додатки Востокова, особливо пояснення сих зявищ, не дуже бистроумні, то все таки на них бачимо, як помалу пізнання ріжниць поміж словянськими мовами зростало, як помалу почали зносити цеголки до величавої колись будови. На жаль, ся праця Востокова не була Добровському знана, коли він видавав свої Institutiones.

 

4.   І Шафарик зпершу годився з поділом Добровського (в Geschichte der slavischen Literaturen, 1826), і він говорить в сім своїм творі про «полуднево-східню і північно-західню головну галузу», тілько трохи його змінює. І. 1. Russen: а) Russen; b) Russniaken (Ruthenen, Kleinrussen); 2. Serben: a) Bulgaren; b) Serben; c) Bosnier; d) Montenegriner; e) Slavonier; f) Dalmatiner; 3. Kroaten und 4. Winden (Slovenen); II. 1. Böhmen: a) Čechove; b) Mährer; 2. Slovaken; 3. Polen; 4. Serben-Wenden.

Нема ще тут білоруської мови, а Болгари зачислені тут фальшиво до Сербів, яких Шафарик без потреби роздробив на окремі народи, коли тимчасом це все один сербохорватський народ, назви якого взяті від замешкуваних ним країв. Хорватів не можна відділювати від Сербів, а Словаків від Чехів.

 

5.   Пригляньмося і ми тепер блище поділови Добровського і його 10 язиковим прикметам. Система Добровського виложена найповніще в його граматиці: Institutiones linguae slavicae dialecti veteris, Відень, 1822 *).

«Sermo slavenicus, rectius slovanicus aut slovenicus sensu latissimo sumptus in duo genera idiomatum dispescitur: in idioma ordinis primi (A), et in idioma ordinis secundi (В)». Як бачимо, ділить Добровський словянську мову — словянську в найширшому значінню взявши, т. зн. знані йому словянські мови, на два різко від себе відріжнені роди або розряди мов. На доказ сеї своєї тези наводить Добровський 10 ріжних прикмет словянських мов, які його поділ мають виправдати і уґрунтувати.

Ось вони: 

 

​

Хто займається студіями словянських мов, той знає далеко більше таких точок, в яких словянські мови відступають одна від другої, а не тільки сих 10. Наведені признаки не відповідають також вповні дійсности і не є так занадто характеристичні. Але у всякім разі Добровський зробив початок дійсно наукового трактования таких питань і се його велика, безперечна заслуга.

Розберім сі точки докладніще.

1.    А. раз —  Б. роз (разум — розум). Вже в супрасльській рукописі, мова якої належить у Добровського до розряду А., дуже часто подибуеться не раз, а роз: розвити, розбойникъ, pозвѣ, розличенъ, розмыслити і т. д. Тепер ми знаємо, що і раз і роз треба виводити із спільного коріня orz. І так колись увесь словянський нарід говорив. Але настала пора, коли сему народови стало невигідно вимовляти звуки р і л безпосередно перед иньшою шелестівкою, бо в такім разі мусіло-б таке р і л замикати склад, а замкнених складів не любили тоді Словяни. Отже показалася потреба сю звукову ґрупу якось змінити і таким чином повстало роз побіч раз, з чого пізніще перемогло у одних роз, у других раз (пор. Smal-Stockyj – Gartner: Grammatik der ruthenischen (ukrainischen) Sprache, § 19). Вже Востоков вказав на невірність сього спостереження. Оскілько на нього при клясифікації словянських мов треба звертати увагу, побачимо пізніще. Ми тілько мусимо тут зазначити, що так поєдинчо справа не стоїть, як се собі уявляв Добровський.

2.    А. из —  Б. ви: І сеї точки не можна приняти за характеристичну признаку одної ґрупи словянських мов супроти другої. Вже в найстарших памятниках церковнослов’янської мови, яка прецінь належить до розряду А., подибуєм не тілько из, але також ви. Так н. пр. в Псалтирі Синайській: въігнати, въідомити, а в пізніщих памятниках: въілазити, въімісти, въірвати, въігнанъ і т. д. І тепер подибуєм ви- в ґрупі А, а так само в ґрупі Б маємо не тілько ви-, але і из. Н. пр. польське zbyt, zbawić і т. д. В сих річах одиноке становище може бути правильне, а саме: Усім слов. мовам було колись знане і из і ви-, але треба знати, що одні слова і форми зникають, другі перемагають, бо і між словами і формами мови йде боротьба за істнування. І так в одній ґрупі мов перемогло ви-, а в другій из. Отже і сеї прикмети не можна класти в основу поділу.

3. А. л епентетичне — Б. —. Се тичиться сполуки губних шелестівок з йотованими голосівками, яка в певній добі почала спричиняти словянським приладам мовним деякі труднощі так що вони старалися її оминати, між иньшими также вставкою звука л. Все те правда, що в ґрупі Б, загально взявши, нема такого л, але і се правда, що словянські мови з такими звуковими ґрупами обходяться розмаїто. Буває і так, що викидають й, а тоді із вйе повстає ве і т. д. Розвадовський (Encyklopedya polska, II, 1; Język polski i jego historya, I, 403) ось як висказується про сю справу: «Język polski wraz z innemi lechickiemi i północno-zachodniemi różni się od języków ruskich i (ogółem biorąc) południowo-słowiańskich nieobecnością t. z. l epentetycznego w zgłoskach sufiksalnych: ziemia, topię, zatapiać... Że to jednak jest stan rzeczy drugorzędny, że l zostało usunięte analogicznie, dowodem dosyć liczne izolowane resztki jak kropla, grobla itd., dalej fakt, że w nagłosie takie same l zawsze pozostało (pluć, plwać, bluć, blwać, bluszcz, łuż. blido = stcrk. bljudo itd.). A taką samą ewolucję przedstawia język bułgarski»... «nie może ulegać wątpliwości, że pralechickie posiadało niegdyś l epentetyczne także w zgłoskach sufiksalnych» (стр. 404). Отже і се спостереження Добровського не зовсім вірне і тому не може мати такої ваги для поділу словянських мов на ґрупи, як йому надає Добровський. Не тілько се, що учить Розвадовський про л епентетичне в праляцькій мові, але і факт, що в найстарших памятниках цксл. мови задержалися ще форми, які що йно пізніще стрічаються з епентетичним л, як ось земиѩ, земьѩ  (форми, в котрих губна шелестівка ще не стикається безпосередно з йотованою шелестівкою), відбирають сій прикметі вагу критерія. Для староцксл. мови ся прикмета так якби неважна: одні форми і другі жиють побіч себе. І в болгарській мові, як вже сказано, нема тепер л епентетичного: поставен, земя, так, що ще одна важна вітка ґрупи А його не знає. Таким чином і л епентетичне неважний критерій для вирішення справи поділу слов. мов на дві ґрупи.

4. А. —  —  Б. д епентетичне: крило — кридло. Добровський уважає тут д вставленим. Се помилка, бо річ мається навпаки: в крило д випало. Наростком в слов. мовах є –тло і –дло (коли перед сим наростком стоїть голосівка), отже: число (чьт-тло), (о)рало, (о)радло. Але поминувши се, що Добровський помилявся що до самої істоти зявища, можна із слов. мов доказати неправдивість і невірність сього спостереження. В західній части словінської мови задержалося д, хоч ся мова належить у Добровського до ґрупи А: šidlo, motovidlo... Се правда, що деякі слов. мови не люблять звукової ґрупи дл, тл: із плетль повстає там плель, але з огляду на наведений факт із словінської мови і се зявище не може мати доказової сили для так важного поділу. Не можна дивуватися тому, що Добровський на такі факти не звернув уваги. За його часів словянські мови ще зовсім, можна сказати, не були розсліджені. Се відноситься і до причепленого до сеї точки слова молитися. Се неможлива метода на поодинокі слова класти таку велику вагу, коли рішаються засадничі справи. Питання, чим ріжняться словянські мови від себе, можна що йно тоді рішати з виглядом на те, що найдеться правдиве рішення, коли розслідимо як найдокладніще всі звукові зявища усіх словянских мов, ба не тілько звукові; найдокладніщі розсліди треба розтягнути так само і на словотворення, і на відмінювання, а также і на складню, взагалі на всі зявища мови. Того властиво ще й доси не зроблено. Ніодна словянська мова не може повеличатися такою своєю граматикою. Добровського спроба синтези, коли не було ще з чого витягнути синтезу, не могла вдатися, хоч ніхто не заперечить її великої вартости як дороговказа.

5. А. пещи, печи —  Б. пеци. Річ іде про зміну звукову кт, гт, хт. Добровський думав, що сі звуки змінюються в мовах першого розряду на щ, ч, а в мовах другого розряду на ц. Тимчасом і се спостереження невірне. В ґрупі А подибуємо всякі зміни: в стцксл. і болгарській мові -шти (пешти, мошти, врѣшти); в србхрв. мові -ћ, ђ, пећи, мођи, т. з. дуже м’якеньке ч, дж; в словінській — ч —  peci, moci. Крім того в однім цксл. памятнику (Київські уривки) констатуємо таку саму заміну як в ґрупі Б, яка в сій справі виявляє більшу однородність з своїм ц. Отже Добровський помилявся і в сій точці головно тому, що він староцерковнословянське щ читав з «руська» як шч, а не як шт. І тому также нема що дивуватися. Тоді не було ще навіть Остромирове євангеліє видане, про иньші стародавні памятники і не згадуючи.

6. А. звѣзда — Б. гвѣзда. Що сеї точки не можна уважати характеристичною прикметою обох ґруп, показано у мене в наведеній граматиці (ст. 91). В українській мові, що належала-б до ґрупи А, маємо прецінь побіч цьвітка также, і то звичайніще, квітка, квітчати, квилити, проквиляти і т. д.

7.  А. ть — Б. тен. До того треба запримітити, що фрайзінський памятник має тон, отже тен. Але не в тім річ, чим тепер словянські мови між собою ріжняться, тілько чи є такі давні характеристичні прикмети, які виправдували-б розділ словянських мов  в ж е  в  с а м і м  з а ч а т к у, в  с а м і м  з а р о д к у  на дві окремі ґрупи. Ся прикмета рішучо до таких не належить.

8. А. пепел —  Б. попел. І се тілько одиноке слово, на якім основувати такий розділ не можна. Зрештою українська мова знає тілько попіл, а не пепіл.

Що далі Добровський наводить в точці 9-ій і 10-ій, не паде зовсім на вагу. Слова птица і птак, студенец і студница утворені з одного коріня ріжними наростками, як се часто навіть в одній і тій самій мові буває. Десница і правица конець кінцем также тілько через помилку тут приміщені.

Як ми переконалися, характеристичні прикмети Добровського тілько по части вірно спостережені — коли маємо перед очима теперішній стан словянських мов; але коли йде річ про се — а на сім повинно-б нам властиво залежати —  винайти такі признаки, які вже в самім зародку виправдували-б установлення двох ріжних і різко розмежованих ґруп словянських мов, то вони зовсім не вистарчають.

Що тичиться приділення поодиноких словянських мов до обох ґруп, то і тут бачимо помилки.

a) Lingua slavica vetus — це, як з усього видно, староцерковнословянська мова. Її уважав Добровський раніше (1809) прямо за старосербський діялєкт, але тут займає вона у нього, як бачимо, самостійне становище, т. зн. не уважається за приналежну якомунебудь із наведених словянських народів. Маючи на увазі, що церковнословянська мова від найдавніших часів уживалась не тільки в церкві, але служила также довгий час за літературну мову у Болгарів, Сербів, на Руси, ба навіть і у Румунів (Волохів), та що вона —  нехай і в змінних своїх видах —  так би сказати, не належала нікому з окрема, а всім цим народам докупи, мусимо погляд Добровського уважати в тому змислі оправданим, що вона як така справді займає виїмкове і до певної міри самостійне становище. Та після Добровського слявістика займалася головно найстаршими памятниками церковнословянської мови і перш усього питанням, якому із словянських народів вона первісно належала. Отже тут старалася слявістика поправити погляд Добровського. Думаю однак, що тим вона свого завдання ще не довершила, та що вже настала пора почати тепер дальші студії і в напрямі погляду Добровського, т. зн. в змислі самостійного становища завжди тої самої, а все таки завжди змінної церковнословянської мови у ріжних Словян і супроти ріжних словянських народних мов, бо від того можна сподіватися розкриття нових обріїв для слявістики загалом, а може і нового освітлення дотеперішніх її добутків. Незвичайно цікаво було-б бачити, як мова до певної міри мертва століття живе і розвивається, ба заплоджуе живі народні мови, та пізнати ріжні форми цього розвитку, усі її види, відтінки, відміни, ріжниці. Отак здійснив би ся ідеал Добровського, коли-б на підставі зібраного вже великого матеріялу складено граматику цеї самостійної церковнославянської мови. Це безперечно праця дуже велика, але слявістика повинна-б її нарешті в цілім її обємі бездоганно виконати і тим сповнити завіт її основателя.

б) Під croatica lingua розумів Добровський мову, якою говорили в т. зв. цивільній Кроації. Се непорозуміння. Хорватська мова це сербська, а сербська —  хорватська; це одна мова сербохорватська. Далі треба залишити назву «іллірський», бо се назва тілько ґеоґрафічна.

в) Впадає в очі, що Добровський випустив болгарську мову. Се сталося, здається, з тої причини, що він уважав болгарську мову за сербську.

г) Цікава річ, що Добровський, сам Чех, відділив мову словацьку від чеської. Правда, дехто ще і тепер уважає словацьку мову окремою від чеської (Флоринський) і не дасться заперечити, що словацька мова має такі прикмети, відмінні від чеської, які наближають її з одного боку до польської, а з другого і до української, ба і до словінської так, що вона дійсно є мостом від чеської мови до иньших, але все таки має вона стілько спільного з чеською, що відділити її зовсім від чеської годі. Се не має нічого до річи, що є окрема письменна словацька мова.

д) Добровський знає тілько одну «руську» мову**), коли тимчасом, як ми бачили, відділює словацьку від чеської, горішно-сорбську від долішносорбської, хоч стосунково тут ріжниці, можна сказати, мінімальні, далеко меньші, ніж між «руськими» мовами.

Хоч поділ і класифікація Добровського нас тепер вдоволити не можуть, то все таки се був перший науковий чин і тому ми йому присвятили стілько уваги, бо ним починається історія сього питання.

____________________

*) Цій монументальній праці Добровського присьвятив проф. В а й н ґ а р т  з нагоди її столітнього ювілею знамениту моноґрафію. Гл. Додаток І.

**) Хоч вже в Slavin-i сам писав про Козаків і Українців, а в Slovan-ці займався Карпатськими Русинами.

 

6.   Шафарик в своїх творах Slovanské starožitnosti, 1836, II, 26 і Slovanský národopis, 1842, — сі твори були для цілого словянського світа прямо откровеніем; Українець Бодянський переклав їх зараз на росийську мову, Тарас Шевченко захоплювався ними — відмінно від свого давніщого погляду (1826), виходить з політичного і язикового становища при своїй клясифікації словянських мов (політична основа — перебування народу під одною державною владою; язик — ступінь споріднення мов). В приняттю двох основ для поділу нема льоґіки, бо такий поділ повинен основуватися тілько на однім принципі.

І Шафарик, подібно як Добровський, ділить Словян на дві ґрупи:

І. полудневосхідна ґрупа:

1. відділ руський (складається з Великорусів, Малорусів, Білорусів і Новгородців);

2. відділ болгарський (староцерковнословянська. і новоболгарська мова);

3. відділ іллірський (а. Серби задунайські, б. Хорвати, в. Словінці або Словіни корутанські).

II. західня ґрупа:

1.     відділ ляцький (Ляхи, Поляки, Шлезаки і Поморяни);

2. відділ чеськословацький (а. Чехи, б. Моравани, в. Словаки);

3. відділ полабський (Словяни осілі в північній Німеччині: Лютичі, Велети, Серби лужицькі, Милочани і т. д.).

Тут нема lingua slavica vetus Добровського. Шафарик староцерковнословянську мову примістив вже в відділі болгарськім, з другого боку думав, що Словяни в околиці болотного озера за князювання Коцела приналежали до чеського роду. Приводом до того був памятник Anonymus Salisburgensis (870 p.), в котрім Анонімус старається доказати права єпископа сольногородського на Панонію. В сім памятнику є деякі імена, як Silic, Rastices. Сі і т. п. імена ужив Шафарик на доказ, що словянські мешканці Панонії належали до чеського роду. Він покликується при тім на се, що наросток itjъ дає в церковнословянській мові -ишть (Лютомѣришть від Лютомѣрь), а в чеській -иць, отже сі імена є чеські. Але крім наростка -itjъ маємо в словянських мовах ще і наросток -иць: гвоздиць так, що і Rastic е здрібнілим словом від Растислав, утворене від пня Раст- наростком -иць і не доказує нічого в користь чеського характеру сього твору. Крім того назвою жупи Dudlebi, в котрій стоїть д перед л, а не випало, рад би Шафарик виправдати чеський характер мови сих Словян. Зваживши однак, що Словінці і тепер говорять šidlo, motovidlo, годі з того факту виводити, що Словяни в околиці болотного озера були чеського роду. Пізніще і сам Шафарик відступив від сеї своєї теорії в творі Ursprung und Heimat des Glagolitismus.

В поділі находимо знов назву «іллірський», яка як назва Словян зовсім непридатна. Іллірці не були Словяни. В полабськім відділі не все в порядку, ріжні річи сполучені до купи. Полабські Словяни належать до ляцького відділу, а лужицьких Сербів треба від полабських відділити. Свого поділу Шафарик докладніще не умотивував. В усякім разі бачимо в Шафариковім поділі значний поступ, хоч і тут Хорвати ще відділені від Сербів, Моравани і Словаки від Чехів. Замітне, що в «руськім» відділі відріжняє Шафарик ще і Новгородців. В цім поділі грає отже ролю колишня державність.

 

7.   Коли Добровський і Шафарик в основу своїх поділів кладуть все таки мову, то  Ц а й с  (Zeuss: Die Deutschen und die Nachbarstämme) — сей твір появився рівночасно з Шафариковими «старинностями» — ділить словянські народи также на дві ґрупи, але на основі найстаршої  і с т о р і ї, зважаючи при тім і на найменьші історичні дрібниці. На підставі Йорнанда або Йорданеса і Прокопія, обох для Словян незвичайно важних письменників з половини VI-го віку, які перші згідно подають вістку, що тоді Словяни розпадалися на дві части, Словінів і Антів, будує Цайс свій поділ.

Він представляється так:

Oestlicher Zweig (східна вітка):

bulgarische (mösische) Slawen

illyrische Slawen (Serben, Chorwati)

Alpenslawen (Carantani, Creinarii)

Russische Slawen

Westlicher Zweig (західня вітка):

Griechische Slawen

Deutsche Slawen

a) Slawen an der oberen Donau und Elbe — Moravi, Czechove, Sorabi, Daleminci, Siusli, Milcieni, Lusici

b)    fränkische, türingische Wenden

c) Slawen im Flachlande zwischen der Elbe und Oder — Hevelli, Linones, Bethenici, Morizani, Warnabi, Liuburzi

d)    sächsische Slawen — Ucri, Polabi, Wagri, Obodriti

e) Slawen an der Oder über das Weichselland -— Poloni, Pomorani, Rugiani.

Наведу належну сюди вістку Йорнанда в ориґіналі.

Йорнанд пише в своїм творі De Getarum sive Gothorum origine et rebus gestis: «Quorum (Vinidarum)  n о m і n a  licet nunc per varias familias et loca mutentur, principaliter tarnen Sclaveni et Antes nominantur. Sclaveni a civitate Novietunensi et lacu. qui appellatur Mursianus, usque ad Danastrum et in boream Vistula tenus commorantur. Hi paludes silvasque pro civitatibus habent. Antes vero, qui sunt eorum fortissimi, qua Ponticum маге curvatur, а Danastro extenduntur usque ad Danaprum, quae flumina multis mansionibus ab invicem absunt».

Отся головно вістка лягла в основу Цайсового поділу, бо він її розумів так, що всі Словяни розділені Йорнандом на два народи. Колиб так, то мали-б ми тілько два словянські народи, було-б также тілько дві словянські мови. Але-ж бо сю вістку, а также і належні вістки Прокопія можна і треба тілько так розуміти, що не всі Словяни, а тілько знані їм Словяни називали себе Словінами і Антами. Иньших Словян вони не знали і їх імен нам не передали. Виразно прецінь каже Йорнанд, що імена Словян тоді в ріжних родах і місцях були иньші, змінювалися, та що Словяни тілько головно, переважно (principaliter) називали себе Словінами і Антами. Се були Словяни, які тоді найбільше посунулися на полудень, до границь східноримської держави і своїми воєнними походами приневолили нових сусідів, щоб з ними ближче познайомилися. Йорнанд означує докладніще тодішну оселю Словінів і Антів. Словіни становили західну, а Анти східню часть. Північні границі подаються не дуже докладно — аж до Висли, аж до Дніпра. Чи поза тими границями не було вже тоді більше жадних Словян? Назва Словіни жиє по нинішний день в ріжних формах і значіннях, між иньшим также в формі Словяни і в значінню цілости всього Словянства. Се значіння перенесено з части на цілість, як се в історії досить часто буває (Французи називають Німців імям найближчого, сусідного з ними, німецького племени Алеманів. Італіки назвали Гелленів Graeci —  по найблищім собі сусіднім гелленськім племени Graeci, а відси припялася для Гелленів назва Греки і у иньших народів). Але що маємо розуміти під назвою Антів, яка далі не задержалася? У всякому разі то одно певне, що Анти становили полудневосхідню часть Словян*). З огляду на дальшу історію полудневих Словян і розміщення Словінів, можна і треба під Антами розуміти тільки Сербів і Хорватів, бо Анти були, а Серби і Хорвати і тепер є сусідами словінського племени. Коли-ж так, то Цайс до своєї східньої ґрупи зачислив і такі народи (Carantani, Creiriarii), які туди не належать. І грецьких Словян ніяк не можна відділити від болгарських Словян, тай взагалі не можна ані подумати, щоб грецькі Словяни належали до західньої ґрупи.

____________________

*) Порів. также погляд Брікнера в Slavi-ї III (1924), стр. 203.

 

8.   Оттак то зараз з самого початку з ріжних боків приступали учені до вирішення питання про споріднення словянських народів і мов. Що се не могло відразу вдатися, річ ясна. Добровський виходив властиво із знаних йому сучасних відносин словянських народів і із спостережених фактів на знаних йому словянських мовах. У Шафарика долучується до того ще і знання найдавніщих історичних даних про правітчину Словян, їх мандрівку із правітчини на нові оселі, творення перших державних орґанізацій, приняття христіянства, зародки письменства і т. д. Цайс риється в найдавніщих літописних згадках про Словян, збирає їх як найсумлінніще до купи, порядкує їх і шукає в них розвязки сього питання. Оттак повставали перші системи, які свого часу найбільше були знані і уважалися за наукові, за правдиві. Вони були наукові, бо опиралися на досліджених фактах мови, історії, особливо політичної; але як далеко було їм ще до правди.

 

9.   Майже рівночасно з Шафариком і Цайсом виступає і Словінець Копітар в своїм знаменитім виданню глаголицького памятника Glagolita Clozianus, Vindobonae, 1836 з таким поділом:

Slavismus cisdanubianus:

a)    lingua emortua pannonica

b) ,, Bulgarorum hodierna

c) ,, illyrica rectius chorvatoserbica

d) ,, slovenica.

Slavismus transdanubianus:

a) lingua ruthenica

b) ,, russica

c) ,, polonica

d) ,, utraque sorabica

e) ,, bohemica cum slovacica.

В сім поділі знаменитого учителя Міклосичового дуже характеристична річ, що між обома ґрупами положено тілько Дунай як межу, а поодинокі словянські мови не поставлено в якунебудь тісніщу звязь між собою, тілько побіч себе, так що властиво не може бути мови про дві ґрупи. Се становище незвичайно цікаве. З нього виходить, що Копітар не визнавав ніякої істотної ріжниці в самім зародку між словянськими племенами, не визнавав її особливо в їх мові, не визнавав біпартиції Добровського, хоч ми знаємо, як дуже Копітар захоплювався його Інституціями. Тому то йому всі словянські мови уявляються прямо сестрами, без всякої залежности одної від другої, і він наводить їх всіх побіч себе. Так тут наведена і українська мова. Про білоруську очивидячки нічого не знав. Новий погляд супроти своїх попередників висловлює тут Копітар і про староцерковнославянську мову. Між самими живими словянськими мовами, де бачимо такі поправки як lingua chorvatoserbica і bohemica cum slovacica, наводить він одну мертву — lingua emortua pannonica. Це стоїть в звязку з його теорією, що мова первісного перекладу богослужебних книг за часів Кирила і Методія не належала жадному тепер живому словянському народови, а тільки тим Словінам, що замешкували тоді Панонію і край кн. Коцела, а які опісля наслідком завойовання Угорщини Мадярами зникли як окремий словянський народ в історії. Таким чином lingua slavica vetus Добровського і староболгарська мова Шафарика у Копітара стається lingua emortua pannonica, яку він уважав потрібним навести між живими словянськими, хоч вона вже нежива, бо вона лишила по собі памятники, які виправдують її  о к р е м і ш н і с т ь  від иньших словянських мов.

 

10.   Велике значіння в дальшім розвитку поглядів на сю справу мав, ба ще й тепер почасти має Ш л я й х е р. Сей знаменитий язикознавець, обзнайомлений з методами природничих наук, пристосовує сі методи і до язикознавства. Мова у нього се орґанізм, що жив своїм життям, розвивається, дробиться на части ітд. Він придумав свою родословну теорію на се, щоб пояснити, яким чином із праіндоевропейської мови повстали всі иньші індоєвропейські прамови, а з них всі мови індоєвропейської язикової семї. Він уявляв собі сей процес так само, як повстання все нових поколінь. Одна мова ділиться, розколюється на дві, з яких знов виділюються нові і т. д. так, що можна уложити з усіх немов родословие дерево, з якого можна бачити всякі ступні посвоячення. Очевидячки установляв він зараз окремі прамови для кожної нової ґрупи мов. Ся незвичайно бистроумна теорія, підперта його блискучими здобутками на полі язикознавства, бо Шляйхерів ум був справді незвичайної глибини і ширини, захопила відразу як найживіще всіх язикознавців і принялася, можна сказати, зовсім загально. Шляйхер став великим авторитетом в язикознавстві.

Що тичиться слявістики, то Шляйхер р. 1852-го приймав поділ Шафарика без зміни. Але р. 1865-го в своїм творі: Краткій очеркъ доисторической жизни сѣверовосточнаго отдела индо-германскихъ языковъ — приложив він свою родословну теорію і до Словян. I так остаючи все ще при біпартиції, відріжняє він а) полудневосхідню ґрупу (орало, оувѧнѫти) і б) західню ґрупу (орадло, вѧднѫти) Перша ґрупа розпалася небагом на полудневословянську і на «руську» ґрупу. Полудневословянська галузь розкололася далі на дві мови: болгарську (мєжда, тысѫшта) і сербословінську (medja, tisutja). Ся сербословінська вітка аж пізно розділилася на дві мови. Руська ґрупа розпалася на великоруську і малоруську галузь. — Західня ґрупа (miedza, meza, tysąc) розділилася также зпершу на ляцьку і чеську ґрупу, а потім, досить пізно, кожда з них на дві, разом чотири мови, з одного боку польську і полабську, з другого боку на чеську і лужицькосербську. Графічно ся система представляється так (див. табл. на стор. 18.):

 

Отся Шафариково-Шляйхерова система оставала довгий час в повній силі, а властиво ще й тепер то більше, то меньше лежить вона в основі теорій Шахматова, Яґіча і и. Про саму систему буде у нас ще мова пізніще.

Але на тім не спинилося шукання правди. Ми її шукаємо далі ще й тепер і будемо все шукати, щоб бодай приближитися до неї...

 

11.   Серб Д а н і ч і ч займався также сим питанням дуже пильно в своїх працях: ћ і ђ u istoriji slovenskih jezika, Rad, I, 1867 і  Д и о б а  с л о в е н с к и х  е з и к а, 1874. Він кладе в основу свого поділу одну-однісіньку прикмету словянських мов, а саме, як вони собі поступають з звуковою ґрупою tj, dj, З огляду на добутки розвитку сеї звукової ґрупи в словянських мовах виймає Данічіч сербохорватську мову з її ћ, ђ, tj, dj з усіх словянських мов, бо сі сербохорватські звуки уважає найстаршим станом розвитку і найблищим до первісного стану. Всі иньші словянські мови ділить він далі на дві ґрупи, беручи на увагу, чи й сеї звукової ґрупи перейшло у них на ш, ж, чи на с, з, отже тш, дж, або тс, дз. До першої ґрупи зачисляє отсі добутки звукового розвитку: тш (ч) або шт і дж (ж) або жд. До другої: тс (ц) і дз (з). До другої ґрупи належить польська, чеська, сорбська і полабська мова, до першої всі иньші мови крім сербохорватської, яка становить для себе окрему одиницю. Шляйхер похвалив сей поділ, який є вже на межі до трипартиції: «Daničić hat mit seinem Merkmal den Nagel auf den Kopf getroffen». Але-ж бо такі поодинокі зявища в розвитку словянських звуків не дають ще доброї і вповні безпечної підстави до того, щоби такі важні питання, як хронолоґічне відокремлення (індивідуалізацію) і мандрівку Словян за одним махом рішати. Л є с к і н поборює сю теорію в Kuhns Beitrage, VII. Сербохорватська мова з своїми звуками намість прасловянських tj, dj, не дуже так відбігла від першої ґрупи, бо і в ній й властиво замінилося на шипячий звук, правда, дуже мягенький. Алеж бо і звуки ч, дж, ж, шт, жд, які повстали з прасловянських мягких ть, дь, мусіли бути первісно і в иньших мовах дуже мягкими, а що йно пізніще отвердли.

 

12.   З сею поправкою помирився Бруґман з поглядом Данічіча і в своїй Kurze vergl. Gram. der indogerm. Sprachen, Strassburg, 1904, стр. 17, ділить він слов. мови на східнополудневу і західню, отже на дві ґрупи на підставі двоякого поступування слов. мов з звуковою ґрупою tj, dj.

 

13.   Ми бачили, що досі уважалася біпартиція за наукову правду, та ось виринула і трипартиція, т. зн. теорія, що словянські мови треба ділати на три ґрупи. Перший виступив з таким поділом славний історик чеський Палацький в своїй Geschichte von Böhmen, 1836, I. 75. Правда, вже Востоков виріжняв, як ми про се вже згадували, третю, руську ґрупу, але ще дуже несьміло. Палацький увів поділ Словян на три ґрупи в науку.

Ось вони:

а)      східня (Русь і Болгари)

б)      полудневозахідня (іллірська)

в) північнозахідня (ляцька, але сюди мусів Палацький зачислити ще также і Чехів, Мораван, Словаків і Лужичан).

В основу сього поділу лягло, так би сказати, ґ е о ґ р а ф і ч н е   с т а н о в и щ е. Тілько таким чином пояснюється, що у східній ґрупі примістив Палацький і Болгарів, відділивши їх від полудневих Словян. Зазначити треба, що Палацький визнавав українську мову за самостійну, як про се він виразно висловився в Часописі чеського музею з р. 1830-го, стр. 76 так: «Národ rusinský jest со do jazyka rozdlíný jak od Rusů, tak i od Poláků».

 

14.   Ce уґрупування Словян дуже сподобалося російським ученим Надеждину і Устрялову, а особливо нашому М а к с и м о в и ч о в и  (пор. Разныя мнѣнія о русскомъ языкѣ, 1838; Объ отношеніи русской рѣчи къ западнословянской, 1845). Максимович богато сушив собі голову сею справою. Против Шафарикової поваги годі було виступити, отже він установляє вправді также тілько дві ґрупи, але инакше розміщує, так що нарешті виходить таки три. Всі Словяни розпадаються у Максимовича нібито на дві ґрупи: східню і західню. Східню ґрупу становлять Руси —  північні і полудневі; західня ґрупа —  се північні Словяни або Венди і полудневі або задунайські. Максимович займався также розбором прикмет Добровського в р. 1836 (гл. Сочиненія, III, 10-24), при чім навів велику масу глибоких спостережень (хоть не зовсім вірно ним пояснених). Наново займається він сим питанням 1845-го р. в своїм творі: Начатки русской филологіи (гл. Сочиненія III, 37—155). Там він в перший раз сконстатував зявище «п о л н о г л а с і я», та що повноголос становить істотну прикмету руської ґрупи. Від того часу і доси прикладають тому звуковому зявищу значіння, надане йому односторонно Максимовичем, перецінюючи його над належну міру при клясифікації словянських мов. В нашій граматиці (§ 279, стр. 486) старався я його звести на правдиву міру*).

____________________

*) Цікава річ, що вже Добровський зявищу повноголосу не прикладав такої ваги для клясифікації словянських мов. Він в листі до Копітара (1813) так про це висловлюється: Die Classification der Dialecte konnte ich auf grad, grod, gorod deshalb nicht gründen, weil dieser Unterschied zu gering, nicht durchgreifend ist... (порівн. Weingart, 98). — І Лавровський тай Потебня (1864) займалися звуковим зявищем повноголосу.

 

15.   За поділом на три ґрупи стоять далі Срезневський, Григорович, А.Котляревський, Будилович, Соболевський, Флоринський, Лєскін, Ґебауер, Облак, особливо  Я ґ і ч,  який як найбільше завдав собі праці, щоб його з становища мови як найліпше обґрунтувати, хоть з другого боку Яґіч виразно каже: «Я уважаю погляд Шмідта в своїй істоті за правдивий», т. зн. погляд рішучо противний поділови словянських мов на ґрупи.

Яґіча поділ такий:

1. північнозахідня галузь (Поляки, полабські Словяни, лужицькі Серби, Чехи)

2.    північносхідня галузь (руські Словяни)

3.    полуднева галузь (Словінці, Сербохорвати, Болгари).

І Нідерлє в своїх «Словянських старинностях», І, стр. 122 обстоює поділ Словян на три ґрупи і висловлюється в сій справі так: «Idea jazykové tripartice doznává potvrzení і v historii a geografii, nebot' obě nauky nám ukazují, že se rozpoltění celku a spojený s tim pohyb na venek dál především třemі směry hlavními: k západu, k jihu a na východ».

Сюди належить ще і Герман Гірт: Die Indogermanen, ihre Verbreitung, ihre Urheimat und ihre Kultur, Strassburg, I, 1905 (стор. 121—125). Він ділить словянщину «на три великі діялєкти». Такий поділ, каже він, «виринає сам із себе на основі мовних і історичних фактів». — «Шмідтова кругова теорія, приложена до Словян, показує тільки те, що первісне розміщення словянських мов істотно не змінилося». Ріжниці між сербохорватською і болгарською мовою вводить Гірт на те, що сербська мова розвивалася на первісній іллірській, а болгарська на первісній фракійській основі. «Руське» (das Russische) ділить Гірт «на два великі діялекти, українське (das Kleinrussische oder Ruthenische) на півдні і великоруське на півночи». Білоруське —  це відміна великоруського на заході. У західніх Словян відріжняє Гірт польську, кашубську, завмерлу полабську, сорбську і чеську мову.

Згадати-б тут ще і Вондрака (гл. Vergleichende Grammatik der slavischen Sprachen) і Будде (Лекціи по исторіи русскаго языка, Казань 1907), особливо-ж Шахматова і Николая Дурново (Очерк истории русского языка, Москва — Ленинград, 1924) як рішучих прихильників трипартиції. Дурново відріжняє окрему кашубську, білоруську і словацьку мову (стр. 138). Але в цілости Дурново остільки займає окреме становище, що рад би все таки якось погодити родословну Шляйхерову теорію з круговою Шмідтовою. Установивши тезу, що «между эпохой распадения о.-сл. языка и эпохой самостоятельной жизни каждого из нынешних славянских языков была общеюжнославянская эпоха для южнославянских, общезападнославянская для западных славянских и общерусская для русских языков, т.-е. можно говорить о существовании в прошлом языков русского, западнославянского и южнославянского» — не може Дурново таки поминути мовчки факту, що «можно заметить существование связи между языками, входящими в разные группы: так напр., чешский и словацкий языки ближе к южнославянским, чем языки польский, кашубский и лужицкий; далее, можно указать черты, сближающие русские языки с одной стороны с западнославянскими, с другой — с южнославянскими. Так как все совпадения русских языков с западнославянскими, отличающие эти языки от южнославянских, и, наоборот, совпадение русских языков с южнославянскими в чертах, отсутствующих в западнославянских языках, равно как, и черты, сближающие чешский и словацкий языки с южнославянскими, нельзя объяснить случайностью, то следует допустить, что эпохе существования общерусского, общезападнославянского и общеюжнославянского языков предшествовали эпохи, корда группировки славянских языков были другие, причем эти группировки менялись, как показывает близость русских языков с одной стороны к западнославянским, с другой к южнославянским и т. д. Остаётся вопрос, следует-ли эти группировки относить к эпохе после окончательного распадения о.-сл. языка или смотреть на них, как на группировку наречий одного о.-сл. языка, предполагая наличность живой связи не только в пределах каждой диалектической группы, но и между самими группами. Не решая этого вопроса...» — Шкода, що Дурново не вирішує цього питання. Але ми з його міркувань бачимо, що самі мовні факти прямо силують кожного дослідника закинути всякі апріорні теорії а приступати до дослідів без всякого упередження.

 

16.   Нарешті треба тут навести ще і погляд  Р о з в а д о в с ь к о г о, котрий так само вчить (гл. Język polski, 1915, І. 36): Język polski tworzy wraz z szeregiem innych językową rodzinę czyli grupę słowiańską. Na nią składają się: 1. grupa północnozachodnia, obejmująca języki: polski z kaszubskim, wymarły połabski, łużycki, czeski i słowacki; 2. Grupa północnowschodnia albo krótko wschodnia czyli ruska (w ogólnem tego słowa znaczeniu), obejmująca języki rosyjski czyli wielkoruski, białoruski i małoruski (w Galicyi nazywany ruskim w ściślejszem tego słowa znaczeniu, obecnie także ukraińskim); 3. grupa południowa, obejmująca języki: słow(i)eński (słowiński), serbo-kroacki (chorwacki), bułgarski wraz ze starocerkiewnym.

Всеж таки становище Розвадовського значно відмінне від иньших його попередників, які визнавали трипартицію. Се виходить ясно з його: Uwagi до поставленої ним тези. Stosunek wzajemny tych języków oraz tych grup do siebie jest, ogółem biorąc, współrzędny, to znaczy, że język A nie powstał z języka B, ani naodwrót, ani też jedna grupa z drugiej, tylko wszystkie rozwinęły się w ciągu wieków z jednego wspólnego źródła i ciągle się dalej rozwijają i różniczkują, czego wyrazem jest fakt, że każdy z tych języków z osobna wzięty przedstawia się znowu jako grupa całego szeregu narzeczy, a każde na rzecze znowu jako grupa podnarzeczy i t. d. bez końca, bo nawet kiedy się zatrzymamy wreszcie na języku jednostki, to i on się rozwija i przedstawia szereg typów lub stylów (uroczysty, codzienny, żartobliwy, pieszczotliwy, wzburzony itd.).

Відмінне се становище Розвадовського від иньших тим, що коли иньші визнають, то більше то меньше явно, родословну, механічну теорію Шляйхера, у Розвадовського є якась мішанина сеї теорії з теорією Шмідта, про яку зараз будемо докладніще говорити. «Всі мови розвинулися протягом віків із спільного джерела». Якраз отся думка Розвадовського ще ясніще виложена в отсих словах: Pokrewieństwo językowe, ustanawianie grup językowych rozmaitego rzędu polega na wspólnych cechach, właściwych danym językom lub grupom. Te wspólności są zarazem, w porównaniu i przeciwstawieniu do innych języków lub grup, różnicami: zatem mówiąc ogółem, cechami charakterystycznemi. Są one oczywiście różnego rzędu: indoeuropejskie, północno-zachodnio-słowiańskie, polskie itd. Cechy językowe, istniejące w danej chwili, mogą w dalszym rozwoju: a) trwać mniej więcej bez zmiany; b) przeobrażać się; c) znikać. Zaś nowe właściwości jakiegoś języka czy narzecza są także rozmaitego rodzaju: a) polegają na przeobrażeniu się dawnych (to jest punkt b) wyżej), czyli są nowe tylko w pewnym sensie; b) na wytwarzaniu nowych tworów z elementów istniejących, są więc względnie nowe; wreszcie c) na przejmowaniu właściwości z innych, obcych języków, a więc dla danego języka w danej chwili są rzeczywiście novum. Dla stwierdzenia pokrewieństwa uważa się za szczególnie dowodowe cechy nowe, wymienione wyżej pod a) i b); można je nazwać pozytywnymi dowodami pokrewieństwa, bo wskazują wprost na spoiny rozwój językowy».

Виходить з того, що позитивні докази споріднення дадуться добути тілько через сконстатування спільних прикмет, які повстали із (нормального) перетворення, переформовання, перелицьовання давних і із витворення нових творів із істнуючих елементів, т. зн. поодинокі ґ р у п и  не є дані, не є нічим в самім зародку зазначені, а істнування їх треба що йно доказати. Се для пізнання справи річ дуже важна. Се є иньше розуміння слова ґрупа, ніж у Шляйхера.

Характеристичне світло па погляди Розвадовського в тій справі кидає цікава його замітка про словацьку мову (стр. 37): Słowackie mogło było pod względem językowo-ilościowym śmiało pozostać w stosunku do czeskiego (a ewentualnie i polskiego) narzeczem, ale stosunki rozwoju tak się złożyły, że się wyodrębniło, wytwarzając osobny język (literacki). Ся замітка сама собою — що словацьке могло було сьміло лишитися нарічієм в данім разі і польської мови, вивертає горі корінем всякі поділи на ґрупи в давнім значінню —  з їх прамовами і т. п.

І при ближчій дефініції мови польської (стр. 45): Język polski, t. j. ogół narzeczy składających się na pojęcie języka polskiego, kontynuując na równi z innymi językami slow. prawspólny stan słowiański, zaczął się oczywiście wyodrębiac wcześnie, a nie dopiero wówczas, kiedyprzodkowie szczepów polskich zajęli ostatecznie swoje siedziby historyczne między Odrą, morzem, dolną i średnią Wisłą, Sudetami i Karpatami. Ten proces wyodrębienia się zaczął się i trwał wieki jeszcze w obrębie jednolitego języka ogólnosłowiańskiego, kiedy wzsystkie późniejsze języki słowiańskie istniały tylko jako mniej lub więcej różne gwary i narzecza, kiedy związek językowу nie był między niemi zerwany —  випадав Розвадовський зовсім з родословної теорії, а дає пояснення процесу індивідуалізації в дусі теорії Шмідта, при чім однак властиво зовсім неможливо думати про якінебудь ґрупи в змислі Шляйхера.

Мусимо признати, що Розвадовський перший між слявістами умів ясно сформулувати свої погляди в дусі загальних принципів, добутих язикознавством, і пристосувати сі принципи в дефініції польської мови і її розвитку із загальнословянської.

 

17.   Звернемося тепер до теорії Йоганеса Шмідта, яку він виложив в своїх творах Die Verwandschaftsverhaltnisse der indogerm. Sprachen, Weimar, 1872, а также Zur Geschichte des indogerm. Vocalismus, Weimar, 1875, II, 182.

Головна теза сеї теорії така: Серед полоси індоєвропейської мови не було первісно ніяких язикових меж, але одно нарічіє переходило непереривними рядами малих відтінків в друге нарічіє. Се т. зв. Wellentheorie, теорія хвильовань або теорія кругова. Назва її взята від образу хвиль води, як вони розходяться, перехрещують себе, коли вкинути до води камінь.

Тут з другого названого твору Шмідта наведу висловлену ним думку про сю річ дословно: Mag man einen Stammbaum entwerfen, wie man will, die speciellen Uebereinstimmungen des Slovenischen mit den westslawischen Sprachen, des Čechischen und Polabischen mit dem Südslawischen, des Polabischen sowohl mit dem Čechischen als mit dem Polnischen, des Sorbischen sowohl mit dem Polnischen als mit dem Čechischen vermag ich nicht gleichmässig zu erklären.

З тої причини установляє він засаду таку саму і для Словян, як для пояснення відносин споріднення між індоєвропейськими мовами (пор. докладніще там і Яґіча в Архіві XX, 21).

Плястично уявляє собі Шмідт споріднення словянських мов так:

 

 

 

 

 

 

 

18.   Л є с к і н поборював теорію Шмідта в одній точці (пор. Die Declination im Slawischlitauischen und Germanischen, Leipzig, 1876). Він не може згодитися на те, щоб була «причинова звязь між відносинами поселення в правітчині і пізніщими, або що пізніщі є безпосередним продовженням тамтих», але даремно, бо нікому на думку не приходить твердити, що теперішні, т. зн. пізніщі відносини поселення відповідають вповні давним відносинам: вони відповідають тілько в загальних рисах, а се вистарчає.

За те рішучо і без застережень визнає теорію Шмідта болгарський учений Б.Цонев в своїм великім творі: История на бьлгарский езикъ, Софія, І, 1919. Взаємини словянських мов уявляє собі Цонев (гл. стр. 16—62) як ретязь з шести кругів,  сплетених довкола осереднього семого круга. Цим осереднім кругом була би словіно-болгарська мова, а шість кругів довкола нього представляли-б головні словянські мови, які між собою витворюють мови змішані: між чеською а польською — мова лужицькосербська, між польською а росийською — мова білоруська, між росийською а болгарською —  мова українська, між болгарською а сербською —  мова косовсько-моравська, між сербською а словінською — мова хорватська, між словінською а чеською — мова словацька. А як що конечно ділити словянські мови на ґрупи, то найліпше, думає, на дві: північно-західну і південносхідну на підставі 1. відмінного розвитку tj, dj (сичачі — шиплячі), 2. і епентетичного, 3. ř — r, rj, 4. kv, gv, 5—6. t, d, перед l, n, 7. звук ъ (е — ъ, о, а), 8. наголос (постійний — вільний). Порів. Polivka, Slavia І (1922) стр. 120—127.

 

19.   Нарешті уважаю своїм обовязком подати тут погляди  М і к л о с и ч а  на сю річ, т. зн. те, чого я від Міклосича навчився, а потім своїм власними дослідами доповнив.

В р. 1852-ім видав Міклосич Formenlehre der slawischen Sprachen і там без дальшого умотивовання уґрупував мови словянські з огляду на те, як вони з собою споріднені, в отсім порядку: а) старословінське; б) новословінське; в) болгарське; г) сербське (хорватське); д) малоруське (білоруське); е) великоруське; є) чеське (словацьке); ж) польське; з) горішно-сорбське; і) долішно-сорбське. Так і пізніще в своїй граматиці і в етимольоґічнім словарі словянських мов. А учив нас, навязуючи очивидячки до поглядів свого учителя Копітара, так: Як засаду або вихідну точку для установлення ступня споріднення поодиноких словянських мов між собою, які він усі уважав самостійними, треба уважати мову і її дані, а также звертати увагу і на ґеоґрафічне положення поодиноких мов до себе, на їхнє окружения. При кожнім поділі дуже важна річ, з якого становища поділ робиться, та щоб його основою рівночасно не було кілька ріжних вихідних точок, тілько одна. В дотеперішних поділах є саме такі хиби. Робилися поділи з етноґрафічного, а заразом і з політичного становища, але політика тут ні причому. Основою клясифікації, означення відносин одної мови до другої, становища одної мови в цілій словянській семї, а в данім разі і поділу може бути тілько мова. Коли-ж Міклосич звертає ще свою увагу і на ґеоґрафічне положення мови, а властиво тілько на її окружения, її сусідство, то се діється лише в тім змислі, що мови ґеоґрафічно собі ближчі, сусідні, мають дійсно більше спільного з собою, отже більше з собою споріднені, ніж такі, що з собою не межують, ба навіть від себе значно віддалені. Таким чином в клясифікації Міклосича, в його поділі нема двох вихідних точок, двох принципів, а тілько один. Виходячи з сеї засади, не можна властиво про поділ словянських мов щось иньшого сказати, як тілько, що кожна мова становить одиницю, індивідуальність для себе; а чи вона більше або меньше споріднена з якоюсь иньшою словянською мовою, про се сьвідчать і рішають факти язикові, а се знов головно залежить від ґеоґрафічних їх відносин до себе. Так отже ціле питання зводиться до того, щоб на підставі мови виказати більше або меньше споріднення між поодинокими словянськими мовами, а не щоб робити якінебудь поділи. Се головне завдання слявістики — пізнавання і пізнання словянських мов і їх взаїмних відносин. На підставі добутків порівнання, переведеного ним в монументальних творах, заснованих не на спекуляції, а на мозольних джерельних працях, на даних мови, порядкує він словянські мови одну побіч другої, звертаючи при тім завсіди пильну увагу на їх ґеоґрафічні взаїмовідносини так, що можна виходити від контроїнебудь, лиш треба потім порядок задержати. Починати можемо н. пр. Сербохорватами, як осілими на периферії словянської области, то від Сербохорватів якраз через хорватьське нарічіє веде дорога до Словінів (Словінців в норицьких Альпах, колишніх Словінів панонських, дакійських, болгарських), від них через словацьке до Чехів; з Чехами відтак найбільше споріднені мовою лужицькі Сорби, які заразом становлять перехід до польського (горішно-сорбське має г як Чехи, долішно-сорбське — ґ як Поляки!); з польським вяжеться з заходу давне полабське, до нього навязується на схід білоруське. Тут стрічаємся з труднощами: чи йти далі до великоруського, а потім до малоруського і ним закінчити (на що Міклосич скорше рішався), чи навпаки. Сей порядок не такий, щоб можна від нього самовільно відступити, бо він основується на язикових даних, на язикових фактах. Ми будемо завсіди наше пізнання всякими новими язиковими фактами доповнювати, збираючи до купи і найменьші подробиці, але сам порядок є даний, усталений. Всякі поділи на ґрупи (чи на дві, чи на три) таким чином розбиті як безпідставні. Бо як з одного боку безперечно вяжуться Словінці з Чехами, Чехи через лужицькосорбське і словацьке з Поляками, так з другого Поляки через білоруське з росийським і українським і т. д.

Ся наука стоїть в повній згоді з досьвідами щоденного життя і ніщо краще, як отсі відносини в спорідненню між словянськими мовами не потверджує правдивости теорії Шмідта, що одна мова є немов переходом, мостом до другої. Виходячи з того становища, ми в наших дослідах словянських мов і їх відносин до себе не сковані жадними апріорними теоріями, жадними видуманими системами, схемами, можемо спокійна працювати, наше знання сих відносин поглублювати, не потребуємо безперестанно боротися з уявленими вітраками прамов, і можемо так далеко швидче і певніще дійти до повного пізнання і поодиноких мов і всіх їхніх, нераз і дуже замотаних відносин між собою.

Особливо мусимо зовсім рішучо виключити всякі впливи політики від розвязки сих питань, бо політика зовсім певно веде науку в нетри навіть дуже карколомних теорій, з яких нема виходу. Якраз примішка політики до нашої науки нанесла їй богато шкоди. Тілько тим можна пояснити, що н. пр. українська мова у Яґіча в Росії уважалася нарічієм, в колишній Австрії мовою, що була визнана окрема від сербохорватської босанська мова і т. п.

 

20.   Якраз тут буде на місці навести думку Baudouina de Courtenay, який богато напрацювався на сім полі. Здається мені, що він найкраще зібрав свої думки у вступнім викладі на Карловім університеті в Празі дня 20-го травня 1922-го р. «Про релятивність на полі язиковім», надрукованім в Пражськім Atheneum (стр. 80-87).

На питання, які маємо критерії на відріжнювання і уживання таких термінів як язик, нарічіє, говірка, діялєкт, жарґон, ідіом, patois і т. п., відповідає він жартуючи, що деякі вчені, як от покійний Будилович, «типічний почитатель чисельної сили, кнута і кулака», дуже собі злекшили відповідь на се. Будилович твердить, що право називатися язиком має тілько язик того народа, котрий налічує найменьше 20 міліонів душ. Мова народів меньших, ніж 20 міліонів душ, може називатися нарічієм, говіркою, жарґоном..., але ніколи не язиком. Залежало Будиловичови, каже Бодуен де Куртене дословно, щоб тільки росийська мова була віздзначена гідностю язика, а щоб усі иньші словянські мови були тілько нарічіями або т. п. Усі ті «братушкі» Словяни геть далеко від язика! Українці, чи там Малоруси не робили Будиловичови клопоту. Їх мові він надав гідність жарґону, а їх самих зачислив до «русского» племени так, що вони тілько збільшали число «русского» народа, який мав панувати над усіма Словянами.

«Релятивність бачимо ми также при клясифікації мов, чи то маємо на умі клясифікацію порівняно-пописову, яка основується на зіставленню і характеристиці прикмет мов в даній хвилі без огляду на історію, чи то клясификацію історичну, ґенеальоґічну, яка бере на увагу споріднення, основане на спільнім походженню, а также і зміни, які діються в хронольоґічнім поступі. Ізоґлоси, т. зн. розмєжні лінії між прикметами, які характеризують певну язикову область для її відріжнення від иньших язикових областий, історично з нею споріднених, виглядають дуже розмаїто як до того, на яку саме прикмету в даній хвилі звертаєм увагу. Опираючи клясифікацію на певні ріжниці фонетичні або морфологічні, можемо отримати Словянство передкарпатське і закарпатське. Иньші ріжниці дадуть нам Словянство переддунайське і задунайське. Иньші знов поставлять проти північнозахідних Словян Словян східніх і полудневих. З певного становища мусимо сполучити Болгарів з Великорусами в одну ґрупу і поставити її проти всіх останніх Словян, залічуючи до того і Українців, чи там Малорусів. З иньшого знов становища Поляки і Великоруси становлять спільну ґрупу, відрубну від усіх більше полудневих Словян. Брак якогонебудь сліду мягкого р сполучує Сербів, Словаків і Білорусів*) в спільну ґрупу, відрубну від усіх иньших Словян. І так далі без кінця. Хто твердить, що мова словацька ближча польській ніж чеській, або що мова українська ближча польській ніж росийській, має повну рацію, оскілько має на думці Поляків і Словаків, або Поляків і Українців, які з собою сусідують, помішані між собою, і жиють з собою в постійних зносинах. Але се не вадить, що із становища основних фонетичних і морфологічних властивостий всі Словаки становлять частину одностайної чеськословацької території, та що цілість основних фонетичних і морфологічних властивостий каже нам залічати Українців і Великорусів з Білорусами до ґрупи східних Словян для відріжнення їх від останніх Словян».

Безперечно тверезий, неупереджений суд. І тут ґрупи мають иньше значіння, ніж звичайно їх розуміли.

Пригадаймо ще, що Бодуен де Куртене в Ученых Записках имп. Юрьевскаго университета 1893, стр. 23, на підставі факту, що ы і и злилося в українській мові до купи так, як в полудневословянськім, каже, що «малоруська діялєктична область... належить до полудневого пасма словянського сьвіта в противенстві до північного».

____________________

*) Я додав би: і Українців, бодай велику часть Українців.

 

21.   З новіщих згадаймо ще К у л ь б а к и н а, котрий звів рішучий бій проти теорії Шахматова про істнування західньословянської і полудневословянської ґрупи і тим підорвав взагалі цілу теорію про ґрупи. Він згідно з наукою Фортунатова бачить у всіх живих словянських мовах колишні окремі говори в прасловянській добі так, що і кашубське і словацьке виводить із окремих прасловянських говорів (гл. Древ. церк.-слов. язык, 1913) — а прецінь — що незвичайно для росийського ученого характеристично — став як вкопаний перед «руською» ґрупою і українську мову уважає одним із трох нарічій «руського»; правда, не подає там ані одним словом якогонебудь умотивовання сеї своєї думки. Аж 1919 р. старається він свій погляд обґрунтувати в виданім в Харкові творі «Украинскій языкъ». Ми повернемо ще до нього на своїм місці.

 

22.   Коли ми згадали про Фортунатова, то мусимо вже докладніще його становище пояснити. Фортунатов учить, що всі зміни звукові, які пізніще появляються в ріжних словянських мовах, мають свої зародки вже в прасловянській мові. Тою наукою стоїть Фортунатов дуже близько до теорії Шмідта, але вона не находить у Яґіча вподобання (гл. Архів, XXXVII, 177), бо він і його школа (особливо Шахматов) своїми методами, своїми занадто сьмілими комбінаціями і конструкціями справді йдуть рішучо за далеко, як це незвичайно докладно показав Brückner в своїм знаменитім творі die Erforschung der indogermanischen Sprachen, II, 3, стор. 50—52.

 

23.   Чеський учений Г у є p висловлює свою згоду і признання Кульбакинови за розбиття теорії ґруп (гл. Rocznik slawistyczny, V, 226), але в критиці на нашу граматику (гл. Listy fililogicke, 1917, стр. 444) обстає при тім, що і наш матеріял, коли його належито упорядкувати і виложити, буцім то показує, що українська мова згоджується в кількох давних і засадничих річах з великоруською і білоруською мовою і що отже розвинулася із спільної з ними основи; коли сю основу хочемо назвати праруською, то отже праруська мова була. Таким чином маємо тут дивну злуку обох дотеперішніх протилежних собі теорій: Усі словянські мови виводяться безпосередно з прасловянської мови — крім «руських» мов, для яких установляється праруська мова за посередника між ними а прасловянською мовою.

Але ніхто ще не зібрав стілько матеріялу, як саме ми в нашій граматиці, на те, щоб сконстатувати всі згоди, розуміється, і всі ріжниці української мови і росийської та білоруської. І упорядкували ми його належито і виложили. Та якраз на підставі сього богатого матеріялу і його порівнання з усім даним матеріялом із усіх словянських мов ми ще і сьогодня мусимо обставати при своїй думці, бо простою неґацією Гуєр нас не переконав.

Те, що Гуєр наводить против нашого пояснення перезвуку ікання, основаного якраз на тім факті, що українська мова від найдавніщих часів не знала і не знає довгих голосівок, бо на се нема жадних доказів, що ніби то се наше пояснення «je ve zřejmóm odporu s historickým vývojem téchto hlásek, který lze jednak z památek písemných, jednak z nářečí nynějších sledovati» — є що найменьше велике непорозуміння. Памятники не подають нам ані одного-однісінького доказу на те, що в українській мові відріжнялися в історичних часах довгі і короткі голосівки, і з тої то причини і зявища дифтонґів в  н и н і ш н и х  нарічіях треба доконечно инакше пояснювати. —  Про це висловився я докладніше в моїй праці — Поліські мішані говори і поліські дифтонґи — в Slavi-ї. Голословне твердження, що «doklady starých pramenů mluví přímo proti tomu», що e не мало звичайно тепер приписуваного йому впливу паляталізацийного на попередні шелестівки, нас зовсім не переконує. Які то саме докази із старих джерел?? То ж бо то і є, що їх нема; ми і ніхто другий їх не найшов, а Гуєр нам їх не показав. Навпаки. Дурново в своїй дуже докладній студії над Архангельським Євангелієм з р. 1092-го (гл. Slavia, II, 599—612) сконстатував, що шелестівки «в положении перед с, не смягчились или, по крайней мере, смягчились не вполне и продолжали отличаться по степени мягкости от старых смягченных согласных». Так отже тут сконстатоване це зовсім правильне і в українській мові зовсім звичайне явище, це звукове правило української мови —  в памятнику ХІ-го в.

І нічого не поможуть всякі спроби цей мовний факт, задокументований памятниками від ХІ-го в., зводити на якусь «книжную орфоэпию», щоб тільки захистити «праруську теорію». Даремна праця. — Тут мушу ще звернути увагу на те, що наша наука зовсім несподівано найшла потвердження в незвичайно цікавих добутках аналізи мови Слова о полку Ігоревім, переведеної Сіверсом. Прикладаючи засади своєї аналізи гомону (Schall-analyse) до мови названої поеми (Das Igorlied, metrisch und sprachlich bearbeitet von Eduard Sievers, Berichte der sächs. Akad. d. Wiss. 78. Band, Leipzig, 1926), доходить він в боротьбі з своїми інформаторами до зовсім певного переконання, що при читанню Слова треба «jede Spur von der spezifisch russischen sog. ,,Erweichung" der Konsonanten unterdrücken», бо «таке змягчення безперечно не мало місця в звуковій системі мови, якою зложене Слово». Шахматова і иньших твердження лишаються голословними, доки не будуть дійсно доказані. Розвадовський в сій справі далеко осторожніщий (гл. Język pol. І., стр. 43, § 5, 17, b). — Те саме відноситься і до иньших тверджень Гуєра (про ы, г). Коли наше пояснення не має ніякої опори, то тим меньше всякі иньші пояснення, яких зрештою Гуєр зовсім не наводить. Коли-ж все таки Гуєр каже, що праруська мова була, то він мав би се доказати. На теоретичні видумки Шахматова не мав би він в сім разі класти більшої ваги, ніж на такі самі його видумки про західнословянську прамову.

Але ця суперечка з Гуєром має властиво вже тільки історичне значіння. Бо в другім виданні своєї гарної праці Ú v о d do dějin jazyka českého (1924), яка і україністам може віддати прямо знамениті услуги, Гуєр на стр. 80-ій так вже вчить: «...bylа praslovanských dialektů celá řada — nejméně tolik, kolik nalézáme v době historické slovanských jazyků, jež se ргávě samostatným vývojem dalším z dialektů těchto vyvinuly. Dialekty ty tvořily nepřetržitý řetěz, dialekty sousední vždy mělу některé rysy společne se sousedy s té i oné s t r a n y. A shody, jež se dají konstatovati v jednotlivých jazycích, pokud jsou to shody data starého, poučují nás o rozloženi praslovanských dialektů a tím ovšem i o vzájemném роměru těchto jazyků samých. V celku je patrno, že dialekty praslovanské rozloženy byly asi tak, jako rozloženy jsou v době historické jazyky, któré se z nich vyvinuly. Z toho ze všeho je patrno, že  n e l z e  j a z у к у   s l о v а n s к é  z  v n i t ř n í c h   n ě j а к ý с h  d ů v o d ů   d ě l і t і   na západoslovanské, jihosloslovanské a východoslovanské (nebo na skupiny dvě: západní a jihovýchodní). Dělеní takové může míti jenom cenu praktickou, n e m á však o p r a v n ě n i vědeckého; v ě d e с к á  klasifikace jazyků  slovanských spokojuje se s jejich výčtem a konstatovaním starých rysů společných».

Таке зовсім тверезе становище язикознавця Гуера відповідав вповні тим нашим науковим переконанням, які ми висловили в нашій науковій граматиці 1913-го р.

Так само і Міккола в своїй Urslawische Grammatik, Heidelberg, 1913, не прикладає поділови словянських мов на 3 ґрупи жадної язиковоісторичної вартости, але придержується його властиво тілько ще як знаного і ґ е о ґ р а ф і ч н о  п р и д а т н о г о.

 

24.   В своїм епохальнім огляді слявістичних праць від самих початків нашої науки аж до найновіших часів (Die Erforschung der indogermanischen Sprachen, II, 3, Strassburg, 1917) займається A.Brückner, річ ясна, і питанням поділу словянських мов на основі їх тіснішої приналежности або споріднення, т. зн. тим, як маємо розуміти відносини словянських мов між собою.

Перш усього відкидає він (стр. 16, 17) «з принципіяльних» причин поділ Міклосича: Старословінське не є мова панянських Словінів, бо окремих панонських Словінів не було. Перед інвазією Угрів сягали Словінці в давшій аварський край аж поза болотне озеро і тут панував т. зв. панонський князь а васал німецький Коцел, у якого перебували Кирил і Методій; йому накинули (aufdrängten) вони своє македонське нарічіє, що зпоміж усіх південнословянських — болгарському найблище а якраз словінському найдальше. Отже з огляду на дійсний ступень споріднення треба поставити новословінське за болгарським і сербохорватським. Не погоджується він также з тим, щоб «малоруське» відділювати від руського (Russisch). Хто не відділює словацького від чеського, тому нема причини відокремлювати «малоруське» від «руського», бо «малоруське» не стоїть до «руського» в такім відношенню, як н. пр. до польського або сербського, але в значно тіснішому (Не вже-ж таки в такому, як словацьке до чеського?). «Руське», білоруське і «малоруське» це троякий розвиток пра- або староруської мови. Коли «Малоруси» це заперечують, як н. пр. Смаль Стоцький і Гартнер in ihrer sonst ganz vortrefflichen Grammatik, послугуючися до того комплікованими науковими методами, то падуть у них на вагу тільки національнополітичні, сепаратистичні, а не лінґвістичні моменти. Брікнер визнає таким чином (стр. 41—43) тільки сім словянських мов: болгарськомакедонську, сербохорватську, словінську, чеськословацьку, лужицьку, польськополабську і «руську», прихильно ставиться при тім до трипартиції, який погляд тепер, як він каже, загально панує, але рішучо відкидав «зовсім механічну родословну теорію» Шляйхера, бо вона виходила від строго одностайної праруської мови і розколювала її консеквентно на дві головні ґрупи (велико- і малоруське), а ці далі на дрібніші так, що н. пр. признаки «малоруського» уважались старшими ніж тотожні (ě=і) новгородськовеликоруського. Тому противляться факти, н. пр. якраз словацької мови, яка, хоч очивидячки належить до чеської (не зважаючи на брак ř), згоджується в деяких річах з південнословянським і «руським», так що Czambel — не без політичнонаціональних мотивів — свою рідну мову проголосив за південнословянську. Таке-ж вплутування національнополітичних, сепаратистичних тенденцій бачить в невдалій спробі, вилучити «малоруське» з тісного звязку з «руським». Але не бачить національнополітичних тенденцій, коли хто незгідности кашубського у всіх нарічіях — не виймаючи і словінцького — від польського роздуває в «мову». Брікнер відкидає далі безумовно спробу історика Нідерлього і язикознавця Мікколи —  пояснювати стрічу тої-ж племінної назви в ріжних сторонах словянського сьвіта так, що нібито «між Сербами над Спревою і Сербами на Балкані, або між всякими Хорватами на сході, на півночи і на півдні словянського сьвіта був колись якийнебудь звязок, та що всі Словіни вивандрували колись з тіснішої спільної батьківщини», уважає неможливим твердження, що у-мови (з y замість о): північносербська, чеська, сербохорватська і «руська» займали колись непереривну область; йому це все видається «історичнофонетичними романами», зпід яких мовні і історичні факти усувають всякий ґрунт; а ті якісь «найстарші вандрівки племен», цебто якісь фантастичні походи здовж і поперек не мають найменьшого значіння для історії словянських мов. Словяни — як виказують їх мови — ще й сьогодні майже так само уґруповані, як були розміщені в своїй прабатьківщині, а їх розширення відбувалося по своїй істоті концентрично і в промінях на всі боки. Коли-ж згадує про трипартицію, то зараз таки застерігається виразно проти всякого розуміння трипартиції в змислі родословної теорії. Така теорія вимагала-б безперечно посередніх ступнів празахіднословянського, прапівденнословянського і праруського і дійсно навіть модерні дослідники оперують такими термінами. Але-ж бо західнословянської і південнословянської прамови в змислі спільного розвитку в по можности відокремленім просторі і часі ніколи не було. За те можна безперечно говорити про праруську мову, яка виказує спільний розвиток не тільки č, dž (ž) із tj, dj, повноголос (torot), и, ja замість о і ę і и. Такої спільности не припускають ані західнословянські ані південнословянські мови (ці вже таки як найменьше!); їх згідности пояснюються доволі із колишнього їх сусідства в прасловянщині, в якій розвинулися вже були нарічеві ріжновидности (— а згідности в східнословянських мовах так пояснювати не можна? — чому?); у південних Словян можна прямо говорити про безперервний ретязь від Македонії аж ген до Каринтії. У західніх Словян в такому ретязі настали великі прірви таким чином, що посередні члени вимерли. Але кашубське це тільки нероздільне правильне продовження польського із ступнюванням діялєктичних прикмет, чим більше віддалюється воно від польського. І словінцьке (в Поморю) стоїть вже дуже близько до польського. Це знав вже і Нестор, залічивши їх до Ляхів. Спільна усім західнім Словянам є заміна tj, dj на с, dz (z) — це вже в 9- і 10-му століттю; «сильні» півголосівки спливають докупи в звук е (чи справді нема тут жадної ріжниці між чеським і польським?); і формами всі собі близькі і деякі спеціяльні слова у них спільні. Деякі спільні риси (h замість g) розвинулися у них вже в історичнім часі. Між польським а руським нема перехідних нарічій (стр. 56).

Ми старалися передати тут погляд Брікнера здебільшого його-ж таки словами. Названий його твір уважаєм загалом глибокою криницею пізнання, з якої ще довгі літа слявісти черпатимуть; це методичний дороговказ, що вестиме їх до розкриття нових правд; Брікнер розкриває тут нові горизонти і будить нові думки. Тому тим більше дивуємся, що Брікнер в розборі цього питання не умів зберегти повної обєктивяости супроти української мови. Ми цього не можем собі инакше пояснити як якоюсь ідіосинкразією супроти всього українського. А щоб дати на це доказ, вкажемо тільки на його книжку Die Slawen und der Weltkrieg. Lose Skizzen von Alexander Brückner, Professor an der Universität Berlin, Tübingen, 1916, VIII+173, видану, як бачимо, майже одночасно, де ця незрозуміла нам нехіть до українського народу виявляється ще иньшими «запахущими» квіточками, ніж зробленим мені марним закидом національнополітичних сепаратистичних тенденцій. Названий твір Брікнера має політичний зміст і служить пропаганді не тільки справедливої справи польського народа, але также і неоправданих його претенсій і забаганок. Не місце тут ним займатися. Одно тільки скажемо: Події революції та боротьба і бої за політичну самостійність українського народу дали і Полякам досить доказів на те, що поставлена Брікнером в цім його творі діяґноза і проґноза в українській справі була зовсім невірна. Так і наукова діяґноза, що нею ми тут займаємся, также не устоїться. Моїх арґументів на те, що ґрупова теорія загалом неможлива та що нічогісінько нас не силує заводити в систему наукових структур праруську мову, Брікнер ані словом не згадує. Не визнаючи прамов для західних і південних Словян, він для східних Словян визнає в праруській мові «посередній ступень в змислі спільного розвитку в відокремленому просторі і часі» і добачає такий спільний розвиток в č, dž (ž) із tj, dj, в повноголосі (torot), и, ja замість о і ę і и. Коли-ж з цим зіставимо докупи те, що сказано ним про західних Словян: «Спільна усім західним Словянам є заміна tj, dj на c, dz (z), сильні півголосівки спливають докупи в звук e, і формами всі собі близькі і деякі спеціяльні слова у них спільні, деякі спільні риси розвинулися у них вже в історичних часах», — то не можемо спамятатися з чуду-дива. Стільки спільного розвитку у західніх Словян, а прецінь західнословянської прамови приймати не треба, за те майже з тих самих причин мусить нібито бути «праруська мова». Не треба бути аж національнополітичним сепаратистом, щоб для такої арґументації Брікнера не мати зрозуміння. Не вже-ж Міклосич, цей «найбільший граматик 19-го століття» (стр. 23), визнаючи окремішність української мови, був также українським національнолітичним сепаратистом? А Міклосич добре знав і про повноголос і про u, ja замість о, ę. —  Що обі ці прикмети не силують нас виводити східнословянські мови із праруської, на це подав я в граматиці важкі арґументи. Але і сам Брікнер висловлює зовсім розумну засаду (стр. 72), що новітнє язикознавство відноситься до всяких конструкцій прамов скептично; тепер «говоримо тільки про паралельний, а не спільний розвиток і уважаєм його і без ґенетичного звязку зрозумілим у народів собі близьких». Він згідности в західно- і південнослов’янських мовах уміє гарно пояснити «з їх колишнього сусідства в прасловянщині», справедливо звертає увагу на те (стр. 53), що «нема жадних границь у діялєктів, а є тільки границі поодиноких діялєктичних фактів; що ізоґлоси, ізофони, ізотони і т. д. ніколи не пробігають паралельно, а себе постійно перетинають і перехрещують». Він учить про дублети в польскій мові з о і и, про l epentheticum в польській мові, він вміє так гарно справитися з ґрупою torl в кашубськім, полабськім і польськім; він справедливо зазначує, що вже «найменьша відокремленість вистарчає, щоб викликати діялектичне зріжничкування» (стр. 49), та що «проти свідоцтва історії нічого не доказують діялектичні зявища»; він північнозахідноболгарське č, dž із tj, dj уміє гарно вмістити в ретязі, що тягнеться від Солуня аж до крайніх границь словінських, а при тім виразно остерегти, щоб ніхто не посьмів тут думати на колишній довший звязок з «Малорусами» (Чому? — Чи може історія тому противиться?). Хто визнає такі загальні засади, той, думаю, повинен би розуміти, що і наведені ним згідности між росийською, українською і білоруською мовою не мусять бути «ґенетичними», не мусять бути якраз тілько наслідком «колишньої тіснішої приналежности серед словянської народної цілости», якої історія зовсім не знає. Бо що силує Брікнера не прикладати цих дійсно розумних засад і до східнословянських мов, чому він в тім попадає сам з собою в суперечність, — цього ми справді зрозуміти не в силі. А суперечність тут як на долоні. Бо і цей нібито спільний повноголос в «руській» ґрупі зовсім не такий дуже спільний і однаковий, коли сам Брікнер мусить вказати (стр. 62) на те, що в українській мові о в город не зміняється на і, а и і ja з о і ę мають і иньші словянські мови. Перечити тут, що цей розвиток не має нічого спільного з таким же розвитком в иньших словянських мовах, значить попадати знов з своїми власними принципами в суперечність, ба навіть заперечувати до певної міри праслов’янську спільність. Ми так само переконані, що і в тім разі Брікнер не має рації, коли так завзято перечить, що еволюція torl-ґрупи в чеськім і південнословянськім не має нічого спільного з собою. Бо зіставмо тільки докупи подавані Брікнером факти. З одного боку: «Підчас цілої torl-еволюції були Чехи і південні Словяни аварським валом герметично від себе розділені» (стр. 56). Ця еволюція відбувалася між шестим і десятим століттям (стр. 63, 75). — З другого боку: «Перед інвазією Угрів сягала новословінська область в старий край аварський аж поза болотне озеро» (стр. 16). — Число таких історично доказаних фактів звязку і взаємин словінсько-чеськословацьких в означеній Брікнером добі дало-б ся легко збільшити. В усякому разі де-ж той щільний аварський вал? І як нам при всіх цих методичних засадах і даних мовних фактах розуміти Брікнерову трипартицію, де дві ґрупи не мають спільної прамови, а одна її має? — Приймаючи науку Брікнера про праруську мову, ми тим кладемо собі тілько колоди упередження в нашім змаганню до наукової правди. Не можу тут не згадати новгородського ц замість ч, яке явище сам Брікнер констатує ще также у Полабів, Поморян, великопольських і мазовецьких говорах і у Латишів. Може це явище, що тягнеться довгою і досить широкою смугою на побережі Балтику, таки не зовсім припадкове? Чому до цього факту повинні ми ставитися з зазначеним Брікнером упередженням? A tl, dl в псковськім нарічію в виді kl, gl чи зовсім таки без ніякого звязку з якимись словянськими говорами? А чи рефлекси ě в новгородськім і українськім справді таки зовсім тотожні, хоч нема між ними ніякого ґеоґрафічного звязку? — Отже хоч як це дивно, то супроти Брікнера мушу боронити висловлених Брікнером засад. Тільки як найдокладніші студії словянських мов до крайніх подробиць і дуже сумлінне, зовсім неупереджене порівнування їх добутків з повною увагою до хронолоґії мовних явищ — зможуть нам вияснити колишнє розміщення поодиноких словянських говорів в словянській прабатьківщині, можуть нам також дати відповідь на наше питання що до більшого або меньшого споріднення словянських мов між собою. Тут «праруська мова» нічого нам не поможе, нічого не вияснить. Навпаки. Путає думки при дослідах.

 

25.   В знаменитому творі Stand und Aufgaben der Sprachwissenschaft, Festschrift für Wilhelm Streitberg, Heidelberg, 1924, доповняє Karl H. Meyer (стр. 649—670) наведену в горі працю Брікнера дуже цінними увагами. З істоти річи виходить, що він мусить займатись і питанням споріднення словянських мов. Привід до того дає йому Шахматов, котрий в своїй оцінці праці Л.В.Щерби: Восточнолужицкое нарічіе (Петербург, 1915) — в Извістіях отд. русскаго языка, 1916, все ще пропаґує родословну теорію так далеко, що говорить і про прасорбську мову (він її зараз таки і реконструує!), з якої нібито вийшли три сорбські мови а яка з свого боку бере свій початок з празахіднословянської мови. Відкидаючи рішучо цю конструкцію Шахматова як зовсім неможливу, каже Маєр, що і празахіднословянську мову тяжко сконструувати і схарактеризувати, бо все в такій конструкції розпливається, все в ній умовне, непевне. Маєр загалом стоїть на становищі великого скептицизму до всяких пратворів, праформ, прамов. Тільки одно прасловянське дасться легко відмежувати і відділити від иньших індоєвропейських мов, бо ми можемо тут на тісному просторі конструктивно схопити те, що по правді в найріжніших формах розвинулося на широкому просторі і протягом довгого часу (порів. стр. 669). Бо т. зв. прасловянську мову не можна уважати зовсім механічно за щось одностайного, суцільного; вона фактично уявляє собою довгу періоду розвитку від часу виділення із зв’язку з індоєвропейськими мовами аж до часу зіндивідуалізування поодиноких словянських мов, а в цій довгій періоді розвитку мусіли прецінь повстати в ній, як того вимагає життя мови, всякі нарічеві і говорові відтінки, так що вона під кінець свого істнування, перед самим розкладом на поодинокі словянські мови, була вже діялєктично незвичайно роздроблена, зріжничкована. Таким чином властиво не повинно-б ся навіть говорити про прасловянську мову, а тільки про прасловянську добу, про прасловянський розвиток мови. Треба отже добре відріжняти ріжні фази її розвитку, а особливо старатися як найдокладніше означити, а) в якім виді відокремлюється прасловянська мовна форма від індоєвропейської спільности, б) як вона далі розвивається в прасловянській добі і в) в якому виді переходить вона в поодинокі словянські мови. Доси занадто мало звертали увагу на ці часові ріжниці розвитку в праслов’янській добі. Тому і хронолоґія всяких звукових змін ще й доси докладніше не означена, тому і дотеперішні основні прасловянські форми, якими звичайно як чимсь певно даним оперують, часто при докладнішім осьвітленню показуються прямо дивоглядами, в яких назвук не погоджується з визвуком, в яких у вокалізмі принято за спільну прасловянську основу стан може о тисячку літ старший ніж в консонатизмі, які отже ніколи в тім виді не істнували. Нераз треба прямо признати, що певні часові межі ледви чи можна установити. Маєр подає на це (стр. 650) кілька характеристичних прикладів. І так в деяких словянських мовах, що ґеоґрафічно з собою звязані, змінюється зубна шелестівка в африкату: de в білоруськім, польськім і сорбськім — отже в частині східно- і західнословянських мов переходить в dźe. Ніхто чей не скаже, що така зміна всюди розвинулася самостійно і незалежно аж по відокремленню т. зв. ґруп східнословянської від західнословянської та що нема між цим явищем в названих мовах жадного внутрішнього звязку. З того виходить, що ця зміна мусіла зчинитися на тій ґеоґрафічно обмеженій території вже в прасловянській, нехай і пізній добі. Коли-ж в колишній прасловянській формі dervo африката в названих мовах не подибується, то це знак, що метатеза derv—> drev — мусіла наступити раніше, ніж витворилася із зубної шелестівки африката —  очивидно все ще в прасловянській добі. Або возьмім це звязле пасмо на словянській території, на котрім первісне g заступлене звуком h: в українськім, білоруськім, чеськім і горішносорбськім — отже в південній частині східнословянських і в південній частині західнослов’янських мов. Ніхто не заперечить звязку в цьому явищі, і тому треба установити пояс з h вже в пізній прасловянській добі. Коли-ж в граматиках і в словниках установляється як прасловянська форма dedъ, dervo, gora, то це хиба форми з найстаршої праслов’янської доби. Для пізнішої, все ще прасловянської доби, треба би отже, як бачимо, установляти иньші і ріжні форми. Таких прикладів можна навести дуже багато (я їх зібрав в моїй граматиці стр. 471—477), а з них усім чим раз стає ясніше, що не самими механічними конструкціями, не фантастично установлюваними празвуками, праформами і прареченнями, а глибоким і докладним розпізнаванням ріжнородности прасловянських форм в часі і просторі, хронологічним і просторовим розміщенням поодиноких мовних явищ, їх розмежовуванням від одних мов а споюванням з иньшими мовами зросте правдиве наукове пізнання споріднення словянських мов між собою. Причинитися до того не можуть всякі ґрупові теорії з своїми здебільшого неможливими, а в усякім разі гіпотетичними апріорними вигадками.

В своїй Historische Grammatik der russischen Sprache (Bonn, 1923) Маєр для поділу словянських мов на три ґрупи: східну, південну і західну находить ще деяке оправдання, бо «кожна ґрупа має деякі такі особливости, які походять з часів перед історично засьвідченою традицією і тільки її властиві» (стр. 3), але вже і тут зараз таки додає, що «границі між ріжними ґрупами розпливаються так, як границі між поодинокими діялєктами і говорами, і ціла словянська язикова область від Адрії аж до північного ледового моря і тихого океану, від фінського морського заливу аж до чорного моря дасться радше порівняти до великого схвильованого моря». Рік пізніше вдалось йому отже, як ми переконалися, далеко ясніше сформулувати цей свій погляд: установлення молодших прамов ніж прасловянська не має ніякої ані практичної вартости (стр. 669).

По тій самій лінії іде і погляд проф. Павла Кречмера (Die indo-germanische Sprachwissenschaft von Paul Kretschmer, Göttingen, 1925).

«Словянська мова, каже він (стр. 13), протягом свого розвитку діалектично чим раз більше роздробилася; діялєкти розвинулися в самостійні мови, яких відріжняємо девять: 1) великоруська з білоруським діялєктом, 2) українська, 3) польська, 4) сорбська, 5) чеська, 6) словацька, 7) словінська, 8) сербохорватська, 9) болгарська. — У нього виступає отже словацька як самостійна мова, а білоруське споює він з великоруською мовою як її діялект. Сорбське наведене як останок словянських племен в східній Німеччині і без розділу на горішно- і долішносорбське.

 

26.   В кінці вгадаймо ще одну цікаву річ з найновіщого часу. М е і l l е t помістив як першу статтю нового слявістичного орґану Revue des études slaves, Paris, 1921 — De l’unité slave. Сю розправу обговорює Weingart в названім вже нами Пражськім Atheneum, І, 1—12, а з нагоди її написав А.Беліч маленьку замітку в Слявїї «O praslovenskom jeziku».

Виймаємо з того те, що тут для нас важне. Мейє каже: Il subsistait encore au ХІ-е siécle une communication linguistique entre les Slaves, et il у avait, dans chaque dialecte, adaptation des formes qui se transmettaient. А далі: La rupture définitive de l’unité linguistique slave est donc postérieure de plusieurs siécles á la dispersion des tribus slaves.

Так отже ще в девятому століттю істнувала язикова спільність між Словянами, а дефінітивний розпад язикової єдности словянської є кілька століть пізніщий, ніж розселення словянських племен. На те Беліч констатує, покликуючися на Щепкина, що спільноболгарська єдність існувала найдальше в семому віці, а до того сам додає, що се треба би покласти на ще раніщу добу; так само думає, що розвиток позитивних спільних рисів сербохорватського і словінського мусить кластися в добу до приходу на Балкан, а сі факти не допускають, щоб прасловянську язикову єдність продовжати аж до кінця ос мого або до початку девятого віку. Що сказано про полудневих Словян, се mutatis mutandis відноситься і до західних і до східних нарічій.

Цікаво, що Мейє в своїй розвідці каже, що руська мова була первісно блища полудневословянським, та що від девятого століття кожний із словянських народів розвивався самостійно, не дбаючи про иньші, кожний підлягав иньшим впливам відповідно до відносин і часу. В такім разі, де є місце і час на ту славну праруську добу з її славним, Шахматовом в своїх викладах зреконструованим, праруським язиком?? Згадаймо власне ще те, що Мейе в своїй критиці на нашу граматику виразно зазначив, що і українська мова від девятого століття майже зовсім відокремлена від великоруської (гл. Bulletin de la société de linguistique de Paris, № 62, 1914, 120—122).

Маючи на увазі наведений тут погляд Мейєта, поділ Словянства на три головні ґрупи, поданий ним в Einführung in die vergl. Gram. стр. 33, мусимо ми инакше розуміти. Сі ґрупи не мають певно своїх прамов.

 

27.   Так отже поглядів і поділів маємо багато, бо майже кожиий учений висловлює иньший погляд і дає свій поділ і свої на це арґументи. З того одно тільки ясно, що всякі поділи словянських мов чи на дві, чи на три ґрупи основані на дуже хиткій підставі і мати муть завсіди на собі знамя чогось штучного, опертого тільки на кількох прикметах; дійсне пізнання ступня споріднення мусить опертися не на одній або декількох прикметах, а на сумі всіх прикмет. Коли надаватимемо одній або другій прикметі якусь більшу вагу, мусимо безнастанно попадати в колізію з иньшими. Признаючи н. пр. повноголос за таку характеристичну прикмету руських мов, мусіли-б ми послідовно і переміні трат, трѣт признати таку саму вагу і в наслідок того чеське сполучити з полудневословянськими мовами в одну ґрупу і т. д. Алеж бо сього не можна робити.

При всім тім прихильники ґрупової теорії на одну, а саме найважніщу річ не звертають найменьшої уваги. Хто говорить про ґрупи, мусить для кожної ґрупи установляти спільну прамову, т. зн. мусить не тілько приймати, але і доказати істнування окремого спільного пожиття ґрупи, яке конечно мусіло-б тривати хоч кілька століть десь вже в відокремленій від иньших ґруп, від иньших словянських народів відмежованій території. На се нема найменьших історичних сьвідоцтв. Всі знані нам сьвідоцтва вказують на се, що і по вивандрованию із прабатьківщини словянські народи виступають в історії ще як поодинокі племена без тісніщого з в я з к у. Що йно пізніще почали творитися звязки, державні орґанізми, а тим то і почала переводитися сполука поодиноких племен в народи, а так само обєднуватися мова ріжних племен в мову народну. Що при тім не тілько можливе і правдоподібне, але майже певне і помішання всяких, навіть не зовсім собі близьких племен, се правдивому язикознавцеви річ зовсім ясна. На се вказують ріжні відступлення від так зв. звукових законів і багато дечого иньшого.

Родословна теорія виходить з того становища, що ніби то був собі один словянськиіі народ і той розпадався, розколювався на ґрупи, а сі знов на поодинокі народи. Тимчасом треба собі сей процес уявити — по анальоґії взятій із дійсного, живого процесу, який відбувається прямо таки на наших очах н. пр. в українській мові, зовсім противно. Була собі маса людий, що говорила мовою, яку ми по її загальних прикметах, що відріжняли її характеристично від иньших індоєвропейських мов як окрему індивідуальність, так що порозуміння з ними стало неможливим, називаємо мовою словянською. Ся маса довгий час не була з собою тісніще сполучена в один нарід иньшим способом, як тілько тою, меньше більше однаковою мовою. Орґанізацийні одиниці сеї маси були насамперед роди, які пізніще розвинулися в племена. Аж як настала доба мандрівок, може вже за часів Ґотів, Гунів, а зовсім певно за часів Аварів, обставини, приклад сих чужих народів — вплинули на се, що поодинокі словянські племена почали гуртуватися до купи (може і помішані) аж до обєднання в народи в хвилі, коли повставали словянські державні орґанізми, а пізніще, і то далеко повільніще, до обєднання мови через письменну мову. Племінні назви забуваються, а мова, хоч вона не зовсім одностайна, бо в ній живуть нарічія, починає називатися назвою народа або державного орґанізму, що повстав із племен згуртованих в народ, в державу (порів. від Київської Руси — руська мова, від Болгарії — болгарська і т. д.).

Се правда, що при розгляді взаїмних відносин споріднення виринає поняття прамови, праспільности, і ми говоримо про мову прасловянську, праіндоевропейську і т. п. Сі поняття є конечні вимоги науки, без яких вона обійтися не може. Але треба добре уважати, що саме під такими поняттями маємо собі уявляти, як маємо їх розуміти. Безперечно мусів колись бути такий стан мови, коли цілість того, що ми тепер називаємо українською мовою, представлялася як нарічіє словянської мови, або коли всі словянські мови до купи були также тілько нарічієм індоєвропейської мови. Але ся спільність чи там єдність прасловянської, чи праіндоевропейської мови могла бути тілько релятивна. Т. зн. у внутрі і на зверха прасловянська мова була вже на стілько відмінна від иньших індоєвропейських мов, що її иньші не розуміли або дуже мало що розуміли; в ній, як се і тепер скрізь помічаємо н. пр. на живій українській мові, мусіли бути ріжні говори, нарічія і то зовсім виразні, довгий час — очевидячки — в такій мірі, що цілість можемо уважати сяк так за одностайну мову, бо вона виказувала спільні прикмети і якусь загальну подібність так, що люди себе, не зважаючи на зазначені ріжниці, все таки розуміли. Потім ріжниці робилися чим раз більше виразніщі. Тому коли ми представляємо науково такий прастан, мусимо мати перед очима, що се є тілько зіставленням до купи того, що словянським  н а р і ч і я м  чи мовам в означеній давніщій чи пізніщій добі їх розвитку було спільним, а що аналіза язикова добуває із прикмет, удержаних в пізніщих часах, а не затрачених (пор. Розвадовський, тамже 38). Тим отже наш погляд є відмінний від погляду прихильників ґрупової теорії, що ми собі і прасловянську мову уявляєм як живу мову в устах народа — ще тоді не розкинутого, ані розбитого на части, хиба тілько на деякі соціяльні слої відповідно до заняття — так би сказати в пливкім стані, зі всіма говорами, які виказували вже меньше або більше значні ріжниці, так, що можна-б їх при докладних розслідах і ґеоґрафічно докладніще ізоґлосами означити, як ми се тепер можемо ґеоґрафічно означити в українській мові. Тимчасом вони уявляють собі її немов мертвою, як от н. пр. до певної міри є кожда літературна мова. Вони говорять про те, що ся мова розпалася, розкололася на ґрупи і мови. Ми кажемо, що первісні говори обєднювалися в нарічія, т. зн. в цілість говорів, хоч з собою не тотожних, то все таки таких, що в них показуються спільні властивосте і загальна їх подібність, яку відчували ті, що сим нарічієм говорили. Із сих нарічій в дальшім їх розвиту повставали серед даних обставин мови. —  У них головний принцип є роздроблення, ріжничковання цілости, у нас —  обєднання людий, найменьших частин, в чим раз більшу і в собі солідніщу цілість. Наш погляд уважаємо згідним з природним розвитком суспільносте, з соціяльним розвитком людства —  а мова є прецінь витвором соціяльним! — противну науку штучним твором, видумкою, незгідною з даними розвитку людства.

 

II.

 

28.   В тіснім звязку з обговореним нами питанням стоїть также розвиток поглядів про відносини української мови до росийської.

Вже з наведеної клясифікації словянських мов знаємо, що тілько Копітар, Міклосич і Йоганес Шмідт стояли на становищі повної самостійности української мови в семї словянських мов. Всі прихильники теорії ґруп установляють руську або східнословянську ґрупу, яка розпалася або розкололася на дві або три руські мови. Всі вони в останнім часі то більше, то менше виходять із Шляйхерової родословної теорії.

Ізпоміж українських учених стоїть на тім становищі, як ми бачили, Максимович. Він учив, що щойно по татарськім погромі і в наслідок того погрому східня руська ґрупа розпалася на великоруську і малоруську мову. Тепер навіть між тими, що визнають теорію ґруп, нема вже нікого, хто клав би відокремішнення названих мов на так пізну добу.

 

29.   І Потебня признається до родословної теорії Шляйхера. Свої погляди про історичний розвиток руської мови висловлює він насамперед р. 1866-го в своїй праці: Два изслѣдованія (стр. 136) так: Руська мова як цілість і совокупність всіх нарічій — се абстракція; але як зведем теперішні руські нарічія на їх давніщі ціхи, то основою їх появиться конкретна, н е р о з д і л е н а  мова, відмінна від  усіх иньших словянських мов. Від церковнословянщини відріжняється вона: 1) голосівкою о замість е в назвуку деяких слів (один); 2) у, я замість ѫ, ѧ; 3) повноголосом; 4) великою мягкостю сичачих і ц, нарешті 5) своїм дж замість жд і ч замість шт. Розділ на нарічія певно давніщий ніж ХІІ-ий вік, бо на початку ХІІІ-го в. є вже безперечні сліди розділу великоруської мови на північно- і полуднево-великоруське нарічіє; отже відокремішнення української мови мусіло скластися вже давніще. — Далі каже Потебня: Недокладна є думка Срезневського, що що йно вік XIII—ХІV-ий є часом творення нарічій та що перед тим були тілько говори. Потебня зачисляє білоруську мову рішучо до полудневовеликоруської і думає, що великоруське вже в Х-ім в. або ще раніще виділилося з руської, особливо-ж через мягкість звуків ѣ  і е і через ж замість дж. За головну ціху української мови супроти великоруської уважає Потебня те, що українська мова відріжняє довготу і короткість голосівок о і які вже в ХІV-ім віці і своєю якостю пізначні. Звук ѣ виражає звук відмінний від звичайного е (але ще не зрівнявся з і, або йі). Перезвук е на о по шипячих не був залежний від наголосу. Що тичиться шелестівок, підносить Потебня, що ґ сталося г, у стає в, w, л стає w, а закінчення 3-ої особи -ть зникає. Перехід к, г, х на ц, з, с задержався.

Р. 1878-го при оцінці твору Житецького Потебня ще раз говорить про сю справу. Нарешті в оцінці твору Соболевського (Очерки изъ исторіи русскаго языка) є місце, з котрого можна виснувати, що Потебня був противний думці деяких учених, буцім то давня Київська земля мала характер великоруський.

Зі всього виходить одно ясно як на долоні: Потебня, сей знаменитий язикознавець, тільки тому мусів помилятися, бо був спутаний блискучою, але нічим недоказаною родословною теорією Шляйхера, теорією, що її законність треба би що йно доказати, а яку він уважав аксіомом, доґмою так, що в правдивість її не вірити означало йому стільки, що статися єретиком.

Про характеристичні ціхи, якими руська мова відріжняється від церковнословянської, висловився я докладно в нашій граматиці і показав, що на сих прикметах годі збудувати руську мову хочби тільки як абстракцію, а вжеж ніяк не можна говорити про істнування конкретної, нерозділеної мови, відмінної від усіх иньших словянських мов, яка в Х-ому в., а може вже давніще розпалася на велико- і малоруську мову в спосіб, показаний Потебнею. Повноголос в 56 українських пнях не може уважатися спільною ціхою української, росийської і білоруської мови супроти церковнословянської мови так само, як чеське трат, трѣт, тлат, тлѣт ніхто не уважає спільною ціхою чеської мови з церковнословянською. Ще меньше можна се сказати про рефлекси давних носових звуків ѫ і ѧ, бо-ж такі самі рефлекси бачимо в чеській і лужицькосербській мові. Велика м’якість сичачих і ц се характеристична ціха української мови, а не великоруської. Що дж замість жд було спільне, се треба би що йно доказати. Ціху о замість є в назвуку кількох слів обговорив я в граматиці (гл. § 9, 18, стр. 49, 69), де доказав, що вона ніяким чином не може падати на вагу. Мусимо однак дещо із науки Потебні підкреслити. Потебня був переконаний, що руська мова не знала мягкого е і ѣ, знала тільки дж, бо що йно великоруська мова своєю мягкостю звуків е і ѣ і заміною дж на ж відокремилася від руської мови. Ми знаємо, що тепер Шахматов учить якраз навпаки. Сей факт цікавий нам тілько з того боку, що наша слявістика і в таких простих річах не може дійти до повної згоди, а то з тої причини, що сідлає коня з заду, замість, як треба, з переду: що береться вирішувати катеґорично вже тепер питання, які можуть бути вирішені по докладнім підготованню ґрунту. Бо чи справді вже таки зовсім ясно доказана річ, що руська мова (а так само і прасловянська) знала тільки мягке е і ѣ, як учить Шахматов, знала тільки ж, а не дж? Чим наука Шахматова ліпша, ніж наука Потебні? Чи може вдалося Шахматову доказати незбито, що наука Потебні фальшива, а його власна правдива? Зовсім ні. А прецінь перш усього треба би такі питання вирішувати, заки приступимо до вирішення питання, чи була праруська мова, чи ні.

 

30.   Супроти таких українських учених, як Максимович і Потебня, було становище Огоновського дуже трудне. В своїм творі Studien auf dem Gebiete der ruthenischen Sprache (1880) ставиться він на становище окремішности і самостійности української мови від росийської, на становище двох мов і двох народностей, але в докази тої окремішности, ба навіть в характеристику української мови супроти росийської не запускається (гл. критику Брікнера в Архіві); він боронить самостійність таким способом, що покликується на авторитети як Міклосич, Шляйхер, Лавровський, Даль, Пипін і т. д. Констатую тут велике непорозуміння, що між авторитетами за самостійність наводяться і Шляйхер і Пипін і т. д. Так пізніще (1907) і Петербурська академія наук висказалася за те, що українську мову треба уважати окремою від росийської, але ті члени комісії (Шахматов) рівночасно учать, що була праруська мова, з якої вийшли всі «руські» мови. Зрештою і сам Огоновський признається до родословної теорії, бо н. пр. білоруську мову виводить він з української. Він каже, що білоруське має з українським стільки спільного, що не можна його від українського відлучити: і лєксикальним матеріялом, і словотворенням, і відмінюванням, і складнею не відріжняється білоруське майже нічим від українського. І вся народня поезія виявляє однаковий сьвітогляд, однакові мотиви. — Тут правда по середині. Сумцов доказав, що думка Огоновського про народню поезію неоправдана. Так само не дасться доказати, що білоруське пішло з великоруського. Діло в тім, що доки зовсім напевно не доказано, що білоруське є нарічієм сеї чи тої мови, а сего годі доказати, треба в науці уважати білоруське окремою словянською мовою.

 

31.   Далі назвати мусимо Соболевського, котрий в своїх Лекціяхъ по исторіи русскаго языка (1888) в перший раз рішучо проголосив на самім чолі своєї книжки, що всі т. зв. руські мови (велико-, мало- і білоруська) з антропольоґічного і лінґвістичного становища становлять одну цілість. В другім виданню з р. 1907-го не покликується він вже більше на антро­польоґію, бо самі великоруські учені його навчили, що се аб­сурд, але від чого-ж лінґвістика? Вона мусить йому служити, щоб піддержати його науку про єдність, пущену в сьвіт як аксіом. Коли-ж і се не виходило зовсім чисто, уважав він потрібним від­новити давний, залагоджений спір Поґодіна з Максимовичом про те, чи Київська Русь була первісно великоруська, чи малоруська. Але в тім так само не мав щастя, як колись Поґодін, бо хоть йому до помочи прискочив Шахматов, то не тілько історики Антонович і Грушевський, але і Яґіч і Кримський і Розов, а также, як вже сказано, Потебня зовсім в незбитий спосіб доказали, що первісні мешканці Київщини не були Великоруси, та що теперішні українські мешканці не зайшли туди пізніще з Волині через кольо­нізацію, бо Київщина не була так зовсім спустошена, і що Укра­їнці мешкали там первісно і без перерви мешкають аж доси.

 

32.   Другим і найбільшим, борцем за єдинство, за праруську мову став Шахматов. Вже р. 1894-го (Къ вопросу объ обра­зованіи русскихъ нарѣчій, Варшава, РФВ) стає він Соболев­ському до помочи. В поглядах його грає велику ролю держав­ність. Він виразно каже: Брак сполучних засад між руськими племенами — він говорить про Деревлян, Вятичів, Кривичів, Словінів — повів би був в своїх наслідках до цілковитого від­окремлення одного від другого, а далі до витворення відрубних нарічій, якби в X і ХІ-ім в. історичні події не були того спи­нили; історичні події спричинили повстання сильної власти по­між руськими племенами, яка сполучила увесь руський народ в одно і далі утримувала поміж поодинокими складовими части­нами політичну, культурну і релігійну єдність. Сі слова Шах­матова мусимо собі добре затямити, бо де-ж і коли-ж була та праруська мова, про яку він опісля з такою певностю і рішу­чостю говорить, коли він сам тут констатує брак сполучних засад між племенами? А про сю сильну власть, яка ніби то сполу­чила названі племена (Шахматов говорить зараз таки про «увесь руський народ»!) в одно і далі утримувала політичну, культурну і релігійну єдність, як і про сю єдність в X і ХІ-ім в. мають н. пр. історики, як от Ключевський, зовсім иньшу думку.

Ми не перечимо, що політичний чинник для одностайного розвитку мови річ дуже важна, але не сьміємо перецінювати його значіння в тих давних часах, в самих початках творення Київської держави. З другого боку не треба забувати, який великий неґативний вплив мала у нас церква і її мова, яка хоч словянська, все таки була чужа і не допускала, щоб місцево забарвлені иньші словянські індивідуальносте виринали на верхи. Церква і її мова не давала народній мові можливосте сконсоліду­ватися в свою рідну народну письменну мову, яка обєднувала-б в собі всі говори і нарічія. Таким чином церква і її мова довгий час закривали дійсний стан річий у нас на Руси.

Яґіч збиває основно сей погляд Шахматова, особливо-ж рішучо перечить, що політичний чинник при творенню нарічій має таку силу, яку приписує йому Шахматов (гл. Архів, XX, Einige Streitfragen).

Шахматов пізніще, коли появилася наша граматика 1913, уважаючи, що тим загрожена дотеперішня росийська наука про єдність руського народу, ще більше пірнув до того питання, а свої ще більше рішучі думки про праруську мову формулує: 1) в критиці на нашу граматику (Україна, Київ, 1914); 2) в роз­праві: Краткій очеркъ исторіи малорусскаго (украинскаго) языка, поміщеній в другім томі енцикльопедичного твору «Украинскій народъ въ его прошломъ и настоящемъ», Петроградъ, 1916, а также 3) в окремім творі: Очеркъ древнѣйшаго періода исторіи русскаго языка. Петроградъ, 1915, що становить окремий том енцикльо­педії словянської фільольоґії, видаваної Петроградською Акаде­мією Наук. Річ ясна, що особливо сей останній твір Шахматова мусимо уважати його посліднім словом в сій справі, тим більше, що невмолима доля забрала нам того великого, невсипущого робітника на ниві словянської фільольоґії.

Шахматов є завзятим представником родословної теорії. Безперечно під впливом нашої граматики, в котрій ми виказали богато однакових рисів в українській і сербохорватській мові так, що ми посьміли ствердити близьке споріднення між обома мовами, всуває він між прасловянську і праруську добу ще до­бу спільности і єдности язикової полуд­нево- і східнословянських мов, що Яґічови дуже не подобається. Але-ж бо і праруську добу ділить Шахматов ще на двоє: добу общеруської прамови і добу староруської мови, т. зн. мови тої доби, яка безпосе­редно попередила розпад руської мови на три великі нарічеві ґрупи: полудневоруську, східноруську і північноруську, що по­чали дуже зарання творитися, довго перед тим, заки повстало письменство і заки сформувалася Київська держава так, що історія сих поодиноких руських нарічій може починатися з VIII- і ІХ-им віком, але з другого боку ще в ХІІ-ім століттю руська мова не стра­тила своєї єдности, хоч нарічеві ріжниці вже остро зазначилися так, що історія руської мови як одностайної цілости сягає аж до кінця ХІІ-го століття, бо в тім часі єдність ще не зовсім була перервана. Але не сьміємо думати, що в часі від IX—ХІІ-го в. істнували сі нарічія, які ми знаєм. Зовсім ні. Нинішні три на­річія: велико-, біло- і малоруське — повстали із старших нарі­чій — з полуднево-, східно- і північноруського нарічія. Але не безпосередно. Бо н. пр. нинішнє північно-великоруське нарічіє повстало із сполуки північних і східних Русів. Полуднево-вели­коруське нарічіє не можна уважати прямим нащадком східно- руського нарічія, бо воно вийшло з тої його галузи, яка увій­шла в тісну сполуку з північноруським нарічієм і разом з ним витворила великоруську язикову ґрупу. Білоруське не є прямим нащадком східноруського нарічія — воно уявляє собою спо­луку східньоруських елементів з полудневоруськими і ляцькими. Про одно українське можна на підставі характеристики Шах­матова полудневоруських язикових зявищ сказати, що воно є прямим нащадком принятого Шахматовом полудневоруського нарічія, котре по його теорії обіймало нерозділену ще мало- і білоруську цілість.

Вже з того огляду бачимо, яка то фантастична, штучна, скомплікована і до неможливости замотана, нереальна кон­струкція. Сею теорією і розбором цілого твору займатимуся докладно иньшим разом. Тут зверну увагу на критику Яґіча на сей твір Шахматова, поміщену в Архіві, т. 37 (1918). При великім ідейнім спорідненню обох сих визначних слявістів прямо дивуватися мусимо, як часто в детайлях Яґіч чується принево­леним заявити свою незгоду з теоріями Шахматова, як часто мусить констатувати, що дуже бистроумні теорії Шахматова нічим не доказані, що Шахматов виконує теоретичні насиль­ства та що ліпше було-б обертатися на реальнім ґрунті. Але і про цілість сього твору суд Яґіча при всій стилістичній звин­ности, щоб нічим не діткнути великого співробітника на ниві слявістики, є неприхильний. Яґіч каже дословно: «Його (Шах­матова) виклад робить вражіння пляново і стильово збудованого будинку, в котрім кожний будівельний камінь займає своє належне місце, та все таки цілість виглядає трохи штуч­на, ідеї мистця за сильно насилують мате­ріял даних фактів... Такі заміти маю і проти провідних думок вступу, в котрім автор свої погляди про повстання руської мови в її трох головних нарічіях звязує з дуже карколомними комбінаціями про правітчину Словян зпершу на півночі від Балтів, а потім в Привислянщині».

Коли Яґіч все таки ще дуже обережно відкидає результати дослідів Шахматова, то Брікнер в названому вже нами творі Die Erforschung der indogerm. Sprachen (стр. 51—53) дає знамениту засадничу критику методи росийської язикознавчої школи Фортунатова і його учеників, між якими Шахматов зай­має безперечно найвизначніше місце, і рішучо ставиться проти неї, закидуючи її занадто сьмілі, замотані і неправдоподібні ком­бінації, прештудерні конструкції змін звукових, які зовсім не даються провірити, отже то більше то меньше самовільні а далі доктринаризм, по якому всі мовні явища повинні геть до решти найти вже в прамові свій зародок, а який прямо силує конструувати безліч празвуків, прапроцесів і празмін, що не можуть устоятися, бо як тільки заперечити дуже сумнівні передпосилки таких кон­струкцій, то вся арґументація сама собою розпадається в нівець. Засадою цеї методи є безвиїмковість звукових норм. Все повинно цій засаді сяк чи так піддатися. Тому все, що її противиться, пояснюється таким способом, що прамові надекретовується без­ліч найріжніших звукових процесів і змін (історичні сьвідоцтва тут зайві), щоб тільки дійти до бажаного, або вже загоді установленого результату. Але-ж очевидячки це така-ж самоволя, як і нехтування звукових норм. В подробицях бистро- умність і старанність дослідів дали деякі величаві успіхи, але в цілому така метода хибка. А прецінь росийська школа оперує отак безконечними звуковими відтінками і ріжновидностями не тільки в правіку, але і на близшій до нас ниві.

При тім всім ніхто не подивується мому зовсім неґатив­ному становищу до теорій Шахматова, твори якого зрештою дуже богаті в ріжний фактичний матеріял. І я був, здається, першим, що р. 1913-го в своїй граматиці відважився виступити проти його «скомплікованих, самовільних і штучних гіпотез» (стор. 50). Розумною засадою уважаю — стояти на реальному ґрунті язикових фактів і від знаного поступати до незнаного, а не класти підвалин на нерозяснеиих, недоказаних ще фактах, на самім тільки теоретич­нім леду або піску. Будова поставлена на таких підвалинах мусить завалитися. Конструкції Шахматова занадто фантастичні. З лябіринту незвичайно сьмілих його думок годі найти виходу. З одного боку констатує він брак сполучних засад між поодино­кими «руськими» племенами (вони очивидячки були ще тілько племенами, бо тоді ще і Руси не було!) аж до Х-го в., та що аж історичні події (орґанізація Київської держави) сполучили їх в одно і утримували далі між ними єдність, з другого-ж боку пере­носить праруську і староруську мову (чим оправдана ся ріжниця?) на довгий час перед тим, заки повстало письменство і заки сформу­валася Київська держава. Як се з собою погодити?

 

33.   Нарешті треба тут навести Яґіча. Він займається сими питаннями особливо в названій вже нами розправі Einige Streit­fragen. Цікаво, що Яґіч питання про відносини української мови до великоруської прецінь мусів зачислити до спірних питань. Він рішає його дословно таким способом: «Що всі руські нарічія супроти иньших словянських нарічій — кому не по­добається вираз нарічіє, може замість того сказати мова, в науці се справа побічна — становлять цілість, випосажену богатьма пізначними рисами внутрішньої єдности, се між язи­кознавцями не є жадне спірне питання. Всім руським нарічіям отсі важні риси спільні — я подаю коротко тільки приклади:

а) одинъ, олень, осень;

б) сонъ, день, огонь, сестеръ;

в) торгъ, гордый, держати, кровь; крестъ;

г) волкъ, долгъ, блоха, слеза;

д) городъ, голосъ, дорога, голова;

е) береза, дерево, молоко, жолобъ;

ж) мясо, пять, святый — святой;

з) межа, свѣча;

і) двинуть, везъ, могъ (замість двигнути, везлъ, моглъ);

и) городам, городами, городах;

к) доброго (добраго), доброе;

л) той — тотъ;

м) береть — беретъ, беруть — берутъ;

н) наголос непостійний, брак ріжниці між довгими і ко­роткими.

Серед сеї єдности лишається досить простору для розви­нення нарічевих питоменностий, хоч в стосунку до великого поширення руської мови можна сказати, що руська мова в своїй цілости не витворила дуже богато нарічій з сильно вираженими рисами. Найбільшим числом типічних рисів випосажене мало­руське (Ruthenisch), особливо якщо мати перед очима нинішний кінцевий результат.

Малоруське відріжняється від велико- і білоруського отсими головними прикметами:

а) вітер, ліс (і замість ѣ);

б) ніс, нарід, біб (і зам. о);

в) лід, мід (і зам. ё);

г) бик, язик, мило, крити (и зам. ы);

д) бути, був (у зам. ы);

е) тверде е і і: несу, беру, тихо — вимовляється: nesu, beru, ticho (!) (без змягчення шелестівки);

є) наросток -ьць, -ьця, -иця мягкий; отець — вітця, вівця, рукавиця;

ж) повним визвуком дієіменника -ти.

Малоруське згоджується з білоруським в противенстві до великоруського:

а) захованням складу ый, ій (супроти великоруського ой, ей: дорогий, крутий, пий, шия, крию, мию);

б) уживанням ір зам. ор (старорус. ьр) і ри (ры) зам. ро (старорус. рь): гірло (горло), задрижати, ябличка;

в) значінням г = h;

г) вимовою в як ў: ўнук;

д) частим уживанням дж зам. ж: уроджай, меджа;

е) збереженням зміни к, г, х на ц, з, с в закінченнях: руці, чоловіці, порозі, горосі;

є) збереженням вокатіва: куме, жоно;

ж) уживанням закінчення 3-го відмінка -ови: лисови, чолові­кови;

з) закінченням 1-ої ос. мн. -мо (побіч -м);

і) творенням футура через иму (му): робити му (рабициму).

Таких точок, в яких білоруське згоджувало-б ся з велико­руським, не так богато, все-ж таки:

а) ненаголошене о звучить як а так, як в полудневеликоруськім;

б) е і и є мягкі голосівки, тому і ріжниця між и і ы як в ве­ликоруськім;

в) ѣ як звук злилося з е;

г) любується в перезвуку е на я як полудневовеликоруське.

Характеристичне для білоруського є далі, що р ствердло:

зара (зам. заря) і асиміляція шелестівок т, д на ц, дз; дзѣци, цихо, будзець і т. д. Остання риса переводить руські нарічія в область польської мови, а все таки нема ніякої розумної причини, уважати сю прикмету білоруської мови за результат польського впливу.

Коли бачимо, як руські нарічія так дивно в згоді з своїм ґеоґрафічним положенням помалу переходять одно в друге, то маємо вражіння, що рухи пізніщих століть властиво таки не за­вдали смертельного удару первісному уґрупуванню руських племен за їх нарічевими властивостями. Малі пересунення і по­ширення рамців могли статися, але не в наслідок політичних комбінацій, тільки в наслідок властивого руху народного».

Я вмисно навів дословно сей погляд Яґіча, щоби показати, як поверховно і плитко такі річи розбираються, а як при тім авторитативно висловлюється такий погляд, як останнє слово науки, буцім то між язикознавцями про се не може бути жад­ного спору.

В нашій граматиці ми докладно розібрали всі наведені точки Яґіча (§ 277—280, стр. 479—489) і показали, що вони не мають майже ніякої доказової сили в користь установлення руської ґрупи так, що Яґіч в своїй критиці на нашу граматику (гл. Arch. slav. Phil. т. 37, 1918, стр. 204—211) про сю річ немов води в рот набрав, ані слова не писнув. Розуміється само собою, що при самім кінці своєї критики мав сьмілість дуже з висока за­явити, що на уступ нашої граматики «Становище української мови в семї словянських мов» він зовсім не входить, бо-ж прецінь се питання вже давно вирішене в иньшім змислі, ніж ся тенден­цийна спроба бажала-б. Як воно доси вирішувалося всі­ми слявістами за порядком, се мали ми нагоду пізнати із наве­дених тут, а так само і в нашій граматиці зовсім не тенденцийно, тілько дословно — хиба що в дословнім наведенню добачається тенденція — всіх поглядів в сій справі. Річ ясна кожному, що того хаосу думок, який ми в сих справах мали нагоду пізнати, тих собі скрізь противорічних арґументів, того способу трактування справи, де всі своє говорять, а ніхто того не слухає, де один і той самий чоловік, не заїкнувшися навіть і не виправдавшися, як ми нераз бачили, раз се, то знов те видає за посліднє слово науки, за рі­шення питання, — ніяким чином не можна уважати науковим рішенням тай ледви чи наукою взагалі. Сей стан можна тілько назвати хоробливим, бо він означає, що тут запанувала недуга авторитетська, недуга неомильности. Яґіч н. пр. уміє рівночасно визнавати в згоді з родословною теорією три словянські ґрупи, а з тим погодити і таке становище, яке в критиці на наведений твір Шахматова супроти установлення Шахматовом східньо- полудневословянської язикової єдности висловлює отсими сло­вами: Mir gefällt besser die Schmidtische Theorie, weil sie gewisse Berührungspunkte zwischen je zwei benachbarten (in Gegenwart oder Vergangenheit) slawischen Sprachen besser zu erklären im­stande ist [Мені подобається ліпше теорія Шмідтова, бо вона годна краще пояснити певні точки, в яких стикаються дві (в теперішности чи в минулости) сусідні з собою словянські мови]. Се відноситься до однакового трактування шелестівкової ґрупи тл, дл і кв, гв у східно- і полудневословянських мовах. Шахматов бодай консеквентний, Яґіч — як і коли йому хто ліпше подо­бається: раз Шляйхер, то знов Шмідт. І стиль його відповідає вповні такому станови нашої науки. Тут все читаєте: я думаю, я рад би, можна-б, могло-б, мені здається, мені здавало-б ся, мені подобається, не дуже мені подобається, ледви чи, се досить загаль­ний погляд, можна-б не сумніватися і т. п., безнастанно самі якісь умовні гадки, до того часто залежні від особистої прихильности або неприхильности.

 

34.   Все те спонукало мене нарешті поставити справу ясно, недвозначно і се я в спілці з покійним вже моїм приятелем Ґарт­нером зробив в нашій граматиці, де зведено до купи весь зна­ний матеріял, нічого не поминено, нічого не замовчано, і на його основі переведено доказ, що ні­чогісенько нас не силує визнавати теорію ґруп, що навпаки сліпа віра в ґрупи, бо тут хиба тілько про сліпу віру може бути мова, незвичайно шкідливо відбивається на слявістичних працях, силуючи авторів до ріжних теоретичних штучок, ріжних карколомних конструкцій, які прецінь не можуть устоятися, а вносять тілько баламуцтво, заставляють пусто-дурно боротися з фантастичними вітраками, забирають час од дійсно позитивної праці па реальнім ґрунті даних мовою фактів тому взагалі невеличкому числу учених в порівнанню до величі завдань, які перед ними лежать, бо-ж прецінь ґруп не можна уважати реальним фундаментом, на якім наукова будова повинна стояти.

Я зовсім не дивуюся, що поки що критики нашої граматики в сій точці не дали себе переконати, бо-ж се люди, як Яґіч, Вондрак, Шахматов, що ціле своє життя в противнім напрямі працювали. Як скрізь, так і на науковім полі тяжко розставатися з своїми поглядами. Надії покладаю на молодше покоління учених, які не заанґажовані ще так дуже в певнім напрямі і мають можність зовсім обєктивно всі арґументи pro і contra sine ira et studio як найдокладніще провірити, надії покладаю ще й на те, що нарешті і в слявістиці приймуться і запанують загальні принципи, а тим то і методи, добуті з тяжким трудом загальним язикознавством.

 

35.   І індоєвропейське язикознавство блукало всякими манів­цями, займалося довгий час реконструкцією індоєвропейської прамови, потім всякими иньшими подібними комбінаціями і кон­струкціями, аж доки не виринуло питання за принципами в лінґвістиці, якими кермуючися язикознавці виконують тепер дійсно позитивну працю, бо не спутані ніякими апріорними тео­ріями, не кидають собі колод під ноги.

Короткий перегляд розвитку порівняної граматики подає Meillet-Printz: Einführung in die vergleichende Grammatik der indogermanischen Sprachen, 1909, 272—295. Дуже добре орієн­тує в історії порівняної граматики также Delbrück: Ein­leitung in das Studium der indogermanischen Sprachen, 5-те видання, Leipzig, 1908. Безперечно добрі услуги може подати также V. Ро­rzezinski: Einleitung in die Sprachwissenschaft (Teubner), 1910, хоч що до ціли, завдань і методи язикознавства з ним, а властиво з поглядами його учителя Фортунатова, які Поржезин­ський передає, не зовсім можна згодитися. Тут наука Мейєта стоїть на реальнім ґрунті.

Більше популярний, але дуже добрий, особливо для моло­дих адептів науки, є огляд Sandfeld-Jensen: Die Sprach­wissenschaft (Aus Natur und Geisteswelt (B. 472). Назву тут ще і кілька найновіщих знаменитих творів, які незвичайно тверезо прочищують лінґвістику від всяких уроєних і нетривких поглядів, а саме Norren-Pollak: Wissenschaftliche Betrachtung der Sprache, Halle, 1923, Schuchardt-Brevier: Ein Vade­mekum der allg. Sprachwissenschaft, Halle (Saale) 1922, названий вже нами незвичайно важний твір: Stand und Aufgaben der Sprach­wissenschaft, Heidelberg, 1924, а далі Hermann Güntert: örundfragen der Sprachwissenschaft, Leipzig, 1925, О. Funke: Innere Sprachform, eine Einführung in A. Martys Sprach­philosophie, Reichenberg, 1924, і нарешті знаменитий твір J е s- persen: Die Sprache, ihre Natur, Entwicklung und Entstehung, Heidelberg 1925. Річ ясна, що также і старші твори: Paul: Prinzipien der Sprachgeschichte, Wundt: Die Sprache, і Del­brück: Grundfragen der Sprachforschung конечно потрібні для повної орієнтації.

 

36.   Хто познайомиться докладніще з історією і розвитком по­рівняної граматики, а также з методами і загальними принци­пами сеї науки, виложеними в наведених вище творах, той може переконатися, що наша граматика, хоч появилася 1913-го р., вповні відповідає тим вимогам науки. Нашим старанням було як найдокладніїце придержуватися сих засад.

Ми уважали своїм завданням розслідити розвиток україн­ської мови від того часу, коли всі словянські мови були ще одною мовою в тім змислі, як се вище виложено, аж до найно­віщих часів, маючи перед очима сю головну засаду язикознав­ства, що українська мова уявляє собою тільки добуток дальшого розвитку прасловянської, раніще колись дійсно говореної мови, уявляє собою тільки переобразовання, перетворення прасловян­ської мови (її говору) на спеціяльний український лад так, як усі иньші словянські мови уявляють собою перетворення пра­словянської мови (її говорів) на їхній питомий лад.

Форма прасловянської мови нам однак незнана. Тим то сля­вістика находиться в гіршім положенню, ніж романістика, яка може послугуватися всіми історичними засобами, щоб як най­докладніще стежити за перетворенням латини на поодинокі роман­ські мови в кожній поодинокій добі. Таке джерело пізнання для слявістики зовсім висохло. Остається їй одно-однісіньке джерело пізнання, а саме як найстаранніще збирання і означування всіх відносних фаз перетворювання, переобразовування перш усього кожної поодинокої мови, а далі і всіх словянських мов, зазначу­вання всіх сих відносників, які дадуться сконстатувати. Се одинокі фактичні язикові дані, якими слявісти­ка може і повинна займатися, якими вона може орудувати.

Сі відносні, належні до себе фази розвитку двох форм, які в одній мові по собі наступають так, що одна з другої правильно розвивається, або таких форм кількох мов, які собі докладно від­повідають, з собою кореспондують, становлять підставу для уста­новлення звукових законів так, що сі закони є тілько формулками для того, що собі в нормальнім розвитку мови, чи мов, правильно відповідає. Таким способом доходимо до пізнання, що кожна мова становите для себе систем, в котрім всі части тісно з собою звязані.

Всі добуті належні до себе відносники вказують ясно на якусь спільну мову. Але ся спільна мова незнана. Хиба тілько на основі гіпотез, про які треба бути сьвідомими, що їх ніхто не в силі дока­зати, можемо собі уявити її образ. Тому сі відносники і тільки вони одні і можуть бути предметом науки. Зреконструувати прасловянську мову не можна і се не є ані предметом, ані завданням науки.

Коли мати мем перед очима всі кожній словянській мові питомі закони, тоді можна сказати, що якийсь прасловянський звук дасться означити на підставі правильного систему всіх відносників. Число сих системів дасть нам найменьше число прасловянських звуків, які треба і можна відріжняти. Може були в ній і иньші звуки, але порівняна граматика не має спо­собу їх означити, тай не має в тім жадного інтересу їх означу­вати, бо ціль її не є химера реконструкції заниклої мови, а тільки методичний розслід всіх згідностий поміж даними мовами.

Совокупність всіх згідностий в звуках, формах, словотворі і складні дасть нам загальний перегляд всього спільного в словянських мовах і тим мусимо вдоволятися. Подробиці прасловян­ської мови і її розвитку від часу релятивної її єдности аж до даної форми поодиноких словянських мов остануться в значнім числі невідомі. Всіх законів язикознавці не в силі схопити, не в силі їх збагнути. Є і незнані закони, які і лишаться незнаними, бо нема непереривного звязку сьвідоцтв, які нам помогли-б їх пі­знати. Але все таки мати мем тривкий систем всіх відносників поміж історично переданими мовами.

В сих моїх засадах, перенятих з загальної лінґвістики, найдеться пояснення мого незвичайно скептичного, ба неґативного відношення до всяких конструкцій Шахматова, до всяких ґруп і до того способу, яким трактуються сі справи в слявістиці.

Росийська школа (Фортунатов, Шахматов, Поржезинський) признає ще взагалі велике поле фантазії і любується в комбі­націях і теоретичних конструкціях, які на наш погляд пересту­пають межі науки і сягають в область поезії. Ми не можемо н. пр. погодитися з засадою, висловленою Поржезинським в наз­ванім вище творі ось як: Man darf nicht etwa denken, dass  zuverlässig nur die Resultate sind, die sich bei vergleichendhistori­scher Betrachtung verschiedener Perioden einer Sprache ergeben, die in schriftlichen Denkmälern vor liegt, und dass, wenn wir durch Vergleichung der verschiedenen Dialekte der Sprache die Epoche ihres gemeinsamen Lebens, als diese noch ein Ganzes bildeten, re­konstruieren, wir uns in das Gebiet der Hypothese verlieren, na­mentlich wenn wir bis in eine entlegene Vorzeit eindringen, als die Sprache noch ein Ganzes bildete mit anderen Sprachen desselben gemeinsamen Ursprungs. Das wäre ein grobes Missverständnis: wenn die vergleichende Methode verlässliche Resultate für die im engsten Sinne historischen Perioden des Lebens einer Sprache gibt, so haben die bei richtiger Anwendung der vergleichenden Methode für die vorhistorischen Perioden gewonnenen Daten denselben Wert (стр. 6). Коли ми реконструкцію доби якоїсь прамови уважати мем чимсь більше як гіпотезою, позбудемся твердого ґрунту для нашої науки, допустимо можність, щоб всякі, нераз і не­можливі такі гіпотези уважалися тезами, чимсь даним, конкрет­ним і певним та щоб ними орудувати як доказами, на них по­кликуватися як на сьвідків. Се може завести нашу науку в не­три фантазії. Вимога правильного пристосування порівняної методи не вистарчає. До того треба контролі, а контроля не­можлива з виїмкою романських мов, як се показує Мейє в на­веденім творі стр. 16, 17.

 

37.   Не дасться заперечити, що блискучість помислів, бистро­умність та мистецтво Шахматова в орудуванню великим матеріялом мовним дають його творам чарівну силу, і нема що дивуватися, що вплив його науки неабиякий. Добутки її прямо дословно переповідаються особливо в викладах, що мають на меті популяризацію науки. Це бачимо у І.Свєнціцького (Нариси з історії української мови, Львів 1920), П.О.Бузука (Коротка історія української мови*), Одеса 1924), Аг. Кримського (Нариси з історії української мови та хрестоматія, Київ 1924). Ол. Колес­са (Погляд на історію української мови, Прага 1924) виминає вправді, як може, ґрупове питання, але залежність від Шахматова таки слідна в його поглядах. Найбільше самостійної думки виявляє К. Німчинов: Український язик у минулому й тепер, Харків 1925**), що в названій гарній праці подає «популярне резюме дослідчої роботи в Науково-Дослідчій Катедрі Язико­знавства» в Харкові (проф. Синявського).

І на найновішім томі монументального твору Нідерлього Slovanské Starožitnosti (Dr. Lubor Niederle: Původ a pocatky Slovanů východních, v Praze 1924) відбилася, і то дуже некористно, гіпотеза «прарусскаго языковаго единства», бо погодити з нею історичні факти річ зовсім не легка. Особливо дивне це у історика, що Русь уявляється йому не так тим, чим вона дійсно була, — державнополітичною орґанізацією, до якої належали і несловян­ські племена, а більше етноґрафічною одиницею і виразником єдности східнословянських племен (Ras = všichni ruštü kmenové, стр. 144, 211). Це упередження не дало йому навіть правильно зрозуміти слів т. зв. Несторового Літопису: «Сє бо токмо словѣнєскъ ѧзыкъ в Руси: Полынє, Деревлянє, Ноугородьцы, Полочанє,  Дрєговичи, Сѣвєръ, Бужанє, ... Вєлынѧнє». На підставі цього місця твердить Нідерлє зовсім невірно, що «autor kijevských Pověsti vrem. lět vsechny ruské kmeny, severní і jižní, a všechny jejich jazyky shrnoval v XI. století v pojem jednoho ná­roda, jedné Rusі». Якраз навпаки. З того місця виходить ясно, як на долоні, державнополітичний термін слова Русь, а вступних слів не можна инакше розуміти, як тільки: «Бо це тільки є словянські народи в Руси», т. зн. в державі Русь, де були і несловянеькі народи. Тут отже відріжняються в Руси ріжні словянські народи (языкъ!), а не якась єдність. — Крім того ще один момент затемнює Нідерльому ясний погляд: Становище Словаків і словацької мови та їх відно­шення до Чехів і до чеської мови. Він очивидячки аж тремтить, але зовсім без потреби, що колиб розбилася уроєна єдність «руська» і українська мова була-б і наукою визнана зовсім само­стійною словянською мовою без посередництва праруської мови, то і Словакам може самостійности захотіло-б ся, а це щоб не захи­тало чеськословацької єдности. Тому то він більше прикро, ніж хто иньший, виступає проти «novějších ukrajinských theorií», бо нібито ними Українці грішать проти себе і проти Словянства. Та це вже не наука, а політика.

____________________

*) Порів. критику Вс. Ганцова в Записках іст.-філ. відділу Укр. Акад. Наук, кн. V, Київ, 1925.

**) Друге видання цеї праці, доповнене і розширене, появилось 1926 в Харкові. — При цій нагоді нехай ще в останній хвилі буде зазначено, що Німчинов помістив оцінку першого видання «Розвитку поглядів» в Чер­воному Шляху, Харків 1926.

 

38.   Як тяжко визволитися з пут наложених росийською шко­лою або хоч вимотатися з її могутніх впливів, бачимо наглядно на працях C.М.Кульбакина (Украинскій языкъ. Кратній очеркъ исторической фонетики и морфологіи. Харьковъ 1919), Лєр-Сплавінського  (Т. Lehr-Splawinski: Stosunki pokrewieństwa języków ruskich. Rocznik slawistyczny IX, 1921, стр. 23—71) і H.Трубець­кого (Fürst N. Trubetzkoy: Einiges über die russische Lautentwik­klung und die Auflösung der gemeinrussischen Spracheinheit. Zeitschrift für slavische Philologie I, 1925, стр. 287—319).

Кульбакин раніше, як ми знаємо, поборював ґрупову теорію. Тут відступає він до певної міри від свого давнішого по­гляду і відріжняє крім cхідньої ще также південну і західню ґрупу та думає, що «единственно правильной точкой зрѣнія является признаніе научной гипотезы прарусскаго языковаго единства» — на основі чотирох познак: повноголос; ъr, ъl, ьr; ч, ж; о-. Критик його твору Б.Ляпунов (Slavia, III, 1925, стр. 684— 694), хоч сам визнає теорію «объ исконномъ единствѣ русскихъ нарѣчій или русскихъ языковъ», покликуючись на свою працю «Единство русскаго языка въ его нарѣчіяхъ, Одесса 1919», збиває число виключно східніх познак на три (елімінуючи другу позна­ку). Про це ще буде мова.

 

39.   Лєр-Сплавінський написав в Roczn. slaw. VII (1914— 1915, стр .74—111) річеву критику на нашу граматику, де говорить про її «trwałą wartość naukową», та що вона «wypadla dobrze». Кінце­вого її уступу «Становище української мови в семї словянських мов» він тоді не розбирав. Тепер сконстатувавши, що «dla Rosjan jedność narodu і języka ruskiego ma zbyt wielkie znaczenie naro­dowe і panstwowe... przeto niejednemu uczonemu rosyjskiemu teoretyczna chociaż obrona jedności języka wydawała się wprost obowiązkiem narodowym... aby w ten sposób dowieść, że (українська і білоруська мова) są to tylko narzecza jednego, niepodzielnego jązyka «ruskiego«, і зазначивши, що «Szachmatow jest calkowicie bezstronny», a «Stocki dąży w sposób zupelnie wyraźny do udowod­nienia z góry powziętych twierdzeń, popelniając niezliczoną іlоść błędów metodycznych», висловлює своє переконання, що «praca Szachmatowa jest najbardziej przekonywającem i ścią­łem uzasadnieniem teorji o wspolności językowej pra­ruskiej», хоч рішучо застерігається проти методи школи Фортунатова-Шахматова (nadmierne mnożenie zasobu przyjmowanych dla prajęzyka elementów głosowych... tworzenie długiego szeregu nieraz czysto hipotetycznych stadjów przejściowych, które... pozbawione są wszelkiego historycz­no-językowego  uzasadnienia, n.p. twierdzenie, że w języku «staroruskim» istniało aż 18 samogłosek...).

Мені закидуе Л.-Спл-ий таку методичну хибу: «czysto mecha­niczne zestawienie cech i sumowanie ich... bes wszelkiej próby oceny ich znaczenia i wartości dowodowej z punktu historycznojęzy­kowego». Закид неоправданий. Бо хто не поверховно запізнався з моєю граматикою, той мусить признати, що я в ній з великим притиском відріжняю «давні зміни звукові» (стр. 58—75) і «молодші зміни звукові» (стр. 75—87), а крім того при кожній зміні звертаю увагу на її хронолоґію (чого досі в граматиках словянських мов не роблено). Коли-ж я нібито мішаю давні і пізні познаки, то це я і виправдую в § 266. Можна з основою мого погляду не погоджуватися, хоч я переконаний, що вона вповні правильна, але в такім разі треба мені доказати, що ця основа фальшива, а не вільно закидувати мені з тої причини незгідних з наукою тенден­цій. Зверну ще увагу і на те, що Яґічови ніхто не закидував та­ких тенденцій, хоч при виліченню характеристичних познак «руської» єдности і спільности є і такі молоді, як -ам, -ами, -ах, огонь, сестер, против чого знов ніхто иньший, a я перший засте­рігся словами, що ці закінчення, поминувши те, що вони в муж. роді є і в сорбській, а -ами, -ах также і в польській і словацькій мові, це «розмірно молоді аналоґічні твори, з яких не можна виводити праруської мови» (стр. 482), а знов такими «молодшими аналоґічними творами, як огонь, сестер, не можна об­ґрунтовувати установлення праруської доби» (стр. 485). Сумлін­ний критик повинен би мати перед очима, що при самім кінці моїх арґументів сказано: «Так відріжняється росийське від най­давніших часів аж до тепер своїм розвитком голосівок гостро від українського» (стр. 488). При тім обстаю я і сьогодня, бо ніхто із критиків мене не переконав в фальшивости такого мого погляду. Навпаки. Богато нових арґументів знесли в новіших часах иньші дослідники, між ними і Л.-Спл-ий, на його ще більше обґрунтування, про що ще буде мова. — Але хто зрештою возьме на увагу і оцінить вірно та порівнає докладно закиди методичних хиб, зроблені мені а Шахматову, той без вагання мусить признати, що мої хиби, виказані Л.-Спл-им, зовсім марні в порівнянню з засадничими хибами методичними Шах­матова, і мусить дивуватися, що при таких хибах Л.-Спл-ий може говорити про Шахматова «silnie ugruntowane і logicznie wysnute wnioski» і про «najbardziej przekonywające і ścisłe uza­sadnienie teorji wspólności językowej praruskiej».

Бо зараз таки на першім кроці попадає Л.-Спл-ий в конфлікт в лоґікою Шахматова, відкидаючи його науку про переходовий час між прасловянською а праруською добою, «w którem języki ruskie (sic! — отже вже в тій добі języki ruskie, а аж потім праруська мова?!) stanowić miały wspólną całość z językami południowoslo­wianskiemi, бо fakta*) przytoczone przez Szachmatowa... nie można przecież uważać za wystarczający dowód istnienia wspólnego okresu rozwoju tych języków po rozbiciu jedności prasłowiańskiej... widocz­nie chodzi tu o ugrupowanie dialektyczne nale­żące jeszcze do epoki wspólności prasło­wiańskiej». Так думає i Wiktor Porzezinski: O stosunkach wzajemnych języków zachodnio-słowiańskich. Slavia occident. t. III-IV, 1924. Далі Л.-Спл-ий находить, що znaczenie і wartość do­wodowa цих пяти головних зявищ мовних, які повинні бути доказом праруської спільности (1. повноголос, 2. tj dj< č dž (ž), 3) je < o-, 4. e < ö,  5. r ḷ) nie jest jednaka. І так зовсім справедливо елімінує точку 4., бо rozwój małoruski nie pozwala przypuszczać już dla doby praruskiej zmiany e < ö. А з огляду на міркування Л.-Спл-го про точку 2. і 5. (uważać można, trzeba uwа­żać)**), а также і про точку 3.***) мусимо ми, як це показано в нашій граматиці, і ці точки відкинути, так що лишається тілько один повноголос, в котрім ми знов таки не можемо з огляду на те, що звукова норма перезвуку ікання не має сили в укр. город і т. п., добачати такої zupełnej zgodności, як Л.-Спл-ий.****) Тим меньшу вагу мають чотири додаткові точки таких зявищ, які по­дибуються і поза межами «руських» мов. Z zakresu morfologji nie da się przytoczyć ani jednej zmiany, któraby całkiem nie­wątpliwie odnosiła się do doby wspólności praruskiej — констатує далі Л.-Спл-ий. — Невже-ж схарактеризовані отак познаки мали-б бути tego rodzaju wspólne cechy, któreby dowodziły, że po zerwaniu wspólności językowej prasłowiańskiej języki te prze­żyły okres rozwoju wspólnego, zanim uległy dalszemu zróżniczko­waniu?? Мені це не промовляє до переконання. А все-ж таки Л.-Спл-ий вислід своїх міркувань закінчує словами: Istnienie doby wspólności językowej praruskiej uważać można za udowod­nioną. (Таку доґму приймає і Трубецькой без найменьшої про­вірки за правду.)

При великій слабкости наведених ним арґументів вплинув очивидно на таке вирішення питання «pierwszy rzut ока» (стр. 23). Супроти такого арґументу позволяю собі вказати на ось які мої досьвіди, що мають, думаю, силу прямого експериментального до­казу і кидають ярке сьвітло на це питання загалом: 1) Українці вояки з Галичини (а также і селяни) не могли порозумітися з та­кими росийськими вояками, що походили з «глибокої» Московщи­ни, за те дуже легке було порозуміння з вояками Хорватами; 2) За дві, три неділі Українці вояки, що стояли постоєм в Боснії, говорили вже по сербськи; 3) Про дуже дивовижні непорозуміння росийських Українців селян, особливо жінок, з росийськими судо­виками при судових розправах читав я свого часу звідомлення в київській «Раді». До того можна взяти на увагу ще такі факти: 4) Від часів цісаря Йосифа ІІ. жиють на Буковині росийські старо­вірці Липовани між українським народом, а не поукраїнщилися; 5) Колишні сербські кольонії на Україні геть до чиста поукраїн­щилися. — Думаю, що такі і подібні експерименти, переведені раціонально і сумлінно слявістами з ріжними Словянами, при­чинили-б ся дуже до вирішення спірного питання, а що найменьше показали-б нестійність арґументації na pierwszy rzut oka з про­фесорської катедри. *****)

____________

*) 1) tl dl< l, 2) kv gv< cv zv, 3) l epentheticum.

**) Порів. Porzezinski: O stosunkach wzajemnych.

***) Згадаймо тут, що Brückner (Die Erforschung, 52) говорить з тої на­годи про «die verwickeltsten und unwahrscheilichsten Kombinationen» у Шах­матова. Порів. Г. Ильинскій: Къ вопросу о чередованіи гласныхъ ряда о, е въ началѣ словъ въ славянскихъ языкахъ (Slavia II, 1923, стр. 232—276), а до того Ник. Дурново: Спорньїе вопросы о.-сл. фонетики (Slavia III, 1924, стр. 225) і відповідь Ильинського (Slavia IV, 1925, стр. 387— 394). А также Karl H. Meyer: Histor. Gramm, d. russ. Spr. 42.

****) Порів. Brückner: Die Erforschung, 62; Німчинов: Укр. язик, 24, 34; Трубецкой: Über die russ. Lautentwicklung, 299.

*****) Подібний арґумент у Нідерлього. Він «instinktivně cítí, že to je jedna řeč» (Původ 211).

 

40.   Всяка будова на такій хибкій основі, як доґматична пра­руська мова, мусить хитатися. Тому і висновки властивої праці обох названих дослідників, що відносяться до питання, коли і як ця «всеруська» єдність розпалася, якими шляхами йшов мовний розвиток на території східньої Словянщини, що від первісної праруської єдности довів аж до теперішнього поділу на три мовні комплекси: великоруський, малоруський і білоруський, — своїми штудерними комбінаціями і непевними конструкціями не причи­няються до вирішення поставленого питання. Оба дослідники добре відчувають труднощі свого завдання. Z konieczności obracać się trzeba w sferze mniej lub więcej prawdopo­dobnych hipotez — каже Л.-Спл-ий, а Тр-ой, уважаючи неможливим установити це на підставі історії мовного скарбу, яка одна могла-б показати, коли заступники ріжних діялектів перестали себе розуміти, думає, що як вдасться йому означити час, коли поодинокі діялєкти стратили здібність спільно парти­ципувати на важних звукових змінах, то він цим саме питання ви­рішить тим більше, що історія звуків і форм з матеріяльного і методолоґічного боку нібито справді вже добре розроблена. Це однак йому не вадить, що він зараз таки мусить заявити, що і в історії звуків і форм для дослідника лишається ще досить трудно­щів, бо «староруська традиція для дослідів розвитку живої мови мало що придатна, тому на заваді стоїть консервативна ортоґра­фія, вплив південнословянських первописів і штучна традицийна вимова церковнословянщини». Але Тр-ой має на це «рекон­струкцийну компаратистичну методу», яка «в зясованню руської звукової історії грає далеко більшу ролю ніж чисто філолоґічна». Нею гадає він всі труднощі побороти. Отже знов та славетна росийська метода, що в науці накоїла вже стільки лиха, і до якої ми назагал ставимося неґативно, бо ми хо­чемо орудувати тільки фактами, а не видумками.

Такою методою Шахматов stworzył misterną teorję про три мовні ґрупи: південно-, східно- і північноруську, з яких ріжними комбінаціями виводить три нові мовні комплекси: вели­коруський, український і білоруський. Такою-ж методою і ріж­ними новими комбінаціями і конструкціями Л.-Спл-ий, перевівши доказ, що наведені Шахматовом характеристичні познаки кожної з цих ґруп зокрема не відповідають вимогам, щоб були своїм походженням одночасні (т. зн. сягали часів VIII—X в.), тай щоб ґеоґрафічне їх поширення годилося з територіями, на яких Шахматов їх розміщує, і найшовши, що koncepcja plemiennojęzykowych grup południoworuskiej i wschodnioruskiej, tak jak je Szachmatow pojmuje, nie ma dostatecznego uzasadnienia z punktu widzenia historyczno-językowego, ... opiera się na zbyt kruchych podstawach, і що ця теорія okazuje sie znów typowym produktem myślenia językoznawczego właściwego szkole Fortunatowa, творить нову те­орію поділу на дві ґрупи: невелику північну і значно більшу південну (т. зн. стягає докупи дві ґрупи Шахматова — південну і східну в одну південну ґрупу), з яких опісля виводить поділ на trzy dzisiaj istniejące kompleksy... Obecny podział dialektyczny Rusi na trzy kompleksy: małoruski, wielkoruski i białoruski zary­sował się już wyraźnie w ciągu w. XIII. А Тр-ой зараз таки приймає теорію Л.-Спл-го як «одиноку, яка відповідає історичним фактам і станови текстових дослідів», але зараз же з ним і розходиться — «в подробицях».

 

41.   Пригляньмося близче. Отже ґрупа північноруська і півден­норуська відріжнялися від себе в часі перед ХІІ-им в. чотирма  звуковими познаками: 1. š́č́ ž́dž́ — š́χ́ žj (Тр-ой: š́χ́ žγ́) 2. зміна слабих  півголосівок в сполуці t+-rъ rь lъ lь в сильні, 3. tl dl>kl gl — l  4. g—h.

Зараз таки треба зазначити, що Тр-ой елімінує другу точку Л.-Спл-го, а натомість кладе č—с, яку знов Л.-Спл-ий елімінує зміж характеристичних познак. Далі з виводів обох дослідни­ків довідуємося:

1. W najdawniejszych zabytkach nowogrodzkich i pskowskich z w. XI і XII odpowiada ždž šč konsekwentnie pisownia жг і ш... W dzisiejszych gwarach połnocnoruskich bezpośrednią kontynuacją tej wymowy jest długie šž w takich pozycjach... Z punktu widzenia geograficznego jak i chronologicznego niema żadnej przeszkody dla uznania tego zjawiska za jedną z cech, które odróżniały jeszcze w czasach przedhistorycznych dawne narzecze północnoruskie od reszty obszaru ruskiego... W południowo­ruskim spotyka się również niejednokrot­nie podobne uproszczenie ...—так учить Л.-Спл-ий, а Тр-ой добачає в тім зявищу ту-ж тенденцію, що при č—с — усу­нути африкати ž č із звукової системи. — Цей факт ріжного розвит­ку, і то вже в передісторичних часах, не перший раз констатується. Він безперечний. За те зведення його на тенденцію усунення афри­кат не так безперечне. Чи жг в дъжгь справді повстає прямо із ždž? Думаю, що ми поступаєм методично правильно, коли устано­вимо тільки оці відносники: на одній лінії стцксл. дъждъ, блг. дьжд, вр. дьжгь = дождь, схр. дажд, плб. dazd; на другій лінії укр. дождж, дощ, сл. dəždž, стч. dešč, n. deszcz, сорб. dešć. Сконстатоване podobne uproszczenie w południowowielkoruskim прямо валить теорію двох ґруп. Але для нас ще важніше це, що в жаднім разі цей відмінний звуковий розвиток не може бути підпорою те­орії праруської мови; він її прямо заперечує.

2. Про g — h вчить Тр-ой, що ця зміна мусить бути дуже давна та що прямий звязок з такою-ж зміною в чехословацькім, горішно- сорбськім і «південностароруськім» дуже правдоподіб­ний. Коли пригадаєм собі, що і Маєр висказав такий погляд, то в усякому разі бачимо на східньословянській території розвиток, який прямо противиться установленню праруської мови. Так само з огляду на g в середновеликоруськім (Дурново: Очерк, 84) і теорія поділу праруської мови перш усього на дві ґрупи Л.-Спл-го тра­тить свою підставу.

3. Zachowanie grup tl dl stoi z pewnością w związku z sąsiedztwem zachodniosłowiańskiem... Rozwój tl dl>l przepro­wadzony zresztą we wszzystkich językach południowosłowiańskich... oraz na większości sąsiadującego niegdyś z niemi obszaru ruskiego, należy niewątpliwie do zjawisk bardzo starych, sięgających w każdym razie doby przedhistorycznej... był jedną z dialektycznych zmian przeprowadzonych jeszcze na gruncie prasłowiańskim — учить Л.-Спл-ий. І Тр-ой уважає конечним приймати прямий звязок зміни tl dl>l у південих і східних Словян: «Центральнословянська змінна д> А і південнословянська зміна tl dl> l стояли може одно­часно в повній силі». «Обі зміни звукові, каже Тр-ой, які південно- староруське перебуло віддільно від північностароруського, стоять в безпосередному звязку з відповідними звуковими змінами су­сідних словянських мов і треба їх уважати діялєктичними зя­вищами пізної прасловянської доби». — Ці сконстатування виключають прямо можливість теорії праруської мови, бо коли наведені познаки відмінного розвитку північно- і південноруських ґруп ведуть нас аж в прасловянську добу і в тій добі мають свій корінь, і той відмінний розвиток є діялєктичним розвитком прасловянської мови, то його ніяким чином не можна уважати діялєктичним розвитком аж якоїсь праруської мови. Відчуває це добре Л.Спл-ий і старається вратувати праруську фікцію заміткою, що związek między odłamem północno­ruskim a resztą obszaru ruskiego był już w dobie praruskiej dosyć luźny. З одного боку отже: вже від пізної прасловянської доби так зовсім розбіжний розвиток, а з другого боку: праруський związek, діалектичний розвиток праруської мови! Це противиться лоґіці.

4. Що поставити як четверту точку розбіжного діялєктичного розвитку обох ґруп, про те між обома названими дослідниками нема згоди. Тр-ой противиться тому, щоб ріжну зміну слабих півголосівок в сполуці t+rъ rь lь lь класти як познаку двох ґруп головно з тої причини, що ця ізоґлоса розбігається з ізоґлосами виключно північноруськими, а покривається з вели­коруськими ізоґлосами взагалі. Безперечно. Розвиток цеї звукової сполуки нічим не підпирає, а прямо ва­лить теорію двох ґруп Л.-Спл-го. А сам факт цього знов таки дуже давного розбіжного розвитку*) говорить проти теорії праруської мови.

5. Що-ж тичиться č — с, то ми вже мали нагоду висловити про це зявище свою думку. В усякому разі річ ясна, що цей зву­ковий розвиток не підпирає ані одної, ані другої теорії.

______________________

*) 3 поясненням звука у (в глитати) як вставного (Einschubvokal) погодитися не можу, бо у в українськім ніколи так не вживалося. При­думувати-ж звукові закони ad hoc — це самоволя, а не наука. Бернекер справедливо уважав цей звуковий розвиток як ітеративний ступінь (Іtera­tivstufe), або пояснює ті явища природно иньшим способом (порів. Slav. Et. Wtb. під належними пнями).

 

42.   Так отже наведені Л.-Спл-им і Тр-им мовні факти пока­зують зовсім ясно, що розвиток північностароруського і південно­староруського вже в своїм прасловянськім за­родку пішов иньшими шляхами, та що з огляду на цей і иньші такі факти ніяким чином не можна ані думати про якийсь спільний їх розвиток поза прасловянською добою в якійсь нібито окремій праруській добі. Тоді, зовсім природно, звязку між ними не було, а кожне розвивало далі свої в зародку із прасловянської доби ви­несені прикмети на свій лад.

Усі ці зявища мовні, так само як і наведені вище познаки пра­руської мови, це все ще загальнословянські дія­лєктичні зявища. В загальнословянській добі мають вони свій корінь і зародок, а саме в загальнословянській, т. зн. спіль­ній усім Словянам і ще назагал однаковій фізичній і духовій вдачі і тенденції — певні сполуки звуковії, які з часом зробилися їм усім немилими, оминати і якось змінювати. Ще в загальнословянській добі зарисувалися отже виразні напрями цих змін в говорах пра­словянської мови. Тільки дальше, більше або меньше послідовне переведення і завершення їх на свій питомий лад при­падає в індивідуальне історичне життя кожної словянської мови.

Виходячи з такого, бачся, вірного, бо згідного з життям мови погляду, думаю, що до тих завсіди ще загальгословянських зявищ мовних належить также і спільне всім Словянам та зарисоване вже в говорах в прасловянській добі, а до кінця доведене на свій лад аж в індивідуальнім життю кожної словянської мови поступовання з півголосівками ъ і ь. В усіх словянських мовах зникли або змі­нилися ці півголосівки назагал однаково. Це для мене доказ, що зародок, напрям і тенденція розвитку цеї звукової зміни ся­гають ще в прасловянську добу. Зарисовані вже в цій добі ді­ялєктичні її відтінки розробили опісля поодинокі словянські мови на свій лад в свої спеціяльні норми в своїм індивідуальнім життю. Сюди належить ще также своїми початками, своїм зарод­ком в говорах прасловянської мови зявище змягчення шелестівок перед звичайним е, і, яку вимову зустрічаємо в росийськім, біло­руськім, польськім і т. д., коли тимчасом українська і південно­словянські мови (почасти і чеськословацька мова) більше зберегли первісну прасловянсько-індоевропейську вимову.

Тому усі ті явища поодиноких словянських мов, що мають в засаді хоч не зовсім однаковий, то все таки аналоґічний розвиток і тим то обіймають усю Словянщину, так що усі словян­ські мови в них сяк чи так партиципують, не можна виводити одно з другого, а тільки з одного спільного прасловянського пня. Їх можна і треба порівнювати з собою, зазначувати правильні їх відносники в часі і просторі, але фальшиво було-б установляти якийнебудь тісніший ґенетичний звязок одного з другим, хиба тілько усіх їх докупи. Однаковий на око або подібний розвиток звукового явища — вповні однаковий він властиво ніколи неє — в поодиноких мовах не дає нам ніякого права, виводити з того якийсь спеціяльний ґенетичний звязок між ними, бо властива ґенеза такого розвитку, властивий його зародок, лежить поза фіктивним звязком — в прасловянській мові. Він кидає тільки сьвітло на колишнє розміщення говорів прасловянської мови в прасловянській до­бі, а більш нічого. Тільки зародок спільний, а дальший розвиток відмінний. Укр., рос. або бр. torot і т. д. не можна отже виводити від якогось праруського torot і т. д., коли це праруське torot і т. д. саме бере свій початок в живім прасловянськім під кінець прасловянської доби відповідно вже зміненім tort, бо таке поступо­вання противило-б ся біологічним принципам і логіці. З другого боку так само фальшиво було-б, виводити рос. і бр. акання, йокан­ня (t’omnyj — темный) або укр. ікання (кінь — коня) з прасловян­ської мови, бо ці явища мають своє джерело, свій зародок виключно тільки в належних мовах, це рідні твори цих живих мов і нема ніякої підстави инакше думати. З огляду на безперечний факт, що квантитативна ріжниця голосівок довгих і коротких затрати­лася напевно в богатьох говорах прасловянської мови вже в пра­словянській добі (гл. Розвадовський: Język polski, І, 310) — вона ж задержалася досі тільки у Сербохорватів, Словінців і Чехословаків, — годі подумати, щоб в українській мові наслідком затрати ъ і ь могло витворитися в досить пізній добі історичній противне природі цеї мови і в памятках зовсім незапримічене здовження звуків о, е (чому такого здовження не слідно на иньших голосівках?), яке повело до ікання в закритих складах. Це зву­кове явище з досить пізного індивідуального життя української мови треба пояснювати в згоді із цілою звуковою системою цеї мови, отже фонетично (з закритости цих звуків), а не инакше. На поліських говорах бачимо, що здовження наголошених голосі­вок взагалі є наслідком занесеної з сусідних білоруських говорів зміни загальноукраїнського систему наголошуван­ня, по якому склади є координовані, на той новий білорусько- росийський систем, по якому склади субординуються одному з ве­ликою експіраторною силою наголошеному складови (порів. Herm. Güntert: Grundfragen der Sprachwissenschaft, Leipzig, 1925, 19. Karl H. Meyer: Slavische und indogerm. Intonation, Heidelberg, 1920, 43). — Отак живе є зародком иньшого нового життя. А що сплодила, що зродила, чому дала життя праруська мова? — Це мали-б перш усього доказати ті, що обстоюють її істнування, бо аж це був би доказ її істнування. Такого доказу дати не можна і тому праруська мова — це тільки фікція, яку крайня пора вже раз викорінити в нашій науці.

В тім то і лежить головна хиба методи Фортунатівської школи, що вона і для тої частини мовних явищ, які очивидячки можуть найти своє пояснення тільки із самої системи на­лежної мови, бо є витвором виключно тільки тої живої мови, шукає зародку і пояснення поза нею аж в прасловянському, або навіть аж в позапрасловянському стані мови (гл. Brückner: Die Erforschung, 52). Шукати причинового і ґенетичного звязку там, де його ніяк не може бути, це марна праця, яка не веде до розкриття наукової правди. Треба нам отже добре відріж- няти дві фази розвитку кожної словянської мови: 1. як го­вору самостійної живої прасловянської мови в прасловян­ській добі, який назагал партиципує (враз з иньшими говорами цеї мови) на напрямах і тенденціях розвитку цеї живої мови; 2. як зіндивідуалізованого такого говору в самостійну мову, яка від хвилі перетворення колишніх говорів прасло­вянської мови в самостійні словянські мови і зірвання між ними тісніших звязків, та від виразного зарисовання свого окремого розвитку — тим прасловянська мова кінчить своє індивідуальне самостійне життя — напрямом і тенденцією того свого власного розвитку не звязана вже далі з иньшими так само зіндивідуалі­зованими самостійними мовами, а жиє своїм власним життям, з своїми власними говорами, які назагал партиципують на на­прямі і тенденції вже тільки її власного розвитку. Відповідно до того одні явища мови находять своє пояснення в причиновому і ґенетичному звязку з такими-ж явищами иньших словянських мов в прасловянській добі, другі — в самостійному її розвитку, т. зн. в тім питомім системі, який в ній витворився в самостій­ному її розвитку. Нема найменьшої підстави установляти якусь ще третю фазу розвитку н. пр. в виді праруської мови. Тому противляться всі дані і знані нам мовні факти.

В цім змислі і з того становища більше зрозумілим і оправ­даним стає погляд Мейєта, висловлений в згаданій вже праці De l'unité slavé (1921), що дефінітивний розпад язи­кової єдности словянської є кілька століть пізніший, ніж роз­селення словянських племен, та що ще в девятому століттю істну­вала язикова спільність між Словянами. Хоч і розійшлися — значить — словянські племена вже в пятому і шестому століттю, то їхні мови опановували ще довго напрям і тенденції мовного розвитку, винесені ще з словянської прабатьківщини; в них довершуються в тім часі — на свій лад — зміни, запо­чаті в говорах прасловянської мови в прасловянській добі і вже тим самим кладеться нова основа для дальшого їх самостійного розвитку.

 

43.   Надаремне отже силуються Л.-Спл-ий і Тр-ой вдержати цю фікцію. Даремна также праця Тр-го, установити сакра­ментальну добу 1164—1282, в якій нібито праруська спільність дорешти розпалася. Вона в тій добі не могла розпастися, бо її ніколи не було*). Не вратують її придумані ad hoc звукові норми, ані всякі дуже замотані комбінації, нічим не підперті здогади. Подрібно розбирати пояснення Тр-го таких мовних явищ, як 1. sudja — suďďа, 2. mòju, slěpòj, — šèjа, kostèj — туju, slіpуj, šуja, kostуj; 3. ky>ki і т. д. тут не місце. Скажу тільки одно: На пере­поні правильному розумінню і поясненню таких явищ стоїть фікція праруської мови. Нехай би Тр-ой спробував пояснити їх в кожній мові окремо із звукової системи, пи­томої і рідної кожній мові, без всякого огляду на фіктивну праруську мову, без всякого упередження сакра­ментальною добою, тоді певно дійшов би до иньшого і правиль­ного результату. Це-ж явища — крім точки 2-ої, яку треба по­яснювати в звязку з розвитком ъ, ь, виходячи з прасловянської мови, — які зросли на иньшому ґрунті в кожній мові окремо і тільки з самої тої мови можуть бути правильно пояснені.

В усякому разі зазначити можемо, що в голосі оборонців праруської мови не чути вже такої самопевности, як то бувало у Соболевського, Яґіча і Шахматова. Вони ще тільки слабо бо­ронять позиції перед неминучою її здачею. А Лєр-Сплавінський зовсім нехотячи своєю критикою Шахматівської теорії та своїм власним поділом праруської мови перш усього на дві ґрупи під­копав її дорешти. Показується як на долоні, що люди не знають, як вивести із праруської мови теперішні мовні комплекси, як по­бороти всі труднощі, які ставляє при тім та-ж сама праруська мова. Всі штудерні конструкції, всі бистроумні комбінації і вигадки нічого не помагають, треба буде нарешті таки відки­нути саму теорію а тим то відкинути і ту велику колоду, що за­тарасовує дорогу до пізнання наукової правди.

___________________

*) Історія її не знає.

 

44.   Тут місце зазначити висловлений в згаданій вже кри­тиці на Кульбакина «Украинскій языкъ» засадничий погляд Ляпунова, бо в нім при всій вірі Л-ва в праруську мову очивидячки пробивається слід якоїсь еволюції думок в напрямі до нашого становища. «Мнѣ кажется, однако, — каже Л-ов, — что не слѣдуетъ придавать значенія безусловной точности теорій «родослов­наго дерева»: необходимо не упускать изъ виду, что погра­ничные говоры восточно-славянскаго праязыка на западѣ и югѣ могли уже издревле переживать зачатки тѣхъ языковыхъ явленій, которые въ историческое время хара­ктеризуютъ западно-славянскую и южно-славянскую языковыя области. Въ этомъ смыслѣ я предпочитаю говорить не о различныхъ вѣтвяхъ, выдѣлившихся изъ единаго праславян­скаго языка, а объ объединенныхъ рядомъ фо­нетическихъ и морфологическихъ призна­ковъ «языковыхъ областяхъ», примыкая въ этомъ отношеніи ко взглядамь проф. Бодуэна-де-Куртэнэ, при чёмъ отдѣльные общіе признаки діалектическихъ областей могутъ совпадать съ отдѣльными общими или частными признаками другихъ, различаясь въ подробностяхъ историческаго развитія. Но — какъ понимать появленіе или древнее существованіе той или другой діалектической черты въ какой-нибудь небольшой части цѣлой языковой области, другія части которой характе­ризуюся именно отсутствіемъ данной черты, требуетъ въ каждомъ отдѣльномъ случаѣ спеціальнаго изслѣдованія: въ одномъ случаѣ это можно приписать заимствованію изъ говора сосѣдней языковой области, въ другомъ — общему переживанію въ извѣстную болѣе или менѣе отдаленную эпоху, въ третьемъ — совпаденію результатовъ разныхъ звуковыхъ процессовъ, въ четвертомъ — независимому развитію въ сходномъ направленій вслѣдствіе сходства или тожества фонети­ческихъ условій. Такіе вопросы возникаютъ, напр., при су­жденіи о бѣлорусскомъ и діалектическомъ великорусскомъ дзеканьѣ, о бѣлорусскомъ и сѣверо-малорусскомъ отвердѣніи мягкаго р, о звуковых сочетаніяхъ гл, кл вь говорахъ старой псковской области соотвѣтственно западно-славянскимъ dl, tl, о количественномъ и качественномъ измѣненіи 0 и е въ новыхъ закрытыхъ слогахъ въ малорусской языковой области, подобномъ такому же при тожественныхъ или сходныхъ условіяхъ, съ индивидуаіьными для отдѣльныхъ языковъ ограниченіями, въ языкахъ западно-славянской языковой области». — Хто очи­видячки заперечує «ріжні галузи», визнає тільки «обєднані низкою фонетичних і морфологічних познак мовні обла­сти», а при тім добре розуміє, що «отдѣльные общіе при­знаки діалектическихъ областей могутъ совпадать съ отдѣльными общими или частыми признаками другихъ»; хто ви­знає можність «заимствованія», споконвічного «общаго пере­шиванія» мовних явищ спільних з иньшими мовними областями, «совпаденія результатовъ разныхъ звуковыхъ процессовъ», «не­зависимаго развитія въ сходномъ направленій», — той мусить визнати за такі мовні области: українську, росийську і білоруську мову; той мусить нарешті рішучо заперечити фікцію східньо­словянської прамови, бо вона зовсім противиться висловленим засадам, а трома «познаками» ця фікція вратувати не дасться.

 

45.   І коли Л-ов покликується на Бодуена-де-Куртене, то і ми не можемо краще закінчити цього огляду, як вказуючи на його важке слово в тій справі в останній праці: J. Baudouin de Courtenay: Kilka ogólników o objektywnej i subjektyw­nej odrębności «Ukrainy» pod względem językowym, plemiennym, narodowym i państwowym в Ювілейнім Збірнику наукового тов. ім. Шевченка, Львів, 1925. — «Dzięki zastosowaniu nazwy Rus, ruski zarówno do Wielkorusów czyli Rosjan wraz z Białorusami, jako też do Małorusów czyli Rusinów, czyli dzięki sugiestji ze strony terminologji, przeciwsta­wia się wszystkie te plemiona, ludy i narody, razem wzięte, jako całość, rozmaitym innym plemionom, ludom i narodom słowiań­skim. Tymczasem jest to niedokładność klasyfi­kacyjna i wogole logiczna... Jeżeli mówimy o Sło­wianach ruskich czyli o «Rusach» wogóle, to jedynie w tym sensie, że nazwa «Rusowie» jest dla nas synonimem terminu «Słowianie wschodni», w różnicy od «Słowian zachodnich», «południowo-zachodnich i polnocno-zachodnich». Na tem wspólnem tle zbioro­wisko językowe ukraińskie wybitnie się odróżnia od zbiоrowiska językowego wiel­koruskiego z białoruskiem włącznie... W każdym razie jest to różnica bardzo znaczna, każąca nam uznać osobne plemię ukraińskie, osobny lud ukra­iński, a... także osobny naród ukraiński». — Так учить слявіст, загально знаний з своєї незвичайної обєктивности, своєї незвичайної лоґічности думання, і зазна­чивши, що на т. зв. спільних познаках східнословянських, яких наводить пять, не можна опирати tego rodzaju zespoły zbio­rowisk językowych słowiańskich, бо це про­тивило-б ся лоґіці і історії, подає вязанку мовних познак, які відріжняють українську мову від усіх иньших словянських мов, або спільні українській і иньшим словянським мовам з виїм­кою Росіян і Білорусів: 1. «jednoczłonowość» палятальности, 2. ціл­ковитий брак впливу наступних шелестівок на диспаляталі­зацію попередущих голосівок, 3. «swoiste, sobie tylko właściwe kontynuacje» прасловянських півголосівок ъ і ь, 4. dążność do zwężenia samogłosek nieakcentowanych, 5. wzdłużenie wtórne samogłosek (o, e) kontynuuje się dotychczas jako rozróżnianie jakościowe, i т. д.

 

46.   Моїм ідеалом в науці є досліди без упереджень, без апріорних дороговказів, які мають хиба ту силу, що путають дослідників і зводять їх на манівці. Спостерігаймо спокійно і як найсумлінніше мовні факти, гуртуймо їх до купи, поряд куймо хронолоґічно і систематично, робім з того строго лоґічні висновки, а так самі мовні факти покажуть нам усю наукову правду. Це і є наука (порів. Jespersen: Die Sprache, Heidelberg, 1925, стр. 2, 24, 53, 61). Все иньше — пусті видумки, а більш нічого.

Велика праця чекає ще слявістів. Безперечно бачимо по­ступ, але мусимо осьвідомитися также і з хибами, щоб можли­вим став дальший поступ. Нехай же слявістика розпічне друге століття свого істнування як науки докладною провіркою своїх хиб, означить докладніще свої завдання і постарається зорґані- зувати всі сили до якоїсь більше плянової праці, щоб тим за­безпечити більший успіх нашої науки.

Нехай і україністика, де все лежить ще облогом, сповнить також своє велике завдання, якого ніхто не в силі виконати так, як самі україністи, бо живе чуття мови незвичайно важний чинник в наукових дослідах мови.

 

       Прага, дня 6-го серпня 1926.

 

 

Додаток І.

УКРАЇНСЬКА ЦЕРКОВНОСЛОВЯНЩИНА.

 

Знамениту моноґрафію про твір Добровського з нагоди його столітнього ювілею видав проф. др. Милонг Вайнґарт в Збірнику філософічного факультету університету ім. Коменського в Бра­тиславі, число 16 і 38 (Prof. Dr. Miloš Weingart: Dobrovského Institutiones, část І. 1923. Církevněslovanské mluvnice před Do­brovským; část II. 1925. Rozbor institucí; стр. 232). Вона визна­чається незвичайним богацтвом змісту а особливо знаменитою методою опрацьовання предмету. Тому захвалюю її як найгоря­чіше нашим молодим слявістам і україністам. Там найдуть вони также дуже докладний огляд перших граматик, виданих на українській території, особливо славної граматики Мелетія Смотрицького з 1618-го р.

Але якраз з тої причини не можу мовчки поминути одної важної хиби твору Вайнґарта. «Технічним причинам», отже чи­стому припадкови, завдячуємо, що розкрились нам в усій наготі помилкові погляди Вайнґарта — та не тільки його самого — на деякі річи, які в слявістиці мають засадниче значіння. Транс­крипція латинкою текстів наших граматик виявила:

 

1. що і такі визначні слявісти як Вайнґарт не вміють їх як слід читати. Усім слявістам треба би вже раз знати, що на Україні в 16-му і 17-му століттю — розуміється: перед тим і потім — зовсім напевне читали і церковнословянські тексти не з росийською, а українською вимовою. Так їх читали і тепер читають галицькі, буковинські і прикарпатські Українці, так їх читав і Смотрицький, так треба читати і Зборники Святослава і Архангельське Євангеліє і т. зв. Несторову і Київську і Во­линську Літопись і т. д. і такій українській вимові церковнословянських текстів дав він вираз в своїй граматиці. Тому у нього а) г = h не g; на g має він окремий знак ґ, або на озна­чення того звука уживали у нас также кг (порів. цитовану ним видану в Вільні 1586 граматику, яка має в заголовку «Кграма­тика» = Gramatyka). Отже незгідне з дійсним станом річи є твер­дження Вайнґарта, що Смотрицький мав «два знаки для g».  б)  и зовсім не і, а українське и, яке найліпше може-б транскри­бувати латинським у. Отже н. пр. Hramatyka, а не Gramatika. Треба мати завсіди на увазі, що и, згідно з українською вимо­вою, де воно злилося докупи з ы, і в церковнословянських текстах не мягчило на Руси-Україні попередущих шелестівок. в)  е це чеське «pouhéе», яке не мягчить попереду­щої шелестівки. г) ѣ треба читати як і, шо мягчить попередущу шелестівку, як що вона може мягчитися. д) щ ви­мовляється на Руси від прадавна тілько як šč, отже зовсім фаль­шиво транскрибувати його št і т. д. (порів. Смаль-Стоцький і Ґартнер: Граматика української мови, 1914, стр. 192; Gram­matik der ruthenischen (ukrainischen) Sprache; І.Огієнко: Як треба вимовляти букву ѣ в церковнословянських текстах, 1921)*). Транскрипція Вайнґарта показує, що за буквами не чує він мови і представляє мову фальшиво.

 

2. Нехай Вайнґарт і иньші слявісти не баламутяться тим, що Смотрицький свою мову називає руською, нехай тому не ди­вуються. Українці від часів київської Руси називали себе за­всіди і правильно Русинами, а свою мову руською. Так нази­вали себе ще до недавна звичайно галицькі і буковинські Укра­їнці, так називають себе ще і тепер Українці Підкарпатської Руси, розуміючи докладно — як і за часів Смотрицького — відрубність своєї руської мови від росийської (московської). Відси то і Поляки з давендавна та ще і тепер уживають вира­зів Rusin, ruski на означення (бодай галицьких) Українців і їх мови. А те, що Чехи розуміють під словом ruský назива­ється не від тепер московським (гл. цитовану Вайнґартом Гра­матику з р. 1706: Руковеденіе въ граматику во славено-россійскую или Московскую ко употребленію учащихъ ся языка Московскаго). Вайнґарт відчуває суперечність між наведеними ним фактами і своїми поглядами (стр. 31), але пояснює її дуже не­зручно, так що може повстати нове баламуцтво. «Tento ruský jazyk, jejž Smotrickij míní, není ovšem ruský literární jazyk (vše­ruský či velkoruský), nýbrž jeho vlastní živá mluva, kterou je proniknuta hlavně jeho předmluva, a která probleskuje místy i ve výkladech mluvnice samé... Tato vlastní mluva Smotrického není ovšem nic jiného, nežli maloruština, ukrajinský dialekt kraje podolského». Це не так. Ця «vlastní mluva Smo­trického» — це в фактично тодішній «ruský literární jazyk» — очивидячки не «všeruský», якого ніколи не було, ані не «velko­ruský», якого тодї властиво ще не було, а саме руський, т. зн. літературний язик Руси, яка була в державному звязку з Литвою і Польщею, яка одна завсіди називалася Руссю, яку одиноку всі знали як Русь, яка мала свої школи, свою богату літературу і свій руський — не инакший, а таки руський, в великій мірі вироблений літературний язик. Бо літературним язиком Московщини аж до Ломоносова була властиво церковно- словянська мова з московською вимовою і з деякими присто­сованнями до московської народної мови і називався в самій таки Московщині, як ми от хотьби з цитованої Вайнґартом гра­матики знаємо, московським, а не руським. Здивовання Вайн­ґарта, що Смотрицький «nikde neužívá termínu «ukrajinský» ani «maloruský», показує тільки, як він зовсім не визнається в цих справах. Таже сам факт (цитований ним з праці Макарушки), що «teprve v pozdějších přetiscích moskevských z r. 1684 a 1721 jsou jeho překlady označeny jako maloruské» повинен би йому отворити очі. Терміни «Україна», «український» замість давних термінів «Русь, Русин, руський» почали більше вживатися аж від часу злуки цеї Руси Смотрицького з Московщиною після Переяславського договору 1654, щоб так зазначити свою етнічну ріжницю від Московщини.

 

3.  Як Вайнґарта баламутить на кожнім кроці слово «ruský» — він все має на умі чеське його значіння, а не те, яке це слово мало у Смотрицького — виходить прямо як на долоні із цих його слів (стр. 38): «S pochvalou třeba připomenouti, že zejména tvary s druhou palatalisací u fem. a-kmenových (vlazě, sno­sě a pod.) jsou uvedeny náležitě, třebaže vliv soudobé mluvy ruské mohl sváděti k užití tvarů analogických». Таже на Руси Смотрицького, цебто на Україні, ніколи не вживалися такі росийські анало­гічні форми як лок. ногѣ, рукѣ. Смотрицький їх навіть не знав. І чому тут дивуватися?

 

4. На основі цих непорозумінь виникли у Вайнґарта ще иньші непорозуміння. Н. гір. невірно сказано (стр. 30): Jeho (цебто Смотрицького) církevněslovanský jazyk... je, jak uvidíme, ruská forma církevní slovanštiny, a tedy zde Smotrickij mluví vlastně na prospěch domácího, sta­rého literárního jazyka zemí ruských». За­мість ruská, ruských мусіло-б і тут, щоб оминути в науці всяке непорозуміння, або правильно стояти ukrajinská, ukra­jinských, або треба би якимсь иньшим способом зазначити, що в тім разі чеське слово ruský ушито в иньшому, не звичайному значінню, бо нормально всі розуміють під чеським словом ruský тілько, що росийський, московський.

 

5. І в словах «slovanština Smotrického náleží t. zv. redakci ruské» (стр. 48) є велика не докладність. Треба вже раз знати, що та «словянщина» Смотрицького є «руська» тільки в змислі Смотрицького, а це значить — українська. Українізми в церко­внословянщині Смотрицького не обмежуються тільки на форми тыхъ, тыми, двома і т. п., а на звуки і їх безпе­речно українську вимову, на мову граматичного викладу, на акцент, синтаксу і т. д. Це розуміли тоді в Москов­щині дуже добре і сам Вайґарт констатує, що «mluvnice z r. 1648 (видання московське) byla podrobena russіfіkасі»! А ще більше і всі дальші видання граматики Смотрицького в Москов­щині. Якби мова Смотрицького була «ruská», то пощо в Москов­щині мали-б її «русифікувати»? — Треба вже раз перестати говорити про «руську редакцію церковнословящини», бо всі факти цеї мови виразно сьвідчать, що від прадавна, від перво­початку мусимо відріжняти не одну, а дві і ще більше «руських» редакцій на Руси, цебто київську, новгородсько-псковську, московську, галицьковолинську... Одним словом: всякі «тео­рії» про одну «руську» редакцію церковнословянщини і т. п. мусять вже раз зникнути в науці. Науку треба будувати на крих­ких підвалинах мовних фактів.

_____________________

*) Порів. также Ів. Огієнко: Українська вимова богослужбового тексту в XVII віці, Варшава, 1926, що появилася підчас друку цеї праці.

 

 

 

Додаток II.

 

Приготовляючи друге видання цеї моєї праці, не міг я ще покористуватися замітками van Wijk-a Remarques sur le groupe- ment des langues slaves в Revue des études slaves IV, 5 (1924). Під­час друку появилася в Slavi-ї, V (1926) стр. 139 ще і критика того-ж шановного слявіста на перше видання «Розвитку поглядів». Ува­жаю своїм обовязком тепер в цім додатку враз з щирою подякою за критику вияснити ще оці засадничі питання, щоб тим спосо­бом може досягти порозуміння.

 

а) Van Wijk навязуючи до Яґіча, «вірить, що обі теорії (ґе­неалоґічна Шляйхерова і кругова Шмідтова) мають своє оправдан­ня». Моє неґативне становище супроти механічної родословної теорії Шляйхера я нераз зазначив, все-ж таки, як бачу, не так докладно, щоб виключене було всяке непорозуміння. Отже я не відкидаю ґенеалоґічної методи, але розумію її инак­ше, ніж Шляйхер, а за ним особливо Шахматов, розумію її так, як розуміють її тепер загально найповажніші представники індоґерманістики *). Я висловився про цю річ ще также в Slavi-ї, ІІІ-1924, стр. 466) ось як: «Фундаментальною методою наукових дослідів і в мовознавстві мусить бути засада, щоб виходити від теперішности, як дійсно даного і докладно спостереженого, від­си, відтепер. Перш усього мусимо наші спостереження без усякого упередження як найвірніеше схоплювати, їх поширю­вати і поглублювати, щоб добути як найбільший засіб спостере­жень, щоб зявища мови станули як найвиразніше перед нашим духовим оком, щоб ми їх вповні опанували. Далі наша метода може бути іидуктивна і дедуктивна: одна має на меті із теперішнього порозуміти минуле, друга — із минулого вияснити теперішне. Але вони обі себе тільки доповняють і повинні себе зрівноважу­вати. Нерівномірне береження цих провідних методів, захитана рівновага між ними перетяженням одної з них на некористь дру­гої виходить тільки на шкоду науки. При такім методичнім по­ступованню не лишається, що правда, богато місця для фанта­зії. Тим більша користь буде для науки. При наших висновках із безпосередніх наших спостережень мусимо бути обережними і уміти себе обмежувати. Треба мати перед очима, що субстратом мовознавства бувають не так занадто, або не в тій мірі самі про­цеси мовних зявищ, як далеко більше і переважно добутки, ре­зультати цих процесів. Незамітні переходи дають в мові як і в життю зовсім замітні добутки, але причини всяких таких проце­сів і зявищ безмежно розмаїті. Тому занадто натягнені системи, схеми, таблиці і т. п. в мовознавстві річ дуже проблематичної, зовсім непевної вартости, бо тут з природи річи може бути мова тільки про лагідні переходи (порів. в тій справі Schuchardt-Brevier. Ein Vademecum der allg. Sprachwissenschaft, Halle, стр. 211, 237, 345)». Цю думку хочу тут ще ось так доповнити. Поодиноку мову можна в двох ріжних напрямах досліджувати і предста­вляти: в поперечному і поздовжньому перерізі.

Досліди поперечного перерізу мають на меті, дати нам повний опис стану мови на певному ступні її розвит­ку. Досліди поздовжнього перерізу мають подати нам не тільки опис фактів розвитку і змін мови на протязі її цілого життя, але ще і таке пояснення, щоб ці факти роз­витку і змін стали зрозумілими. Щоб оминути всякі непорозу­міння, Ґінтерт і и. зовсім справедливо називають обі методи, яки­ми при таких дослідах треба послугуватися, «синхроністичною» або «синхронічною» (для поперечного перерізу) і «парахроністич­ною» або «діяхронічною» (для поздовжнього перерізу). Тільки синхроністичною методою дасться представити ясний образ якоїсь мови (в цілости з усіма її говорами і и.) в теперішній, як і кожній иньшій означеній добі, а так теж і образ словянської мови з усіма її говорами в тій добі її розвитку, коли словянські племена стояли безпосередно перед розвязанням словянської спільности, перед розселенням, перед розходом в ріжних напрямах із своєї спільної прабатьківщини, перед послабленням звязків спільности між собою. В такому образі словянської мови з тої доби як ще одностайної, концентрично і тільки звільна, ступінь за ступнем, від говору до говору змінної мовної области уявляється Шмідтови споріднення словянських мов. Це Шмідтова теорія. І про спорід­нення словянських мов можна тільки в цім розумінню ідеї теорії говорити і рішати. Бо хоч пізніше в добі зіндивідуалізовання сло­вянських говорів в самостійні словянські мови поміж Словян клином вбилися чужі народи, то основа первісного споріднення між словянськими мовами тим не могла змінитися, якесь иньше нове споріднення на цім новім тлі не витворилося. Обовязком слявістики уважаєм, всі говори словянської мови цеї доби скільки мога докладно зясувати, їх відповідно до найліпшого пізнання в словянській прабатьківщині розмістити і таким чином цей пер­вісний образ споріднення всіми і найтоньшими рисами домалювати. Цього в такому повному обєїмі дійсно ще не зроблено, а все таки саме питання вирішувано, нераз, як ми зна­ємо, навіть дуже катеґорично.

Коли-ж хочемо розкрити звязок між мовними творами по- одинокої, із словянської спільности вилученої і в самостійну мову зіндивідуалізованої мови, показати лінії і історію її розвитку на далекі віддалення, та до опису мовних фактів подати ще зрозу­міле їх ґенеалоґічне пояснення, або коли ми це хочемо досягнути в одностайній ще прасловянській мові, то послугуємся парахро­ністичною методою. Це і є, як хто хоче, ґенеалоґічна метода. Але вона ріжниться, як бачимо, від Шляйхерової теорії тим, що суб­стратом її є тільки поодинока мова, споріднення якої з иньшими мовами вона сама вияснити не може і таких претенсій зовсім не має. Вона, розслідивши по своєму всі належні мови, доставляє тільки матеріял до того, який синхроністич­ною методою треба спрацювати, т. зн. з мовними фактами, добутими парахроністичною методою также і з иньших спорідне­них мов, належито порівняти, щоб відносини їх спорід­нення вірно вийшли наверхи.

Так ми дійшли аж до компаратистичної мето­ди. Це та метода, при помочі якої зродилась наша наука: індо­ґерманістика, слявістика, ґерманістика, романістика — усе по­рівняне мовознавство. Хоч результати компаратистичної методи величезні, то ми не можемо не згадати і великих хиб при її пристосовуванню. Бо вона тільки тоді дає зовсім певні результати, коли буде заразом синхроністичною. Треба все зводити на спіль­ний знаменник, тоді порівнання буде правильне. Проти цеї засади ще богато грішиться, особливо в слявістиці, так що Мейє уважав потрібним, як бачу із його знаменитого твору, який в останній хви­лі найшовся в моїх руках (А.Меіllеt: La méthode compara­tive en linguistique historique, Oslo, 1925), питання компаратистичної методи докладно обговорити.

Крім того, коли займаємося звуками, то не можна тепер забу­вати, що і нова наука фонетики має тут своє дуже важке слово сказати.

Як вже нераз зазначено, наші і то визначні слявісти не вміють ще навіть старих текстів т. зв. «руської редакції» правильно чи­тати, читають їх звичайно без ріжниці з росийською вимовою, за буквами не бачать иньших звуків, як росийські. Тому то і van Wijk твердить зовсім незгідно з дійсним станом річи: «La langue des textes russes du XI-е siecle est encore un «russe commun» à peu pres sans differénces regionales», або «Wenn in XI. Jh. Südrussland eine bedeutend von den nördlichen Provinzen abweichende Sprache gehabt hätte, so würde das sich aus den Handschriften nach weisen lassen. Wenn das nicht der Fall ist, so ist das eine — allerdings überflüssige — Bestätigung der Annahme einer allgemein-russi­schen Grundsprache». Так доси слявісти загально говорили і віри­ли, але це ще не доказ, що це правда. Коли-б вони спробували ці тексти фонетично транскрибувати, віддаючи справжню їх вимову, то переконали-б ся, яка велика ріжниця була тоді в мові між поодинокими східнословянськими племенами, що окривається за буквами цих текстів. Це дасться на­глядно змірити на подібнім факті з теперішности. І тепер ще ужи­вається більше-меньше одна що до буквального тексту церковно- словянська мова в церкві в Московщині, на Україні, в Білоруси, в Сербії, в Болгарії і т. д. Коли-б хто завдав собі труду, фонетич­ною транскрипцією представити дійсну вимову цеї мови в ріжних сторонах тої великої словянської території, то аж тоді уя­вило-б ся йому дійсне чудо: як відмінно аж до непізнання ця одна мова гомонить в устах цих ріжних словянських народів, ба і оди­ниць зпоміж них! Він здивував би ся также, як дуже не по росий­ськи гомонить в устах Українців росийська вимова церковкосла­вянщини, заведена наказом Петра Великого на Україні. А це тре­ба би, думаю, перед усім зробити, щоб зрозуміти, як дуже обере­жно треба приймати і тепер ще звичайно в слявістиці висловлю­вані твердження про єдність «руського» народу і про недостаток ріжниць в мові південної Руси і північних провінцій в ХІ-му в., бо добуті докладними дослідами факти їх заперечують. Подібно ніякому романістови не впаде на думку твердити, що латинська мова Плявта і Августина, хоч на око виглядає вона однаково, однаково вимовлялася. Таке треба мати перед очима, коли, послу­гуючися порівняною методою, хочемо говорити про давні тексти; а крім того не забувати, що дотеперішні досліди старих памятни­ків якраз з тої причини та з причини упередження про єдність усіх «руських» мов були навіть дуже односторонні. Бо коли порівню­ватимем невірні, гіпотетичні, сумнівні, з пальця виссані факти, то і результат порівнання буде такий-же. Отже перш усього треба установити зовсім або скільки мога певно і в згоді з звуковою системою кожної мови ті факти, які хочемо з собою порівню­вати, і аж тоді порівнувати їх, маючи на умі хронолоґію змін зву­кових і їх ґеоґрафічне поширення.

Здається, що тепер вдалося мені вже зазначити зовсім ясно своє становище до усіх методологічних питань і ґенеалоґічних тео­рій. Ясно буде также, чому я при означуванню споріднення сло­вянських мов Шляйхерову родословну теорію рішучо відкидаю. Тим самим відкидаю не тільки його ґрупову теорію, але ґрупову теорію для словянських мов взагалі, бо не маємо ніяких до­казів на те, що вже в прасловянській добі були якінебудь ізо­льовані ґрупи. Всякі спроби установити їх на Шляйхерівський лад мусимо вже з самих методологічних причин уважати невдалими тим більше, що і знані нам доси факти мовні, тому, як ми вже нераз бачили, рішучо противляться.

Від часів Шляйхера погляди на мову, на її істоту, життя і роз­виток дуже значно змінилися. Маючи на увазі, що в мові властиво все є індивідуальне, що дійсність незвичайно скомплікована, що з тої причини такі мовознавці як Шухардт уважають прямо не­можливим, подати якунебудь клясифікацію романських мов (хоч їх прамова добре знана), що Шляйхерова клясифікація в ґермані­стиці не удержалася**), рад би я цими моїми замітками досягнути, щоб і в слявістиці принялися нові погляди на мову і враз з тим закинулися незгідні з тими поглядами теорії і методи.

 

б) Із «Заміток» виходить, що van Wijk придержується ґрупової теорії: «on peut distingeur quelques groupes ou familles de langues qui, à une époque très reculée, ont» été des unités plus ou moins isolées». Правда, він сьвідомий того, що »les données que nous fournissent la linguistique et l'histoire sont tellement insuffisantes que même le nombre de ces groupes n’est pas établi d’une façon acceptable pour les savants». Так він сам не від того, щоб враз з Лєскіном відріжня­ти і чотири ґрупи (відділити — бодай па якийсь час — болгарське від сербохорватско-словінського), але нарешті, покликуючись на Яґіча, приймає три ґрупи. Велику ролю грає у нього ізольо­ваність, відокремленість, і тут висловлює він аж кілька ком­бінацій, що відносяться до ріжних часів. Але-ж бо вірний обрав про відносини споріднення можна мати, як вже сказано, тільки з доби спільности словянських говорів в прасловянській добі. Пізні­ша ізольованість словянських мов (оскілько про неї можна гово­рити) на тім нічого не змінює. Нема найменьшої підстави думати, що Словяни, переступаючи межі своєї прабатьківщини і посуваючися з неї на всі сторони, робили це зорґанізованими ґрупами, які довший час жили спокійно для себе спільним життям і аж в тій добі витворили в спільній своїй ґруповій мові щось но­вого, щось тілько собі спільного, а від усіх иньших ґрупових мов відмінного. Усі знані нам доси історичні і мовні факти рішучо го­ворять проти такого погляду. Під конець Ѵ-го і в ѴІ-ім в. південні племена, що пустилися масово з прабатьківщини до Дунаю і за Дунай, бачимо в воєнних походах на цілому Балкані. Яке-ж могло бути тоді між ними спільне ґрупове життя від Солуня аж ген до границь Баварії? Про західні племена меньше з тої доби знаємо, але факт є, що вони розлилися на великій території і якогось одного спільного звязку між ними тоді не було, і тут в новій батьківщині жили вони довго кожне про себе. Про східні племена каже van Wijk, що вони жили довгий час в ізольованости від иньших Сло­вян : «Quant aux Slaves de l’Est, nous constatons que toutes les langues et tous les dialectes russes ont subi une telle quantité de changements communs, qui n’ont eu lieu dans aucune des langues slaves limitrophes, qu’il est impossible de douter d’une période de développement isolé du domaine russe entier... Le russe s’est développé pendant quelques siècles indépendantment des autres langues slaves. Cette période, antérieur à la différenciation régionale qui donnera plus tard nais­sance à trois langues distinctes (grand-russe, petit-russe, blanc-russe), a duré jusqu’au X-e siècle, s’est-à-dire jusqu’à l’époque où les relations directes entre les Slaves mériodionaux et occidentaux avaient cessé». Такий погляд не має найменьшої підстави. Бо а) усі познаки нібито відокремленого того розвитку, яких van Wijk на­водить аж девять, можна розуміти тілько із спільних ще тенденцій і напрямів звукового розвитку прасловянської мови під сам копець прасловянської доби, зазначеного вже в говорах цеї мови, а тільки розвиненого далі в індивідуальному життю кожної словянської мови. Нічого-нічогісінько між цими познаками нема такого, чого не було-б в засаді одна­кового і однородного, а тілько видом сяк-так відмінного в усіх словянських мовах, або що не було-б поширене поза межами схід­нословянських мов у значної частини иньших словянських мов. І так вже в прасловянській, а не що йно в праруській добі зазна­чилась в спільній ще прасловянскій мові тенденція, оми­нати комплекс звуковий tort ріжними способами, так теж замінювати якось недогідний шелестівковий комплекс tj, dj в якусь тісніше асимільовану сполуку його частин і т. д. Тут і тільки тут, а не що йно в ізольованих ґрупах, треба шукати за­родку, завязку і тенденцій розвитку цих і тим подібних змін, бо всі ті зміни обіймають сяк чи так усі словяньскі мови, а цей безперечний факт є незбитим доказом на це, що вони зродилися ще в часі словянської спільности і належать до історії прасловян­ської мови. То більше то меньше однакові познаки поодиноких словянських мов не є отже доказом якогось їх спеціяльного спіль­ного розвитку в якійсь ізольованости від иньших мов, а вказують тільки на ґеоґрафічне розміщення в прасловян­ській спільній батьківщині тих говорів прасловяпської мови, з яких опісля вийшли ріжні словяньскі племена і їх мови. Доба принятої van Wijk-ом ізольованости східніх Словян від VIII—Х-го в. не зазначилася ніяким спеціяльним спільним роз­витком їх мови, відмінним своїм напрямом і тенденціею від усіх иньших словянських мов. Це є факт, стверджений дальшим роз­витком росийської, української і білоруської мови. Ніхто не в силі нічогісінько навести такого, що в цих мовах витворилося або є спільного поза те, що спільного вони винесли як говори спільної прасловянської мови із спільної прасловянської доби. Але і це спільне перетворили вони в дальшім своїм розвитку на свій пито­мий лад і витворили далі свої окремії! звукові системи.

б) [в)] Що-ж тичиться самої ізольованости, то нема на це жадного доказу, що по поширенню словянських племен в ріжних напря­мах поза межі давної спільної прабатьківщини ця прабатьківщина зовсім опорожнилася і всякі звязки між ними зараз таки перерва­лися. За те можна подати докази, що між поодинокими західними і східними її племенами, а так само західними і південними, східними і південними довгий ще час не було ніде китайського муру хотьби в виді чужоплемінного клина. Про Радимичів і Вя­тичів наш літописець оповідає, що вони прийшли в свої нові оселі «от Ляхов», иньші східні племена оставали і далі безпосередними сусідами ляцьких племен. І між південносхідніми та південними, а так теж між західними та південними племенами довгий ще час не було ніякого такого чужоплемінного клина, який спричинив би пірвання всяких зносин між ними, наскільки такі зносини в часах, де не було нинішних комунікацій, були можливі. А з другого боку не можна собі ніяким чином уявити якогось спільного розвитку східнословянських племен в VIII—Х-го в. при недостатку комуні­кацій і при родовім та племіннім устрою на просторі від Новго­рода аж ген до Тмуторокані. Тут і орґанізація Київської держави не богато могла змінити. Найстарший наш літопис не виссав з пальця оповідань про ріжні звичаї і обичаї східніх племен та про їх відокремлене, а не спільне життя. Він констатував лише дійсні факти. Який-же серед таких обставин міг бути спільний розвиток їх мови на тій обширній території, яку вони займали? Коли-ж і почали зараз таки творитися якісь осередки спільного життя у східнословянських племен — а це для розвитку мови річ дуже важна, то ми знаємо з найстаршого літопису, що їх відразу було кілька, було їх більше, а не один, було їх більше навіть в добі Київської руської держави. Це є факти, яких заперечити не можна. А з тими фактами ніяк не можна погодити теорій про спільну усім східнословянським племенам праруську мову, про її ізольований спільний розвиток І Т. 11. тим меньше, коли і історія української, росийської і білоруської мови ні одної нової, спеціяль­ної, тілько їм спільної познаки спільного розвитку не виявляє, отже всякі такі теорії рішучо заперечує.

______________

*) Порів. Güntert: Grundfragen der Sprachwissenschaft стр. 130; Stand und Aufgaben der Sprachwissenschaft стр. 588, 590, 596, 610, 616, 396, 399, 414, 511.

**) Stand und Aufgaben der Sprachwissenschaft стр. 468 сл.

 

 

Іменний покажчик.

(Числа означають сторінки.)

Антонович 48.

Беліч 41.

Бернекер 68.

Бодуен де Куртенє (Baudouin de Courtenay) 28—30, 73, 74.

Брікнер (Brückner), 15, 30, 33—38, 47, 51, 63, 64, 71.

Бруґман 19.

Будде 21.

Бузук 59.

Будилович 20, 28, 29.

Вайнґарт (Weingart) 5,20, 41, 7 7—80.

 Вондрак 21, 56.

Востоков 4, 5, 7, 19.

Вундт 57.

Ганцов 59.

Гірт 20.

Григорович 20.

Грушевський 48.

Туєр (Hujer) 30—33.

Ґебауер 20.

Ґінтерт (Güntert) 57, 70, 82.

Даль 47.

Данічіч 17—19.

Дельбрік (Deibrück) 56, 57.

Добровський 3—6, 8—13, 15, 16, 19 20 77.

Дурново 13, 14, 21, 22, 31, 63, 67.

Єсперсен (Jespersen) 57, 75.

Житецький 46.

Зандфельд-Єнзен (Sandfeld-Jensen)56

Ильинскій 63.

Йорнанд, 13, 14.

Ключевський 49.

Колесса О. 60.

Копітар 15, 16, 20, 45.

 Котляревський А. 20.

Кречмер 40.

Кримський 48, 59.

Кульбакин 30, 61, 72.

Лавровський 20, 47.

Лер-Сплавінський 61—68, 71, 72.

Лескін 18, 20, 25, 86.

Ломоносов 79.

Ляпунов 61, 72, 74.

Мавр (Karl H. Meyer) 38—40, 63, 67, 70.

Макарушка 79.

Максимович 19, 20, 45, 47, 48.

Мейе (Meillet) 41, 42, 56, 59, 71, 84.

Міккола 33, 34.

Міклосич 16, 26, 27, 45, 47.

Надеждин 19.

Нідерлє (Niederle) 3, 4, 20, 34, 60, 64.

Німчинов 60, 64.

Норрен-Полляк 56.

Облак 20.

Огієнко 78.

Огоновський 47.

Павль (Paul) 57.

Палацький 19.

Пинін 47.

Поґодін 48.

Полівка 26.

Потебня 20, 45—48.

Поржезинський 56, 59, 63.

Прокопій 13, 14.

Розвадовський 8, 22—24, 32, 44, 70.

Розов 48.

Свєнціцький 59.

Синявський 60.

Сіверс (Sievers) 32.

Смаль-Стоцький (-Ґартнер) 7, 9, 20, 31, 33, 36, 40, 46, 49, 51, 54, 55, 57, 61—63, 78, 81.

Смотрицький 77—80.

Соболевський 20, 46, 48, 72.

Срезневський 20, 45.

Сумцов 47.

Трубецкой 61, 64—68, 71, 72.

Устрялов 19.

фан Вайк (van Wijk) 81, 84—87.

Флоринський 11, 20.

Фортунатов 30, 51, 56, 62, 66, 70.

Функе 57.

Цайс (Zeuss) 13, 15.

Цонев 25.

Чамбель 34.

Шафарик 5, 12, 13, 15, 17, 19.

Шахматов 17, 21, 30, 32, 38, 42, 46—52, 55, 56, 58—63, 65, 66, 72, 81.

ІІІляйхер 16—18, 21, 23, 24, 34, 45—47, 55, 81, 83, 85.

Шмідт 20, 21, 23—25, 28, 30, 45, 55, 81, 83.

Шухардт 57, 82, 85.

Щепкин 41.

Щерба 38.

Яґіч 3, 17, 20, 25, 28, 30, 48—56, 62, 72, 81, 86.

 

26.10.2013