Біографія тубільного інтелектуала

Олеся Ісаюк

Ще одна повість Теодора Микитина “Писар Імхотеп”, як і “Утікач з Ніневії”, розгортається в екзотичному оточенні — цього разу це птолемеївський Єгипет. Сюжет трохи схожий на казку — хлопчик-єгиптянин з бідного району Александрії випадково знайомиться з учителем храмової школи, теж єгиптянином, той приймає його в науку, після чого Імхотеп, як звуть головного героя, потрапляє у знаменитий Мусейон. Паралельно розвивається історія кохання Імхотепа і Ніке, дочки начальника царських філакетів у Александрії. З часом Імхотеп вступає у таємну організацію, яка планує повалити владу Птолемеїв. Після того, як Імхотеп виривається з царської в’язниці, куди його запроторюють за участь у змові проти царя, та видужує від малярії, яку підхопив у тюрмі, вони з Ніке втікають у Верхній Єгипет, який повстанцям вдалося відстояти.

Історія Імхотепа — це насправді передусім розповідь про допомогу своїм і про “доброго чужинця”. Меріб, вчитель і покровитель Імхотепа — це варіант місцевого, який усіма можливими способами тягне розумну молодь із власної спільноти у привілейовані суспільні прошарки. Тут дуже невипадкові два моменти. Насамперед — початок життя Меріба у романі (дитина, покинута батьками через злидні). У будь-якому разі, в результаті отримуємо варіант “слуги імперії”, який у конкретному випадку повністю зав’язаний на храм, втім, сенс схожий — фактично йдеться про людину, яка не належить собі. Це якоюсь мірою можна було б сказати про всіх тих українців, які вибирали бодай спробу кар’єри в СРСР, оскільки неодмінним елементом було символічне і позірне відречення від власної культури й картини світу разом із прийняттям офіційної радянської. Так чи сяк, натрапляємо на мотив обірваного коріння, до якого майже неможливо повернутися.

І тут вельми характерно, що Меріб — “людина храму”. Храм, якщо брати максимально широко, — дуже різноплановий символ, і релігія — не найголовніше і не найглибше в ньому. У широкому тлумаченні це символ знання, духу, належності до певної ідеології. Відповідно, приналежність до храму — це приналежність до певної ідейної системи, певна роль у механізмах проживання й осмислення, домінація чи навпаки спротив на рівні душ. Отож храм Меріба, з урахуванням його фактично повного сирітства, — це одночасно і символ прийняття чиєїсь системи, і символ все ще тривання самовідчуття підкореного народу (не випадково раб-сирота Меріб потрапляє саме до храму), і символ відречення від свого на користь чогось іншого.... Другий важливий для розуміння момент — відмова Меріба від звичних у тогочасному суспільстві форм пошанівку з боку тих, хто стоїть нижче у соціальній драбині (за умови, що вони — також єгиптяни). З одного боку, це натяк на те, що перед національним принципом відступає становий — і саме завдяки цьому практично кожен сюжет про національного героя містить сцену, де майбутній герой заради національної солідарності демонстративно відкидає почесті, належні йому як представникові “вищої” верстви.

Для Імхотепа ж Меріб — класичний “добрий земляк”, який, зайнявши непогане місце в ієрархії завойовника, тягне здібного співвітчизника вверх, розуміючи, що той цілком може використати набуті знання, вміння і зв’язки проти імперії. Єдине, що відрізняє Меріба від стандартної персоніфікації протектора “за принципом крові”, — це те, що в результаті він стає ще й провідником Імхотепа у світ таємної організації, яка веде боротьбу проти влади Птолемеїв. Оскільки сигналом до дії для цієї організації, за сюжетом, стає напад Антіоха на Єгипет Птолемеїв, стає зрозуміло, що найімовірніший прототип цієї таємної організації — ОУН. І враховуючи, що чи не в кожній повісті Микитина зринає то та, то інша характерна ознака справжньої історичної ОУН, можна припустити, що він або пропрацьовував якусь особисту чи сімейну історію, або ж... реалізовував більш чи менш усвідомлену програму залишити бодай завуальований слід тієї ж таки ОУН — звідки письменникові було знати, що тоталітарний Союз розвалиться ще за його життя?

Тимчасом “Писар Імхотеп” прикметний ще й тим, що тут фактично більша частина книги присвячена саме таємним сюжетам. І саме в них тема “доброго земляка”, який допомагає землякові зробити кар’єру серед чужого середовища, переростає в глибшу тему — передачу навіть не традиції, а свого роду поведінкового патерну. У час, коли писався “Писар...”, цей патерн передавався напівпідпільно через розповіді “про старі часи” і включення “новачків” (передусім за віком) у середовище, де можна було набратися відповідного досвіду. У повісті ж усе доходить до логічного кінця — розгалуженого підпілля і повстання.

Теж вельми характерно, що Микитин обрав для свого сюжету цього разу таке прикметне тло, як пізня античність. Річ у тому, що “темною стороною” античності була зверхність до не-греків (у випадку Риму — не-римлян). У Птолемеїв це вилилося у хронічну дискримінацію з боку держави її негрецького населення, хоча саме воно і становило її основну масу. Дискримінація доходила до жорсткого розділення районів, де жили, відповідно, греки і єгиптяни, та практично майже неможливості мішаних шлюбів. У результаті еллінізм, як і класичні Греція та Рим, є дуже вдячним тлом для сюжетів на тему протистояння імперії й місцевих позбавлених державності народів.

На такому тлі читач має нагоду зустрітися чи не з усіма методами виживання спільноти під тиском імперії на рівні персональному. І вже згаданий “добрий земляк” — тільки один із них. Іншим є використання чужинців у своїх інтересах. Яскравий приклад — сюжет, коли Меріб “сватає” Імхотепа у перекладачі Музейону, величезного “храму всіх муз”, долаючи і підозріливість царя щодо єгиптян, і обережність Ератосфена стосовно нового потенційного працівника, — а насправді забезпечуючи “молодшому” непогану позицію та прикриття у суспільстві, вибудуваному завойовниками. Попри очевидну тему “легалізації”, тут вельми цікава несвідома роль Ератосфена.

Ератосфен — грек, але грек особливий, бо етнічно нащадок батька-грека і рабині. Йому пощастило: батько визнав його своїм сином і Ератосфен зумів стати тим, ким він і залишився в історії — тобто видатним натурфілософом, керівником Музейону й автором першого обчислення розмірів Землі. У контексті “Писаря Імхотепа” його роль не така однозначна. По суті, він виступає представником тієї частини спільноти-колонізатора, яка умудряється існувати ніби поза актуальним контекстом. На рівні особистісному часто це є спробою уникнути складних питань (особливо, коли у власному походженні змішалися колонізатори і тубільці), але цілком може бути наслідком і глибокого захоплення наукою, культурою та іншим. На практиці ж зазвичай виходить цілком щирий у своїх емоціях типаж “без політики”, якого радо використовують у своїх цілях підкорені. Адже все, що йому треба, — фаховість і нескандальність, а це те, чого підкореним не бракує. Не тому, що такі обдаровані і спокійні, а тому, що для виживання в умовах нерівноцінної конкуренції їм потрібно докладати вдвічі більше зусиль — і стежити, щоби не втрапити в якусь історію, яка може перекреслити всі зусилля. Втім, до цього мислення Ератосфена не доходить.

І вельми симптоматично, що на роль такого нібито “доброго поліцейського” вибрано одного з найвизначніших учених античності. По суті, Микитин демонструє неочевидну багатьом до сьогодні річ — ніщо, навіть справді визначні особисті досягнення, не припиняє дії факту належності до, відповідно, колонізаторів чи підкорених. І в найкращому разі це буде мимовільний, інколи несвідомий помічник підкорених, які вирішують взятися за зброю, щоб відвоювати собі волю. Неможливо втекти від принципової схеми реальності.

Усі ці перипетії супроводжуються ліричною темою, а саме коханням Імхотепа та Ніке, ще однієї “хорошої” зі стану колонізаторів. Ніке — не просто грекиня, а дочка начальника царських філакетів, фактично людини, яка відповідає за безпеку царства. Якщо продовжувати логіку порівнянь, то вийде, що підпільник закохався в дочку офіцера держбезпеки. Якщо ж обійтися без буквальних аналогій, то доведеться зосередитися на дуже особистісному аспекті співіснування двох спільнот, а саме на змішаних шлюбах. Зазвичай такі колізії у художній літературі вирішують або через “потурчення, побусурманення” того з подружжя, хто належить до підкорених, або через трагічні розв’язки у стилі Ромео і Джульєтти. Варіант, де всі закохані залишаються живі, хоч і змушені до втечі — рідкісний.

Лінія Ніке — передусім про те, що рівноправність у людських відносинах можлива, якщо вийти за межі заданої парадигми. Весь час закоханим хтось чинить перешкоди — і це як об’єктивні обставини, так і зусилля батьків Ніке. Шлях до щастя відкривається тільки під час різких струсів у суспільстві, які зрушують і зміщують прийняті установки. Правда, вони не залишають можливості для компромісу, а лише полегшують радикальний шлях. Тому історія Ніке — це натяк на те, що вибирати доведеться, і що до яких засобів не вдавалася б імперія, найімовірніше, прийшлі таки будуть асимільовані.

Підсумовуючи, “Писар...” — не тільки про компромісні методи виживання, а також і про те, що стратегічно “мирне співіснування” колонізаторів і підкорених приречене як на рівні суспільства, так і в особистих стосунках. Меріб іде в повстанці, Ератосфен десь губиться у вирі подій, Ніке вибирає втечу з рідного дому... Тож спочатку — зміна парадигми, потім — усе решта.