На окупованих територіях царський уряд створив Галіційське генерал-губернаторство у складі Львівської, Тернопільської, Чернівецької і згодом Перемишльської губерній. Адміністративний апарат сформували за рахунок чиновників зі сусідніх губерній Російської імперії, доволі малоосвічених, якщо порівнювати з австрійськими. Насамперед організували поліцію й жандармерію на російський взірець. У великих містах, як наприклад, Львові, створили градоначальство, на міські дільниці призначили приставів, дрібніші округи віддали під нагляд городових. Магістрат зберегли, проте з посад усунули євреїв. У судочинстві також залишили австрійські закони і польську мову – поки що. Головне завдання полягало в остаточному вирішенні української проблеми. «Восточная Галиция и Лемковщина искони коренная часть единой Руси Великой. Я буду учреждать здесь русский язык, закон и строй», – заявив новопризначений галицький військовий генерал-губернатор граф Георгій Бобрінський. Під заборону потрапили українські товариства, насамперед «Просвіта» й «Січ». Незважаючи на наявність у Східній Галичині 4 мільйонів українців (75% загальної кількості мешканців), було закрито всі українські газети й журнали; редакція газети «Дїло» змушена була перенестися до Відня. Позакривали українські школи, натомість заходилися організовувати по селах початкові школи з російською мовою навчання.
Така ситуація склалася стосовно українського населення Східної Галичини, яку царизм вважав своєю територією. Навпаки польські школи в тутешніх містах вціліли, а в Західній Галичині, населеній поляками – і по селах, хоч і з обов’язковим вивченням російської мови. Російська верхівка не мала ілюзій щодо навернення поляків до панславізму, тож їм пропонували об’єднання всіх етнічних земель у складі Королівства Польського під владою царя. Звідси й вагання частини польського проводу щодо збройного протистояння Російській імперії. Так само продовжували виходити польські газети, хоча редакція «Kurier Lwowski» теж покинула Львів. Конфесійна політика щодо римо-католиків була толерантною – попри відсутність у католицьких храмах молебнів на честь російського царя, оскільки їх і не розраховували перевести у православ’я. У травні наступного року полякам дозволили відсвяткувати річницю польської Конституції 1793 року, а тих, хто воював у польському Легіоні, обіцяли не переслідувати.
Становище євреїв було значно складнішим, адже царизм дотримувався антисемітської політики; їх усували з торгівлі, декого депортували, як і німців. Та найважче все-таки доводилося українцям-патріотам. Понад тисячу їх вивезли вглиб Російської імперії, в тому числі митрополита Андрея Шептицького. В цьому окупантам допомогали москвофіли, які сподівалися на місця в галицькій адміністрації, заодно прагнули поквитатися з українцями, та й з поляками теж. Володимир Дудикевич пропонував перевести всі національні школи на російську мову, так само і вищі навчальні заклади, полякам радив лишити тільки Технічний університет у Варшаві. Греко-католицьку церкву також пропонувалося ліквідувати, замість неї запровадити православ’я. Як зазначав історик Дмитро Дорошенко, до галицьких українців російська адміністрація ставилася «як до «внутрішніх» ворогів та повстанців, яких ось вона врешті-решт змогла схопити і яким тепер могла помститися за те, що до цього моменту вони були недосяжними для неї». Коли ж виявилося, що солдати російської армії, за походженням українці з Наддніпрянщини, цікавляться «Кобзарем» та иншими українськими книгами, недоступними на батьківщині, терміново вийшов указ про найсуворішу заборону продавати й видавати в бібліотеках книжки українською та російською мовою, надруковані за межами Росії; згодом і самі книгарні й бібліотеки позакривали, а всі видання «Кобзаря» конфіскували.
Форсувавши річку Сян, передові частини російських військ оточили Перемишль – сильноукріпену фортецю, яку обороняв 300-тисячний гарнізон. Далі шлях на Відень і Будапешт перетинав Карпатський масив, що простягався на 1500 км від Кракова до Чернівців. Розпочалися виснажливі бої, що тривали упродовж семи місяців. З огляду на важкопрохідність терену, вони велися невеликими підрозділами вздовж усього гірського масиву. Вже у вересні 8-а російська армія зайняла всі карпатські перевали. Найгарячіше було в районі Дуклянського перевалу, де, як і в часи Батия, пролягав найзручніший шлях із Перемишля на Паннонську рівнину.
Після поверхового вишколу на Закарпатті січовим стрільцям видали кілька сотень магазинних гвинтівок Маузера і відправили на Ужоцький та Верецький перевали. Сутички з частинами 2-ї Кубанської козачої дивізії біля Турки і села Верецьке Вишнє (тепер Верхні Ворота) наприкінці вересня стали для них бойовим хрещенням. На жаль, усусуси зазнали великих втрат і втратили боєздатність. Австріяки спробували реформувати український леґіон у партизанські «двадцятки» для розвідувально-диверсійної діяльності в тилу російських військ, однак передумали. На початку жовтня в Сент-Мікльош (нині Чинадійово) його реорганізували у два курені по чотири сотні кожен, затримавши автентичну структуру, проте автономного командування не довірили. Курені розподілили поміж 129-ю і 130-ю бригадами в складі 55-ї піхотної дивізії, включивши до новоствореного корпусу генерала Петера Гофманна; донедавна той командував ХІ корпусом в армії Брудерманна. Восени 1914-го корпус Гофманна підпорядкували армійській групі генерала Карла фон Пфлянцер-Балтіна. У жовтні його підрозділи захопили Стрий і Дрогобич – у наступі брали участь три сотні усусусів зі 129-ї бригади під загальним командуванням сотника Гриця Коссака. На иншому напрямку австріяки взяли Чернівці, проте росіяни в контрнаступі змусили їх відступити за перевали.
Польські справи виглядали оптимістичніше. Західний леґіон, воюючи на території Конґресувки, зберіг автономну ієрархію. У листопаді 1914 року він був розгромлений росіянами, однак Пілсудський зумів уникнути оточення і відвів леґіонерів до Кракова. У середині грудня на його основі сформовано Першу бригаду польських леґіонів у складі двох полків, підпорядкувавши штабові 1-ї армії Віктора Данкля. Командиром призначили Пілсудського, якого іменували бригадиром. Такого звання не було в Австро-Угорщині, проте існував прецедент у французькій армії XVII століття, коли його запровадив як проміжне між полковником і генерал-майором маршал Тюренн. Сукупно в складі бригади лишилися ті самі шість батальйонів по 500 вояків кожен; наступного року Пілсудський самовільно змінив штатний розклад, розподіливши їх між трьома полками.
Оскільки на Західному фронті встановився відносний затишок, німецьке командування змогло зайнятися порятунком Австро-Угорщини, що виявилася слабкою ланкою. Відтепер головним було визначено Східний фронт. Головнокомандувачем на його німецькому відтинку (Обер Ост) призначили Пауля фон Гінденбурга, тут розпочалося формування нових армій за рахунок частин, перекинутих зі Західного фронту. У Східній Пруссії, окрім 8-ї, розгорнули ще дві німецькі армії. На захопленій території Конґресувки сформували додатково одну армію та окрему армійську групу генерала Ремуса фон Войрша. Тут же стояла 1-а австрійська армія Данкля. Далі на південь на австро-угорському відтинку розташовувалися цісарсько-королівські 4-а (прикривала Краків), 3-я і 2-а (блокували просування з Дуклянського перевалу) армії та окрема група генерала Пфлянцер-Балтіна, що боронила Закарпаття. Для їх підсилення в січні 1915 року сформовано Південну армію (Südarmee) в складі двох корпусів, наполовину укомплектованих німцями, і дислоковану біля Ужгорода й Мукачева; їй перепідпорядкували корпус Гофманна, де служили січові стрільці. Командиром Південної армії був призначений німецький генерал Александер фон Лінзінґен, «особливо завбачливий та діяльний офіцер», як охарактеризував його Еріх фон Людендорф. Номінально вона підпорядковувалася австрійському генштабові.
Зважаючи на слабкість австро-угорської воєнної машини, російська стратегія будувалася на переконанні, що шлях на Берлін лежить через Відень. Тож необхідно будь-якою ціною подолати карпатські перевали. В січні 1915-го розпочався широкомасштабний наступ 3-ї та 8-ї російських армій на всьому карпатському відтинку. Аби завадити їм, одночасно пішли в наступ об’єднані австро-німецькі війська по всьому фронту від Лаборця (Меджилаборці) до Буковини. Південна армія Лінзінґена рушила двома напрямками – через Ужоцький перевал на Самбір і через Верецький на Стрий. Наприкінці січня – на початку лютого вони оволоділи обома перевалами, а також сусідніми Бескидським (по ньому проходить залізниця Львів-Мукачеве) і Торунським, відкинувши росіян до Турки, Тухлі й Вишкова. Війська Пфлянцер-Балтіна наступали з-під Ясині в бік Яблуницького перевалу і в Південній Буковині на відтинку від Кирлібаба до Ватра Дорней (тепер Румунія), намагаючись обійти росіян з флангу, але ті встояли. Найзапекліші бої розгорілися в районі Дуклянського перевалу. Сили обох сторін були практично рівними.
В ході важких двомісячних боїв одні й другі то наступали, то відкочувалися назад. Зима в Карпатах видалася суворою. Лютували заметілі, морози сягали мінус 30°С. Воювати доводилося буквально по пояс у снігу. Шосейних доріг бракувало, залізниці знищувалися і поновлювалися синхронно з коливанням лінії бойових дій. Під час відлиг у долинах збиралася непролазна багнюка.
На початку березня австріяки відвоювали Чернівці. Проте на иншому кінці після шестимісячної облоги через нестачу харчових запасів впав 22 березня Перемишль. У полон потрапили 120 тисяч солдатів, 2500 офіцерів, в тому числі 9 генералів, росіянам також дісталося 900 гармат. Щоправда, форти австріяки встигли зірвати в повітря.
Звільнені з-під Перемишля війська росіяни кинули в Карпати і наприкінці березня знову пішли в наступ. Їм вдалося відновити контроль майже над усіма перевалами, однак на Стрийському напрямку Лінзінґен утримав позиції. Перевали Верецький, Бескидський і Торунський лишилися в австрійських руках.
Упродовж чотиримісячних боїв російські війська зазнали жахливих втрат, які сягнули мільйона. Дивізії залишалися недоукомплектовані, зокрема офіцерами – подекуди до 30% штатного складу. Офіцерів заступили ненавчені прапорщики, від чого, як зазначав Брусилов, армія скидалася на погано навчене міліційне військо. Відчувалася гостра нестача артилерійських припасів. Стало зрозуміло, що подальші бойові дії безперспективні і прорватися на Паннонську рівнину не вдасться. 20 квітня росіяни припинили загальний наступ. Так само австро-угорська армія втратила в Карпатській кампанії 800 тисяч. Окрім того багато військових з одного й другого боку потрапило в полон.
На Західному фронті ситуація залишалася без змін. Наприкінці квітня німці спробували атакувати біля міста Іпр у Фландрії, вперше в історії застосувавши хемічну зброю. Упродовж попередніх ночей вони облаштували 150 газобалонних батарей і в перший день наступу випустили в бік ворога 180 тонн хлору. Жовтувато-зелена хмара попливла на британські позиції, услід за нею в марлевих пов’язках рухалася німецька піхота. Від газу отруїлося 15 тисяч британців, 5 тисяч із них померло. В окопах здійнялася паніка. В результаті на ділянці фронту утворився розрив 3,5 км. Однак скоро погода змінилася і хлорну хмару почало зносити на німецькі позиції. Хто не мав маски, отруївся, хоча про смертельні випадки не повідомляли. За той час британці й французи підтянули резерви. У подальших місячних боях німці не зуміли скористати з досягнутого успіху і до Іпра не дійшли. Того ж року у військах з’явилися протигази.
Інше тогочасне нововведення – необмежена підводна війна. Цю тактику запропонував головнокомандувач німецького флоту ґросс-адмірал Альфред фон Тірпіц. Аби прорвати блокаду німецьких портів, яку здійснював британський флот, німці оголосили акваторію Великої Британії небезпечною для судноплавства і за допомогою субмарин топили всі вантажні і пасажирські кораблі, що заходили у прибережні води. Найгучнішим стало потоплення у травні 1915-го біля берегів Ірландії британського пасажирського лайнера «Лузітанія», коли загинуло майже 1200 людей. Все ж німці остерігалися вступу у війну нейтральних США і в серпні подібну практику припинили.
Навесні 1915-го на Східному фронті лінія зіткнення на стрийському напрямку пролягала горою Маківка недалеко від Тухлі й Славська. Морфологічно гора являє собою три вершини, розташовані поміж залізницею й шосе, що ведуть на Бескидський та Верецький перевали. В ході австро-німецького наступу в лютому 1915 року армією Лінзінґена було опановано дві вершини, проте росіяни закріпилися на східній. Кількаразові намагання вибити їх звідти були безуспішними.
Довколишні терени перебували в зоні відповідальности австрійської 130-ї бригади, якою командував полковник Осип Вітошинський фон Доброволя, з походження лемко. У складі бригади числився ІІ курінь січових стрільців під орудою отамана (звання відповідало майорові) Сеня Ґорука; на початку квітня його замінив сотник Василь Дідушок. Полковник Вітошинський хоч і не виявляв особливого українського патріотизму, зарекомендувавши себе політичним австріяком, однак прихильно ставився до усусусів, і ті його прозивали Дзядзьом.
На підсилення 130-ї бригади було стягнуто додаткові підрозділи, включно з І куренем січових стрільців отамана Гриця Коссака. Усусусів розквартирували у довколишніх селах Грабовець і Головецько. На той час вони пройшли серйозний вишкіл під керівництвом німецьких офіцерів і перетворилися на потужну високомотивовану бойову одиницю. Найефективнішою була служба стеження УСС.
Протилежні позиції займала російська 2-а бригада генерала Михаїла Матвєєва в складі 309-го Овруцького й 311-го Кременецького піхотних полків. У висліді попередніх сутичок її особовий склад зменшився наполовину. Бригада підпорядковувалася 78-й піхотній дивізії під командуванням генерала Вольдемара Альфтана, фінна з походження, а та, своєю чергою – ХХІІ корпусу Александра фон ден Брінкена, що тримав російський фронт на цьому напрямку. Відчуваючи вразливість становища, Брінкен наказав будь-що відновити втрачені позиції і вийти на перевали – для того оволодіти рештою Маківки. Отримавши підкріплення, Матвєєв у ніч на 29 квітня кинув свої підрозділи в наступ. Запеклі бої тривали чотири доби, і вдень і вночі. Найбільше відзначилися усусуси, втративши півсотні убитими, понад сотню пораненими й полоненими. Як не прикро, стріляти доводилося в таких же українців, одягнутих у російську уніформу. Однак саме на Маківці січовим стрільцям вдалося похитнути зневажливу опінію і завоювати авторитет. Це було відзначено наказом командувача 55-ї дивізії генерал-майора Іґнаца Фляйшмана: «Українці! З почуттям гордости споглядайте свої геройські вчинки. Кожен з вас може гордитися приналежністю до вашої частини, котра здобула право іменуватися відбірною».
3 травня усусусів, стомлених кількаденними боями, відвели на спочинок. На позиціях зоставили мадяр. Наступного дня росіяни, задіявши всі резерви, взяли-таки Маківку. Однак це вже не мало жодного сенсу, оскільки в ті дні почався масований німецький наступ в Західній Галичині.
Напередодні, користуючись важким становищем російських військ, німецьке командування вирішило нанести потужний фланговий удар на Сянок і Перемишль. У квітні в околицях Ґорліце й Тарнова було розгорнуто 11-у німецьку армію, яку перекинули зі Західного фронту. Командувачем призначили німецького генерала Августа фон Макензена – «практика з інстинктом мисливця», як характеризували його підлеглі; у 1914-му він відіграв ключову роль в оточенні Самсонова під Танненбергом. Армію посилили двома австрійськими дивізіями; номінально вона підпорядковувалася цісарсько-королівському генштабові. У погодженні з нею зобов’язали діяти 4-у австрійську армію.
Оборона 3-ї російської армії біля Сянока була організована слабо, не було секретом, що їй бракує снарядів і практично відсутня важка артилерія. Вузький оперативний простір між Віслою й Бещадами обмежував маневрування, що загрожувало оточенням. Натомість у російських штабах головним завданням все ще вважали вихід на карпатські перевали. Потужний удар у районі Сянока відкривав шлях на Перемишль і Львів, а це, своєю чергою, давало змогу оточити російське угрупування в Карпатах. Операцію було заплановано на початок травня, дату тримали в суворій таємниці.
2 травня, забезпечивши собі двократну перевагу в живій силі, а в артилерії уп’ятеро, німці рушили в наступ. З півдня групу Макензена підсилювала австрійська 3-я армія, з півночі – німецька група Войрша. Упродовж трьох-чотирьох діб вдалося прорвати російські позиції. Стало зрозуміло, що втримати фронт по Сяну, та й по Дністру, росіяни не зможуть. 3 червня Брусилов віддав наказ полишити Перемишль. Фортеці по суті вже не існувало.
Синхронно діяли Південна армія Лінзінґена, що, змівши москалів з Карпат, цілилася на Стрий, і група Пфлянцер-Балтіна, у травні перетворена на повноцінну 7-у армію – її сектором відповідальності були Станиславів і Заліщики. У червні обидві вийшли на Дністер.
Спільно з армією Лінзінґена наступали січові стрільці – з Маківки через Тухлю на Болехів і Галич. Наприкінці травня під Лисовичами (нині в Стрийському районі на Львівщині) потрапила в полон Олена Степанів; десь по тому добувся туди Роман Дашкевич, який служив при цісарсько-королівській артилерії – як подейкували, аби віднайти Олену. 27 червня усусуси вступили в княжий Галич – першою була сотня Дмитра Вітовського з ІІ куреня, і ще того ж дня, подолавши Дністер, увійшли в Підгаєччину.
У складі групи Пфлянцер-Балтіна воювали польські 2-й і 3-й піхотні полки, що постали по розв’язанню Східного легіону. Підполковник Юзеф Галлер командував 3-м полком. Разом з австріяками вони діяли в районі Ясині та Кірлібаба і, подолавши карпатські перевали, вступили в Галичину. У травні 1915-го біля Коломиї надійшов дозвіл створити на базі обох полків 2-у «Карпатську» («Залізну») бригаду польських леґіонів в числі 5 тисяч вояків. Однак Галлер саме потрапив в автокатастрофу і не зміг обійняти командування. Тоді ж у травні на теренах центральної Польщі, звільнених від росіян, було створено ІІІ бригаду польських леґіонів, що числила 6 тисяч.
А в той час зі заходу напирали німці в супроводі 4-ї, 3-ї й 2-ї австрійських армій. Їм не могли протистояти п’ять російських армій, що перебували в Східній Галичині, тож цивільну окупаційну адміністрацію довелося евакуювати зі Львова. Для російських амбіцій це був нестерпний удар. Прикривав евакуацію Брусилов. 22 червня підрозділи 2-ї армії Бьом-Ермоллі під загальні овації увійшли до Львова – зустрічати їх вийшло 20 тисяч львів’ян. До кінця червня майже всю Галичину було очищено. Фронт стабілізувався по лінії Холм – Володимир-Волинський; в Галичині росіянам вдалося втримати Броди, Тернопіль і Бучач, включно зі східним кутом Буковини.
Відступаючи зі Львова, російське командування видало наказ про примусове виселення до Волинської губернії всіх чоловіків віком від 18 до 50 років. Звісно здійснити задумане не вдалося, проте багато москвофілів подалися за ними. Володимир Дудикевич виїхав углиб Російської імперії, де й пропав за неясних обставин. Цей момент можна вважати кінцем москвофільського проєкту в Галичині. Серед тих, хто еміґрував, були й українські патріоти – зокрема ті, хто не бажав іти до цісарсько-королівської армії. Здається, з цієї причини ще у квітні 1915-го покинув Львів Михайло Рудницький. Прибувши до Києва, він влаштувався викладачем однієї з гімназій.
До весни 1915 року «приязний нейтралітет» Італії змінився готовністю перейти на бік Антанти. Запорукою була обіцянка приєднати Південну Тироль, Трієст і Далмацію, що дотепер належали Габсбургам. Аби не допустити цього, німецька сторона теж схилялася до ідеї розрахуватися з Римом австрійськими територіями, на яких переважало італійське населення. Тирольські німці, і карінтійські, а заразом словенці й хорвати були однак категорично проти. У травні 1915-го Італія оголосила війну Австро-Угорщині. На півдні відкрився новий фронт, куди цісарсько-королівський генштаб мусив терміново перекидати війська. На каринтійську ділянку відправили з Балкан 5-у армію, командувачем призначили Светозара Бороєвіча фон Бойна. Оборону Тиролю очолив генерал Віктор Данкль. Сюди ж перевели більшість галичан – подалі від братів-українців у російських шинелях. Дивним чином галичани вдруге після 1848 року ствердили свою опінію «тирольців сходу».
Загалом австро-італійський кордон був облаштований добре, географічні умови теж сприяли обороні. Кількаразові спроби італійців піти в наступ не мали успіху і в червні бойові дії набули позиційного характеру. До кінця року лінія фронту практично не відхилялася від кордону, впираючись зі заходу в нейтральну Швейцарію, а зі сходу – в Адріатичне море.
В ході австро-німецького наступу в червні 1915 року до Галичини вступає солдатом 91-го Будейовицького піхотного полку (насправді Богемського; серед чотирьох полкових батальйонів лише один дислокувався в Будвайсі, нині Ческе Будейовіце) колишній журналіст-фрілансер, анархіст і богеміст Ярослав Гашек. Сюди ж проліг і маршрут його літературного героя. Пунктом призначення був Сокаль, куди натоді просунулася лінія фронту. Отримавши безцінні настанови на гауптвахті від офіцера-однорічника Карела Марека: «З піднесеними почуттями відправляйтеся в дорогу до країни, про яку ще старий Гумбольдт казав: «У цілому світі я не бачив нічого величнішого за ту ідіотську Галичину», ординарець 91-го Будейовицького піхотного полку Йозеф Швейк прибуває до Сянока. Їхній маршбатальйон залізницею долає Лупківський перевал, звідти вони просуваються пішки. По дорозі на Фельштин (нині Скелівка Старосамбірського району) Швейк однак потрапляє в халепу і далі марширує в колоні російських військовополонених. За якийсь час виявляється, що він не є переодягнутим шпигуном, тож йому вдається уникнути шибениці. 20 серпня Швейк уже на львівському двірці, звідки в пошуках своєї маршової роти вирушає на Жовтанці, по-австрійськи Золтанец (тепер Кам’янко-Бузький район). Там дізнається, що його батальйон перебуває в сусідньому селі Климонтів (тепер Велике Колодне). «Гляди мені, одуде смердючий, щоб я тебе тут не бачив!», – сказав йому наостанок штабний фельдфебель. На цьому етапі Швейкова епопея уривається. Сам Гашек у скорому часі дістався лінії фронту в районі Дубно.
31.01.2021