Найвизначнішим підсумком «нової ери» стало затвердження Міністерством віросповідань і освіти Австрії 25 листопада 1892 року підручників для руських шкіл, укладених фонетичним правописом – це поставило крапку у тривалій дискусії та прискорило національну самоідентифікацію галицьких русинів. Замість дотеперішнього язичія, базованого на етимологічному письмі, прийнято систему Євгена Желехівського, так звану желехівку. Гімназійний професор зі Станиславова, один із фундаторів «Просвіти», вдосконалив орфографічну систему, розроблену в 1850-их роках Пантелеймоном Кулішем на основі фонетичного правопису та гражданського шрифту, і запропонував власний варіант. Правопис Куліша – так звана кулішівка, був недостатньо вироблений, окрім нього існували инші варіанти, зокрема Михайла Драгоманова. Для швидкого поширення власної версії на її основі Желехівський уклав «Малору́ско-нїме́цкий слова́р» (1882–1886). Починаючи з 1890-х на желехівку переходять народовецькі друковані видання – з 1902 року вже не «Дѣло», а «Дїло» є найголовнішою руською газетою в Галичині, і так само письменники, в тому числі, Іван Франко. Великим ентузіастом желехівки вже в наш час був підгайчанин Богдан Метик (1929–2009), який пропагував повернення до «цього найпроґресивнїшого та найслушнїшого українського правопису».*
Завершення «азбучної війни» і зростання впливу народовців сприяли утвердженню національної ідентифікації – упродовж 1890-их років серед галицьких русинів поширюється самоназва «українці», головно завдяки Іванові Франку. Вже не розмите українофільство, а чітка ідентифікація себе як складової єдиної нації стала елементом політичної програми, націленої на побудову самостійної соборної держави.
Обидві новації відображали стрімке зростання політичного впливу народовців, його відповідником стало поширення мережі культурно-просвітніх і господарських осередків у всіх повітах Галичини. За якихось два десятиліття «Просвіта» вже мала 77 філій і близько 3 тисячі читалень. Функціонувало 3 тисячі українських початкових шкіл, 6 державних та 15 приватних гімназій. У Львівському університеті діяли 10 українських кафедр, що дозволяло ставити питання про поділ його на український та польський. Завдяки співпраці Івана Франка з Михайлом Грушевським у рамках Наукового товариства імени Шевченка, як віднедавна перейменовано Літературне товариство, українська наука, передовсім етнографія, фольклористика та історія, сягнула європейських висот.
Прихід у 1900 році на митрополичу катедру графа Андрея Шептицького пришвидшив громадянську мобілізацію галицького селянства. Дотепер для багатодітних родин, втомлених хронічним безземеллям, єдиним вибором була еміґрація за океан. Селянські страйки, зокрема в Мужилові, Білокриниці й Новосілці 1906 року з вимогами збільшити наділи за рахунок панської землі, душилися польською владою. Шептицький переорієнтував греко-католицький клір з русофільських фантазій на вирішення господарських та культурних потреб селян. Виникають кооперативні магазини, спілки для продажу сільськогосподарської продукції, українські кредитові товариства, братства тверезости. Одним з найпотужніших було товариство «Сільський господар», засноване 1899 року двома священниками в Олеську. Через 10 літ воно активізується і створює філії по всій Галичині. Головними завданнями були правовий захист селян і підвищення агрономічної культури шляхом створення освітніх курсів, дослідних полів, розплідників плодових дерев, зразкових садів, пасік, тваринних господарств, поширення найновіших сільськогосподарських машин, землевпорядкування сіл. Через півтора десятиліття «Сільський господар» мав 88 філій і 1325 гуртків у краю. Одночасно в Галичині виникає мережа спортивних і спортивно-пожежних товариств за зразком чеського «Сокола», що діяв від 1862 року, і його польського аналога, заснованого у Львові 1867 року. У 1891-му в селі Купчинцях (тепер Козівського району), а 1894-го у Львові виникають перші гуртки українського «Сокола», у 1900 році в селі Завалля (тепер Снятинського району Івано-Франківської области) – спортивно-пожежне товариство «Січ». До початку Першої світової війни український Сокіл нараховував 974 гнізда і близько 33 тисячі членів; у 900 осередках Січей займалося 80 тисяч січовиків. Це суттєво більше, аніж мали поляки в Галичині. В результаті замість пригнобленої селянської маси постала мобілізована, свідома своїх політичних інтересів нація. В краю змінюється баланс сил – якщо польська еліта контролювала політичну владу, то українське селянство своєю організованістю і національною самосвідомістю значно переважало польське. У польських колах здійнявся лемент про «українське завоювання» Галичини. «Наші перспективи на майбутнє у Східній Галичині не є сприятливі. Доля англійської нації в Ірландії, німецької в чеських землях, правдоподібно, нехай і в далекому майбутньому, слугують нам злим прогнозом», – писав у 1908 році польський економіст Францішек Буяк.
Тепер необхідно було позбутися дискримінації на виборах до Сейму і Райхсрату. Демократизації виборчого законодавства вимагали по всій Імперії, її потребу диктував сам час. Врешті те, що не вдалося Тааффе, стало доконаним фактом у 1907 році – несправедливу куріальну систему ліквідовано і запроваджено загальне рівне виборче право для всіх чоловіків, старших за 24 роки.
Наступного року відбувалися вибори до Галицького сейму вже за новим законом. Перед польською верхівкою вималювалася реальна загроза втрати політичної монополії в краю. Самих фальсифікацій, підкупу хрунів вже було недостатньо. Аби розпорошити українські голоси, кинулися підтримувати москвофілів, про що раніше не було й мови. Не гребували й банальним терором. Трагічні події розгорнулася в містечку Коропець біля Монастириськ, де фаворитом був голова місцевої «Просвіти» 27-річний Марко Каганець. Польські чинники застерігали, аби він не кандидував, сам намісник Галичини граф Анджей Потоцький писав йому листа – адже по цьому округу йшов тутешній пан Станіслав Бадені, маршалок Галицького Сейму і рідний брат невдатного Казімєжа. Крім того сфальсифікували виборчі списки – незрозуміло чому звідти зникли прізвища 70 коропчан. Каганець очолив рекламаційну комісію, але їх зауважень до протоколу не внесли – нібито через відсутність писаря. 6 лютого 1908 року, за три тижні до виборів вони спробували з’ясувати це у ґмінній управі і там у всіх на очах троє жандармів-поляків закололи Марка багнетами. В результаті до Галицького сейму потрапило 11 народовців і 10 москвофілів. Це не відображало співвідношення сил в українському таборі і викликало обурення. Відповідь не забарилася. 12 квітня Потоцького застрелив в його робочому кабінеті двадцятилітній студент-філософ Львівського університету Мирослав Січинський, син греко-католицького священника з-під Збаража. Його зразу ж схопили. Мирослав ще встиг вигукнути селянам, які очікували у передпокої: «Це за вашу шкоду, за вибори, за Каганця». Суд дав йому смертну кару, однак під тиском громадськости її замінили на 20 років ув’язнення. Митрополит Шептицький засудив атентат як акт політичного терору, однак усім стало зрозуміло, що галичани мають волю до збройного спротиву.
Польське товариство «Sokół» поступово поширювало свою мережу по всій Галичині поступово поширювало свою мережу по всій Галичині і перед Першою світовою війною налічувало 261 гніздо, де займалося 30 тисяч учасників. Аналогічні осередки, починаючи з 1884 року, виникають на польських землях під Німецькою імперією, з 1905-го – на підросійській Конґресувці. Чеський «Sokol» мав близько 100 тисяч членів, щоправда чехів у Богемії було більше. Здобуття незалежности польська еліта пов’язувала з майбутнім військовим конфліктом між країнами Троїстого союзу й Антанти. Найсприятливіші умови для розгортання польських парамілітарних груп склалися в Австро-Угорщині, де вони могли діяти легально, на відміну від Німеччини чи Росії. У 1908 році з підросійської Польщі до Галичини прибув професійний революціонер Юзеф Пілсудський. Його підхід базувався на розрахункові, що в ході майбутнього конфлікту Німеччина завдасть поразки Росії, але сама буде переможена Францією та Великою Британією. Отже поляки мають вступити в бойові дії на боці Центральних держав, з їхньою допомогою звільнити з-під російської окупації Конґресову Польщу, а по мірі ослаблення Німеччини перейти на бік Антанти і завершити війну в таборі переможців. Галичину, в якій вбачали польський П’ємонт, легко буде відсепарувати від Австро-Угорщини, адже вона теж програє війну. У 1910 році Пілсудський створює у Львові «Związek Strzelecki», у Кракові – «Towarzystwo Strzelec», сукупно їхня чисельність сягала 6500 осіб. Окрім того у Львові з 1911-го заіснували «Polskie Drużyny Strzeleckie» в числі 4000 дружиняків. Також за зразком британського Скаутингу, що зародився 1907 року, формується польське гарцерство – у Львові та Кракові у 1910 році виникають перші осередки.
В цих умовах москвофілам уже не знадобилося одягати маску – у 1909 році в їхньому середовищі виділилася група «новокурсників» на чолі з Володимиром Дудикевичем, відверто орієнтованих на Росію. Вони вже не бавляться язичієм, а цілковито переходять на російську мову. Загалом москвофілів, і старих, і «нових», підтримувало 20% галичан.
Змінилося й становище галицького жидівства. Емансипація євреїв, що почалася після Війни за незалежність США і Великої Французької революції, тривала майже століття, послаблення у наполеонівську добу та Весну Народів змінювались періодами реакції. Конституцією 1867 року в Австро-Угорщині офіційно ліквідовано міські гетто і євреї здобувають громадянські права. Багато їх, зокрема в Галичині, перебираються на села – корчмарі, лихварі, орендарі; це творило ґрунт для соціального і національного антагонізму зі селянством. Емансипація давала євреям змогу здобувати европейську освіту, однак вела до асиміляції – німецької, а в Галичині після 1867-го ще й польської («gente Judaei, natione Poloni» – походження єврейське, національність польська). Все ж більшість галицького жидівства поки що залишається на ортодоксальних позиціях, ідишомовним і політично незаанґажованим. З появою політичного сіонізму, створеного віденським журналістом Теодором Герцлем, асиміляція євреїв сповільнюється. Серед них шириться тенденція до виїзду в Землю Обітовану. Паралельно йде відродження чи то пак реконструкція івриту героїчними зусиллями Еліезера бен-Єгуда. У Галичині сіоністи не ставлять виразних політичних цілей і переймаються головно збереженням національної самобутності і створенням незалежної єврейської держави – щоправда, розважаючи будувати її в Палестині, чи наприклад, в Уганді. У польсько-українському конфлікті вони дотримуються нейтралітету.
Внутрішньополітичні кризи, дипломатичні невдачі, низка родинних катастроф, що буквально переслідували цісаря – загибель у Мексиці молодшого брата Максиміліана, самогубство на любовному ґрунті єдиного сина кронпринца Рудольфа, вбивство італійським анархістом кайзерін Елізабет «Сіссі», створювали хворобливу атмосферу і породжували апокаліптичні настрої. Консервативний режим не встигав за потребами динамічного віку. Люди народжувалися, одружувалися, помирали, а на троні все сидів Франц-Йозеф. Він так і не дозволив провести собі телефон і зі скрипом погодився на електричне освітлення в імператорському палаці. За той час зміцніли молоді амбітні нації, які направду розривали Імперію. Угорці проводили шалену мадяризацію в землях Королівства Святого Іштвана і замислювалися над поділом цісарсько-королівської армії. Їхнім шляхом ішли поляки, чехи й хорвати.
У перших роках ХХ століття розпочалася нова ескалація на Балканах. У Сербії змінилася королівська династія, яка переорієнтовується на Росію, внаслідок цього різко погіршуються стосунки з Австро-Угорщиною. На цьому тлі тішила принаймні одна зовнішньополітична перемога. Обвівши круг пальця російську дипломатію і зневаживши сербські амбіції, Австро-Угорщина в жовтні 1908-го анексувала Боснію та Герцеговину. Цьому була причина – влітку того року в Стамбулі відбувся військовий переворот, в результаті якого встановлено режим молодотурків; від них слід було очікувати спроб відновити контроль над Балканами.
За той час у «Соколах» та «Січах» виховується нове покоління борців за українську справу. Вони вже не потребують дискутувати про національну приналежність і переймаються дієвішими справами – як ідейного, так і прикладного штибу. Боротьба за український університет супроводжується кривавими сутичками – в липні 1910 року в холлі старого корпусу поляки застрелили одного зі студентських лідерів Адама Коцка. Поліція арештувала 128 учасників заворушень – виключно українців. У подіях брали участь студенти правничого відділу Дмитро Вітовський та Євген Коновалець. Наступного року Вітовський з иншими патріотами організували втечу Мирослава Січинського зі станиславівської тюрми і нелегально переправили його закордон. Розуміючи невідворотність збройного зудару з польським елементом, українська молодь заходиться коло парамілітарних формувань. У 1911 році у Львові виникають перші гуртки «Пласту», що базуються на ідейних засадах Скаутингу. Назву запропонував Петро Франко, студент Львівської Політехніки, йому її, здається, підказав батько. За прикладом польського «Стшельца» в березні 1913 року у Львові на основі «Січей» створено легальне воєнізоване формування «Січові стрільці», в січні наступного року – «Січові стрільці ІІ». Останнє, яким командував Роман Дашкевич, студент-правник Львівського університету, мало в своєму складі жіночу чоту під орудою Олени Степанів, студентки філософського відділу Львівського університету. Обидва у березні 1914-го об’єдналися в товариство «Українські січові стрільці». До нього вливаються учасники «Сокола» й «Пласту», разом вони налічують 120 тисяч осіб. Військовий вишкіл, вправи, марші, стрільби з крісів і карабінів стають головним заняттям майбутніх солдатів і офіцерів. Зовсім скоро на їхні плечі ляже головний тягар визвольних змагань.
Злам століть був позначений небувалим піднесенням у культурній і науково-технічній сферах; в історичній літературі він іменований «Belle Époque». Це нагадувало блискучий спалах перед настанням пітьми. Европейська цивілізація сягнула найбільшої могутности. Тут розташовувалися метрополії світових імперій. Перші автомобілі й мотоцикли, електричне освітлення, літаки і дирижаблі, телефон, радіо і народження кіна, людина на полюсі, плавання «Титаніка» – все це відбулося у Прекрасну Епоху. Світовою культурною столицею залишався Париж. Символістська поезія, декаданс, революція в живописі, ар-нуво, Мулен Руж, кафе на Монпарнасі – тисячі митців мріяли підкорити олімп і померти в Парижі. Від французької столиці намагався не відставати Відень. Психоаналіз Фройда, віденський сецесіон, віденська оперета, вибух у саду Оскара Кокошки й емансипація дисонансу Арнольда Шьонберґа, стрімкий, мов метеор, тріумф Еґона Шилє – це так само була Прекрасна Епоха.
Її відгомін відлунював у Львові. У 1906 році молоді українські поети й письменники, об’єднані в групу «Молода Муза», оголосили, що ступають на стежку, яка веде «на сонячні левади, запашні ниви – в світ ясних, злотих зір!». Вони збираються у каварнях «Монополь» і «Центральна», дискутуючи про нову естетику в мистецтві. Найпродуктивнішою була полеміка, ба навіть суперечки з Іваном Франком.
«Столик у кав’ярні мав силу столика, призначеного для гіпнотичних сеансів – хто сидів при ньому, відчував електричний струм, що об’єднував усіх. Арне Ґарборґ каже, що давніше пророки промовляли на горах, тепер вони промовляють по кав’ярнях. […] Роздобути щодня гроші на склянку кави – це була вимога не дня, а – вічности. За такий собі звичайний меланж можна було сидіти ціле пополуднє до пізньої ночі на вигідних канапах, посеред часописів і журналів, розмовляти про дисонанси життя й мистецтва і виглядати, чи вітер не принесе до тієї святині Муз когось нового».**
За невимушеною бесідою приходить розуміння, що досить вже українській літературі плестися у хвості світового культурного процесу, орієнтуючись на вторинні зразки. Настав час опановувати світові столиці, діткнутися джерел творчих імпульсів, черпати надхнення зі самого горнила революції. Так або приблизно так розмірковував наймолодший учасник «Молодої Музи» студент-філософ Львівського університету Михайло Рудницький, якого за гострий язик Іван Франко прозвав Мефістофелем. У подібних замірах, як видається, Михайло був першим, принаймні в Галичині. Ствердженням цих помислів став його від’їзд у 1910 році до Сорбонни студіювати французьку літературу.
Барвиста картина заступала реальність, створювала безтурботну певність, що великої війни не буде. Хіба знову щось вибухне на Балканах. Там на окраїнах хирлявої Османської Порти, закипали пристрасті, перетворюючи реґіон на порохову бочку Европи. Інсурґентські та ірредентистські настрої, безкінечні локальні конфлікти, терористичні групи, просякнуті спецслужбами сусідніх країн – все це відображало похмуру візію недалекого майбутнього. «Якщо в Европі почнеться війна, то обов’язково через якусь дурість на Балканах», попереджував свого часу Бісмарк.
Так виглядав світ наприкінці «довгого ХІХ століття» з перспективи галицького заґумінку, такими були глибинні механізми, що в скорому часі зрушать фундамент, зметуть суспільний устрій, що складався упродовж віків, і розмалюють новими барвами історичну мапу в цьому реґіоні Старого Світу.
_________________________________
* Богдан Метик. На захист желехівки. – Львів: «Тріада плюс», 2008. – С.90
** Михайло Рудницький. Що таке «Молода Муза»? / В. Бірчак, П. Карманський, Б. Лепкий та ін. Чорна Індія «Молодої Музи»: Новели. – Львів: Видавнича спілка «Діло», 1937. Арне Ґарборґ (1851–1924) – норвезький письменник-модерніст.
17.01.2021