Після революції Весни Народів у німецьких землях починається епоха ґрюндерства (Gründerzeit; від нім. «Gründer» – фундатор, засновник) – запізнілої на століття, якщо порівнювати з Англією, промислової революції. Стрімко зростають фабрики і міста, шаленими темпами будуються залізниці, оскільки виріс попит на вугілля і сталь. У Центральній Европі остаточно підважено панування цехів. Першість у цих процесах належала Пруссії, те саме відбувається в землях Австрійської імперії. В Галичині з 1854 року починають видобувати нафту: в околицях Борислава формується найбільший у тогочасній Европі осередок нафто-озокеритової промисловості – «Галицька Каліфорнія». Залізницею Відень і Краків поєднуються зі Львовом (1861), Бродами (1862) і Тернополем (1871); окрема лінія зі Львова пішла на Станиславів і Чернівці (1866). Обидві тягнулися до кордону з Російської імперією і прямували до чорноморського берега, де виросло велике портове місто Одеса. Індустріалізація супроводжувалася інтенсивною міґрацією населення в міста і зростанням впливу буржуазії – колишніх ремісників і торговців, що своєю чергою вимагало лібералізації законодавства.
Після того, як державне кермо Пруссії взяв до рук міністр-президент Отто фон Бісмарк, Берлін відновлює змагання за першість у німецькому світі. У битві під Садовою (Богемія) в липні 1866 року прусська армія, озброєна голчастими гвинтівками конструкції Йоганна Дрейзе, завдала важких втрат австріякам, які палили зі штуцерів – хоч і нарізних, але котрі заряджалися з цівки. Бліцкріґ знаменував сходження зірки Гельмута фон Мольтке-старшого, начальника прусського генштабу. Далекоглядний Бісмарк не бажав, однак, повного приниження Габсбургів і не повів військо на Відень, розраховуючи на надійний тил у майбутніх геополітичних катаклізмах і німецький вплив в іншомовних провінціях, звідки сподівалися на поступлення гарматного м’яса – як прийде відповідний час.
В цій ситуації угорці поставили питання руба. На той час угорський провід обійняв талановитий політик адвокат Ференц Деак. Тверезий розрахунок підказував, що повернути Трансільванію, Воєводину, Хорватію і Славонію, втрачені після поразки Весни Народів, можна лише у союзі з Габсбургами. Із наступом Пруссії угорці поставили питання про рівноцінний поділ імперії. Пристрасне заступництво дружини Франца-Йозефа Елізабет «Сіссі», педальоване складними взаємостосунками зі свекрухою, було доброю передумовою цього. Австро-угорський компроміс (нім. «Ausgleich») довершено 15 березня 1867 року, в результаті цього Габсбурзька імперія пережила другу впродовж ХІХ століття трансформацію і перетворилася на дуалістичну монархію. Угорці отримали самостійність у вирішенні внутрішніх питань, власний парламент (Національні Збори; угор. «Országgyűlés») і вплив практично на всі землі колишньої Корони Святого Іштвана – як і хотіли. Окремий уряд очолив міністр-президент граф Дюла Андраші. Розмежування провели по річці Лейті (слов’ян.: Літава) – історичному кордоні між Священною Римською імперією та Угорським королівством. Від її назви походять неофіційні терміни Цислейтанія (по західному березі; ширше – землі, що залишилися в підпорядкуванні Відневі) і Транслейтанія (на схід). 8 червня 1867 року Франц-Йозеф коронувався в Буді як король Угорщини. У спільному віданні залишилися цісарсько-королівська (kaiserlich und königlich) армія, зовнішні зносини і фінанси.
21 грудня 1867 року Франц-Йозеф затвердив демократичну Конституцію, ухвалену Райхсратом. Однак її дія не поширювалася на Транслейтанію. Конституція декларувала рівні права всім громадянам, свободу слова, зібрань, віросповідань, рівність усіх народів Імперії, право використовувати національні мови в шкільництві, державних установах і громадському житті. Найголовніше – коронні краї Цислейтанії, якої офіційна назва була «Королівства і краї, представлені в Райхсраті», отримали автономію у внутрішніх справах.
Того ж року в Галичині, яка залишилася в складі Цислейтанії, запроваджено новий політико-адміністративний поділ. Ліквідовано циркули і податково-судові повіти, натомість створено 74 адміністративні повіти; згодом їхнє число змінювалось. На повітовому рівні функціонували повітова рада – представницький орган у числі 26 осіб, і повітовий виділ – виконавчий орган в складі президента, заступника і 15 членів, обраних із числа повітової ради; їх обирали на 6 років. Повітову адміністрацію очолював повітовий староста.
Слідом за угорцями подібних прав домагаються поляки. Опритомнені поразкою 1864 року у підросійському Королівстві Конґресовому, вони не претендували на трансформацію Імперії в триєдину, на що було замахнулися чехи, і мислили стратегічно. Воєнний шлях здобуття незалежности відклали на потім – до наступної великої війни, натомість шукали порозуміння з Габсбургами. Ідеологом виступив граф Аґенор Голуховський, недавній генерал-губернатор Галичини. Тільки-но відгриміли канонади на полях під Садовою, як вони з маршалком Сапєґою подалися до Відня. Погоджуючись на юрисдикцію Райхсрату, вимагали передати полякам всю владу в Галичині і запровадити польську мову в ґімназіях і державних установах. Платою за це була обіцянка протидіяти в аналогічних домаганнях іншим народам, насамперед чехам.
У червні 1867-го Відень дав згоду на польське шкільництво в Галичині. Намісником (Statthalter) Галичини – вже не генерал-губернатором – ще від жовтня 1866 року призначили Аґенора Голуховського. У 1871-му при віденському уряді створено Міністерство у справах Галичини. Міністром (офіційно – міністр без портфеля) став Казімєж Ґрохольський. Жодного разу цієї посади не займав українець.
Слід зауважити, що поляки підігравали кайзерові і віденській централі, але не німецьким інтересам. Загалом з-поміж усіх народів Цислейтанії від автономізації коронних країв найбільше скористали вони.
Чехи й собі намагалися наслідувати угорців, сподіваючись на відродження Корони Святого Вацлава в межах Богемії, Моравії та Силезії і трансформацію Імперії в триєдину. Однак у цих реґіонах домінували німці – давалися взнаки важкі травми Тридцятилітньої війни (1618–1648). «Шалений граф» Андраші кинув зневажливо чеській делегації: «Чи готові ви боротися за права Богемії до кінця і за допомогою гармат? Якщо ні, то навіть не починайте», – і йому не наважилися відповісти. Залишалося зосередити енергію на національній праці і вичікувати слушний момент.
З періодом автономізації становище русинів погіршилося. Поляки вибудовували в Галичині власну державність, аби за сприятливих умов можна було її легко відсепарувати. З руськими потребами не рахувалися абсолютно. «Виборча геометрія», укладена в шахрайський спосіб, обмежувала доступ до Сейму. Мовна політика загрожувала тотальною полонізацією краю у зв’язку з відсутністю національних бар’єрів. Як видно, старорусини не стали в обороні народу і просто гаяли час. Найбільше дошкуляла неготовність проводу вирішувати національні завдання. Тогочасні руські лідери в Галицькому сеймі та Райхсраті митрополит Григорій Яхимович і його наступник на львівській катедрі Спиридон Литвинович не проявили тих рис, що їх з лишком демонстрували поляки. Загалом у староруському таборі почувалися зрадженими віденським урядом. 8 серпня 1866 року в газеті «Слово» опубліковано маніфест: «Въ 1848 роцѣ вопрошали насъ, що мы? Мы сказали, що мы всесмиреннѣйшіи Ruthenen [...] що граница наша на Збручѣ, що мы отвращаемся отъ такъ званыхъ Russen, яко отъ окаянныхъ шизматиковъ, съ которыми ничого вспольного имѣти не хочемъ. [...] Время уже переступити нашъ Рубиконъ и сказати откровенно въ слухъ всѣмъ: [...] Мы не Рутены зъ 1848 року, мы настоящій Русскій; но якъ всегда были, такъ есьмо и останемъ въ будуще непоколибимо верны нашому августѣйшому австрійскому Монарху и свѣтлѣйшой династіи Габсбурговъ!». Автором був греко-католицький священник із Перемишлян Іван Наумович. Святоюрці на чолі з митрополитом Литвиновичем негативно відреагували на публікацію, однак у старорусинському середовищі вона здобулася на резонанс. Відтепер пришвидшеними темпами формується політичне москвофільство, так звана «тверда партія». До неї потягнулися Михайло Куземський, на той час генеральний вікарій і офіціал митрополичої капітули, крилошанин-прелат Михайло Малиновський та инші.
Поки що народовцям важко було конкурувати з ними. Все ж вони змогли відстояти «Руську Бесіду» від зазіхань москвофілів, а в 1868 році організували товариство «Просвіта», поставивши за мету підняти рівень освічености широких мас, передовсім селянства. Концепція органічної праці, запозичена від поляків, стає ідеалом і програмою. У грудні 1873-го виникає Літературне товариство імені Шевченка задля розвитку української мови та літератури, а в перспективі – створення високої культури і науки. Їх не впускають до Народного Дому і вони поки що туляться по приватних помешканнях.
На відміну від москвофільської, наддніпрянська орієнтація народовців віденській владній централі не видавалася загрозою. І навпаки для польських інтересів у Галичині небезпеку становили обидві. Тож конфронтація була неминучою. В цій ситуації логічним виглядало повернення до ідеї поділу Галичини на руську й польську. Однак поляки противилися шалено. Маршалок Леон Сапєґа писав: «Мені здається, війни з русинами не уникнути. Вони шукають зачіпки, аби довести необхідність поділу Галичини і запровадити два Сейми».
В той час відновилося традиційне паломництво до Зарваниці. Доти головна увага прочан була прикута до ікони Розп’ятого Ісуса Христа з церкви Трійці. Згодом поширився культ ікони Матері Божої, що зберігалася в тому ж храмі. За легендою, вона об’явилася київському ченцеві, який втікав од Батия і зупинився на нічліг біля джерела з цілющою водою. Сюди на околицю села приходило все більше людей помолитися Богородиці і просити в неї помочі й опіки. Це спонукало місцевого пароха Порфирія Мандичевського клопотати щодо коронації ікони. У червні 1867 року вони з митрополитом Спиридоном Литвиновичем перебували в Римі під час обряду канонізації Йосафата Кунцевича. Папа римський Пій ІХ поблагословив корону для чудодійної ікони Матері Божої Зарваницької, заодно своїм декретом поновив відпусти для прочан. По поверненні до Зарваниці отець Мандичевський 28 серпня 1867 року в церкві Трійці у присутності численного духовенства і тисяч мирян урочисто коронував ікону Матері Божої, яка відтепер стає головною святинею. Митрополит Литвинович не зміг прибути через недугу, але вислав делегата. Відпусти в Зарваниці починалися на Вознесіння Господнє і тривали по неділях і святах аж до Покрови.*
Внаслідок блискучої перемоги над Францією та анексії Ельзас-Лотарінґії у 1871 році довершено об’єднання німецьких земель і проголошено Другий Райх. Тріумф Гогенцоллернів був закономірним, його забезпечив мілітарний дух нації та військовий геній Гельмута фон Мольтке-старшого. Прусська військова машина, оперта на потужний промисловий потенціал, довела свою першорядну міць. Сталеві гармати Альфреда Круппа демонстрували беззаперечну перевагу над дотеперішніми бронзовими, а розвинута мережа залізниць дозволяла оперативно перекидати великі маси солдатів на лінію фронту. Відтепер Німецька імперія могла змагати з першою потугою світу Британською імперією.
Маркером Ліберальної ери була демократизація виборчого законодавства. За законом 1873 року, прийнятим із подачі міністр-президента Цислейтанії Адольфа фон Ауершперґа, вже не Крайові сейми, а шляхом прямих безпосередніх виборів громадяни делегували послів до Райхсрату. Обирали далі за куріальною системою, віковий ценз залишився той самий, проте майновий ценз знизили: до виборів допустили всіх, хто платив податки не менше 10 ґульденів. Таким чином виборцями стали 6% населення; специфіка полягала в тому, що за сукупністю обставин ними були переважно німці.
Разом з тим у німецьких середовищах зростають пангерманістські настрої. Різко міняється зовнішньополітичний курс – Відень вже не конфліктує з Берліном, а навпаки тяжіє до нього. Одна з причин полягала у зміцненні Російської імперії, котра врахувала уроки Кримської війни і пам’ятала, що Франц-Йозеф не віддячив цареві за послугу в угорській кампанії 1849 року. Витворилася ситуація, коли Габсбурзьку монархію, що колись контролювала центр і південно-східний кут Європи, зусібіч оточували першорядні потуги – з півночі Німеччина, зі сходу Російська імперія, зі заходу об’єднана Італія, котра демонструвала блискучу дипломатію. Єдиним напрямком, куди Відень міг поширювати вплив, залишилися Балкани.
Не було ладу і в руському таборі, де міцними залишалися позиції москвофілів. Юний Іван Франко виніс москвофільський кейс із Дрогобицької гімназії та спілкування з родиною Рошкевичів. Вступивши у 1875 році до Львівського університету, він зразу публікувався в студентському часописі «Другъ» і відвідував «Академическій кружокъ» у Народному Домі – обидва москвофільської орієнтації. Не можна сказати, що це був закінчений вибір. На той час у Галичині поширюється нова хвиля українофільства, пов’язана з особою історика Михайла Драгоманова, одного з лідерів київської «Старої Громади». Змушений до еміґрації внаслідок нагінок царського режиму і плануючи видавати за кордоном український часопис, він кілька разів побував у Галичині. Його другий приїзд до Львова в лютому 1876 року запам’ятався полум’яним виступом на лекції, котру читав завідувач кафедри руської філології Омелян Огоновський – Драгоманов буквально розніс лектора в друзки, давши йому нищівну оцінку. Тоді ж він таємно зустрічався з групою руських студентів університету у приватному помешканні при Львівській греко-католицькій семинарії; серед організаторів був студент другого року навчання правничого відділу Іван Рудницький (1856–1906), батько майбутнього літературознавця і письменника Михайла Рудницького (1889–1975).** Юного Франка ще не було між ними. Як студент першого року навчання філософського відділу він був на тій лекції, але тільки й того. Скоро по тому «Другъ» перейшов на народовецькі позиції. За рік по тому Драгоманов у листі до редакції згадав про обдарованого юнака, що втішався славою молодого письменника; через це Іван втрапив до буцегарні. Поступово між ними зав’язалося листування, Франко цілковито підпав під його вплив і в результаті навернувся до народовецького табору.
Заклик до праці, аби вивести нарід на дорогу науки і світла, виразно звучить в останьому розділі Франкового роману «Петрії і Довбущуки» (першої редакції, публікованої упродовж 1875–1876 років у часописі «Другъ»); саме тоді намітився його розрив з москвофілами. Троє ґімназіяльних товаришів, зустрівшись по багатьох роках біля Народного Дому, де певний час гніздилася Львівська Академічна гімназія, піднімаються на Високий Замок, звідки споглядають місто в спекотну липневу днину. Їх супроводжує старець у бойківськім строю, який виявляється нащадком Олекси Довбуша; він виголошує маніфест:
«Панове, – моє серце говорит, щоби нас нині на то зібрала Господня ласка, щоби ми положили підвалину до нового „народного дому“, не будованого на скалі і камені, але в серцях тисячей! Мало нас, – то правда, – але чи для того і нам пропадати, як пропадают многії? Ні, панове! Під нами – розвалини сумної нашої минувшости! Над нами ясне небо, – образ ліпшої, яснішої будучности! А круг нас той „пречудний нещасний край“ – поле нашого діланя! На тім місци, панове, нині присягніт, що посвятите всі свої сили, щоби не лиш сами ділати, кілько можна, для піднесеня сего народу, – но і щоби збирати для него щораз більше нових ділателів! […] Не спочинем, сли Бог житя продовжит, аж заложених буде тисяча читалень, зав’язаних тисяча товариств стремезливості, збудованих тисяча шкіл і шпихлірів громадських…».***
У той час Балкани стають місцем, де збіглися інтереси трьох імперій. Росія плекала мету вийти з акваторії Чорного моря і взяти під контроль Босфор і Дарданелли, заодно опанувати Стамбул. До цього спонукало послаблення архаїчної Османської Порти. Інструментами російських домагань були балачки про захист православних болгар, сербів, греків, звільнення православної патріархії у Фанарі. Балканські народи вели довготривалу партизанську війну проти турецького поневолення, і порятунок вбачали у православному цареві. Османська імперія прагнула втримати свої кількасотлітні завоювання на Балканах. Австрію навпаки влаштовувало сусідство слабкої Туреччини, аби тільки на її східних кордонах не ширився російський вплив. Необхідна була буферна зона, заодно щоби прикрити Далмацію, розтягнуту вздовж узбережжя Адріатики, і підрівняти лінію кордону. На цю роль годилася Боснія та Герцеговина, де знову розгорілася війна і яку підтримувала Сербія. Зовсім необачно Росія погодилася на право Австро-Угорщини окупувати цей реґіон взамін на нейтралітет у майбутній війні проти Османської імперії.
За результатами воєнної кампанії Туреччина відмовилась від претензій на балканські країни, визнала незалежність Сербії і автономію Боснії та Герцеговини. Авторитет Росії зріс непомірно, що насторожувало віденський уряд. Все це були слов’янські народи, потенційно вразливі до її впливу. Аби врівноважити російські апетити, цісарсько-королівська армія, за домовленістю з Лондоном і Берліном, у 1878 році увійшла в Боснію та Герцеговину. Анексувати не наважилися, формально край залишився володінням Османів. Окупацію підтримали місцеві католики, які асоціювали себе з хорватами, але противилося православне населення, орієнтуючись на Сербію. Росія підпирала москвофільство в землях Австро-Угорщини і нарощувала вплив на Балканах. Туреччина мріяла про реванш. Таким чином викристалізувалася головна больова точка Европи, про що попереджав Отто фон Бісмарк. Поки що Сербія залишалася союзником Габсбургів.
Окупацією Боснії та Герцеговини дуже пишався Франц-Йозеф. Навпаки Адольф фон Ауершперґ виступав проти, адже в разі її приєднання до Австро-Угорщини в Імперії збільшувалася б частка слов’янського населення; незгодний з такою політикою, він наступного року пішов у відставку. Назагал із буферною зоною не вийшло, Відень отримав тліючий прикордонний конфлікт. Відтепер ця тема залишається в переліку топ-новин. Так, із Боснії повернувся в село Михайло Гурман, герой п’єси Івана Франка «Украдене щастя». Там же після закінчення університету рік прослужив у 55-му піхотному полку резервіст фельдфебель Іван Рудницький.
Новий кабінет міністрів цісар доручив сформувати своєму другові юности графові Едуардові фон Тааффе. Нащадок ірландських віконтів, котрі в час оборони Відня 1683 року перейшли на службу до Габсбургів і отримали маєтки в Богемії, той не почувався ні німцем, ані чехом; з Францом-Йозефом у них теж не було протиріч. З його приходом на пост міністр-президента Цислейтанії розпочинається чотирнадцятилітня «ера Тааффе» – період золотого спокою, коли Австро-Угорщина, здавалося, відновила свій вплив у світі. Її забезпечувала орієнтація на бісмарківську Німеччину, з якою того ж року було підписано договір, що став основою Троїстого союзу.
З приходом Тааффе настав час чехів. 1879 року у Відні створено окреме Міністерство у справах Богемії. У 1882-му Карлів університет у Празі поділено на німецький і чеський, а в шкільництві запроваджено чеську мову. Однак із поділом самої Богемії справа не пішла, так само і з офіційним статусом чеської мови в краю.
Щобільше Тааффе, аристократ за походженням, поділяв ідею демократизації виборчого законодавства. У 1882 році знижено майновий ценз для міської та сільської курій удвічі – з 10 до 5 гульденів річного податку, таким чином право голосу отримали дрібні ремісники й заможні селяни. Виборче нововведення поширювалось у землях Цислейтанії. Поляки підтримували Тааффе, при цьому уважно спостерігаючи, аби русини в Галичині не отримали на виборах зайвих голосів.
У контексті погіршення стосунків з Росією у Відні зацікавилися діяльністю москвофілів. Тепер їх трактують як шпигунів. Влітку 1882 року у Львові відбувся гучний судовий процес, у російській історіографії іменований «Процесом Ольги Грабар». Приводом стало бажання громади села Гнилички Збаразького повіту запровадити власну греко-католицьку парафію. Однак впирався парох сусіднього села, до якого належала громада Гниличок. Місцевий пан, який був православного румунського віросповідання, пообіцяв, що привезе доброго священника з Буковини, аби тільки громада перейшла у православний обряд. Селяни поїхали радитися до Івана Наумовича, який на той час служив у Скалаті і вважався місцевим авторитетом. Він теж переконував, аби переходити у православ’я. З того всього поляки здійняли ґвалт. Запідозривши російський слід, влада почала слідство. В його ході підтвердилися здогади про фінансування з-закордону москвофільської преси та инші російські інспірації. У червні почався суд. Звинуваченим інкримінували державну зраду, за що належалася кара смерти. Наумовичеві пригадали статтю в «Слові». До переслідування долучилися угорські чинники, оскільки в числі звинувачених були закарпатці, заплямовані підтримкою російської воєнної місії на придушення угорської революції 1849 року. В ході судових слухань москвофіли заламалися. Викручувалися, переконували, що вболівають за добро Австрійської монархії та католицької церкви. Наумович не зважився відверто заявити про свої ідеали всупереч декларованій москвофілами твердості й не став в обороні селян, які щиро не розуміли, чому запрошення священника з підавстрійської Буковини має загрожувати інтересам монархії. У висліді їм, і Наумовичу присудили по кілька місяців ув’язнення за порушення громадського спокою, решту виправдали. «У всіх відношеннях постидний процес», – підсумував Драгоманов. Як видно, справа національної ідентифікації, старорусинами полишена напризволяще, не могла дати инших плодів. У зв’язку зі скандалом зрезиґнував Галицький митрополит Йосиф Сембратович, його перевели до Риму. У відставку пішов Михайло Малиновський, на той час генеральний вікарій митрополичої капітули, чия особа в очах сучасників символізувала табір святоюрців. Наумович і Ольга Грабар виїхали до Росії. Москвофіли втрачають авторитет, натомість посилюються позиції народовців. На той час вони виросли зі студентських піджаків і перетворились на респектабельних буржуа. Концепт органічної праці, відображеної в збільшенні кількости шкіл і читалень, проявився в антитезі слова і діла. Відтепер головним руським рупором у Галичині стає народовська газета «Дѣло», яка виходила з 1 січня 1880 року.
Поляки вправно користали з ідейної невизначености та розпорошености в руському таборі. На виборах до Галицького сейму 1883 року русини змогли провести лише 15 осіб. Наступна кампанія влітку 1889-го супроводжувалася не меншими зловживаннями. Поляки просьбами, грозьбами і підкупом переконували селян-русинів, аби голосували за їхні креатури. Дехто піддавався маніпуляціям – так звані хруні.
Чи не найбільше засягли у національному будівництві чехи. Дотепер їхнє реноме регресувало до проміжної поміж історичними та неісторичними націями – з огляду на важкий спадок Тридцятилітньої війни і тогочасну візію Праги як німецького міста. Взагалі ідея історичних та неісторичних націй була висловлена Гегелем – як це бачилося у 1820-их роках. Серед народів Австро-Угорщини історичними вважалися німці, угорці, поляки й хорвати, а от словаки, волохи чи русини ні. Однак чеське відродження, започатковане в часи Вацлава Ганки, довело її неспроможність. Щобільше давня вимога поділу Богемії, яку, здається, готові були прийняти німці – Тааффе у 1890 році планував створення чеських та німецьких округів, уже не влаштовувала чехів. Свідомі зростання своєї потуги, вони, особиво молоде покоління, відчували, що зможуть опанувати її всю. Безсумнівним маркером було відновлення чеського колориту Праги, де німці ще 1861 року втрачають більшість у магістраті. Наприкінці ХІХ століття чеська мова завойовує празькі салони й касино – «народна мова входила в моду так само швидко, як і народні плаття в дам».
Фальшивість тези про неісторичність окремих націй спростувала й зовнішньополітична кон’юнктура. Конфронтація Троїстого союзу і Росії спонукала певні кола в Берліні звернути увагу на український рух. У 1889 році вийшла стаття німецького філософа Едуарда фон Гартмана, в якій ішлося про створення у майбутньому Київського королівства на підвладних Росії теренах. Стаття викликала певний резонанс, у тому числі, у Відні й Петербурзі; подейкували, що її поява була інспірована Бісмарком. Віденські чинники теж прагнули зберегти лояльність галицьких русинів з огляду на польські утиски. Кількарічні перемовини за посередництва наддніпрянських українців увінчалися восени 1890 року усною угодою між народовецьким проводом і польською владною централею в Галичині. Угода мала започаткувати «нову еру» у взаєминах обох націй. Тогочасний намісник Галичини граф Казімєж Бадені погодився запровадити двомовне навчання в школах і вчительських семінаріях (утраквізм) і ще дещо, зокрема відкрити у Льівському університеті «другу кафедри загальної історії з особливим оглядом на історію Східної Европи», куди завідувачем прибув з Києва Михайло Грушевський. Народовці сподівалися збільшити своє представництво в Галицькому сеймі та обіцяли поборювати москвофілів. Як бачимо, рівень національних вимог був непорівнянний з чеськими. Найбільше дошкуляло польське домінування в галицьких містах, не кажучи вже про Львів, звідси відповідним чином формувалися повітові та крайові адміністрації. Та навіть провід над Народним Домом у Львові народовці не змогли перебрати у москвофілів. Дуже скоро стало ясно, що польсько-руського порозуміння на взірець німецько-чеського, не буде. Обмежені поступки не влаштовували активнішу верству, очолену Юліаном Романчуком, тож із угодою зірвали.
Коли міністр-президент Тааффе у 1893 році запропонував скасувати вибори по куріях і запровадити загальне виборче право, у Райхсраті це розцінили як загрозу. Багатіям здавалось, що влада переходить до бідних. Поляки остерігалися втрати голосів на більшій частині Галичини. Закон провалили і Тааффе пішов у відставку. Однак через три роки новий міністр-президент Цислейтанії Казімєж Бадені, недавній намісник Галичини, зважився на половинчасту реформу – окрім чотирьох, було запроваджено п’яту курію, до неї включили всіх підданих чоловічої статі, старших за 24 роки. Цього вимагали партії, що ставали масовими. Наступні вибори до Райхсрату в березні 1897 року проходили за новим законом. І знов – аби русини в Галичині не скористалися нововведенням, поляки вдавалися до відчайдушних заходів. Протестувальників розганяли озброєна поліція і військо. У самісінький день виборів убили десятьох осіб, 19 важко поранили, 769 арештували. Це неподобство творилося з відома міністр-президента Бадені і тільки в Галичині, тож вибори зайшли до історії як «криваві баденівські». Попри те, що від Галичини обирали 63 послів, русини змогли провести лише трьох. Не пройшов навіть Іван Франко, який кандидував по округу Перемишль–Дрогобич.
Галичанин Бадені був готовий підтримати чехів, але не русинів. 5 квітня 1897 року ним оприлюднено проект закону про офіційні мови (Sprachenverordnung), за яким усі державні службовці в Богемії мали виконувати функції як по німецьки, так і по чеськи. У майбутньому передбачався іспит на предмет володіння чеською мовою. У німецькомовних округах (77 зі 216) здійснялася буря. Чиновники-німці (всуціль одномовні) запідозрили, що їх збираються замінити чехами, які знали обидві мови. Дійшло до сутичок у ландтазі, у Празі й Відні почалися демонстрації. 25 вересня посол Вольф викликав Бадені на дуель, в якій того легко поранено. У Празі запровадили надзвичайний стан. Врешті 30 листопада 1897 року Бадені пішов до димісії.
_________________________________
* Богдан Лазорак. «Хранителі чудотворних ікон …»: спроба реконструкції парафіяльного середовища в Зарваниці та «Реєстр душ 1763 р.» // Історія релігій в Україні: Науковий щорічник 2018. Вип. 28. Частина I. – С.487–514
** Мілена Рудницька. З минулого роду Рудницьких / Мілена Рудницька. Статті, листи, документи. Упор. Мирослава Дядюк. – Львів, 1998. – С.52
*** Цит за виданням: Петрії і Добощуки. Повість Джеджалика в трех частих. «Друг», 15(27).X.1876 (№20), с. 312.
10.01.2021