По звільненні Галичини німці вступають на територію Російської імперії. На початку липня 11-а армія Макензена, що базувалася під Рава-Руською, висунулася на Брест-Литовськ. Спільно з нею діяла 4-а австрійська армія. Обіч на східному березі Західного Бугу під Володимиром-Волинським стояла 1-а австрійська армія, якою донедавна командував Данкль. Саме в її розпорядження був скерований 91-й Богемський піхотний полк. Однак росіянам вдалося в контрнаступі відкинути 4-у армію на захід, а 1-у зупинити біля Володимира-Волинського. Терміново з німецьких підрозділів у Львові було створено Бузьку армію (Bugarmee), яку відправили під Холм на підмогу Макензену; командувати нею призначили Александра фон Лінзінґена. Також активізувалася німецька група Войрша, у погодженні з нею діяв австрійський кавалерійський корпус Кьовеша фон Кьовешгаза з 2-ї армії Бьом-Ермоллі. Спільними зусиллями вони на початку серпня взяли фортецю Івангород. Наступного дня німці без бою увійшли до Варшави. Одночасно зі Східної Пруссії завдали другого удару, цілячись на Брест-Литовськ. Німецька тактика передбачала силами невеликих з’єднань розрізати, ніби клином, фронт і під загрозою оточення виштовхувати росіян зі займаних територій. У серпні впали фортеці Новогеоргієвськ і Осовєц. Третій удар, так само зі Східної Пруссії, був спрямований на Курляндію, внаслідок цього в серпні впало Ковно, у вересні – Вільно. В результаті майже всі етнічні польські території звільнено від російської окупації, заразом і литовські.
Врешті Макензен дав собі раду з трьома російськими арміями і наприкінці серпня взяв Брест-Литовськ. Одночасно Бузька армія Лінзінґена захопила Холм і, повернувши на схід, оволоділа Пинськом. Після того цісарсько-королівський генштаб дозволив австрійським військам перейти російський кордон. У серпні 1-а армія взяла Володимир-Волинський. 91-й Богемський піхотний полк, приписаний до неї, просунувся аж під Дубно, однак відірвався від головних сил, котрі застрягли під Луцьком. У цій ситуації Ярослав Гашек, відомий своїм скептичним ставленням до Габсбурзької монархії, вирішив дезертирувати і здатися в російський полон.
Вже два місяці січові стрільці перебували на Підгаєччині. І курінь Гриця Коссака стояв табором під Марковою (нині Монастириський район), ІІ курінь Василя Дідушка – під Заваловом. Штаб Південної армії, якою від липня командував німецький генерал Фелікс фон Ботмер, розмістився в Стрию. Нарешті 27 серпня пролунав сигнал до наступу. Усусуси рушили двома потоками – І курінь попрямував на Мозолівку і далі на захід, ІІ курінь – через Завалів, Яблунівку й Угринів і 29 серпня вступив у Підгайці. Тут спинилися на нічліг, аби зранку йти на Новосілку і далі на північний схід. Отже через Галич не йшли. Врешті з боями спинилися на Стрипі. Через місяць догнала їх довгождана звістка про з’єднання обидвох куренів у полк під єдиною командою. Полк УСС числив 1700 стрільців, окрім того 500 вояків перебувало в Коші, очікуючи виїзду на фронт. Командантом призначили Гриця Коссака; на дотеперішньому становищі в І курені його заступив Сень Ґорук. Організаційно полк УСС залишився в складі 55-ї дивізії Фляйшмана, штаб якої розташувався в Новосілці. Кіш (Кадра) переїхав з Дубини і Кам’янки, що біля Сколе, до Боднарова і Майдану (нині Калуського і Тисменицького районів відповідно). Реорганізації не змогли завадити пропольські чинники, зокрема шеф штабу корпусу Гофмана полковник Роберт Лямезан де Салінс, за походженням онімечений француз, одружений на полячці, власниці Свірзького замку біля Львова. Лямезан активно тягнув за поляками і шкодив українській справі, як міг, дарма, що всі воювали під одними знаменами. На початку листопада усусуси відзначилися в кількаденних боях під Семиківцями, втративши півсотні убитими, понад три сотні пораненими і полоненими – ця звитяга вважається другою по Маківці. «Це мабуть, найкращий підрозділ в усій австро-угорській армії», – йшлося в наказі по Südarmee. Зважаючи на відчутні втрати, їх відвели до другого ешелону оборони і розмістили в сусідньому Соснові на зимові кватири. Саме тут розгорнули найактивнішу діяльність фронтові Артистична Горстка і Пресова Кватира УСС, що на початку 1916-го переїхали з Новосілки. Аналогічні стоваришення існували в Коші, що натоді дислокувався в Гнильчому і Слов’ятині, тут же на Підгаєччині. В них творився стрілецький фольклор.
Під австро-німецьким натиском росіяни змушені були відступати по всіх напрямках, втрачаючи усі свої завоювання у Центральній Европі. Так званий Великий Відступ тривав до 30 вересня 1915 року. В результаті Східний фронт стабілізувався по лінії Рига–Двінськ (Даугавпілс)–Барановичі–Пинськ–Дубно–Тернопіль–Чернівці – фактично прямій поміж Балтійським і Чорним морями, без тактичних виступів і «мішків», що означало перехід від маневреної до позиційної війни. Така сама ситуація витворилася на Західному фронті восени минулого року.
На галицьких теренах лінія фронту пролягла уздовж Стрипи. На підгаєцькому відтинку позиції займала Південна армія, і з нею січові стрільці. Сектор праворуч до Дністра і далі на південь до кордону з Румунією прикривала 7-а армія Пфлянцер-Балтіна, ліворуч, вище проти течії Стрипи – 2-а армія Бьом-Ермоллі, котра виступила зі Львова на Броди. Далі фронт проходив територією Волині, тут його втримували 1-а австрійська, північніше до Пинська – 4-а австрійська, ще північніше – Бузька армія Лінзінґена. Далі була зона відповідальности німецького генштабу. Таким чином першою з підросійських українських етнічних територій під австро-німецький контроль потрапила Волинь.
Спробуємо окреслити контури німецького світу вкупі з підконтрольними краями, що витворювався в разі воєнного успіху Центральних держав. На заході Нідерланди, майже вся Бельгія й Люксембург. Кордон із Францією деформувало заглиблення в бік Вердена. Далі нейтральна Швейцарія і австрійський кордон з Італією. Найбільше здобутків було на сході за рахунок колишніх підросійських територій – нинішні Польща, Литва, більша частина Латвії, Західна Білорусь, Волинь, а також відвойовані майже повністю Галичина й Буковина. Нейтральною залишалася Румунія, що мала чисельну, але погано озброєну армією. Болгарія восени 1915 року теж стала на бік Центральних держав.
Аби вирішити сербську проблему, у вересні 1915-го на Балкани відрядили генерала Макензена, віддавши під його командування реорганізовану 11-у німецьку армію. Вкупі з реорганізованою 3-ю австрійською армією, очоленою Германом Кьовешем фон Кьовешгаза, а також болгарами й турками Макензен розпочав наступ на Сербію. За два місяці з нею було покінчено, сербська армія відступила в Албанію.
Незважаючи на українську звитяжність, польські справи виглядали краще. На той час було сформовано три бригади польських леґіонів загальним числом звиш 15 тисяч вояків. У вересні 1915 року їх усі передислокували на Волинь, віддавши у розпорядження 4-ї австрійської армії, що діяла спільно з Бузькою армією Лінзінґена. Глянувши на мапу Центрально-Східної Европи, зокрема на зміщення лінії фронту, можна констатувати, що розрахунок Пілсудського на звільнення Конґресової Польщі силами кайзерівської Німеччини був вірний.
Відчуваючи, що не здолають Росії з її просторами і невичерпними людськими ресурсами, німці повернулися до планів розгромити Францію. На всіх фронтах у той час встановилася позиційна війна. Це означало радикальну зміну дотеперішньої військової стратегії, базованої на обороні сильноукріплених фортець. Проти них було знайдено спосіб. Найбільше вражали суперважкі гармати «Велика Берта», названі іменем спадкоємиці концерну Круппа, вони гатили снарядами вагою в тонну на відстань понад 10 кілометрів і руйнували бетонні укріплення; під їхнім вогнем упали Новоґєорґієвск, Осовєц і Ковно. Двох «Берт» було достатньо, аби взяти потужне укріплення з тисячним гарнізоном упродовж доби. Так само кулемети загнали під землю піхоту – отже була необхідна нова концепція оборонної стратегії.
Виняткового значення у новітній період набула польова фортифікація. Суцільні кілометрові траншеї тягнулися уздовж лінії фронту, їх обладнували «козирками», бліндажами, сховищами, вритими глибоко в землю, зі залізобетонними склепіннями, або ж дерев’яними перекриттями, вперемішку зі землею, товщиною до 2 м, здатними витримати будь-який снаряд. На підступах до траншей і на флангах облаштовували приховані кулеметні точки під бетонним ковпаком, на сусідніх висотах – доти. Попереду в кілька рядів колючий дріт, на деяких ділянках з електричним струмом, підвішеними бомбами. Від опорних вузлів йшли углиб відсічні позиції, аби в разі прориву атакуючі потрапляли в «мішок». Траншеї також розвивалися вглибину, формуючи оборонні смуги на відстані кілометр і більше одна від одної, число їх сягало десяти, двадцяти. Вони поєднувалися переходами, витворюючи своєрідні траншейні вулиці й перехрестя, поміж ними влаштовували засіки, вовчі ями, рогатки. Можна було пройти п’ятдесят кілометрів, навіть сто, і ні разу не піднятися на поверхню. Система польової фортифікації затрималася до нашого часу.
Аби прорвати фронт, німці вирішили завдати потужного удару на вузькій ділянці Верденського виступу. Забезпечивши п’ятикратну перевагу в живій силі, перекинувши величезну кількість техніки і гармат, що вдалося втримати в таємниці, вони 21 лютого 1916 року пішли в наступ. Атаки тривали удень і вночі. Безупинний масований натиск мав розтрощити французів. Їх труїли фосгеном, штурмові групи поливали вогнем з вогнеметів (Flammenwerfer), які щойно з’явилися в німецькій армії. Аероплани вже не тільки вели розвідку, а й корегували артилерійський вогонь. Все ж французи встояли й цього разу, швидко підтягнувши сили. За 70 діб німецькі війська просунулися на якихось 6–7 км.
В ті дні гаряче стає й на Італійському фронті. Найзручнішою для атак була долина ріки Ізонцо на каринтійському відтинку. На цьому напрямку раз по раз турбували італійці, хоча й безуспішно. Для посилення 5-ї армії Бороєвіча фон Бойна цісарсько-королівський генштаб у березні перекинув з Балкан 3-ю армію Кьовеша фон Кьовешгаза. На тирольському відтинку з різномастих сил самооборони сформували 11-у армію, нею командувати призначили Віктора Данкля. Дуже скоро було доведено неспроможність італійців воювати з австріяками. Пригадаємо також, що на Італійський фронт відправляли здебільшого галичан-українців. У травні 3-я й 11-а армії виступили в Південний Тироль на Трентіно, маючи на меті прорватися у Венето. Над італійцями нависла загроза катастрофи. Однак австріяки просунулися лише на 10 км, оскільки артилерія застрягла на гірських дорогах. Данкль проіґнорував наказ рухатися далі без неї, тож наступ захлинувся. За провал його піддали жорсткій критиці в генштабі, дарма, що безпідставно, і він у червні подав у відставку.
На Східному фронті грандіозну операцію замислили росіяни. Супроти німецької армії воювати не могли, тож відігратися вирішили на слабшому. План Алєксєя Брусилова, якому в березні 1916-го підпорядковували всі війська на австро-угорському відтинку (Юго-Западный фронт), передбачав наступ силами чотирьох армій, кожна з яких мала здійснити прорив на своїй ділянці. У принципі, це було новиною у військовій справі. Подбали також про перевагу в живій силі та артилерії, хоча й непереконливу. Головний удар планувався на Ковель, важливий залізничний вузол.
Росіянам протистояли п’ять австро-угорських армій, в тому числі Südarmee, укомплектована німецькими частинами. За минулий рік вибудувано потужну, глибоко ешелоновану оборону з трьох смуг, віддалених одна від одної на 5 км і більше. Найпотужнішою була перша лінія, укріплена бетоном, дотами, багаторядними дротяними загородженнями з електричним струмом, замінована, з вовчими ямами й рогатками. Здавалося, взяти її неможливо.
4 червня після потужної артпідготовки, якою зруйновано першу лінію оборони, росіяни пішли в наступ. 8-а армія під командуванням генерала Алєксєя Каледіна, який замінив Брусилова, завдала поразки 4-й австрійській і 7 червня взяла Луцьк. На поміч останній поспішила Бузька армія Лінзінґена, з якою вони складали однойменну групу, і росіян вдалося спинити. 11-а армія Владіміра Сахарова, обмежившись Берестечком, Радивиловом і Почаєвом, була зупинена 2-ю армією генерала Бьом-Ермоллі, котра спільно з 1-ю австрійською теж становила однойменну армійську групу. 7-а армія Дмітрія Щербачова взяла 7 червня Язловець, Бучач і форсувала Стрипу, проте їй поставила заслін Південна армія генерала Ботмера. Найбільшого успіху досягла 9-а російська армія під командуванням Платона Лечицького на південному фланзі. Перемоловши 7-у армію Пфлянцер-Балтіна, вони 18 червня взяли Чернівці, далі, розвиваючи успіх, просунулися в Південну Буковину, Галичину і 30 червня захопили Коломию.
Аби взяти Ковель, Брусилов у перших числах липня поновив наступ. На посилення армії Каледіна з території Білорусі перекинули додатково 3-ю російську армію. Група Лінзінґена, штаб якої переїхав до Ковеля, змушена була відступити, проте втримала фронт по ріці Стохід, хоча й титанічними зусиллями. Відступ прикривали три бригади польських леґіонів. У триденних боях під Костюхнівкою на ріці Стир вони втратили 2 тисячі вбитими і пораненими. Проте завдання виконали, австріяки уникли оточення і облаштували позиції на підступах до Ковеля. Найбільшої слави зажила 1-а бригада під командою Юзефа Пілсудського, підтвердивши своє реноме елітного підрозділу. У липні на фронт повернувся полковник Юзеф Галлер, який прийняв командування 2-ю «Карпатською» бригадою; 3-ю бригаду в той час очолив полковник цісарсько-королівської армії Станіслав Шептицький, рідний брат митрополита Андрея.
28 липня росіяни втретє пішли в наступ. На ковельський напрямок кинули новостворену Особливу армію генерала Владіміра Безобразова. Вкупі з 8-ю й 3-ю арміями їм вдалося розгромити 4-у австрійську, однак за Стохід не просунулися. Того ж дня генерал Сахаров, завдавши поразки 1-й австрійській армії, увійшов у Броди, а генерал Щербачов взяв Монастириська. Через два дні армія Лечицького захопила Станиславів. Аби стримати росіян, німецьке командування перекидало дивізії зі Західного фронту. На підмогу Пфлянцер-Балтіну, який закріпився в Карпатах, з Італії прибула 3-я армія Кьовеша фон Кьовешгаза. Навіть з Балкан було спрямовано 15-й турецький Ґалліполійський корпус.
Єдина, хто на той час втримувала старі позиції, була Південна армія. Січові стрільці ще від травня стояли на Стрипі. Щоправда внаслідок дій Лечицького у Ботмера оголився правий фланг, однак цим довго не наважувався скористатися генерал Щербачов. Врешті 7 серпня він скомандував наступ, заволодівши Бурканівським лісом. Аби не втрапити в оточення, Ботмер наказав Гофману відступати до Бережан; тут від вересня минулого року перебував штаб Південної армії. 11 серпня німці опустили Підгаєччину. Разом з ними відступили січові стрільці.
На той час полком командував оберстлейтенант Антін Варивода, відкомандирований з австрійської армії, уродженець Південної Буковини. В ніч з 12 на 13 серпня усусуси прибули до Потутор. Тут біля села зайняв позиції ІІ курінь, південніше – 15-й турецький корпус. І курінь УСС укріпився у підошві Лисоні – пагорба на східних підступах до Бережан. Північніше облаштувався 35-й Золочівський піхотний полк ландверу. За той час підрозділи 7-ї російської армії просунулися з Монастириськ до Золотої Липи, загрожуючи Бережанам з півдня. 14 серпня з боку Підгаєць надійшов 450-й Зміївський піхотний полк під командуванням полковника Константина Копшталя зі 113-ї піхотної дивізії. Ця дивізія була укомплектована ополченцями з Харківщини, Київщини й Чернігівщини і тільки-но прибула в розпорядження 7-ї армії. Раптовим приступом росіянам вдалося відкинути оборонців Лисоні зі займаних позицій. За допомогою 81-го Моравського піхотного полку ті повернулися на місце, проте наступного дня в наступ пішов 451-й Пирятинський піхотний полк, тож поміч їм кинули 4-й Баварський запасний піхотний полк. Увечері усусусів відвели в тил, замінивши 310-м піхотним полком гонведу. Не розбираючись що й до чого, їм вліпили догану від командування корпусу. Не обійшлося без інтриг у штабі. Варивода не став в обороні довіреного йому підрозділу, навпаки, публічно жалкував, що ув’язався в те діло, і, здається, написав рапорт про відставку з поста команданта полку.
За той час підрозділи 7-ї російської армії, подолавши оборону на Золотій Липі, просувалися на Галич; їх зупинили за пів версти від залізничної станції. Паралельно 2 вересня відновилися атаки на Бережани. 450-й Зміївський полк захопив перші резервні траншеї під Лисонею і опанував сусідні висоти. Упродовж двох днів усусуси разом з 310-им гонведським і 35-им Золочівським полками намагалися повернути втрачені позиції, але безуспішно. 4 вересня на підмогу підіспів батальйон 4-го Баварського полку. За підтримки артилерії, що гатила з Бережан, вдалося досягти успіху, однак із пагорбів росіян не зіпхнули. У цих боях усусуси втратили половину особового складу.
Надалі Брусилов намагався відновити загальний наступ, проте безуспішно. Більше того, Ботмер відкинув росіян подалі від Галича. Не дали ефекту й кількаденні атаки на Лисоню й Потутори за участи 449-го Харківського, 450-го Зміївського та 452-го Кролевецького полків зі 113-ї дивізії. 29 вересня Брусилов востаннє скомандував наступ. Жодних успіхів це не дало, окрім величезних втрат. Щербачов облишив намір брати Галич, натомість вирішив вдарити на Бережани по позиціях 15-го Ґалліполійського корпусу під Потуторами – в разі успіху, звідси відкривалася пряма дорога на Львів. Росіянам вдалося проламати артилерійським вогнем оборону гонведів, проте турки вчинили шалений опір. Тут же були позиції усусусів – їм також наказали стояти до останнього вояка. Запеклий бій тривав три доби. Билися врукопаш на багнетах, у полон не брали. Правдивим героєм тієї оборони був Сень Ґорук, на той час командант ІІ куреня УСС. Поступово натиск ворога слабшав, натомість підтягнулися резервні частини. 5 жовтня Щербачов завдав останнього удару, але цим скінчилося. Хоча Потутори були втрачені, в Бережани москалі не пройшли.
Під Лисонею січові стрільці зазнали катастрофічних втрат – 1300 вояків убитими, пораненими й полоненими. Серед останніх були Василь Дідушок і Сень Ґорук. Російські втрати числили звиш 15 тисяч і переважали австро-мадяро-турецькі. У половині жовтня вцілілих півтори сотні усусусів відправили на відпочинок у Кіш, який передислокувався до Розвадова й Пісочної, що біля Миколаєва на Львівщині – пісня «Як з Бережан до кадри» написана в той час. Лисоня залишалася під контролем австрійських частин до листопада, коли штаб Південної армії переїхав до Ходорова.
Брусиловський наступ – щоправда термін цей з’явився в радянські часи – припинився через великі втрати і втому особового складу, не увінчавшись нічим. Російське командування не використало переваг і не досягло кардинального перелому у війні. Німці назвали його широкою розвідкою без сконцентрованого удару кулаком. Росіянам він коштував 500 тисяч убитих, поранених і полонених, за неофіційними даними – удвічі більше. Австро-угорські втрати становили понад 600 тисяч, німецькі – 150 тисяч відповідно. У висліді цісарсько-королівська армія суттєво послабилася і була фактично підпорядкована німецькому генштабові; наприкінці серпня його очолив Пауль фон Гінденбург. Своїм заступником той взяв Еріха Людендорфа; саме останній був ініціатором і реальним керівником військових операцій німецької армії. У вересні, у зв’язку з отриманими поразками, пішов у відставку Карл фон Пфлянцер-Балтін; у жовтні 1916-го командування 7-ю цісарсько-королівською армією перейняв Герман Кьовеш фон Кьовешгаза.
У результаті проведеної кампанії росіяни захопили більшу частину Волині й Буковини, а в Галичині просунулися на 80–120 км. Фронт стабілізувався по лінії: ріка Стохід–Киселин (тепер Локачинського району Волинської области)–Золочів–Бережани–Галич–Станиславів–Ворохта–Селетин (Путильського району Чернівецької области). На окупованій території було відновлено російське «Генерал-губернаторство областей Австро-Венгрии, занятых по праву войны». Центр його був у Тернополі, згодом переїхав до Чернівців. Тепер до нього належали лише дві губернії Тернопільська і Чернівецька, та й то урізані; до складу останньої також віддали окуповані Городенківський, Коломийський, Снятинський і Косівський повіти. Військовим генерал-губернатором призначили генерал-ад’ютанта Фьодора Трепова. Цього разу адміністративний аппарат був укомплектований професійнішим складом, аніж за Бобрінського. Окупаційний режим так само вів поміркованішу політику. Трепов дозволив відновити роботу початкових та середніх шкіл з українською мовою навчання, українських гімназій у Тернополі й Чернівцях, Тернопільської учительської семінарії.
На Західному фронті, аби відтягнути німецькі сили з-під Вердена, британці й французи 1 липня почали наступ на ріці Соммі у Пікардії. Німецькі позиції були зразково укріплені – бетон, колючий дріт, бліндажі, приховані кулеметні точки. Оскільки французи застрягли під Верденом, головний тягар ліг на британську армію, а вона суттєво поступалася французькій чи німецькій. Безперервні атаки густими лавами, що їх практикували британці, німці викошували кулеметним вогнем – від того у багатьох стрільців не витримувала психіка.
З огляду на можливості польової фортифікації, постала потреба знайти спосіб, як її проламати. 15 вересня на Соммі британці уперше в історії застосували танки. Це були майже 30-тонні махини, що рухалися зі швидкістю 6 км за годину. На поле бою випустили менше двох десятків, більшість їх там і залишилася, однак німці підхопили ідею. Загалом бої на Соммі тривали чотири з гаком місяці. Сумарні втрати були величезні, наближаючись до мільйона, для британської армії вони стали найбільшими за всю історію. Прорвати фронт не вдалося, союзники просунулися всього на 5–15 км. Однак скували німецькі сили, які втратили темп під Верденом. Учасником цих боїв був єфрейтор Адольф Гітлер, який у воював у складі Баварського резервного піхотного полку і отримав пораненння в ліве стегно і пах.
В ході Брусиловської кампанії війну Центральним державам у серпні виповіла Румунія. Російське командування було проти, але наполягали французи, обіцяючи передати їй Трансільванію. Центральні держави навпаки обіцяли румунам Бессарабію, однак попередня пропозиція приваблювала більше. У відповідь генерал Макензен на чолі багатонаціональної групи військ виступив із Болгарії в Добруджу і став на Дунаї. Инша німецька армія проривалася з території Угорщини крізь Трансільванські Карпати, аби відрізати румунів від 9-ї російської армії Лечицького. Через три місяці необачна авантюра захлинулася. Румунію окупували війська Центральних держав, а для Росії відкрився додатковий Румунський фронт.
З початком Великої війни чехи відновлюють збройні змагання – вперше після поразки у Тридцятилітній війні. Їхній вибір був очевидний і детермінований віковою конфронтацією з німцями й угорцями. Чеська діаспора в Російській імперії запевнила у цілковитій підтримці царя, тож їм у серпні 1914-го дозволили сформувати в Києві Чеську дружину (чехи називали її Гуситською), щоправда під командуванням російських офіцерів і за умови, аби третина особового складу була з росіян. 28 вересня в День святого Вацлава чехи прийняли присягу на Софіївській площі. У жовтні їх відправили на фронт у складі 3-ї російської армії. Бойове хрещення Чеська дружина здобула у листопаді 1914-го під Тарновом в Західній Галичині. Її особовий склад сягнув тисячі, з них півтора десятка бійців ідентифікували себе як словаки. Скоро до її лав дозволили приймати чехів і словаків з числа військовополонених і дезертирів з цісарсько-королівської армії. Починаючи з липня 1915-го командування чеською формацією обійняв російський полковник В’ячеслав Троянов. В січні наступного року на її базі розгорнуто Чехословацький стрілецький полк імені Яна Гуса, а в квітні 1916-го – Чехословацьку стрілецьку бригаду в складі двох полків і резервного батальйону загальним числом 3500 осіб; скоро її число перевалило за 5 тисяч. Ярослав Гашек, перебуваючи в таборі військовополонених у Самарській губернії, довідався про формування бригади і в червні 1916-го з групою добровольців прибув до Києва. Щоправда його забракували за станом здоров’я, тож поки що він розмірковував над долею Швейка в російському полоні.
Паралельно у Франції в серпні 1914-го виникла чеська рота в складі Іноземного леґіону. Згодом подібні структури виникають в італійській та сербській арміях. Політичну репрезентацію здійснювала Чехословацька національна рада у Парижі під керівництвом Томаша Масарика, колишнього професора філософії чеського університету, що постав після поділу Карлового університету в Празі. Масарикові довелося подолати тривалий шлях від космополіта до національного лідера, паралельно розвінчуючи фальшиві рукописи Вацлава Ганки. Сподіваючись створити незалежну Чехословаччину на руїнах Габсбурзької імперії і щоб заручитися підтримкою держав Антанти, Рада в лютому 1916 року оголосила про підпорядкування собі всіх чеських і словацьких добровольчих леґіонів, котрі воювали на фронтах Першої Світової війни на боці цих країн.
Подібно до чехів, поляки, що населяли Конґресувку, теж заходилися коло власного національного підрозділу в складі царської армії. Однак їм було важче, російський режим не довіряв польським ініціативам. Проте доводилося рахуватися з фактом існування леґіону Пілсудського на ворожому боці, авторитет якого стрімко зростав. Врешті у жовтні 1914-го дозволили сформувати полякам піхотний батальйон. Збірний пункт розташувався в Пулавах недалеко від Івангородської фортеці, тож за підрозділом затрималася назва Пулавський леґіон. Відразу ним заопікувався Комітет народовий польський, в якому великий вплив мала «ендеція» на чолі з Романом Дмовським. Їхня позиція полягала в тому, що головним ворогом поляків слід вважати Німеччину; у майбутньому ці діячі сподівалися на автономію під скіпетром Романових. Однак російське командування гальмувало справу, очікуваного притоку добровольців з-за кордону також не було. Попри все у січні 1915-го Пулавський леґіон числом майже 1000 вояків під командою підполковника російської армії Антоні Реута було сформовано. Росіяни трактували його як ополченську дружину, не армійську, призначену для диверсійно-розвідувальної роботи у ворожому запіллі. В такому статусі у березні підрозділ відправили на німецький фронт, приписавши до 4-ї російської армії. Прикметно, що йому не дозволили приймати в свої лави військовополонених поляків. Восени, зазнавши колосальних втрат, Пулавський леґіон, з якого лишилося заледве 150 вояків, опинився в Бобруйську. Тут у жовтні 1915-го разом з иншими ополченськими дружинами його включили до новоствореної Польської стрілецької бригади під командуванням генерала Пйотра Шимановського. Бригада лічила понад 4 тисяч вояків. Однак не всі офіцери були поляками і не всі знали польську мову. У березні 1916-го її повернули до складу 4-ї армії воювати проти німців. На короткий час Польську бригаду передали до 3-ї армії, скерувавши на поміч армії Каледіна в час Брусиловської операції – десь тоді відбувалися бої під Костюхнівкою, але скоро повернули назад.
На той час Конґресувка була очищена від росіян і поділялася на дві окупаційні зони: у Варшаві перебував німецький генерал-губернатор, у Люблині – цісарсько-королівський. Три бригади польських леґіонів, що воювали на боці Центральних держав і лічили купно 25 тисяч вояків, у вересні 1916-го об’єднали в Польський допоміжний корпус під командою Станіслава Шептицького. Однак тепер всі війська на Східному фронті північніше Буковини підпорядкувалися німецькому генштабові, а тут щодо польських перспектив мали власне уявлення. Протестуючи проти іґнорування польського ірредентизму, Пілсудський зрезиґнував із поста команданта І бригади. За ним пішло багато леґіонерів. Аби спинити цей процес і розраховуючи на мільйонну польську армію в майбутньому, австро-німецькі чинники погодилися на Акт про створення Королівства Польського 5 листопада 1916 року на землях колишньої Конґресувки. В документі йшлося про союз із Центральними державами і організацію польського війська. Це ще не була правдива незалежність, означена територія перебувала під іноземним контролем, однак на міжнародній арені з цим фактом мусили рахуватися, в тому числі держави Антанти, зокрема Росія. Також австрійські чинники пообіцяли передати полякам Галичину. Зважаючи на це, Пілсудський погодився посприяти у створенні польського війська.
На цьому тлі українські справи виглядали надто скромно. Полку УСС фактично не існувало. З числа тих, що затримали боєздатність, сформували сотню, звану Гуцульською, в числі 200 вояків, майже всуціль гуцулів, і відправили в Південну Буковину воювати з румунами. Решта залишилися в Коші. Варивода числився командувачем лише номінально. Однак при Коші від листопада минулого року діяв Вишкіл, який провадив майор Мирон Тарнавський, уродженець Радехівщини, відкомандирований з цісарсько-королівської армії. Він став фактичним командантом, його усусуси любили найбільше. В той час запроваджено нову систему німецького вишколу під керівництвом німецьких інструкторів. Остаточно формується класичний стрілецький однострій, запроєктований Осипом Куриласом із Пресової Кватири. Січові стрільці готувалися до продовження військових змагань.
На Західному фронті все залишалося без змін. В тому сенсі, що далі тривала епічна Верденська м’ясорубка. Сукупні втрати обох сторін перевалили за мільйон. Попри те, жодних територіальних здобутків не було досягнуто, французи до кінця року вийшли на ті ж позиції, що займали раніше. Однак з’явилася певність, що війну на два фронти німцям не виграти. Подібні міркування базувалися на розрахунку, простому й цинічному: хай навіть на англо-французькому боці щоразу буде гинути троє солдатів, а в німців двоє – до літа 1918 року солдати в Німеччині закінчаться.
Ще драматичніші перспективи поставали перед Австро-Угорщиною. Поступаючись мілітарно сильнішим сусідам, вона сповзала цілковито в німецький фарватер. Цісарсько-королівський генштаб перетворився на додаток до німецького командування і лише особистий авторитет Конрада фон Гьотцендорфа сяк-так імітував консенсус. Габсбурзька династія перестала бути центром консолідації еліт, австрійська ідея, уособленням якої й була династія, вже не надихала, та й сама Імперія пережила свій час. Відцентрові енергії загрожували розшматувати її тіло на клапті. Угорці щораз менше озиралися на Відень і декларували рівність з Німеччиною. Чи не найбільшого впливу на політику Імперії в час війни засяг міністр-президент Транслейтанії граф Іштван Тіса, потрафивши замінити Леопольда фон Берхтольда угорцем Іштваном Буріаном на посту міністра закордонних справ. У цій ситуації 21 листопада 1916 року найясніший цісар Франц-Йозеф помер. Ця подія означала кінець звичних маркерів старого світу, кінець старого австрійського порядку.
Похмура візія близького майбутнього була артикульована за два роки до смерти кайзера, акурат із вибухом Великої війни. Тривожні очікування гніздилися в гіперчуттєвих настроях модернізму. З початком військових дій на Східний фронт був скерований 27-річний лейтенант Ґеорґ Тракль зі Зальцбурґа, провізор польового шпиталю цісарсько-королівської армії. Недавно перед тим він видав свою першу поетичну збірку «Gedichte», звідавши, хоч на мить, літературної слави у віденських салонах. У Галичині Тракль став свідком поразки армій Бороєвіча фон Бойна і Бьом-Ермоллі у вересні 1914-го під Городком. Гнітючі враження, депресія, помножена на залежність від опію, позначили метафорику останніх його віршів. Суїцидальна спроба була причиною того, що Тракля поклали на освідчення до краківського гарнізонного шпиталю. Тут у листопаді 1914 року він її успішно повторив, заживши смертельну дозу кокаїну. Примари на бойовищі, смертні маски, холодні тіні, бліде місячне сяйво, зграї голодних вовків – ось символічний рахунок майбутніх катаклізмів, яких свідком він уже не став.
Розбитими бровами, срібними руками
Вмирущих воїв прикликає ніч.
Під тінню осіннього ясена
Стогнуть духи убієнних.
Тернисті нетрі обступають місто.
З кривавих сходів місяць пріч жене
Нажаханих жінок.
Дикі вовки увірвалися в браму.
(Ґеорґ Тракль. На Сході. Переклад Тимофія Гавриліва)
07.02.2021