У джерелознавчій та інтерпретаційній публікації «Будятинці» в січневих числах «Діла» за 1908 р.¹ Іван Франко вперше оприлюднив за наявним у нього рукописом (списком) розлогі уривки, як зазначив, з «інтересної драми, написаної ще в 1861 р., але досі нікому не відомої, крім тих кількох людей, що мали або мають копії з неї» [т. 54, с. 732]. Публікацію найцікавіших, на його думку, фрагментів спорядив власною передмовою та коментарем. Назва цієї триактової «мелодрами» (як означив її автор) – «Budziatyńce», у підзаголовку присвята: «Miłującym ruski narod Rusinom poświęca Rusin» («Люблячим руський народ русинам присвячує русин») [т. 54, с. 732].
За словами Франка, «невідомий нам автор <…> – то чоловік єще з того часу, коли руський патріотизм промовляє у щоденнім житті і в літературі польською мовою, коли під впливом українських книжок», поезії Шевченка, Федьковича, брошур Антона Кобилянського й Костя Горбаля «Slovo na slovo do Redaktora “Slova”» і «Holos na holos dlia Halyčyny» (обидві – Чернівці, 1861, надруковані чеськими літерами) «починало будитися наше національне життя і соціяльне почуття», що проявилося в «перших народовецьких публікаціях», сатиричній поемі польською мовою Остапа Левицького «Uciekiniery» («Утікачі»; Львів, 1863), перших гімназійних «громадах», таємних організаціях української молоді майже по всій Східній Галичині:
«От тоді-то, як один із перших виразних симптомів того народного розбудження, була написана отся драма, польськими і руськими віршами, але гарячим руським серцем, отся різка сатира на наші тяжкі хороби – безхарактерність та безсоромність, ренегатство та самоупідлення» [т. 54, с. 732].
До речі, силабічне польське та українське римоване віршування (переважно 14-складовим коломийковим віршем) у драмі досить вправне.
За Франковою характеристикою,
«Будятинці – се символ тих мертвих душ, не збуджених єще до людського життя, що залюбки сплять у багні. Ще не було новочасних руських хрунів, та перекинчиків, та апостатів [відступників. – Є. Н.], а вже автор отсеї мелодрами списав їх первовзори <…> немногими, але вірними рисами, змалював їх з душею і тілом внукам на науку» [т. 54, с. 733].
У першій дії, що відбувається «в руськім парафіяльнім будинку в біднім селі Заможцях» [т. 54, с. 733] і в сценах якої розмовляють по-польському два «руські» (греко-католицькі) священники – господар о. Харапчинський і його гість о. Слабодушка, а також дружина господаря (їмость), «жінка ще молода і здорова» [т. 54, с. 735], Франко в зізнаннях Харапчинського угледів «документ незрівняний тої глибини, до якої упала була колись частина нашого духовенства і загалом нашої інтелігенції» [т. 54, с. 739]. Як обурливий приклад такої аморальної поведінки Франко навів зображення «porządnego księdza» («порядного священника») Харапчинського:
«Батько презентує гостеві <…> свою 12-літню донечку як образок тої “едукації”, якої вона набралася “без кошту родичів” від księdza wikarego [священника-вікарія. – Упоряд.], очевидно, латинського, що на своїх колінах учив її співати краков’яка» [т. 54, с. 739].
Чому «співати»? Краков’як танцюють… Однак у драмі справді йдеться про те, що Стася навчилася од вікарія співати краков’яка. На прохання батька, 12-річня дівчина співає для нього й о. Слабодушки цю сороміцьку пісеньку про те, що найкраще бути коханкою «księdza polskiego» («польського священника») [т. 54, с. 740].
Назагал, за Франком, –
«перша дія мелодрами <…> з сатиричного малюнка піднялася на висоту правдивої школи підлоти, деморалізації та винародовлення й фарисейства, якій рівної не має наше письменство» [т. 54, с. 745–746; якій – виправлено за першодруком].
Тож із першої дії Франко сформулював викривальний висновок:
«Треба при вищих, впливових людях випертися своєї народности, своєї людської гідности, свого власного “я”, – от тоді зробиш кариєру. Хто так не робить, той дурень і не варт доброго слова – отсе вся суть “будятинецької” моралі» [т. 54, с. 749].
Утім, Франкове спостереження не втратило певної актуальности й сьогодні, якщо не в частині зречення своєї народности, у чому в українському суспільстві назагал немає потреби, то в частині кар’єристичної мімікрії власного «я», відмови задля суспільної вигоди від людської гідности й порядности.
У другій дії автор, за Франковим коментарем, «ведений артистичним почуттям контрасту», скомпонував «пару маленьких сценок із життя селян» [т. 54, с. 749] (українською народною мовою, галицьким діалектом). Із розмови «двох дуже старих селян», які в неділю йдуть до «занедбаної церкви» в колись багатому селі Заможцях [т. 54, с. 749], постає «бідна, наївна, панщиною та злиднями притомлена стара Русь, справді безсила і безрадна <…>» [т. 54, с. 752], а з розмов тієї самої неділі п’яних господарів, війта, церковних «старших братів», парубків і дівки перед корчмою та в корчмі у сусідньому селі Мілятині (тепер с. Новий Милятин Золочівського р-ну Львівської обл., де досі збереглася корчма з XVIII ст.) вимальовується «картина деморалізації повна» [т. 54, с. 755].
У третій дії (польською мовою) автор «веде нас до головного гнізда сеї деморалізації» – «латинських і руських ксьондзів» [т. 54, с. 755], які зібралися на гостину в домі латинського пробоща (руського «перекинчика») в Мілятині (у селі досі зберігся також Костел Воздвиження Чесного Хреста, збудований наприкінці XVIII ст.). Автор показує, як замість піклуватися про «парохіян» [т. 54, с. 752] отці дбають про власну вигоду й задоволення своєї похітливости (Франко звернув увагу, зокрема, на звабливий «дискурс»² пробоща, який залицяється до їмости – пані Харапчинської).
Франко також повідомив, що для звірки з наявною в нього копією іншу рукописну копію драми (теж із 1861 р.) йому «був ласкав вручити» «о. Стефанович» – греко-католицький священник Александер Стефанович (*1847–†1933), колишній катехит дівочої учительської семінарії у Львові, який від 1907 р. перебував на пенсії. Він був публіцистом і бібліографом, належав до народовців, став членом Української національно-демократичної партії (УНДП). На його списку автор твору польською мовою дописав: «Nie wolno drukować» («Не можна друкувати»). Франко гадав, що «заказ авторів і його авторське право давно улягли задавненню» і він публікує «посмертний твір» [т. 54, с. 733].
На Франкову публікацію відгукнувся греко-католицький священник Осип (Йосиф) Боцян (*1879–†1926), родом із Буська, який кинув жмут світла на прототипів драми «Будятинці»:
«Погляд д-ра Франка на ґенезу і предмет “мельодрами” “Будятинці” вимагає поясненя. Ся мельодрама є сатира на тих руських сьвящеників, які зі шкодою для власної чести і парохії в шістьдесятьох літах вислугувалися у латиньскому відпустовому місці Милятині. Вона є сьвідоцтвом сеї великої, цілі десятки літ триваючої акциї руського клира, особливо колишнього буського деканату, проти ґравітациї до Милятина, проти безхарактерности, материялізмови і самоупідленю тих руських сьвящеників, які стало в Милятині бували і дороблялися. Отже, Будятинці не є назва “села ідеального”, але відповідно до ціли автора перекручене слово: Милятинці – гості милятинські. Драма ся не була призначена для сцени, а курсувала лишень в відписах межи руськими сьвящениками околиці Милятина. Драматична форма добре надавалася до зображеня індивідуальности кождого домового приятеля милятиньского пароха. Отже, особи є дійсні, “історичні”, а імена очевидно поперемінювані».
Понад те, о. Боцян розкрив автора «Будятинців»:
«Автор сеї “мельодрами” ще жиє, а є ним о. сеніор Йосиф Красицький, колишній парох Дернова, тепер перебуваючий на емеритурі у о. А. Даниловича в Нестаничах коло Холоєва»³.
Інакшого характеру були відгуки, що їх умістила львівська москвофільська газета «Галичанинъ» (редактор-видавець Осип А. Марков, відповідальний редактор Іван Пелех). У ній оприлюднено два гнівні листи з провінції без зазначення конкретних адресантів. В обох листах різко засуджено і сатиру на руських священників у «Будятинцях», і Франків коментар, і газету «Діло» за цю публікацію. У першому з листів, підписаному псевдонімом Omega, дописувач обурювався:
«<...> здесь имеется дело прямо с памфлетом, написанным яким-то крайним радикалом, атеистом, целью которого было подкопати веру, честь и достоинство священнического звания. Такую цель имел в виду и издатель д-р Франко, ибо в своих примечаниях восхищается автором яко настоящим артистом, великим гением <...>».
Провінційний дописувач (якщо це не містифікація редакції) з подивом навів приклади двох висловлювань із драми, які його обурили найбільше:
• «<…> таким автором, который в уста русского священника кладёт слова: “I w bożnicy żydowskiej jabym chętnie prawił, bylem tylko ułapał, najadł się, zabawił”⁴ – может восхищаться лишь такий д-р Франко и такий “вірган” [тобто орган; зневажливий натяк на те, що ô на початку слова народовці читали як ві, наприклад у слові ôкно. – Є. Н.] “Дїло” <…>»;
• «Жёны и дочери священников представлены в том сочинении в таком тёмном светле, що прямо невозможно що-то подобное себе вообразити. <...> Вот, примера ради, русский священник говорит одному из гостей о своей дочери: “Moja Stasia krakowiakiem ubawi Waćpana, co wikary ją nauczył, wziąwszy na kolana”⁵. Ведь тут уместна ингеренция [втручання. – Є. Н.] прокуратора в защите нравственности, веры и духовного сословия!»⁶.
Очевидно, з огляду на такі ідеологічно некоректні й сороміцькі пасажі Франкову публікацію «Будятинців» не передруковано в «Зібранні творів», а подано щойно в додатковому 54-му томі (2011) [т. 54, с. 732–761; у коментарях, с. 1123–1124, відгуків на першодрук «Будятинців» не згадано].
У другому листі, за підписом Русский, дописувач глузливо нападав не лише на «вченого Франка» й «Діло» за те, що вони «сквернию марают всё русское духовенство»⁷, а й, насамперед, на катехита А. Стефановича за те, що той зберігав у себе рукопис і Франко «в “спілці”» з ним «такие жемчуги украинской литературы старается передати гласности»⁸.
Через кілька днів «Галичанинъ» опублікував виправдувального листа від А. Стефановича за підписом: О[тец] Александер Стефанович. Той уточнював, що не його рукопис причинився до оприлюднення «Будятинців», зробленого до того ж без його відома:
«<…> д-р Франко имел свою собственную рукопись, а узнавши перед двома годами, що и у мене находится подобная рукопись, просил мене тогда, щобы я позволил ему сровнити их. Я удовлетворил его желанию <…>. В публикации сей я не принимал ниякого участия <…>»⁹.
Водночас Стефанович дав своє трактування скандальним «Будятинцям», протилежне характеристикам у листах попередніх дописувачів «Галичанина»:
«Та драма <…> не только не есть нияким оскорблением для нашего клира, но, напротив, приносит его загалу честь. <…> Когда же д-р Франко опубликовал некоторые фрагменты из ней и, при недостаточном пояснении, вызвал ними в некоторых кругах несмак, постановил я сейчас в интересе правды ближе розследити генезу той драмы и дати ей ответное освещение»¹⁰.
З цією метою Стефанович звернувся «за информациями к некоторым священникам-ветеранам (оо. Красицкому из Дернова, Дорошу из Ракобойт и другим), которыи жили в милятинских сторонах и о деле хорошо знали». На свої листи він отримав бажані відписи, а о. Дорош навіть надіслав йому «новую рукопись» драми. За словами Стефановича, з їхніх листів виявнюється, що «та сатира возникла в 1861 г. на локальном тле милятинских отпустов». Стефанович підтвердив авторство Красицького:
«Автором её <…>, як утверждает о. Боцян <…> и указывает опиния в бужском деканате, – о. Красицкий из Дернова, а во всяком случае написал ю священник необыкновенной интелигенции и горячого сердца для своего народа»¹¹.
Важливо, що Стефанович розкрив обставини й причини появи сатири:
«<…> некоторыи священники в окрестности Милятина пренебрегали тогда своими обязанностями в своих приходах около народа и церкви, а спешили для мамоны по неделям и праздникам в латинский Милятин. То тяжко болело и огорчало тогдашних наших священников, которыи приходили уже в то время к национальному сознанию и к почувствию необходимости труда для своего родного народа и церкви. А когда представления на соборчиках и приказы консистории не производили на тех собратей успеха, принялся один из интелигентнейших кондеканальных [кондеканальний – з того самого деканату. – Є. Н.] за средство сатиры и наклеймил немилосердным способом всю погань такого их поведения и самоунижения»¹².
Однак, на відміну від Франка, який сприймав сатиричне зображення у «Будятинцях» буквально, як віддзеркалення аморальної поведінки латинських і руських священників та їмости й доньки, Стефанович пояснював вражаючі з погляду етики висловлювання дійових осіб драми художньою гіперболізацією, до якої дотепно вдався вигадливий автор з метою створення якомога сильнішого сатиричного ефекту. Таку думку Стефанович підтверджував зізнанням самого Красицького в тому, що він зумисне вклав у вуста персонажів шокуючі самовикривальні «одкровення»:
«Розумеется, що приведенныи в сатире эпизоды не следует брати буквально, будто они имели в самом деле место, напр[имер] циничныи розговоры оо. Харапчинского и Слабодушки или поведение дочки и жены. В представлении дела была – як удачно говорит в своём письме о. Красицкий – “порядочная доза гиперболы, ибо иначе сатира не была бы сатирою, но просто выговором с таким самым успехом, як консисторскии выговоры”. И вот та сатира, росходясь в численных отписях по целой окрестности, имела (як пишет о. Красицкий) “знаменитый успех, ибо русскии приверженцы милятинского костёла вздерживались ити туда на зароботки”»¹³.
Отже, автор дошкульної сатири, поширюваної у списках, мав прагматичну виховну мету: присоромити руських священників і змусити їх перестати ходити на відпуст до костелу й латинського пробоща в Милятині, а натомість заопікуватися греко-католицькою паствою у довколишніх церквах. Як видно зі спогаду о. Красицького, свою мету він осягнув. На підставі цього Стефанович підсумував:
«Из сего правдивого освещения дела выходит, що относительная драма была написана человеком найлучшей воли и в найлучшей тенденции, щобы опамятати заблудшии единицы и повернути их на правый путь. Из той точки зрения даёт та драма своему автору, як и загалу тогдашнего клира, весьма хорошее свидетельство»¹⁴.
Саме тому Стефанович, за його поясненням, не знищив, а зберіг рукопис «Будятинців» у своїй домашній бібліотеці (як зберігав багато інших рукописів). На його переконання, «давныи манускрипты, касающиися общественной жизни, принадлежат истории, и ниякий интелигентный человек не станет их уничтожати, хотя бы в них и содержались некоторыи нам неприятныи места»¹⁵.
Дивно, що Франко, сам митець слова та й часто сатирик, сприйняв кричущі з погляду загальнолюдської моралі висловлювання дійових осіб драми (о. Харапчинського та його доньки Стасі) за чисту правду, ледь чи не за відверті цинічно-хвалькуваті зізнання їхніх прототипів у своїх думках і вчинках, а не як художню гіперболу.
Прийнявши трактування «Будятинців», яке дав Стефанович, редакція «Галичанина» додала після його листа свій стислий тенденційний коментар з випадом проти Франка (за підписом: Ред.):
«Из того заявления о. Стефановича выходит, що д-р Франко не выдержал, щобы и в нынешнем случае “не переехатись” по русском духовенстве, хотя в действительности прекрасно знал, що нет к тому причины»¹⁶.
Насправді, як видається, Франко не знав тих обставин появи сатиричної драми «Будятинці», що їх виявив о. Стефанович уже після публікації скандального твору, а тому дав йому надто загальну характеристику, а його автора пов’язував із позацерковними народовськими колами. Зі згадки Стефановича видно, що Франко отримав од нього список «Будятинців» іще два роки тому, тобто десь наприкінці 1905-го або на початку 1906-го. Не відомо, чому не опублікував цієї драми раніше, – чи бракувало часу, чи вагався, розуміючи скандальний характер надто вже нещадної, доти не знаної, сатири на священників та їхні родини початку 1860-х років?
***
Хто ж такий цей зухвалий автор «Будятинців» – о. Йосиф Красицький?
Народився він 1828 р. в селі Гриневі (тепер Львівського р-ну Львівської обл.) у родині пароха о. Томи. Закінчив Львівську духовну семінарію, одружився (дружина померла 1889 р.), був висвячений 1854 р. Працював адміністратором сільських парохій: у 1854–1855 рр. – у Заболотівцях (тепер Стрийського р-ну Львівської обл.), а в 1855–1860 рр. – у Дернові. Там-таки був довголітнім парохом (у 1860–1903 рр.), після чого як священник на емеритурі (пенсії) жив у Нестаничах¹⁷.
Отже, вкрай знущальну сатиру на добре знаний йому сільський клир о. Красицький написав у досить молодому 33-річному віці, коли людина ще буває сповнена бунтарських поривів. Вочевидь статус пароха не давав йому змоги опублікувати викривальну драму навіть під псевдонімом, бо вона поширювалася у списках і місцеві священники знали, хто її автор.
У зрілому віці, мавши років під сорок і за п’ятдесят, Йосиф Красицький провадив активну громадсько-політичну діяльність. Обирався послом (депутатом) до Галицького крайового сейму 3, 4 і 5-го скликань (1867–1869, 1870–1876, 1877–1882) від IV курії округу Буськ – Кам’янка Струмилова (тепер м. Кам’янка-Бузька Львівського р-ну Львівської обл.) – Олесько. З нагоди виборів москвофільський часопис «Слово до громад. Простолюдний додаток до “Слова”», що виходив за редакцією Богдана Дідицького в 1869–1870 рр., умістив звернення о. Красицького «До честних виборців округа виборчого: Буск – Каменка – Олеско». Входив до посольського Руського клубу. Проте належав не до народовців, а до москвофілів. Був членом москвофільського Общества ім. М. Качковського. 1869 року о. Красицький та інший галицький москвофіл – о. Іван Наумович зажадали від маршала сейму князя Лева Сапіги права прочитати текст посольської присяги руською мовою, але їм відмовлено. Обирався також послом до віденської Державної Ради (1873–1879). Зарекомендував себе як один з найактивніших руських послів¹⁸.
Олександер Барвінський згадував, як на вічі перед виборами до австрійського парламенту, що відбулося 26 лютого 1891 р. в Камінці Струмиловій, у залі повітової ради, після його «кандидатської промови» «москвофільські крикуни» під проводом «о. Красицького з Дернова» та його зятя о. Даниловича з Нестанич намагалися «викликати заколот і розбити віче, однак безуспішно». Мало того, о. Красицький, «опираючись на статі “Червоної Руси” [львівської москвофільської газети “Червоная Русь”. – Є. Н.], вмовляв у кандидата, начеб він в “Правді” писав, що “унія неспособна для русского народа, только штунда”, хоча опісля признався, що не читав статі дотичної в “Правді”»¹⁹.
Як бачимо, Йосиф Красицький мав завзятий, запальний характер і був схильний маніпулювати фактами, тенденційно спотворюючи їх для осягнення певної суспільної мети. Це й виявилося раніше в його драмі «Budziatyńce», де він у вуста греко-католицького священника вклав зізнання про те, буцім то́му байдуже, в якій конфесійній божниці правити, аби лиш мати вигоду, а в уста 12-річної попадянки – сороміцький «краков’як».
На виборах 1891 р. Красицький обстоював кандидатуру москвофіла, правника Юліяна Геровського, проте переміг по сільському округу Броди – Камінка Струмилова таки народовець О. Барвінський²⁰. Не допомогло й оскарження обрання Барвінського, з яким Й. Красицький звернувся до молодочеського посла Державної Ради у Відні Едварда Ґреґра²¹.
Раніше, майже за 16 років до публікації «Будятинців», уже перетнулися життєві шляхи Франка й о. Йосифа Красицького.
У Львові 2 лютого 1892 р. у великій залі «Народного Дому», що перебував під управою москвофілів, відбулося скликане комітетом їхнього товариства «Русская Рада» так зване всенародне віче, спрямоване проти народовської політики «нової ери» (угоди з австрійсько-польською владою з метою примноження культурно-освітніх і наукових здобутків галицьких українців). Народовці (світські та духовні) солідарно проігнорували віче, і не тому, що москвофіли їх не запросили, а тому, що, шануючи власну гідність, не могли долучитися до москвофільського заходу. Зате у вічі взяли участь окремі репрезентанти радикалів, також украй негативно налаштованих до «нової ери»²². У протиборстві з «новоерівцями» радикали ситуативно пробували діяти спільно з москвофілами. Щоправда, «антиновоерівські» мотиви були в них різними: москвофіли, налаштовані антиукраїнськи та антипольськи, орієнтувалися на царську імперію та ідентифікацію з російською нацією, а радикали, поборюючи польську шляхту та римо- і греко-католицьких клерикалів, обстоювали союз із польською демократичною та соціалістичною лівицею, селянством і робітництвом.
Віче було досить масовим – на ньому зібралося, за інформацією «Діла», понад дві тисячі людей – переважно селяни, а також «маломіщани» і священники, відомі на провінції москвофільськими переконаннями (здебільшого старші покоління; з молодих долучилося не більше двадцяти); інтелігенції було дуже мало. Відкрив віче короткою промовою голова «Русской Рады» Богдан Дідицький. Політичний реферат виголосив москвофіл д-p Адольф Добрянський²³.
У вічі брали участь радикал Франко й москвофіл Йосиф Красицький, які зголосилися виступити в дискусії. Власне, о. Йосиф і розпочав обговорення доповіді А. Добрянського, про що народовське «Діло» подало таку звістку:
«Першим бесідником з-поміж вічевиків був о. К р а с и ц к і й з Дернова. Ceй сивоволосий священик виголосив свою бесіду в тій ціли, щоби оклеветати пос[ла] Барвіньского і роз’ярити віче против него, а вибрав собі до того дві дороги: згадав про вибори і відчитав поодинокі слова з читанок, уложених Барвіньским для ґімназій. Промову зачав з патосом: “Господа! Благословлю Русь і вас, що зійшли-стеся на се віче. Годжуся з рефератом Добрянського, і то не лиш зі змістом єго, але з каждим поодиноким словом. Але де ж ти, руска молодежи? Мені тебе жаль, що виховали тебе на блудну дорогу. [“Сини о. Красицкого ходили до рускої ґімназії. – Прим. Ред.”; йдеться про українську гімназію. – Є. Н.]. А виховав тебе Барвіньскій”. – Тут зачав бесідник відчитувати повиривані слова з читанок Барвіньского, але не викликав великого ефекту, лиш деякі священики підпомагали єму глумитись. – “А того Барвіньского, – говорив дальше бесїдник, – вибрав мій повіт. А кілько то неправди було при тих виборах!” – і для ілюстрації накликує о. Красицкій виборців з Козлова, Стрептова, а одному селянинови з Дідилова [тепер села Львівського р-ну. – Є. Н.] каже розповідати свої пригоди виборчі. Селянин розповів, але годі було добре порозуміти все з єго бесіди. – І наше святе староруске письмо тисячлітне вже стало предметом “посягательства” українофілів, бо хотять завести фонетику, котрою так виховають молодіж, що не буде розуміти ні св. Євангелія, ні Св. Письма. “Де ж она буде глядати свого утішенія?” – “разві в комуні, разві в нігілізмі, разві в цареубійстві?” Треба нам запротестувати против “коверканія” язика і против зневаги реліґії – і, розумієсь, сам в имени того народа протестує»²⁴.
Від радикалів до участи в обговоренні політичного реферату записалися Іван Франко, репортер газети «Kurjer Lwowski», і В’ячеслав Будзиновський. Москвофіли надали їм слово наприкінці дискусії над рефератом А. Добрянського. Парох Успенської (Волоської) церкви у Львові, один із провідників москвофілів, крилошанин Теофіль Павликів (*1821–†1905), який головував на вічі, уже хотів закрити дискусію, але йому нагадали про зголошених радикалів. Однак Франко «зрікся голосу» на користь Будзиновського, який промовляв від імени групи віденських радикалів. Вічевики зустріли його окриками, гамором і вимогами «не допустити радикала до голосу», проте після втручання москвофіла з Відня Володимира Дудикевича (*1861–†1922), який виступив «в обороні вольности слова», президія та учасники віча таки дозволили Будзиновському звернутися до них. Одначе коли той після гострих випадів проти народовських проводирів почав зачитувати політичну програму віденських радикалів, комісар поліції зажадав од президії позбавити його слова, і Будзиновському «відібрано голос <…>, a навіть формально [його] стягнено з трибуни»²⁵.
Про це «всенародне віче», скликане буцімто для злуки всіх трьох «руських партій» (москвофілів, радикалів і народовців) в одну «народну» партію і проведене за участю близько «2000 селян, незначного числа священників-москвофілів і деяких радикалів»²⁶, спом’янув у спогадах О. Барвінський, зауваживши, що «о. Йосиф Красицький з Дернова звернувся з напастями» проти нього, наводячи уривки з його «Читанки для висших ґімназій», і «закінчив тим, що “не боїться о народ, а лишь о золотую молодіж, которую учит Барвінський”» (хоча на той час останній як посол Державної Ради одержав відпустку від шкільних обов’язків)²⁷. Згадав Барвінський і те, що через докори організаторам за деморалізацію селянства викинуто з зали вчителя-народовця Дмитра Дмитерка, а В. Будзиновського, на користь якого «зрікся голосу І. Франко», що, на думку Барвінського, «мав промовляти, мабуть, від ґрупи львівських радикалів», москвофіли слухали «так довго, як побивав народовців, та відтак перебили дальшу промову і стягнули з трибуни»²⁸.
У дальших спогадах Барвінський зазначив, що на виборах до Державної Ради в березні 1897 р. по Брідсько-Каменецькому (Бродівсько-Камінківському) округу його знову обрали послом²⁹, незважаючи на те, що проти його кандидатури спільно агітували вже опозиційні народовці та москвофіли, які мали на Брідщині «визначного проводиря» о. Йосифа Красицького³⁰.
У стислій інформації про віче 2 лютого 1892 р., надрукованій у газеті «Kurjer Lwowski», Франко не згадав ні промови о. Красицького, ні інциденту з виступом В. Будзиновського, а обмежився повідомленням, що «при кожній резолюції брали голос чимало промовців». Зате в полеміці з «Ділом» Франко зауважив, буцім учасників налічувалося близько чотирьох тисяч, тобто майже вдвічі більше, ніж сповіщало «Діло», а це неправдоподібно багато навіть на велику залу, передпокій, сіни й сходи «Народного Дому» (щоправда, для переконливости Франко зауважив, що юрби селян, які не змогли вміститись у будинку, блукали містом, але хто міг їх порахувати?). Схоже, перебільшив Франко й частку селян серед вічевиків – начебто аж ⁹/₁₀, притому з різних куточків Галичини, хоча й визнав, що були «в значній кількості священники», а світської інтелігенції зібралося лише трохи. Лейтмотивом тенденційного допису Франка стала критика народовської політики «нової ери»³¹.
Розлоге аналітичне повідомлення про віче вмістив радикальний двотижневик «Народ», видавцем і головним редактором якого був Михайло Павлик, а відповідальним редактором – Франко. Допис під назвою «Москвофільске віче у Львові» опублікований під рубрикою «Політика краєва і загранична» без підпису³², так його й зареєстрував бібліограф Петро Баб’як – без зазначення авторства³³. У бібліографічних покажчиках Франкових публікацій цей допис не значиться, хоча його автором (або співавтором, з М. Павликом) він цілком міг бути. В кожному разі, з допису видно, що інформацію про Франкову участь у вічі подав сам Франко або безпосередньо з його слів її переповів Павлик. До того ж у цьому допису впадає в око таке саме перебільшення кількости учасників віча вдвічі, притому також у полеміці з «Ділом»³⁴, що й у Франковому повідомленні в газеті «Kurjer Lwowski». Хоча «духовної та світскої інтелігенції було досить, та вона губилася серед натовпу селян»³⁵.
У хронікальній статті «Москвофільске віче у Львові», якою орган Русько-української радикальної партії (РУРП) «Народ» чітко декларував окремішню позицію радикалів, одмежовуючи їх і від москвофілів, і від народовців («українофілів»), а особливо від «народовців-новоеристів», роз’яснено, що радикали ухвалили не брати участи в москвофільському вічі від своєї партії, але дозволили її поодиноким членам «виступати в і д с в о є ї о с о б и з промовами на вічу, коли би їм се видалось потрібним»³⁶. Важливо, що в допису розкрито Франкове сприйняття (зрозуміло, з його слів, якщо не ним самим написане) промови Красицького, риторика якої, власне, і вплинула на Франкове рішення відмовитися од виступу. За словами оглядача, на вічі, яке тривало без перерви від 9-ї ранку до 6-ї вечора, «зовсім зрозумілою» з погляду його антиугодівського та антинародовського спрямування
«була промова о. Красіцкого з Дернова, що промовляв зараз після Добрянского. Він сів на старого, здавна випробованого дерев’яного коника – арлекінади, і, забуваючи діпломатію Добрянских та Павликових, чкурнув на поле критики язикової, предкладаючи вічу до осуду виривки з читанки Барвінского, виривки з ріжних авторів, пообкусувані, поперекручувані (в роді “пічколупати”, що викликало цілу бурю фарисейского обуреня). О[тець] Красіцкий перший надав вічу єго властивий характер; від єго промови воно перестало бути хоч яко-тако поважним збором політичним, і на него можна було махнути рукою.
Слухаючи промови дра Добрянского, два члени нашої партії – д[обродії] Будзиновский і Франко – записалися було до голосу. Сей остатній хотів в своїм власнім імени доповнити промову дра Добрянского, пояснити програму радикальної партії і висказати в кінці своє зачудуванє, як се воно так, що віче хоче ніби робити згоду між партіями, а комітет, устроюючий єго, не порозумівся попередно з жадною партією, не запросив сюди ті сторони, між котрими мала би бути роблена згода? Задля сего він і хотів при кінци відмовити вічу характеру всенародности і вказати на властивий спосіб робленя компромісів політичних. Та, правду кажучи, вже при резолюціях дра Добрянского, а особливо при промові о. Красіцкого єму відійшла охота промовляти. Тож коли провідник віча завізвав записаних до голосу радикалів, щоби тілько один із них промовляв, і коли надто д. Будзиновский заявив, що він має мандат промовляти від віденьскої групи радикалів і має навіть писану резолюцію до прочитаня, то д. Франко зрікся голосу на користь д. Будзиновского»³⁷.
Видно, Франко відчув гнітливу атмосферу цього начебто «всенародного», а насправді тенденційного москвофільського віча й не бажав марно надриватися на зібранні «нечестивих». А проте згодом, у квітні 1905 р., він написав вірш «Блаженний муж, що йде на суд неправих…» (наступний рядок: «І там за правду голос свій підносить»), у якому полемізував із першим біблійним псалмом, вислів з якого: «Блаженъ мужъ, иже не идеть на совѣтъ нечестивыхъ» – обрав за епіграф [т. 3, с. 148–149]³⁸.
Отже, Франко й Красицький зустрілися принаймні раз у житті – на велелюдному вічі, де бачилися й чули один одного: письменник слухав промову о. Йосифа, а той, імовірно, чув спершу Франкове зголошення до президії віча, а потім – його зречення від наданого слова.
За повідомленням газети «Діло», прокураторія в Золочеві навесні 1893 р. «обжалувала» (звинуватила) о. Іосифа (так!) Красицького, пароха з Дернова, та кількох його парохіян у «злочині публічного насильства» (силували підписати петицію до цісаря проти запровадження у школах фонетичного правопису, що його обстоювали народовці) та в переступі закону (скликали в Дернові для підписування петиції збори, не повідомивши про це попередньо політичну владу). За дорученням прокураторії повітовий суд заслухав селян, а 1 квітня 1893 р. – о. Красицького. «Обжалованє» (звинувачення) у злочині прокураторія відкинула, а щодо переступу закону відбулася «карна розправа» у повітовому суді в Камінці Струмиловій, ад’юнкт засудив о. Красицького на кару сплати 30 злотих ринських або шість днів арешту, а п’ятьох селян – на три дні арешту кожного. Всі засуджені прийняли засуд³⁹.
Помер о. Йосиф Красицький 8 грудня 1908 р. в Нестаничах.
Сатирична драма «Будятинці» Йосифа Красицького, яку так високо оцінили Франко і Стефанович, заслуговує на її повне видання і прихильну згадку в історіях української літератури як цікава й характеристична пам’ятка з часів галицького літературного та й загалом національного відродження початку 1860-х років. Щоправда, для видання «Будятинців» іще треба розшукати бодай один зі списків цілої драми. Наразі відомо, що в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України зберігається копія Франкової публікації «Будятинці», переписана з «Діла», як зазначено в її опису, «рукою Ф. Дудка і невідомою рукою» (Ф. 3. Од. зб. 2998). Імовірно, йдеться про українського письменника і журналіста Федора Дудка (*1885–†1962), який у 1922–1939 рр. жив у Львові та працював у бібліотеці НТШ⁴⁰. У цьому ж опису неточно вказано прізвище автора «Будятинців»: «публікація мелодрами Йосифа Крашевського».
_____________________________
¹ Франко І. Будятинцї / Д-р Іван Франко // Дїло. 1908. № 12. 18/5.І. С. 1; № 13. 20/7.І. С. 1; № 15. 22/9.І. С. 1–2.
² Це слово вжите польською мовою («dyskurs») у фразі Харапчинського про пробоща («On z mą żoną w pokoiku jakiś dyskurs wiedzie» – «Він з моєю жінкою в кімнаті веде якийсь дискурс») та українською – у Франковому коментарі [т. 54, с. 758, 759, 761].
³ Боцян О. В справі «Будятинців» // Дїло. 1908. № 17. 24/11.І. С. 3. Дернів – тепер село Львівського р-ну Львівської обл.; Нестаничі – тепер село Червоноградського р-ну тієї ж области; Холоїв – тепер с. Вузлове того-таки району.
⁴ Харапчинський до Слабодушки: «І в божниці жидівській я б залюбки правив, / Аби тільки нахапався, наївся, забавився» [т. 54, с. 737, 738–739].
⁵ Харапчинський до Слабодушки: «Моя Стася краков’яком потішить вас, пане, / Що вікарій її навчив, взявши на коліна» [т. 54, с. 738, 739].
⁶ Напасть п. Франка въ «Дїл-ѣ» на русское духовенство // Галичанинъ. 1908. № 16. 19.І/1.ІІ. С. 1.
⁷ Там само. С. 2.
⁸ Там само.
⁹ Будятинцы-милятинцы // Галичанинъ. 1908. № 20. 24.І/6.ІІ. С. 2–3.
¹⁰ Там само. С. 3.
¹¹ Там само.
¹² Там само.
¹³ Там само.
¹⁴ Там само.
¹⁵ Там само.
¹⁶ Там само.
¹⁷ Блажейовський Д. Історичний шематизм Львівської архієпархії (1832–1944). Львів; Київ, 2004. Т. 2: Духовенство і Релігійні Згромадження С. 222.
¹⁸ Чорновол Ігор. 199 депутатів Галицького сейму. Львів, 2010. С. 11, 106, 108, 144.
¹⁹ Барвінський Олександер. Спомини з мого життя. Нью-Йорк ; Київ : Видавничий Дім «Стилос», 2010. Том другий. Частини третя та четверта / [упор. Альбіна Шацька ; коментар Богдана Янишина]. С. 269. Замість Нестанич помилково відчитано й надруковано Нестолич (так само й у «Географічному покажчику»: Там само. С. 1111). Далі у спогадах ідеться про «горстку дернівців і нестаничців з о[тцями] Красицьким і Даниловичем» (Там само. С. 270).
²⁰ Там само.
²¹ Там само. С. 303–304.
²² У Львовѣ дня 30 н. ст. сѣчня 1892 // Дѣло. 1892. Ч. 14. 18/30.І. С. 1; Те саме // URL. Дата звернення: 10.10.2010; Такъ зване «всенародне» вѣче… // Дѣло. 1892. Ч. 16. 21.І/2.ІІ. С. 2; Такъ зване «всенародноє» вѣче… // Дѣло. 1892. Ч. 17. 22.І/3.ІІ. С. 1; Те саме // URL. Дата звернення: 10.10.2010.
²³ У Львовѣ дня 2 н. ст. лютого 1892 // Дѣло. 1892. Ч. 16. 21.І/2.ІІ. С. 1; URL. Дата звернення: 10.10.2010; Такъ зване «всенародноє» вѣче… // Дѣло. 1892. Ч. 17. 22.І/3.ІІ. С. 1–2; По такъ званôмъ «всенароднôмъ» вѣчу // Дѣло. 1892. Ч. 18. 23.І/4.ІІ. С. 1; Те саме // URL. Дата звернення: 10.10.2010.
²⁴ Так зване «всенародноє» вѣче // Дѣло. 1892. Ч. 18. 23.І/4.ІІ. С. 1; Те саме // URL. Дата звернення: 10.10.2010.
²⁵ Там само. С. 1–2.
²⁶ Барвінський Олександер. Спомини з мого життя. Том другий. Частини третя та четверта. С. 434–435.
²⁷ Там само. С. 436. О. Барвінський покликався на москвофільську брошуру: Всенародное вѣче во Львовѣ, отбывшееся дня 21 января (2 февраля) 1892 р. Накладомъ общества «Русская рада». Львовъ : Типографія Ставроп[игійского] института. С. 29–30. Треба мати на увазі, що О. Барвінський писав спогади, використовуючи значною мірою хронікальні матеріали газет «Діло» й «Руслан», зокрема, власні публікації в цих часописах.
²⁸ Барвінський Олександер. Спомини з мого життя. Том другий. Частини третя та четверта. С. 435.
²⁹ Барвінський Олександер. Спомини з мого життя. Київ : Поліграфічний центр «Фоліант», 2018. Том четвертий. Частина шоста / [упорядкув., коментар Альбіни Шацької]. С. 504–505.
³⁰ Там само. С. 488–490.
³¹ [Franko I.]. Wiec ruski // Kurjer Lwowski. 1892. Nr. 35. 4 lutego. S. 5. Авторство: Іван Франко: Бібліографія творів: 1874–1964 / Склав М. О. Мороз. Київ: Наукова думка, 1966. С. 252, № 2916.
³² Москвофільске віче у Львові // Народ. 1892. № 4. 15.ІІ. С. 49–54.
³³ «Народ» 1890–1895 : Систематичний покажчик змісту журналу / Уклад. П. Г. Баб’як. Львів : Вид-во Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника, 1970. С. 26.
³⁴ Москвофільске віче у Львові. С. 50.
³⁵ Там само.
³⁶ Там само. С. 51.
³⁷ Там само. С. 51.
³⁸ Див.: Нахлік Є. Віражі Франкового духу : Світогляд. Ідеологія. Література. Київ : Наукова думка, 2019. С. 148–149.
³⁹ О. Іосифа Красицкого… // Дѣло. 1893. Ч. 102. 10/22.V. С. 3; Те саме // URL. Дата звернення: 10.10.2010.
⁴⁰ Доценко Р. І., Мукомела О. Т. Дудко Федір Степанович // Енциклопедія сучасної України. Київ : 2008. Т. 8. С. 311.
21.10.2020