Література – мова – освіта – преса

В ДІАЛОЗІ ІВАНА ЛИЧКА З ІВАНОМ ФРАНКОМ

Про Івана Дмитровича Личка, українського прозаїка, драматурга, публіциста, літературного і театрального критика, перекладача, відомо небагато.

Народився 1882 р., в 1902–1907 рр. навчався у Лісовому інституті в Петербурзі, де здобув професію лісового інженера, агронома. У листі до Івана Франка з Петербурга (здогадно, в грудні ст. ст. 1902 р.) писав про себе:

«Студент, син козака полтавського, котрий заробляє з першіх клясів середньої школи сам, щоб мати змогу докінчити освіту. Свідомим українцем зробивсь завдяки Є. Х. Чикаленкові, у котрого я завжди літом живу і котрого лічу своїм “духовним батьком”…»¹.

На початку січня 1907 р. за участь у студентських заворушеннях Личко на кілька місяців був ув’язнений у петербурзькій тюрмі «Хрести». Київська газета «Рада» в числі за 17 березня подала від власного кореспондента таку інформацію:

«Арештований у Петербурзі з початку січня д. Личко, колишній співробітник “Вільної України”, зараз перебуває в “Крестах”. Не одержуючи до останніх днів повідомлення від адміністрації, за що його держать, д. Личко почав голодувати. Тільки після чотирьох днів голодування він був сповіщений, що вже місяць, як його справу віддано на розгляд міністра внутрішніх справ. Однак через що його арештовано, д. Личко не знає і досі»².

Звільненого з ув’язнення Личка відправили на адміністративне заслання в Херсонську губернію. Від 1908 р. редагував катеринодарську газету «Кубанский Курьер», у якій пропагував українську літературу, театр, зокрема опублікував власні переклади російською мовою кількох оповідань В. Винниченка. 1912 року повернувся до Петербурга. Під час Першої світової війни служив прапорщиком у 19-му піхотному Костромському полку російської армії. Улітку 1915-го потрапив до австрійського полону. Після війни жив у Відні. Наприкінці 1920-х повернувся до Ленінграда, 1933-го був репресований, загинув у Соловецьких таборах 1937 р.

Писав українською та російською мовами. Автор публіцистичних і літературознавчих статей, рецензій, оповідань, п’єси «В руїнах» (1907) та інших творів. Друкувався в журналах «Літературно-науковий Вістник» (1903–1904, 1909), «Вільна Україна», «Українська Хата», «Южные Записки», газетах «Рада», «Кубанский Курьер», альманаху «Терновий вінок» (Київ, 1908), збірнику «Літературний річник українських і польських авторів» (Київ, 1909) та інших виданнях³. У газеті «Отклики Кавказа» (Армавір, 1909. № 1) оприлюднено його оповідання українською мовою «Як кохались»⁴.

Раннє листування.

Відкриття нового таланту – Володимира Винниченка

У поле нашого зацікавлення Іван Личко потрапив як кореспондент Івана Франка – у фонді останнього в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України збереглося 15 листів од Личка. Франкові відписи були, але невідомі. З огляду на їхнє листування та взаємні літературно-критичні відгуки у пресі у «Франківській енциклопедії» буде окрема стаття про Івана Личка.

У листах до Франка (1902–1914 рр.) Личко обговорював питання розвитку української літератури, літературної критики, преси, освіти рідною мовою, національно-культурного поступу українського народу в умовах російсько-імперської дискримінації, порушував проблему української автономії. Вів мову також про свої твори, статті й рецензії, що їх надсилав до «Літературно-наукового Вістника» та інших видань. Ці листи дають змогу розкрити нові грані в життєвих позиціях, поглядах і творчості Івана Личка.

У листі (здогадно, восени 1902 р.), звертаючись «Шановний Добродію!»⁵ і надсилаючи «свою рецензію і “Божевільного”» (якийсь твір, у «Літературно-науковому Вістнику» не опубліковано), Личко висловив намір «подавати до “Віснику” ріжні рецензії та звістки з Петербургу», де «завше» мешкає. Також повідомляв про себе:

«Тепер я у Києві, але швидко їду знову до Петербургу. Рецензію пораяв мені послати Є. Х. Чикаленко до “Вісника”, бо “Киев[ская] Старин[а]” не друкує на твори, що містилися нею».

Як видно із зазначеної в листі зворотної адреси («Петербург, Лесной институт. Студенту И. Личко»)⁶, на той час він уже став студентом Лісового інституту. Очевидно, це була рецензія на публікацію в «Киевской Старине» (1902. Т. 78. № 7/8) оповідання «Сила і краса» Володимира Винниченка (пізніша назва: «Краса і сила»). Рецензія, а властиво, стаття-рецензія під назвою «Талан чи випадковість?» (слово «талан» автор уживав у значенні «талант») з’явилася в «Літературно-науковому Вістнику» наступного року в лютневій книжці. Уже на самому початку Личко наголосив на незвичайній літературній появі:

«Наша белєтристична література збагатилася за останні місяці новою повістю “Сила і краса” і вкупі новим письменником д. Винниченком. Чимось новим, сьвіжим і оріґінальним віє від “Сили і краси” <…>. Правда, “Сила і краса” не суцільний, закінчений твір, а декілька картин дійсности, талановито змальованих яскравими, виразними фарбами, правдивих своєю реальністю»⁷.

Завдяки цій докладній рецензії Личко, за характеристикою Віктора Чумаченка, став «першим критиком першого оповідання В. Винниченка, прозорливо вгадав майбутній масштаб таланту письменника»⁸. У статті-рецензії Личко згадав Франка:

«Зміст “Сили і краси” – се життя т. зв. “жуліків” (злодіїв) і “гулящих дівчат”, життя, до якого талан Максима Горкого силою власної оріґінальности, мов ланцюгом, прикував увагу росийського суспільства».

Зокрема, «по стежці, протоптаній Горким», пішов «новомодний Леонід Андреєв». «Тою самою стежкою прямує й д. Винниченко в українській літературі, хоч і не перший (Франко, Грінченко, Левенко)»⁹ (Левенко – псевдонім прозаїка Володимира Леонтовича). До слова, такі асоціальні типи з девіантною поведінкою Франко зображав раніше від Горького (повість «На дні. Суспільно-психологічна студія», 1880; незавершена поема «Сяся», 1882, на основі якої створено прозову драматичну мініатюру «Чи вдуріла? Сцена», 1904; оповідання «Між добрими людьми», 1890; повість «Dla ogniska domowego», 1892, інші твори).

Визнавши, що «Сила і краса» – «се твір далеко не звичайної руки», Личко в передостанньому абзаці статті-рецензії закинув Винниченкові, що

«декуди <…> виявляється у нього брак артизму, брак почутя тих меж, поза якими реальне робиться багнистим і не відповідає чистим завданням штуки»¹⁰.

До цього місця Франко додав посторінкову примітку, в якій зауважив:

«Друкуючи отсю розвідочку шановного українця [за тогочасною етнонімікою, йдеться про наддніпрянського українця. – Є. Н., О. Н.], ми чинимо се з обов’язку редакційної об’єктивности, хоча нам особисто здається, що міркування д. Личка щодо обсягу й завдання “чистої штуки” не зовсім вірні, та й його оцінка повісти д. Винниченка, а спеціально і хиб вимагає значних поправок. Друкуючи рівночасно нове оповідання д. Винниченка, прислане ще торік до ред. “Л. Н. Вістника” [оповідання “Народний діяч”: Літературно-науковий Вістник. 1903. Т. 21. Кн. 2. – Є. Н., О. Н.], ми бажаємо отсею статейкою звернути на нього увагу Читачів, а рівночасно дати й самим Читачам змогу виробити собі відповідь на питання, поставлене д. Личком при кінці його статті»¹¹.

Свою статтю Личко закінчив запитанням та очікуванням на нього відповіді:

«Талан у д. Винниченка чи його “Сила і краса” – випадковість? Ми чекаємо нових творів для одповіди на се питання»¹².

Мабуть, саме Личко своєю акцентованою статтею-рецензією привернув Франкову увагу до Винниченкового дебюту, і за рік Франко у статті «Старе й нове в сучасній українській літературі» (Літературно-науковий Вістник. 1904. Т. 25. Кн. 2) в унісон із Личком, розвиваючи його літературно-критичне відкриття нового письменника, відзначив:

«Один тільки Винниченко в остатніх двох роках піднявся відразу на видне становище і подав великі надії своїм незвичайно многостороннім, дужим талантом та знанням життя. Коли доля поталанить сьому молодому і повному сили письменникові дійти до повного розвою, то можемо надіятися з нього справді великої прикраси нашої літератури» [«Покажчик купюр», с. 181].

У листі до Франка, надісланому з Петербурга, ймовірно, в грудні ст. ст. 1902 р. (його зацитовано на початку нашої статті), Личко, звертаючись «Вельми Шановний Добродію!», радів, «що обізвались», дякував «за “увагу” на мою рецензію» (певно, мав на оці листовну звістку про написану заувагу-примітку до рецензії на «Силу і красу» Винниченка). Сподобав собі Франкову думку – «взяти на обробленя» Любов Яновську, але прохав надіслати йому її публікації або вказати їх джерела. Виправдовувався, що «після Різдва» почне «складати іспити до 1 квітня, і, звичайно, часу буде дуже мало». Надсилав «дві замітки» до бібліографічного відділу «Літературно-наукового Вістника». Насамкінець вітав «з Новим роком». Підписався: «Щирий серцем до Вас Іван Личко»¹³.

2 лютого ст. ст. 1903 р. надіслав Франкові «невеличку статтю до “Вісника”» (звертався: «Високоповажний добродію!»). Шкодував, що тепер не має часу «докладніще розробити се питання» (освіти рідною українською мовою), бо складає іспити, але мав намір повернутися до нього:

«Нехай [тоді], коли д[обродійка] Алчевська обізветься, а обізваться вона повинна, бо я знаю, що “Вісник” вона читає і сама є українка. Навіть щира»¹⁴.

Цю статтю – під назвою «Із народньої лектури» – Франко вмістив щойно у вересневому числі за 1903 р. У ній Личко полемізував зі статтею відомої харківської педагогині та публіцистки, родом із Борзни, Христини Данилівни Алчевської¹⁵ «Чтение шведских и норвежских писателей в деревне и в городе», оприлюдненою в петербурзькому журналі «Русское Богатство» (1903. № 1). Доводив, що твори шведських і норвезьких письменників залишилися незрозумілими «для української аудиторії» тому, що Алчевська читала їх слухачам із народу в російських перекладах. Натомість наполягав, що «починати вчитися» має «українець по-українськи», висував гасло «освіта і розвій народу на рідній мові» і ставив на порядок денний

«пекучу справу – освіти і національної свідомости для українського народу, для якого освіта і національна свідомість – синоніми!»¹⁶.

Цей вислів: «Для українського народу освіта і національна свідомість – синоніми!» – звучить як афоризм та імператив, актуальний і сьогодні.

У цьому ж листі Личко запитував, чи одержав Франко його листа «з двома замітками»: про статтю Івана Стешенка (українського письменника, літературознавця та громадського діяча) і часопис «Знамя» (ретроградну й антисемітську газету, що виходила в Петербурзі від 1902 р.); прохав написати, скільки буде коштувати пересилка книжки «Літературно-наукового Вістника» до Петербурга й у яких числах надсилати дописи до бібліографічного відділу, щоб вони вчасно доходили й були надруковані в найближчих числах журналу. Повідомляв, що «вчора повернувся з Києва», де дізнався від Сергія Єфремова, що про Яновську пише «кіянин», так що йому «нема чого братись»; інформував, що «на сих днях будуть у Львові» Євген Чикаленко і Єфремов; висловив сподівання: «<…> може, восени і я побуваю у Львові»¹⁷.

У замітці, опублікованій під назвою «Ukrainica по росийських часописях» у лютневій книжці «Літературно-наукового Вістника» за 1903 р. (Т. 21. Кн. 2. С. 141; підпис: І. Л.)¹⁸, Личко стисло відгукнувся на статтю І. Стешенка «Новейшая украинская поэзия», уміщену торік у 12-му (грудневому) числі петербурзького місячника «Научное Обозрение». Стешенкова стаття, як з подивом зазначив Личко щодо її заголовку, насправді була «критичним оглядом» не найновішої української поезії, а першого тому антології «Вік (1798–1898)», виданого під назвою «Українська поезія від Котляревського до останніх часів» (Київ, 1902). Личко відзначив, що «на підставі тих авторів, яких найкращі твори складають “Вік”, д. Стешенко скрізь підкреслює оріґінальність і самостійність української поезиї». За характеристичним спостереженням Личка, дійшовши до 1870-х років, оглядач

«зупинився досить довго на двох фіґурах яко поетах – Франкови і Старицькому. Попередні думки, його погляд на Франка підкуплюють власною тверезістю і сьвідчать подекуди про літературний смак».

Личко зацитував кілька вельми похвальних висловів Стешенка про Старицького, зокрема визнання його за «найбільшу фіґуру української поезиї 70-х років». Водночас зауважив, що «стаття д. Стешенка дуже вже традиційно-патріотично-українська» і «зробилася» навіть «піснею “хвалебною”».

У листі з Петербурга від 29 грудня (здогадно, 1903 р.) Личко, звертаючись «Шановний Докторе!», вітав Франка та його родину з Новим роком. Зазначив, що «тільки що кінчив писати “Слово”» й надсилає його для «Літературно-наукового Вістника». Пояснював, що «українці петербурзькі складають свято, на котре запросять і Миколу Віталевича» (Лисенка), і що на прохання Олександра Русова «написати для “кантати”» він (Личко) склав це «Слово», але гадає, що «для музики воно не підхоже»¹⁹ (у грудні 1903 р. відзначали 35-річний ювілей творчої діяльности композитора). На сторінках листа – автограф вірша Личка «До Кобзаря України М. В. Лисенка (Слово в 35-літній ювілей його музичної діяльности)» з редакторськими виправленнями Франка²⁰ (опубліковано в березневій книжці «Літературно-наукового Вістника» за 1904 р.).

У тому ж листі Личко інформував, що «сими днями» закінчить для цього журналу «критичну статтю про Левенка», у зв’язку з чим переконував Франка, що «Старе й нове» (повість, 1900) та «Абду-Хезіс» («історична фантазія» «Абдул-Газіс», 1903) –

«се зворот у пісьменстві Левенка, і <…> він вартий того, щоб сказати про його, бо наша література завдяки традіції, що йде від перших його творів, занадто вже ігнорує його. 10 літ пісьменства, а ми про Левенка тілько й чули 3 стрічки від проф. Колеси, котрий їх сказав знов-таки на підставі перших творів»²¹.

Йдеться про стислу загальну характеристику «оповідань з житя люду» і «повісти з житя інтеліґенциї» «Пани й люди» В. Левенка, разом із творами В. Чайченка (Бориса Грінченка), Михайла Коцюбинського і М. Школиченка (Мусія Кононенка), у трьох абзацах оглядової статті Олександра Колесси «Столітє обновленої українсько-руської літератури» (1898)²².

Завершив Личко листа турботою про Франкове здоров’я:

«<...> бажаю швидче прогнати свою хворобу з очей, бо вона, мабуть, більше нещастя для “нас”, ніж для Вас особисто»²³.

На той час Франко хворів на запалення слизової оболонки очей.

Листування в умовах революції 1905–1907 рр.

У недатованому листі з Петербурга (написаному в січні 1905 р., як видно з наступних листів, у яких згадується повість «Sic transit gloria mundi»), Личко надіслав Франкові (звертався «Вельми Шановний Докторе!») свою «повість» (назви в листі не зазначено) і прохав відповісти, чи буде вона прийнята для «Літературно-наукового Вістника»: «Се моя перша праця. Від неї залежить: чи кинути зовсім писати, чи зробити по змозі щось для літератури»²⁴.

У числі одеського літературного тижневика «Южные Записки» за 27 лютого ст. ст. 1905 р., приуроченому до Дня пам’яті Тараса Шевченка, з портретом поета на титульній сторінці (помер 26 лютого ст. ст.), опубліковано полемічно-публіцистичну статтю Личка «В защиту малорусской культуры»²⁵. Етнонім «малорусский», зрозуміло, не авторський, а традиційно обов’язковий у російській пресі до революції 1905 р. Проте в умовах революції, початок якій поклала так звана Кривава неділя 9 (22) січня 1905 р. в Петербурзі, етнонімічний слововжиток став вільнішим, і в самій статті автор використовував топонім «Украина», етноніми «украинцы», «украинский».

В обороні української культури Личко полемізував з імперськими «борзописцами» часописів «Новое Время», «Гражданин», «Петербургский Дневник Театрала», «Витебские Губернские Ведомости» – «наивными гробокопателями украинскому театру, языку, народности», зокрема «дегенерирующими ренегатами с окончанием на “ко”»²⁶, і обстоював «жизнеспособность украинского языка», «пригодность его для создания чисто литературных произведений»²⁷. У статті двічі згадано Франка як національного письменника. Перший раз – у зв’язку з тим, що письменники відроджуваних національностей змушені працювати на різних, навіть фізичних, роботах, аби заробити на шматок хліба:

«<…> работа для “хлеба насущного” непосредственно <…> – доля всех выдающихся людей возрождающихся национальностей, это и доля наших украинских писателей в России, вынужденных отдавать свежесть мозга для “чёрствого куска хлеба”, а измученной физически душе дать отдых в процессе творчества, необходимом украинскому народу, чтобы он мог быть народом, а не существом низших степеней зоологической классификации».

І далі Личко назвав конкретні прізвища літераторів тих національностей, що відроджувалися:

«Это доля Гарибальди, Ф. Гря, Ф. Ляпира, Арне Гарборга, это доля – Шевченка, Драгоманова, И. Франка, Гринченка, это – доля украинских возродителей»²⁸.

Можливо, розмірковуючи про вимушену роботу майстрів слова для «хліба насущного», Личко вдався до алюзії на Франкову «[Промову на 25-літньому ювілеї]» (Літературно-науковий Вістник. 1898. Т. 4. Кн. 11), у якій письменник говорив про усвідомлення обов’язку працювати для вирішення пекучих проблем своєї нації:

«<…> двадцять і п’ять літ я був тим пекарем, що пече хліб для щоденного вжитку. <…> я дбав про те, щоб відповісти потребам хвилі і заспокоїти злобу дня» [т. 31, с. 308].

А далі Личко, протестуючи проти шовіністичного звуженого трактування української мови та літератури, обмеженого допуску їх для вжитку в Російській імперії, риторично запитував:

«Неужели те многочисленные томы лингвистических, исторических, этнографических, природных и т. д. исследований Науковим Товариством імені Шевченка – этой “украинской академией наук” – праздная забава “украинофилов”, как думаете вы?.. Неужели <…> вся новейшая художественная литература, журналы, газеты с именами И. Франка, В. Стефаныка, Кобылянской, Грушевского и прочих в Галиции и единственно, хотя далеко не наравне с русской, “допускаемая” беллетристическая украинская литература в России <…> – неужели всё это для того, чтобы “поговорить со сцены на малороссийском наречии”? <…>»²⁹.

У листі до Франка з Петербурга (здогадно, навесні 1905 р.), звертаючись «Високоповажний Докторе!», Личко надіслав для «Літературно-наукового Вістника» якусь «замітку з резолюцією», «непереведеною» за браком часу, бо, як виправдовувався, працює над відповіддю на листа «д. Іконнікова» до редакції «Южных Записок» з приводу публікації в тижневику статті «В защиту малорусской культуры». Тішився, що стаття «викликала цікавість очевидячки», бо він «одібрав 8 листів; 7 дякують, а 8^й лається. Так, отже, сьому останньому і мушу одповідати»³⁰.

У числі «Южных Записок» за 26 червня 1905 р. оприлюднено обидва матеріали – листа Алексея Іконнікова під редакційною назвою «О малорусской культуре» і нову полемічно-публіцистичну статтю Личка «“List der Vernunft” [“Лукавство розуму”. – Є. Н., О. Н.]. (Ответ г. Иконникову)»³¹. Правдоподібно, автор листа – Алексей Дмитрієвич Іконніков (*1878–†1952), маляр, аквареліст, педагог, який мав у Херсоні художню майстерню і був активним членом тамтешнього «Общества любителей изящных искусств», яке діяло в 1887–1917 рр.³² Одеса тоді належала до Херсонської губернії, тож одеські «Южные Записки» поширювано й у Херсоні, де Іконніков мав змогу з ними ознайомитися.

А. Іконніков заперечував, що «“украинцы”» становлять «особую нацию», бо, мовляв, не володіють «самостоятельным языком», не мають «психических особенностей», відмінних од великоросів, і «национального самосознания». Водночас він висловився за скасування дискримінаційного Емського акту 1876 р., яким обмежено вживання «украинского слова», бо гадав, що таке скасування, навпаки, «усилит ассимиляцию “украинцев” с русским населением», «покажет всю безрезультатность украинофильских стараний воздвигнуть небывалую до сих пор “украинскую” культуру». Свій великодержавний шовінізм російський дописувач виявив, урешті, й у тому місці, де застеріг, що якби Личко «взвесил политическое значение “украинского” обособления, то несомненно он был бы гораздо осторожнее в выводах».

У розлогій статті-відповіді Личко звинуватив Іконнікова в тому, що він силкується «путём “List der Vernunft’а”, путём “лукавства разума”»³³ вселити в українців відчуття безперспективности їхніх національних змагань. На противагу цьому Личко обстоював «украинское национальное возрождение», «борьбу сознательных украинцев» «за право украинского народа быть тем, чем он есть, – быть украинским, а не русским»³⁴, переконував, що «сознательные украинцы» усвідомлюють «нравственную ответственность за судьбу нации, их зовёт на борьбу освободительная история и наука <…>»³⁵. При цьому виокремлював духово-культурні, гуманітарні вартощі як найважливіший чинник націєтворення:

«Литература, религия, творчество народа, поэзия, миф, проблески религиозного сознания – вот первые провозвестники национальности. Органом творческих усилий народа служит свободный орган духа – язык»³⁶.

Усупереч дискримінаційним актам царизму та переслідуванням українських письменників, за словами Личка, «творческий гений украинского народа создал даже в этих умственных тисках свою глубоко оригинальную литературу»³⁷. На підтвердження цього автор статті-відповіді поставив перед собою завдання

«показать читателю то положительное, самобытное и живое украинской литературы, которое даёт ей право на свободное развитие и выражение духа своей нации»³⁸.

Тож Личко подав огляд нової української літератури – її «первой триады» (Котляревський, Петро Гулак-Артемовський, Квітка), «второй триады»³⁹ (Шевченко, Куліш, Костомаров), їхніх наступників Марка Вовчка, Нечуя-Левицького, Панаса Мирного. А з іменами Старицького, Кропивницького, Карпенка-Карого (Тобілевича) він пов’язував «возрождение украинской драматической литературы и театра»⁴⁰.

За статтею «Южнорусская литература», яка, очевидно, слугувала йому одним із джерел для огляду (поряд із літературно-критичними публікаціями Куліша, Костомарова, Миколи Петрова), Личко зацитував Франкову характеристику прози Нечуя-Левицького та драматургії Карпенка-Карого⁴¹. Відзначив, що попри царську заборону публікувати переклади українською мовою

«многочисленные переводы из Шекспира, Байрона, Шиллера, Гете, Гейне, Данте, восточных, сирийских и др. поэтов Старицким, Гринченко, Грабовским, Франко, Крымским, Самийленком и др. обогатили украинскую литературу <…>»⁴².

Про Бориса Грінченка та Франка ще додав:

«На литературно-научно-беллетристической деятельности Гринченка и Франко мы останавливаться не будем; их имена достаточно известны далеко за пределами Украйны»⁴³.

Натомість зупинився на «молодых литературных свежих и бодрых дарованиях»⁴⁴ – Левенку (В. Леонтовичу), Коцюбинському, Стефанику, Винниченку.

Насамкінець захищався од імперського закиду Іконнікова, наче він не зважає на «политическое значение “украинского” обособления». Цей закид – власне, публічний політичний донос – міг загрожувати йому кримінальним переслідуванням, тому Личко обурювався:

«При чём тут политическое обособление? Сказали ли мы хоть одно слово об этом именно обособлении? Можно ли вывести это <…> из содержания нашей статьи <…>? <…> Мы говорили всё время о необходимости культурного развития украинского народа на основах самобытности, национальности!..»⁴⁵

У тому ж листі до Франка, написаному навесні 1905 р., Личко зазначив, що у відповіді Іконнікову зачіпає «і ту політичну форму, яка тепер бажанно була б для України»⁴⁶. У самій статті, відкидаючи звинувачення неасимільованій частині українського народу в «политическом обособлении», «сепаратизме», чим лякали царизм великодержавні публіцисти, Личко принагідно мовив про українське бажання «союза на федеративных началах»⁴⁷. Щодо цієї проблеми, яку актуалізувала революція 1905 р., хотів почути Франкову думку, завдяки чому, як висловив сподівання у листі, сам «певніще став би на шлях, яким ми повинні зараз йти до осягнення автономії якоїсь»; гадав, що з цього питання «тепер підніметься широка полеміка»⁴⁸. Можливо, цей лист став одним із поштовхів Франкові до написання згодом статті «Свобода і автономія» (Літературно-науковий Вістник. 1907. Т. 37. Кн. 2). До ідеї, мети і практичної реалізації завдання політичної та державної самостійности України ідеологічна думка наших діячів (на зламі ХІХ–ХХ ст., на початку та врешті наприкінці ХХ ст.) ішла поступово, зважаючи на історичні умови, ситуативні обставини та можливості.

У тому-таки листі Личко інформував Франка, що «Гражданин» «і Вас та Грушівського зачепив» (ішлося про Михайла Грушевського). На доказ цього вислав Франкові цей номер петербурзької політичної та літературної газети, яку редактор-видавець, письменник і публіцист князь Владимир Мещерський зробив рупором російського монархізму та шовінізму. Запитував, чи Франко отримав його повість «Sic transit gloria mundi», яку він надіслав до «Літературно-наукового Вістника» ще в січні⁴⁹.

У листі до редакції цього журналу від 26 червня 1905 р. (біля дати рукою Личка «26/VI» є помітка іншим почерком, правдоподібно, Франка: «905») Личко з Петербурга також прохав повідомити, чи одержано його рукопис «з повістю “Sic transit gloria mundi”», надісланий ще в січні (здогадно, 1905 р.). Зазначив, що «писав д. Франкові, щоб <…> сповістили: буде друкуватись чи ні», але відпису не одержав. Якщо повість не друкуватиметься, то готовий був вислати гроші на пересилку рукопису йому до Петербурга⁵⁰.

Личко редагував перші два числа «політично-літературно-наукового місячника» «Вільна Україна», що виходив у Петербурзі революційного 1906 р. і вживав, як підкреслено в редакційній «Увазі до читачів», «правопис, що найбільше підходить до української мови, – так звану кулішівку»⁵¹ (нагадаймо, що галицькі українські видання друковано на той час желехівкою). Як редактор, Личко надіслав Франкові (звертався: «Вельмишановний Докторе!») запрошення до участи в щойно заснованому журналі (на сторінці вгорі помітка олівцем «1906», хоча, можливо, листа написано в грудні 1905 р.). Зазначив, що Франкове ім’я найбільше може сприяти успіхові молодого часопису серед передплатників, тому прохав достачити якусь свою статтю або оповідання, притому «якомога швидче одповісти», щоб «ми мали змогу поставити Вас у першому числі»⁵². Перші два числа «Вільної України» за січень – лютий 1906 р. вийшли однією книжкою в лютому. Франко в цьому журналі не публікувався. Отримавши відпис Франка, який його не задовольнив, Личко свого листа з Петербурга, написаного, мабуть, теж у грудні 1905 р., хоча на сторінці вгорі також є помітка олівцем «1906», після звертання «Високоповажний учителю і старший товаришу!» почав з репліки:

«Сумно нам зробилось, коли прочитали Ваш лист. Не будемо з Вами сперечатись прінципіяльно. Найкращою одповідю буде те перше число “Вільної України”, що я Вам дішлю. Гадаю, що, одержавши його, Ви надалі допоможете нам»⁵³.

У переліку осіб, які «згодились поки що писати» для журналу⁵⁴, Франкового прізвища немає. Певно, між редакцією «Вільної України», яка мала соціал-демократичне спрямування (його підтримував також Личко)⁵⁵, і тогочасним Франком, який бачив обмеженість і хиби соціал-демократії, виявилися засадничі ідеологічні розходження. Показово, що в «Огляді української літератури за 1906 рік» (Рада. 1907. № 8. 11.І; № 11. 14.І; № 12. 16.І; № 24. 30.І; № 44. 22.ІІ) Франко, простежуючи й оцінюючи зміст усіх виданих шістьох номерів (у чотирьох випусках) «Вільної України», критично зауважив, що в редакційному оголошенні про вихід часопису було заявлено, що

«метою журналу не мало бути ані національне освідомлення українського пролетаріяту, ані його загальне підвищення освітнє й духове, а тільки його підготовання до соціялізму, а попереду усього – до розбудження класової свідомости» [т. 54, с. 697].

Франкове незадоволення було викликане тим, що

«журнал виступив одразу як орган тісно партійний і надто призначений для самого українського пролетаріяту, і це згори мусило зменшити зацікавлення до нього у всіх тих, хто не признавав себе партійним товаришем редакції і бачив перед українською пресою ще й инші задачі, як підготовування українського пролетаріяту до соціялізму» [т. 54, с. 698].

На Франкове переконання, «укр[аїнські] соціял-демократи» хибували тим, що «не уявляли собі гаразд цього національного характеру, не відчули того, що вони ж наперед українці, а потім соціял-демократи <…>» [т. 54, с. 704].

Щоправда, за редакторства Личка (на перших двох числах зазначено: «Редактор-видавець А. Шабленко», «Редактор Ів. Личко») журнал зобов’язувався не лише нести «українському суспільству» «принціпи наукового соціалізму», а й «виступати проти державного централізму і за федеративну автономію нашого Краю» (тобто України) і «вимагати повного і вільного культурно-національного розвою всього українського народу»⁵⁶. Проте від третього, березневого, числа (його, як і числа 4-те і спарене 5–6-те, редагував сам Антон Шабленко) редакція задекларувала суто соціал-демократичний «напрямок», заявивши, що «наш журнал стає виразником інтересів робітничої кляси» і «всі питання сучасної дійсности <…> буде освітлювати ідеольогією цієї кляси»⁵⁷.

Мабуть, давні соціал-демократичні погляди Личка спричинилися до того, що згодом (наприкінці 1920-х) він необачно переїхав з еміграції до радянського Ленінграда, де раніше навчався і працював.

Варто згадати, що на самому початку першого числа «Вільної України» Личко вмістив поему Лесі Українки «Одно слово. (Оповідання старого якута)» (1906. № 1/2), яку 1904 року цензура вилучила з альманаху «З потоку життя» (Херсон, 1905), упорядкованого М. Коцюбинським і М. Чернявським⁵⁸. Згодом цю поему, написану неримованим п’ятистопним ямбом, Личко переклав прозою російською мовою («Одно слово. Рассказ старого якута») і надрукував у катеринодарській газеті «Кубанский Курьер» (1909. № 130), бувши її редактором. Переклад передруковано в ілюстрованому додатку до газети «Киевские Вести» – «Киевская Искра» (1909. № 33. 30.VII). Отримавши першу книжку «Вільної України» з опублікованою поемою, Леся Українка, чиє літературне ім’я зазначено в книжці серед тих, хто згодився писати для нового часопису, в листі до Ольги Косач (сестри) і Михайла Кривинюка від 4 (17) лютого 1906 р. схвально відгукнулася про те, що «з’явився вже “товстий” укр[аїнський] журнал по сей бік історичної прірви, та ще й с[оціал]-де[мократичний]»⁵⁹. Таким чином, Франко й Леся Українка по-різному поставилися до соціал-демократичної партійности «Вільної України».

У тому ж листі, написаному орієнтовно в грудні 1905 р., Личко повідомляв Франка, що обходив багатьох антикварів за потрібною йому книжкою Владимира Сахарова «Эсхатологические сочинения и сказания в древнерусской письменности и влияние их на народные духовные стихи» (Тула, 1879), але її ніде немає. Обіцяв пошукати ще «у деяких букіністів та знаємих тутешніх професорів та письменників», а також у Петербурзькій Академії наук. Дуже прохав прислати йому «“граматику українську”, коли вона зложена». Сповіщав про революційні події:

«У нас тут робиться страшне. З 6–7 годин вечора столичні вулиці пустують. Виходячи з хати, не можеш бути певним, що вернешся живим. У Москві зараз повстанє. Сьогодні до 1000 убито з боку революціонерів. На вулицях палять з гармат. Що буде, що нас чекає?»⁶⁰

У листі від 12 січня 1906 р. з Петербурга (на бланку «Редакция Вільної України») Личко, звертаючись «Високошановний Іване Василевичу!» (так!), повідомляв, що про книжку Сахарова, про яку «давно вже писав», «запитував декого з тутешніх лінгвістів та істориків, але ніхто з них не має її». Казав Костянтинові Арабажину, «і він обіцяв спитати у своїх знайомих». Личко знову прохав переслати йому «оповідання» «Sic transit gloria mundi». Просив переказати Володимирові Гнатюку, що його листа з проханням умістити оголошення про «Літературно-науковий Вістник» одержав і вже дав оповістку до першого числа «Вільної України», яке «вийде 23–25 старого ст. сього місяця»⁶¹. Оголошення про передплату «Літературно-наукового Вістника» вміщено на третій сторінці обкладинки спареного першого-другого числа «Вільної України».

А тимчасом у згаданому «Огляді української літератури за 1906 рік» Франко, простежуючи публікації в журналі «Вільна Україна», критично оцінив уміщене в ньому оповідання Личка:

«Ось, прим[іром], перша книжка “Вільної України” подала оповідання д. Ів. Личка “Чорний ворон”. Здається, все тут єсть, і талант, хоч ще мало розвинутий, і симпатична тенденція, та все-таки оповіданнячко робить вражіння чогось зовсім шаблонового, нахапаного з книжок, із готових взірців, а не обсервованого в житті» [т. 54, с. 706–707].

У поштовій картці (дата на петербурзькому поштовому штемпелі: 5.7.06, ст. ст.; на львівському: 20.7.06, н. ст.) Личко, звертаючись «Вельмишановний Д-ре!», дякував «за звістку» й повідомляв про інцидент, що трапився з ним:

«Лежу зараз у лікарні. Мене стріляв один добродій. Була операція, але кулю не витягли, – сидить у потилиці. День через 10 випишусь. З “Sic transit” зробіть так, як Ви хтіли: надрукуйте уривкі.

Про Левенка стаття готова, і коли встану, надішлю».

Прохав вибачити, що листа «так надряпав» – бо писав «лежачи»⁶².

Рання недатована повість Личка «Sic transit gloria mundi», надіслана до «Літературно-наукового Вістника», залишилася неопублікованою, її рукопис зберігається у фонді Франка в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка⁶³. Статті Личка про Левенка (Вол. Леонтовича) покажчик «Літературно-наукового Вістника» не реєструє⁶⁴.

У листі до Франка (здогадно, в серпні н. ст. 1907 р.), звертаючись «Високоповажний Д-ре!», Личко дякував «за одповідь в справі моєї драми», яка «одіслана до проф. Грушівського» (Михайла Грушевського) і яку Франко мав незабаром одержати. Прохав прочитати її, «коли буде змога», а тим часом «найняти когось» (гроші надішле), щоб переписав і переслав йому «відміну [сцену. – Є. Н., О. Н.], що одбувається на могилі Шевченка», бо вона потрібна йому для другого тому «Розваги». Пояснював, що чернетки не зберіг, бо має «погану звичку – писати одразу»⁶⁵. В «українському декламаторі» «Розвага» (Київ, 1908) творів Личка не публіковано. Надісланої драми в «Літературно-науковому Вістнику» також не надруковано. У постскриптумі Личко додав: «Цими днями маємо звернутись до Вас з проханням в справі видавництва “Дзвін” <…>»⁶⁶ (покликався на замітку про його заснування в 161-му числі газети «Рада» – за 17 липня ст. ст. 1907 р.⁶⁷).

Видавництво «Дзвін» заснували в Києві у липні 1907 р. Винниченко, Личко і журналіст Прокіп Понятенко⁶⁸.

Личків задум літературно-критичних нарисів.

Полеміка навколо п’єси «Щаблі життя» В. Винниченка

Щирим і довірливим є довгий лист Личка, надісланий (здогадно, в березні 1908 р.) з Херсонської губернії (прохав відписати на чуже прізвище в Миколаєві). На ту пору Личко, перебуваючи на адміністративному засланні, опинився на характерному роздоріжжі, на якому опинявся, либонь, не один український письменник у Російській імперії, тому питав поради у Франка (звертався: «Глибокошановний Докторе!»):

«В життю людини <…> бувають часи, коли вона рішає: чим їй бути, куди їй нести свої сили?.. Якраз я ці самі часи переживаю. Недавня тюрма, сучасна висилка, тяжкі матеріальні й моральні умови мого життя etc. etc… Все це ставить передо мною гостре й неминуче питання: куди йти?.. Стелиться два шляхи: віддатись цілком россійській літературі, що зробити не так важко для мене, що 2–3 останніх роки заробляв і жив з неї, і заробляв дуже добре, виступаючи в українській чисто діллітанським способом. Чи понести свої скромні сили в українську, але понести всі цілком, аби не бути в ній лише діллітантом?..»⁶⁹

Розуміючи, що може вразити Франка такими міркуваннями, виправдовувався:

«Сама постановка таких питань може Вас обурити. Та що робити, шановний докторе, коли життя їх діктує. Настав момент для українства у всіх його галузях, коли ми, українці, мусимо перестати бути діллітантами, коли хочемо лічитись [тобто вважатись. – Є. Н., О. Н.] “українцями”. А перестати можна зараз діллітанствувати лише тоді, коли є можливість і матеріяльна, і моральна. Першу ми усунемо. Проти неї поки що безсилі боротись, але з другою – не вмію Вам сказати: можемо чи ні?..»⁷⁰

Що мав на увазі під «моральною можливістю» (треба гадати: духовою)? Налаштованість на поборення дилетантизму, на підвищення фахового рівня, загалом – на непохитну рішучість працювати на ниві української культури? Певно, так.

Далі Личко виклав свої погляди на становище української преси:

«Вам трохи відома моя ідеологія і способи її провадження в життя… Також відомо, що зараз “ЛНВ” – єдина часопись на Україні, часопись більш-менш байдужа до партіальности [тобто партійности. – Є. Н., О. Н.]. Правда, нам, бездомникам, удалось випустити одне число “Дзвона”, але друге зможемо лише тоді, коли повернуться гроші за перше…»⁷¹.

Перше – і єдине – число збірника «Дзвін» вийшло заходами однойменного київського видавництва у грудні 1907 р.⁷² Примірник зберігається у Франковій бібліотеці в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка (№ 3774). Далі в листі Личко бідкався, що для видавання збірника бракує не лише коштів, а й українських літераторів належного рівня, до того ж на перешкоді стають царська цензура і жандармські переслідування:

«Людину, яка хоче говорити до читача регулярно, а не раз на рік, це не може задовольнити. В такому становищі якраз зараз і я… Крім того, бачиш, яка страшенна потреба в робітниках на ниві українського слова й умілости… Бачиш, що дещо можеш сказати… І не маєш змоги без того, щоб не насилувать свою душу, свою натуру… Одбуваючи адміністратівну кару, на яку мене засуджено після тюрми, в селі Херсонщини, переживаючи страшенні моральні муки завдяки тому, що позбавлено мене змоги говорити правду хоч тим сірим і темним дядькам, серед яких живу, я сів за сістематичну роботу для українських часописів…»⁷³

Тож Личко обговорював свою дальшу співпрацю з «Літературно-науковим Вістником»:

«Оце перші наслідки праці посилаю Вам. Я почуваю, що праця писана не в тонах “ЛНВ”… Але наскільки ці “тони” здадуться Вам чужими “ЛНВ”? <…> Коли друкування в “ЛНВ” вимагатиме од мене зректись не основної думки й дорогої мені ідеї – я згоден поступитись формою… Словами різкими…»⁷⁴.

Щодо надісланої статті, означеної в листі лише буквами «Щ. ж.» (ішлося про п’єсу «Щаблі життя» Винниченка, опубліковану в збірнику «Дзвін»), пояснював:

«Тут я хочу бути самим собою… Та однобічна критика, що досі з’являлась в українській прессі, не всих задовольнити може. Я в данім разі виразник одної частини (правда, невеликої) українського суспільства. Вона не може зараз озватись ніяк лише за браком “літературного органа”. Я довго вагавсь: послати свою статтю (розуміється, не в такому виді) в россійський журнал “Образование” чи віддати до Вас… Зупинивсь на останньому… Даю охоче Вам право викидати комусь образливі поодинокі слова, фрази. Але дайте змогу і нам озватись!»

Рівень своєї літературної критики Личко оцінював тверезо й розсудливо, але обстоював її доцільність:

«Я знаю, дорогий докторе, що в моїх критичних оцінках небагато того, що повинно бути в працях і студіях фахового критика, нема навіть того, що я можу сказати при ліпших обставинах, ніж ті, у яких я мушу працювати без бібліотеки, без можливости наводити справки etc. etc… Але я певен в одному, що навіть така критика зараз потрібна українському читачеві»⁷⁵.

Тому надсилав «початок праці», сподіваючись докінчити те, про що розмірковував у «“передмові” до нарисів». Якби вона не побачила світла денного, готовий був навіть сказати собі: «<…> значить, прощай українська література, принаймні аж доти, поки й ми розживемось, спроможемось на “свою хату”!..» Під «своєю хатою» (алюзія до Шевченкового вислову в посланні «І мертвим, і живим…»: «В своїй хаті своя й правда, | І сила, і воля») мав на оці, певно, власний часопис, про який мріяв. Однак статті Личка (про Винниченкові «Щаблі життя») у «Літературно-науковому Вістнику» не надруковано.

Щодо того, як Личко ставився до Франка, показовим є таке зізнання в листі:

«Звертаюсь же до Вас лише через те, що, не дивлячись на наші ріжні позіції, вважаю Вас єдиною людиною, з якою можу говорити одверто, прохати поради, як її проха учень у вчителя»⁷⁶.

У листі від 2 квітня (здогадно, 1908 р.) з Херсонщини (датовано: «с. Олівки Херсон. пов. 2/IV») Личко, звертаючись «Дорогий Докторе!..», повідомляв, що одержав листа з Києва, у якому написали (хто – не зазначив), що його листа до Франка редакція «Літературно-наукового Вістника» переслала Михайлові Грушевському з запитанням, кому надіслати Личків рукопис. Був здивований поведінкою «адміністрації редакційної», бо листа писано Франкові і йому треба було переслати рукопис⁷⁷.

А тимчасом Франко в лютому 1908 р. нагло захворів і останньої декади березня – першої половини квітня лікувався у Ліпіку в Хорватії, та й назагал від 1907 р. вже не був редактором «Літературно-наукового Вістника», видавання якого перенесено до Києва, тому адміністрація журналу й погоджувала з головним редактором Грушевським, кому передати для ознайомлення рукопис літературно-критичних нарисів Личка. Той на Херсонщині не знав про стан здоров’я Франка, тому в новому листі до нього заново сформулював «свою пропозіцію», притому чіткіше, з новими деталями:

«Я, одбуваючи в селі на Херсонщині адміністративну кару, розпочав працю на полі літературної критики… Ставив собі таке завдання: схарактеризувати в критичних нарисах наше красне письменство (<…> лише по цей бік Збруча) в його видатніщих представниках, починаючи з “нової доби” нашого літературного життя. Мене цікавило: наскільки українська беллетристика та поезія відбила двохлітню амплітуду громадської думки, громадських змагань, надій, розчарувань etc... etc... Кожному письменнику я присвячую окремий нарис».

Очевидно, йшлося про українську літературу двох революційних років – 1906-го і 1907-го, коли цензурні утиски дещо послабшали й було розширено право на друк українською мовою. Личко подав перелік письменників, що їх задумав розглянути в персональних нарисах: Володимир Винниченко, Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Микола Чернявський, Борис Грінченко, Любов Яновська, Грицько Григоренко, Панас Мирний, Модест Левицький, Архип Тесленко, Олександр Олесь, Спиридон Черкасенко, Пилип Капельгородський, Христя Алчевська (донька Х. Д. Алчевської), Леонід Пахаревський, Майорський (псевдонім Павла Сабалдира), Олександр Володський⁷⁸, М. Одинокий (псевдонім Михайла Кочури)⁷⁹. Франкові пояснював:

«От я собі і міркую: хай “нариси” пройдуть через Вашу особисту редакцію на сторінках “ЛНВ” протягом цього року, а в кінці я маю на думці видати їх окремою збіркою. Видавати зараз – не маю коштів, бо вдалині від СПБ. не можу брати участи в россійській пресі, яка давала мені досі заробіток. Чекаю, що до кінця року мені дозволять вернутись в СПБ., і тоді я знов “багатий”…»⁸⁰

Як видно, Личко заробляв у російській пресі публікаціями про російську літературу, завдяки чому мав кошти на прожиток і міг писати неоплачувані або малооплачувані тексти українською мовою. У листі до М. Коцюбинського, надісланому з Катеринодара, здогадно, в квітні н. ст. 1909 р., він повідомляв, що прочитав тут «публічні лекції» «Новая драма и новый театр» (Ібсен, Метерлінк, Ведекінд, Гофмансталь, Шніцлер, Пшибишевський, Л. Андреєв) і «Кончился ли Горький» (остання «пройшла з матеріальним і моральним успіхом») і що хотів би виступити з ними в Чернігові, коли вертатиметься до Петербурга (через два місяці)⁸¹.

Як і в попередньому листі до Франка (в березні 1908 р.), Личко в листі від 2 квітня 1908 р. наголосив на доленосному значенні для нього пропонованих літературно-критичних сильветок:

«<…> ці “нариси” мають для мене особисто рішуче значіння в тому смислі, що я або назавжди лишу українську літературу, або надовго… Але до того часу, коли “ми” (группа, що гуртується біля “Дзвона”) знов матимем змогу говорити те, до чого примушує нас і наші обставини, і наш світогляд, і наш невеличкий досвід, і наша “віра”… Як Ви знаєте, нас, можна сказати, “зацькувала” українська пресса… Багато в тій “критиці” було правди, а ще більше однобічного освітлення <…>»⁸².

Упереджене ставлення до першого збірника «Дзвін» (Київ, 1907) і критичні оцінки його були зумовлені тим, що редактори й співробітники інших подібних видань убачали в ньому конкурента, а в середовищі соціал-демократів точилися суперечки, зокрема між Винниченком і Миколою Поршем, притому частина відомих українських діячів (Євген Чикаленко, Сергій Єфремов, Симон Петлюра, Гнат Хоткевич та ін.) не сприйняли анархічних та нігілістичних ідей, висловлених у п’єсі «Щаблі життя»⁸³.

Личко надіслав Франкові лише початок своїх «нарисів», куди ввійшли: «Винниченко (“Щаблі життя”), Коцюбинській, Яновська, Черкасенко, М. Одинокий…». При цьому зауважив:

«В 4^х українських органах нас “били”… Бив, хто хотів… Досі всі чули тільки негативну критику “Щаблів життя”… Я гадаю, що справа ще не вияснена, і подаю лише об’єктивну критику… Об’єктивну в тому смислі, що показую і негативний бік “Щ. ж.”, і позитивний… Освітлюючи, звичайно, з того погляду, якого тримаюся взагалі… Зараз “ЛНВ” – єдина часопись, репрезентуюча українську літературу… Натуральним являється й моє бажання говорити на сторінках “ЛНВ”. Але мені хочеться говорити більш-менш ґрунтовно й постійно. Говорити ж я можу лише в тих тонах, в яких писані мої “нариси”, які послав Вам… <…> річ йде про загальний характер, про дух моїх писань, а не про окремі слова, фрази, на які Ви маєте повне право накладати своє veto, чи то в викиданню воно мусить виявитись, чи в окремих примітках… Властиво, річ йде про “Щаблі життя”… Всі останні “нариси” нічого не мають такого, що б вимагало якихось принціпіальних з Вашого боку вимог, умов… Але річ в тім, що я не можу згодитись на те, аби друкувати “нариси” без “Щаблів життя”. На мою думку, й в нарисі про “Щаблі життя” нема абсолютно нічого такого, що стало би на перешкоді редакції друкувати»⁸⁴.

Жадаючи, аби в «Літературно-науковому Вістнику» були надруковані його нариси, притому конче з розглядом «Щаблів життя», Личко в листі емоційно й шанобливо апелював до Франка:

«Звертаюсь до Вас, дорогий Докторе, бо лише Вас і вважаю в сучасній редакції “ЛНВ” компетентним на полі української критики – це раз… А друге – взагалі я звик <…> завжди уважно вислухувати і лічитись зо всим тим, що виходе з-під Вашого невтомного пера».

Насамкінець акцентовано й майже ультимативно висловив до Франка

«одне прохання: зробити все, що залежить од Вас, аби дати мені змогу кінчити розпочату працю. Сам я почуваю досить гостро свій моральний обов’язок – нести свої невеличкі сили на ниву українського письменства… “Нариси” – це перша моя праця… Коли вона не потрібна українській літературі – значить, моя була помилка… Ви мені про це напишете… І я більше не буду стукатись в двері українських редакцій…».

У постскриптумі додав:

«Завтра сідаю на 10 день в тюрму… <…> Згадали аж тепер якийсь мітінг, що я скликав в Херсоні, коли там ставилась моя кандідатура в члени Державної Думи… Нічого не поробиш… Треба одсидіти…»⁸⁵

Оскільки обидва листи, написані на початку 1908 р., зберігаються у фонді Франка, можна гадати, що їх він отримав та ознайомився з ними. За покажчиком Богдана Ясінського⁸⁶, у «Літературно-науковому Вістнику» після 1904 р. з текстів Личка опубліковано лише три рецензії на твори Любови Яновської – драму «Без віри» та оповідання «Свято» і «Серед ночі» (1909. Т. 45. Кн. 3). Так Личко реалізував давню (ще з 1902 р.) Франкову пораду «взяти на обробленя Яновську». Статтю Личка «Спиридон Черкасенко. Дрібні поезії. “В старім гнізді” (драма)» вмістила «Українська Хата» (1909. № 1, 2), а статтю «Молодое в украинской литературе (О творчестве В. Винниченко и М. Коцюбинского)» Личко надрукував у редагованій ним газеті «Кубанский Курьер» (1909. № 94–98).

Раніше з нищівною критикою «Щаблів життя» виступила Олена Пчілка в київському журналі «Рідний Край» за 8 січня 1908 р. Письменниця звинуватила автора в проповіді – на противагу начебто «буржуйній шкаралупі» («етиці», «чемності», «обов’язкам») – «такої волі особистого життя, волі яких би не було вчинків, що ту волю можна скоріш назвать – безпардонністю». За сприйняттям Олени Пчілки,

«увесь твір <…> сповнено такою нарочитою сквернотою, що бридко читать. Правда, тая мерзость, чи по-письменному – порнографія, тепер скрізь у моді, та й сам Винниченко уже понаписував такі оповідання, що їх навіть у найближчому товаристві неможливо читать вголос (як, наприклад, те оповідання, що було в “Раді”, – “Рабині дійсності”); одначе те, що понаписував д. Винниченко у “Щаблях”, ще переважує попередні його писання.

Але є в “Щаблях” Винниченка ще гірше, ніж тая погань образів і слів. Порнографічні розповіді були й давно, але вони завжди належали до літературних послідків, автори з ними трошки ховалися і часто навіть, виступаючи з непевними оповідками, неначебто мали на увазі ганьбити погані вчинки. Винниченко ж, навпаки, немов сам кохається в тих словесах і зовсім виразно заводить те все в проповідь якоїсь нової, вищої науки життя».

Як зауважила критикиня, автор закликає

«розбити <…> “буржуйну шкаралупу всяких забубонів”; а тимчасом те, що в “Щаблях” проповідується “про наслажденіє” з “обманом природи”, якраз і належиться, починаючи з Парижів, до звичаю самого “буржуйського” життя».

Рецензентка обурювалась, що «до такої мерзописі, до такого ідейного безсоромства» в українській літературі доходить «від самого “поступового” крила!». Її вразило, що «лиха літературна пошесть <…> укинулась і в нашу письменність»:

«Була наша муза така чепурна, повздержна, – звали її навіть сантиментальною, – а тепер хотять її зробить п’яною, розхристаною нетіпанкою».

Зізнавшись, що «нема надії, щоб власне автор “Щаблів” покинув свій патологічний напрямок <…>», Олена Пчілка висловила сподівання, що, «може ж, таки хоть инші не підуть услід йому»⁸⁷.

У відповідь Личко у статті «Молодое в украинской литературе», захищаючи свого товариша Винниченка від розгромної рецензії Олени Пчілки, кинув на її адресу зневажливу репліку (Кубанский Курьер. 1909. № 97). Зацитувавши цю репліку у своєму полемічному огляді тогочасної літературної критики, Сергій Єфремов в доданому від себе коментарі звинуватив Личка в тому, що той «замість аргументів» удався, як би тепер сказали, до сексистських висловлювань («сварливость женщины», «гнев сварливой бабы»):

«Критик протестує проти критика за “критическую истерику, кликушество и ругню” – і протестує критичною ж таки істерикою та безцеремонною лайкою, а кінчає тим, що ображає навіть особу свого супротивника, ображає письменницю як жінку…».

Єфремов натомість обґрунтовував етичний імператив, твердячи, що з «двох підвалин» письменства – «волі і пошани від громадянства» – «першою» є «громадська пошана», бо вона залежить не від зовнішніх умов, а від волевиявлення самого автора⁸⁸.

Зрозуміло, що рецензія Личка на «Щаблі життя», у якій він накинувся з лайкою на критиків п’єси, не могла бути надрукована в такому поважному журналі, як «Літературно-науковий Вістник». Натомість у ньому з’явилася розлога стаття-рецензія на збірник «Дзвін», яку написав Володимир Леонтович⁸⁹. Утім, у ній лише перша сторінка стосується стислого розкриття змісту збірника, а решту дванадцять сторінок відведено докладному розглядові «Щаблів життя»⁹⁰. П’єсу також скритиковано, але в аналітичній, аргументованій та розважливій манері. На думку рецензента,

«Се річ <…> все ж таки талановита, але <…> д. Винниченко міг би написати її талановитійше, як би не силувавсь з белєтристичного твору зробити проповідницьку казань»⁹¹.

За спостереженням критика, герой п’єси Мирон Антоóнович замість «основного принципу сучасної моралі: будь чесним з людьми, не роби їм кривди» уґрунтовує «свою етичну систему» на принципі «Будь чесним з собою»⁹², що означає «волю», а навіть «обов’язок» «мати жадність до життя, <…> скрізь давати простір і волю собі, своїй особі, не вважаючи на инших»⁹³. Зокрема, на переконання героя, за викладом рецензента,

«вільне задоволеннє полової потреби є правом кожної людини, воно дає велику радість <…>, стримувати половий інстинкт не тільки важко, а і неможливо»,

тому «він з ненавистю ганьбить ту мораль, яка, здається йому, даремно мордує людей, забороняючи вільні полові зносини <…>»⁹⁴.

Однак віталістичну, а точніше, егоїстично-гедоністичну мораль проповідувано у п’єсі не лише як можливий вияв вільної волі особистости, а й як новий імператив, тому це викликало подив і незгоду в рецензента:

«Хай думка про право людей на вільні полові зносини і цілком правдива, та яка ж рація се право перевертати на обов’язок <…>, невважаючи ні на віщо, мати адюльтер ? Яка ж се буде воля?»⁹⁵

Тому, за міркуванням вільнодумного критика,

«якби Винниченко не робив з адюльтеру обов’язку, [то] мусів би згодитися, що кожному вільно вибирати, що йому приємнійше: чи стримати свій половий інстинкт, щоб жити і працювати серед людей, користуючись їхньою повагою, чи дати простір тому інстинкту і за те терпіти громадську наругу?»⁹⁶

Та все-таки Леонтович вважав «основою моралі не чесність з собою, як се робить д. Винниченко, а користь і інтерес громадянства або і всього людського роду»⁹⁷. З ідеологічного погляду рецензента,

«критика загальновизнаної моралі в д. Винниченка дуже однобічна, та ж мораль, яку він хоче поставити на місце старої, не обміркована їм гаразд, нельоґічна в своїх основах, не відповідає тому суспільному ладу, для якого він пропонує її, і могла б тільки зруйнувати суспільство, якби воно пішло слідком за д. Винниченком»⁹⁸.

З художнього боку, за оцінкою Леонтовича, п’єса також вразлива:

«деякі спостереження в їй дуже меткі і цікаві, та типи змальовано не дуже виразно і не зовсім правдиво, ввесь малюнок поужений, <…> те, що автор обстоює за невірними поглядами, ще й доводить їх не образками з життя, а теоретичними та досить невдалими мізкуваннями, і те, що, свідомо чи несвідомо, ховає він від читача для своєї мети деякі боки життя, – все се зменшує літературну вартість “Щаблів життя”»⁹⁹.

Натомість Михайло Коцюбинський начебто схвально сприйняв «Щаблі життя», як можна судити з Винниченкових листів. У відпису Коцюбинському від 13 лютого 1908 р. з Женеви автор п’єси вельми тішився його позитивною оцінкою першого (і єдиного) випуску «Дзвону»:

«Ваш лист зробив на мене й на моїх товаришів-“дзвонарів” відрадне, бадьоре вражіння. <…> значить, не для всіх наша щира праця, наше чесне прагнення одверто поставити перед собою питання життя є “мерзописсю”, є “жупелом” – “анархо-індивідуалізмом” і т. д.»¹⁰⁰.

Про цей – треба думати, поодинокий – прихильний відгук на його п’єсу Винниченко повідомляв Євгена Чикаленка в листі від 2 березня 1908 р.:

«Коцюбинський прислав мені листа, в якому вітає мене за „Щаблі”, висловлюючи незадоволення тільки за “необробленість форми”»¹⁰¹.

Чи не тому Коцюбинський прихильно поставився до «Щаблів життя», що в п’єсі, на здивування Леонтовича, «д. Винниченко витрачує стільки запалу, щоб довести комусь право чоловіків на адюльтер»¹⁰²? Адже на той час у Коцюбинського тривав позашлюбний роман з Олександрою Аплаксіною, з якою саме 1908 р. він збирався назавжди виїхати з Чернігова на Кубань…

А через 80-100 років подібна полеміка щодо відвертих зображень і вживання ненормативної лексики в художніх творах знову спалахнула в українському літературному процесі, притому зі ще більшою силою і гостротою…

Відвідини Личком Франка у Львові

Личко відвідував Франка в окупованому Львові (з вересня 1914 р.). На помешканні письменника він залишив або передав йому кимось листа, написаного на картці з портретом Шевченка й датованого «22–VIII» (на самій картці видрукувано її вихідні відомості з роком видання: «Русалка». № 144. 1914). Адресата вказав стисло: «Д^рові Іванові Франко». У листі шкодував:

«На превеликий жаль, не міг побачить Вас на власні очі.

Вітаю Вас, дорогий учителю і великий наш поете.

Що ми несем Вам? Свободу чи ярмо? Бог знає.

Серце розривається за наш нарід. Душа болить за долю його. Але живе і надія на ліпші часи.

Міцно стискаю Вашу руку. Прихильний і люблячий Вас Ваш Іван Личко»¹⁰³.

Очевидно, цього листа Личко написав 22 серпня ст. ст. (4 вересня н. ст.) 1914 р. – в день, коли російська окупаційна армія вступила до Львова (місто захопили саме 4 вересня 1914 р.). Показово, що вже першого дня перебування у Львові Личко захотів побачити визначного письменника. На той час Франко щойно повернувся до Львова з літнього відпочинку в Криворівні і, за його зізнанням у листі від 27 травня 1915 р. до свояка, київського вчителя Єлисея Трегубова, «у першу ніч окупації Львова» зазнав «тривоги – солдатського постою» в своєму «домі (коло 200 людей)» [т. 50, с. 426].

А 19 вересня (ст. ст., за н. ст. – 3 жовтня) 1914 р. літературознавець, громадський діяч Андрій Ніковський з Києва у листі до Є. Чикаленка переповідав про Личка такі вістки:

«Ів[ан] Личко просить С[ергія] Є[фремо]ва Вас витати од нього, як кавалера орденів св[ятої] Анни 2 ст[упеня] і Станислава 3 ст[упеня]. “Пішли наші вгору”, – пише він. Каже, що був в 6-ти боях і ранений у чобіт. Зараз при штабі. Їздить автомобілем. Буває у Франка. – Пошляк!»¹⁰⁴

Отже, у Львові Личко таки зустрівся і спілкувався з Франком на його помешканні. А зневажлива заувага Ніковського стосувалася, мабуть, рівня і етичної, і політичної культури Личка – його брутального захисту «Щаблів життя» п’ять років тому і щойно виявленої здатности чванитися імперськими нагородами, якими цар відзначив його, певно, за відвагу в боях. З листування Чикаленка й Ніковського видно, що вони негативно ставилися до тодішньої російсько-імперської окупації Східної Галичини. І листи самого Личка до Франка, і лист Ніковського до Чикаленка виявляють певні вагання і хитання Личка між українською та російською мовами й літературами, його роздвоєння між заанґажуванням у визвольний рух і вимушеною (унаслідок мобілізації) участю в імперській воєнній експансії. Водночас статті Личка та його листи до Франка показують, що українцям у Російській імперії доводилося виборювати право на власний мовно-культурний розвиток, свою літературу, пресу, освіту національною мовою у тяжких умовах шовіністичних утисків, репресій, великодержавного панування російської культури. Свій внесок в обстоювання національно-культурних прав українців зробив і Личко в літературно-публіцистичних та літературно-критичних публікаціях 1902–1912 рр.

___________

¹ Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України [далі – ІЛ]. Ф. 3. Од. зб. 1620. С. 589–590.

² Од. вл. кор. Арештований у Петербурзі з початку січня д. Личко… // Рада. 1907. № 64. 17 березоля. С. 3.

³ Чумаченко В. К. Личко Іван Дмитрович // Енциклопедія Сучасної України. Київ, 2016. Т. 17. С. 336–337. URL.

⁴ Українство в чужій пресі // Українська Хата. 1909. № 7–8. С. 503.

⁵ Наводимо листовні звертання Личка до адресата, бо вони є маркером ставлення до нього і засвідчують, що листа звернено не до редакції «Літературно-наукового Вістника», а до конкретної особи (надто ж, якщо у звертанні фігурує титул «доктор», то це означає, що листа адресовано саме до Франка).

⁶ ІЛ. Ф. 3. Од. зб. 1620. С. 599.

⁷ Личко І. Талан чи випадковість? // Лїтературно-науковий Вістник. 1903. Т. 21. Кн. 2. С. 86.

⁸ Чумаченко В. К. Личко Іван Дмитрович. С. 337.

⁹ Личко І. Талан чи випадковість? С. 87.

¹⁰ Там само. С. 91–92.

¹¹ Франко І. Друкуючи отсю розвідочку шановного українця… // Лїтературно-науковий Вістник. 1903. Т. 21. Кн. 2. С. 92; підп. І. Ф. Републікується вперше.

¹² Личко І. Талан чи випадковість? С. 92.

¹³ ІЛ. Ф. 3. Од. зб. 1620. С. 589–590.

¹⁴ ІЛ. Ф. 3. Од. зб. 1620. С. 451.

¹⁵ Про її взаємини з Франком див.: Нахлік Євген, Нахлік Оксана. Алчевська Христина Данилівна // Франківська енциклопедія: у 7 т. Львів: Світ, 2016. Т. 1: А–Ж. Серія: Іван Франко і нова українська література. Попередники та сучасники / Наук. ред. і упоряд. Євген Нахлік. С. 31–33.

¹⁶ Личко І. Із народньої лектури // Лїтературно-науковий Вістник. 1903. Т. 23. Кн. 9. С. 214–217.

¹⁷ ІЛ. Ф. 3. Од. зб. 1620. С. 451–452.

¹⁸ У покажчику журналу цієї позиції серед публікацій Личка не зареєстровано, див.: Ясінський Богдан. Літературно-науковий вістник: Покажч. змісту. Том 1–109 (1898–1932). Київ; Нью-Йорк, 2000. С. 201, № 5270–5275.

¹⁹ ІЛ. Ф. 3. Од. зб. 1620. С. 585.

²⁰ ІЛ. Ф. 3. Од. зб. 1620. С. 586–588.

²¹ ІЛ. Ф. 3. Од. зб. 1620. С. 585–586.

²² Колесса Олександер. Столїтє обновленої українсько-руської лїтератури // Лїтературно-науковий Вістник. 1898. Т. 4. Кн. 12. С. 177–178.

²³ ІЛ. Ф. 3. Од. зб. 1620. С. 588.

²⁴ ІЛ. Ф. 3. Од. зб. 1614. С. 497.

²⁵ Личко И. Въ защиту малорусской культуры // Южныя Записки. 1905. № 9. 27 февраля. С. 14–27.

²⁶ Там само. С. 14.

²⁷ Там само. С. 18.

²⁸ Там само. С. 17. Фелікс Гра (Грас, Félix Gras, *1844–†1901) – провансальський письменник, один із провідників руху за відродження літератури провансальською мовою (так званих фелібрів). Арне Ґарборґ (Arne Garborg, *1851–†1924) – норвезький письменник, активно виступав за використання новонорвезької мови як літературної. Франк Ляпір, за поясненням Личка, «булочник с Авельгейма», якому приніс літературну славу «знаменитый роман» «Dagen», написаний «фламандским наречием» (Там само. С. 16–17; йдеться про нідерландську мову у Фландрії – одній із трьох земель Бельгії).

²⁹ Там само. С. 23.

³⁰ ІЛ. Ф. 3. Од. зб. 1632. С. 183.

³¹ Иконниковъ Алексѣй. О малорусской культурѣ // Южныя Записки. 1905. № 26. 26 іюня. С. 17–19; Личко И. «List der Vernunft». (Отвѣтъ г. Иконникову) // Там само. С. 19–46.

³² Херсонська обласна організація Національного союзу художників України // Art-Кавун. URL. Відвідано: 17.05.2025; Из архива Лавренева Б. А. / (Подготовка к публикации и комментарии В. В. Мусийко) // Моє місто – Херсон. URL. Відвідано: 17.05.2025.

³³ Личко И. «List der Vernunft». (Отвѣтъ г. Иконникову). С. 19.

³⁴ Там само. С. 23.

³⁵ Там само. С. 24.

³⁶ Там само. С. 26.

³⁷ Там само. С. 29.

³⁸ Там само. С. 39.

³⁹ Там само. С. 34.

⁴⁰ Там само. С. 36.

⁴¹ Там само.

⁴² Там само. С. 36–37.

⁴³ Там само. С. 37.

⁴⁴ Там само.

⁴⁵ Там само. С. 46.

⁴⁶ ІЛ. Ф. 3. Од. зб. 1632. С. 183.

⁴⁷ Личко И. «List der Vernunft». (Отвѣтъ г. Иконникову). С. 46.

⁴⁸ ІЛ. Ф. 3. Од. зб. 1632. С. 183–184.

⁴⁹ ІЛ. Ф. 3. Од. зб. 1632. С. 184.

⁵⁰ ІЛ. Ф. 3. Од. зб. 1614. С. 465.

⁵¹ Увага до читачів // Вільна Україна. 1906. Ч. 1–2: Січень–Лютий. С. 4.

⁵² ІЛ. Ф. 3. Од. зб. 1632. С. 191.

⁵³ ІЛ. Ф. 3. Од. зб. 1632. С. 179.

⁵⁴ «Вільна Україна», політично-літературно-науковий місячник // Вільна Україна. 1906. Ч. 1–2. С. 3.

⁵⁵ Сніцарчук Л. Вільна Україна // Українська преса в Україні та світі ХІХ–ХХ ст.: Історико-бібліографічне дослідження. Львів, 2011. Т. 3: 1906–1910 рр. С. 74–76.

⁵⁶ Передне слово // Вільна Україна. 1906. Ч. 1–2. С. 6.

⁵⁷ Увага до читачів // Вільна Україна. 1906. Ч. 3: Март. С. 2.

⁵⁸ Див. коментар: Українка Леся. Повне академічне зібрання творів: у 14 т. Луцьк, 2021. Т. 5. С. 872–875.

⁵⁹ Там само. Т. 13. С. 428.

⁶⁰ ІЛ. Ф. 3. Од. зб. 1632. С. 179–181.

⁶¹ ІЛ. Ф. 3. Од. зб. 1638. С. 331.

⁶² ІЛ. Ф. 3. Од. зб. 1632. С. 177. В архівному опису листа поштові штемпелі (див.: URL) відчитано хибно, тому його датовано помилково – 6 липня 1903 р.: «1903-07-06» (див.: URL). З попередніх листів видно, що повість «Sic transit gloria mundi» Личко надіслав Франкові у січні 1905 р. й допитувався про її долю в листах 1905-го – в січні 1906 р. Цілком правдоподібно, що поранили Личка не 1903 р., а 1906-го, під час революційних розрухів. Лист, надісланий з Петербурга 5 (18) липня 1906 р., львівська пошта отримала 20 липня 1906 р., на третій день, що також імовірно (якби був відправлений 6/19 липня, то сумнівно, щоб потрапив до Львова уже наступного дня).

⁶³ ІЛ. Ф. 3. Од. зб. 3469.

⁶⁴ Ясінський Богдан. Літературно-науковий вістник: Покажч. змісту. С. 201, № 5270–5275.

⁶⁵ ІЛ. Ф. 3. Од. зб. 1614. С. 343–344.

⁶⁶ ІЛ. Ф. 3. Од. зб. 1614. С. 344.

⁶⁷ Нове українське видавництво «Дзвін» // Рада. 1907. № 161. 17 липня. С. 4.

⁶⁸Там само; Миронець Надія. Епістолярні джерела про становлення і початок діяльності видавництва «Дзвін» (1907–1916 роки) // Сіверянський літопис. 2015. № 4. С. 183–184, 197.

⁶⁹ ІЛ. Ф. 3. Од. зб. 1632. С. 185.

⁷⁰ ІЛ. Ф. 3. Од. зб. 1632. С. 185–186.

⁷¹ Там само. С. 186.

⁷² Миронець Надія. Епістолярні джерела про становлення і початок діяльності видавництва «Дзвін» (1907–1916 роки). С. 184–185.

⁷³ ІЛ. Ф. 3. Од. зб. 1632. С. 186–187.

⁷⁴ Там само. С. 187.

⁷⁵ Там само. С. 188.

⁷⁶ Там само. С. 189.

⁷⁷ ІЛ. Ф. 3. Од. зб. 1638. С. 327.

⁷⁸ Олександр Федорович Володський (псевдонім: Валентин Балясний; *1875, Чернігівщина – †після 1932) – український драматург, актор у театральних дружинах М. Кропивницького, П. Саксаганського, М. Садовського та ін.

⁷⁹ ІЛ. Ф. 3. Од. зб. 1638. С. 327.

⁸⁰ Там само. С. 327–328.

⁸¹ Листи до Михайла Коцюбинського: [У 4 т.] / Упорядкув. та комент. Володимира Мазного. Ніжин, 2002. Т. 3: Карманський – Мочульський. С. 253. Наше здогадне датування листа квітнем н. ст. 1909 р. ґрунтується на згадці в ньому критичного відгуку С. Єфремова про Личка: «<…> одержав з Києва відомості, що у “Раді” мене вже повісили. <…> певно, Єфремов» (Там само. С. 252). Йдеться про статтю: Єфремов Сергій. З нашого життя // Рада. 1909. № 61. 15 марта (28 березіля). С. 2–3. Про цю полеміку див. далі у нашій розвідці.

⁸² ІЛ. Ф. 3. Од. зб. 1638. С. 328.

⁸³ Миронець Надія. Епістолярні джерела про становлення і початок діяльності видавництва «Дзвін» (1907–1916 роки). С. 184–185.

⁸⁴ ІЛ. Ф. 3. Од. зб. 1638. С. 328–329.

⁸⁵ Там само. С. 330.

⁸⁶ Ясінський Богдан. Літературно-науковий вістник: Покажч. змісту. С. 201, № 5273–5275.

⁸⁷ Пчілка Олена. В. Винниченко: 1) Дiзгармонія. Драматичні картини на 4 дії. 2) Великий Молох. Пьєса на три розділи. 3 ) Щаблі життя. П’єса на 4 розділи // Рідний Край. 1908. Ч. 1. 8 Січня. С. 14.

⁸⁸ Єфремов Сергій. З нашого життя // Рада. 1909. № 61. 15 марта (28 березіля). С. 2–3.

⁸⁹ Леонтович Волод. Збірник «Дзвін» // Лїтературно-науковий Вістник. 1908. Т. 41. Кн. 3. С. 606–618.

⁹⁰ Там само. С. 607–618.

⁹¹ Там само. С. 607.

⁹² Там само. С. 609.

⁹³ Там само. С. 610.

⁹⁴ Там само. С. 611.

⁹⁵ Там само. С. 612.

⁹⁶ Там само. С. 613.

⁹⁷ Там само.

⁹⁸ Там само. С. 617.

⁹⁹ Там само. С. 618.