І.
Позавчерашне так зване "всенародноє" віче було — що так вискажемось — екзаміном партії т. зв. старої, на котрім она виказала ся: що она знає? на скілько она поступила в своїм розвитку? чи до якої позитивної роботи народної она спосібна? а наконець чи справдї щиро думає она о консолідації Русинів?
Против того екзаміну народовцї не могли мати нїчого. Народовцї, маючи з гори вироблене понятє о характері віча, могли, взявши в нїм участь, зараз з самого початку розбити, зірвати віче, — але-ж такого екзаміну старої партії було навіть потрібно, щоби раз стало ясно межи Русинами. Отже народовцї полишили стару партію в милім супокою, самій собі. І з щирим вдоволенєм та признанєм мусимо піднести, що загал народовцїв виступив при сїй нагодї так солідарно, як тілько можна собі бажати. Всї як один народовцї в провінції — чи то з духовної чи світскої интеліґенції — не прибули на віче скликане комітетом "Русской Ради", общества знаного з своїх противнародних тенденцій. Між т. зв. старих замішали ся тілько радикали, а два з них: репортер Kurjer-a Lwowsk-oгo п. Франко і п. Будзиновскій записали ся до голосу, хоч промовляв — звістно, з яким успіхом — тілько п. Будзиновскій в имени ґрупи віденьских радикалів. [В имени якої ґрупи хотїв промовляти п. Франко, не знати.] Однакож і виступ радикалів не витиснув свого пятна на характері віча, бо п. Будзиновскому навіть не дано можности розвести свого проєкту о касованю парляментаризму і ради міністрів, а на скілько він напастував народовцїв, то тим підпер тілько тенденцію москвофілів. Отже цїлому вічу нїхто не закаламутив тенденції, яку мав скликавшій єго комітет "Русской Ради" і екзамен старої партії міг відбути ся та й відбував ся без нїякої перешкоди. І як же він випав?
Насамперед дуже неповажно. Розставлені по сали і на ґалєріях клякери при згадцї найповажнїйших имен народовцїв викрикували через весь час віча такі простацкі слова і фрази, що кождому честному селянинови лице паленїло від сорому. "Такого безчестя — говорив нам по вічу член збаражскої ради повітової ч. Триюда з Розношинець — я ще в житю своїм не чував. То-ж не було віче, а огида!" Те саме говорили й другі честні селяне, а поважний господар Костецкій з Токів аж плакав з жалю і сорому, що Русини [?] аж на таку огиду сходять... Розуміє ся, аранжери віча у всїх тих коршемних простацтвах добачили: "vox populi".
По друге: аранжери віча допустили ся обманьства на народї. В відозві скликуючій віче, а розісланій в кувертах тисячам селян по цїлім краю, говорено, що віче має за цїль: консолідацію Русинів, а тимчасом бесїдники один поперед другого садили ся на оклеветуванє народовцїв. Де які селяне і міщане хотїли станути в оборонї правди, однакож годї им було дістати голос, а коли хто з них в сали обізвав ся не в дусї аранжерів віча, паничі-клякери при помочи "наганячів" в сїраках — витискали такого з салї. Взагалї всї ті селяне, котрі мають свідомість народну, виходили з салї "Народного Дому" страшно огірчені і блукали по містї, розглядаючи вистави склепові. "А ви вже були на вічу?" — спитав один львівскій народовець ґрупку селян з Рогатинщини, що блукали по ринку. "Та були, — відповіли селяне, — але-смо вийшли." "Чому-ж так?" — "Бо на містї більше спрофітуємо, бодай яку ляльку увидимо, а там лише одно гулюканє на Романчука..." Два господарі з Борщівского попросили школяря з свого села провести себе на "Просвіту" і там не могли нажалуватись, що приїхали на се віче. "Я гадав — говорив один з них освіченїйшій півець церковний, — що сесе віче буде таке, як давнїйші. Але я вже вчора зміркував, що оно заносить ся на инакше. Вийшли против нас на зелїзницю паничі і до людей говорять по нашому а межи собою вже по россійски: тїшать ся дуже, що наїхало богато люда. Ага, гадаю собі, чи не потребуєте ви нас на показ? і таки правда!"
Ми певні, що се відгадали всї селяне сьвідомійші. Не розкусили того лиш темняки, як одна ґpyпa селян з Коломийского, котрі на запитанє: "з чим вертають з віча?" — відповіли, що "один адвокат [Добряньскій] вишле до цїсаря до Відня 40 пунктів, a цїсар кождій громадї пришле резолюцію на ґрунт..."
[Дѣло, 04.02.1892]
ІІ.
Ми вже сконстатували, що так зване "всенародноє" віче було грубо неповажне — на що всї честні селяне обурювали ся — а потім проявило цїль зовсїм инакшу, нїж була доставлена в відозві. Розумнїйші селяне зовсїм справедливо нарікали на обманенє их і жалували, що дали ся обманути. Розуміє ся, ті селяне, хоч-би і з значнїйшою освітою, виробили собі суд о характері віча на основі проявів грубшого сорта, а не могли зрозуміти річей тоншої натури, до зрозуміня котрих потрібні висшої интеліґенції і широкого знаня людей, фактів і відносин.
Нарід очевидно не був в силї схопити цїлої сути нї промови предсїдателя о. Павликова, нї політичного реферату д-pa Ивана Добряньского, нї промов оо. Красицкого, Давидяка і других. З безнастанного грубого "гулюканя" на народовцїв і на их послів всї розумнїйші міщане і селяне вправдї пoняли, що на вічу творить ся щось дуже негідного і шкідного для справи народної, але цїлої перфідії, декуди дуже тонкої, они своїм розумом обняти не могли.
Насамперед "преданність для церкви і восточного обряду" задержали всї Русини, не лиш партія стара, а так само не лиш она однa "хоронить старі обичаї і звичаї". Слова о. Павликова "старі погляди і напрями, старий розум і стара наука" — то темна вода во облацїх і мали би тогдї якійсь сенс та й можна би о них говорити сяк або так, коли би був близше их пояснив. Отже цїла вага характеристики старої партії мусить містити ся в тім, що тая партія "нe ґравітує в політичних відносинах нї до Россії нї до якогось видуманого королївства україньского, она вірна і льояльна для австрійскої династії". Отже тим, бачите, она "исторична"!
Нам здаєсь, що єсли стара партія називає себе "историчною", то єї "льояльність для австрійскої династії" не може бути тут нїяким знаменем характеристичним. "Льояльні-ж" прецїнь для династії австрійскої і "не историчні" партії рускі, "льояльні" і Поляки, хотяй того з своєю исторією нїколи не вяжуть. Отже "льояльність" о. Павликова відпадає яко не маюча в характеристицї "историчности" єго партії нїякої ваги, яко просто абсурд. Що оно абсурд, се кождий осудить з того факту, що на примір Яків Головацкій і Иван Наумович, стовпи нашої старої партії, покинули свою "льояльність для австрійскої династії", а мимо того партія стара их не вирекла ся і величає иx нинї яко членів а навіть яко перших світочів, яко духів опікунів своєї партії яко "историчної".
Дальше здаєсь нам, що до характеристики "историчности" партії старої не прикладає ся і тото поясненє о. Павликова, що стара партія "не ґравітує в політичних відносинах до Россії". Ми всї здорові бачимо, що попадають ся й такі, котрі туди заґравітували, — от хоч би ті-ж самі Головацкій і Наумович, — а мимо того — як сказано вже висше — партія стара не відмовила им права стояти в списї членів своєї партії, яко "историчної".
Що-ж ще лишає ся из складників характеристики о. Павликовім "историчности" старої партії? Остаєсь ще: "якесь видумане королївство україньске", про котре стара "исторична" партія нїчого й чути не хоче.
Се справдї одинокій складник з цїлої поданої о. Павликовим характеристики старої партії, котрого заперечити або о нїм сумувати ся годї. Се вже истинна правда, що Україну стара партія ненавидить і вже мабуть волїла би королївство польске, як королївство україньске, — і се лишаєсь яко одинока характеристика "историчности" старої партії, "историчности" оріґінальної, без анальоґії на цїлій кули земскій. Польска "исторична" партія має оклик: "Хочу королївства польского!" — ческа: "Хочу королївства ческого!" — а "исторична" партія о. Павликова руками і ногами відпекуєсь: "Видумали якесь королївство україньске!"
Розумієсь "королївство україньске" — се тілько нїби-то "бистроумная" фраза, якої ужив вічевий провідник "историчної" партії, а на дїлї за тою фразою укрив він річи близші, річи теперішности, а не будучности, — бо-ж і по що було би єму згаду вати о "видуманім" королївстві україньскім, кoли народовцї галицкі не почали ще дипльоматичних переговорів в тій справі і не формують лєґіонів?
Що "бистроумієм" своїм покрив провідник віча, се відслонив зовсїм виразно референт політичний д-р Добряньскій [котрому, мимоходом сказавши, годило ся скорше, яко бувшому директорови "Заведенія", поручити реферат економічний], відкрили се і всї бесїдники при рефератї політичнім. "Не хочемо розвивати ся якo нарід самостійний, а хто за тим стоїть, той зрадник..." — Ненависть до розвою своєї національности — ся характеристика партії "историчної" виднїла ся як червона нитка на цїлій ткани віча, почавши від "бистроумія" о. Павликова на темат "королївства україньского" а скінчивши на послїднім коршемнім скрику клякерів "на погибель" сему або тому Русинови-народовцеви, "зрадникови", бо він любить свою народність, а не везе єї продавати на ярмарок до Москви чи до Петербурга...
[Дѣло, 06.02.1892]
ІІІ.
Політичний реферат на вічу був мішаниною крутарства і ложи. Ми poзуміємо, що з огляду на становище партійне комітету скликувавшого віче і самого віча годї було від вічевого референта політичного сподївати ся представленя вірного, а все таки крутарство і лож реферату політичного далеко-далеко перейшли сподївану границю. Ну, треба зважити, що референтом був — д-p Иван Добряньскій.
Реферат свій почав д-р Ив. Добряньскій від вказаня на причину і цїль віча. "В послѣднее время — казав він — зайшли неотрадныи собитія, которыи уничтожали дотеперѣшнее [?] согласіе и супокой въ нашой средѣ, водворился в нашемъ нѣдрі несчастний роздор і роздвоеніе... Вмѣсто соединяти слабыи силы до вспольного труда, ведутся у нас споры между родными братами... Так дальше ити не повинно... Ми [віче] повинни застановитись над тѣмъ, як би всѣх вѣрнихъ сыновъ Матери-Руси собрати до вспольного труда, ми повинни рѣшити, що треба раз положити конець тому несчастному роздору..." Подавши так причину і цїль віча, референт обіцяв представити "событія" в правдивім світлї, отже "руководитись нѣчѣм другим, як лиш правдою". Хотяй уже той висказ референта, що нїби то перед "послїдними собитіями" була "згода" межи Русинами і не було "роздору", єсть неправдою, — то поки-що поминїм се, а возьмім ся розглянути тоту "правду", котру д-р Добряньскій обіцяв представити дальше.
Референт почав переходити исторію руху галицких Русинів від 1848-го року і так єї представляв:
"Рік 1848 застав рускій нарід в глубокім снї, а очунявши патріоти наші взялись тогдї кріпко за руки, щоби єго подвигнути... Тогдїшне правительство сприяло Руси, тож народність наша розвивалась успішно, мимо ворожих змагань горячійшої части тогдїшних польских політиків, котрі думали, що Русь уже на віки умерла і що в Галичинї кромі Поляків нема другого народу. Але коли пересвідчили ся, що оклик их "Niema Rusi!" перегомонїв безуспішно, обдумали другу тактику, щоби здержати розвій нашої народности, а именно взялись за оружіє клевети, представляючи Русинів в правительственних кругах за ворогів держави. Кромі того ужили ще другого способу, щоби сили народу, єсли не зломити, то бодай значно вменшити, а спосіб той — то "введенѣе розъединенѣя между Русинами самыми, известный под девизомъ: Puścić Rusina na Rusina". Однакож се послїдне средство не дало ся так скоро примінити, не викликувало взаїмного недовірія або роздору. Сей "Народний Дім", ся наша народна святиня, єсть і буде ще довгі віки свідком того, що був час, коли на галицкій Руси не було нїяких партій. Се показало ся і в роцї 1859, коли ґр. Голуховскій хотїв завести в наше письмо латиньскі букви. Аж наспів рік 1863 "Польскіи агенти, которые втягнули довольно много русской молодежи в возстаніе, ширили между нею мысль сепаратизма. Точно тогдѣ надоспѣли стихотворения Шевченка въ Галичину а молодежь наша читала ихъ съ восторгомъ". Той простонародний язик, якій у наших поетів не стрічав ся, ті нові гадки, як соціяльні так і реліґійні, мусїли зробити впечатлінє на молоді уми, котрі так легко запалюють ся. Була то пища для них така, як горячій напиток для порожного жолудка. Горячка огорнула молодецкі голови, чисто соціяльні мисли поета приняли у них значінє політичне, Русь Україна стала для них идеалом і не треба було богато часу, щоби станули в опозиції против старих патріотів. Розуміє ся, вороги наші піддержували сей горячковий рух тим сильнїйше, коли видїли, що старші патріоти глядять на него "сумним" оком. З-разу проявляв ся той рух лише на поли літературнім; однакож молоді люде боронили своєї идеї з таким жаром, що уважали кождого, хто не клонив ся до их поглядів, своїм противником. Хотяй таким способом настало розєдиненє межи старшими і молодшими на поли літературнім, то однакож на внї виступали всї разом і йшли рука об руку, де ходило о оборону прав руского народу. В 1870 роцї відновили галицкі Русини давну "Головну Руску Раду", завязавши політичне товариство "Русскую Раду", до котрого вписали ся всї виднїйші патріоти без огляду на "убіжденія" літературні. На жаль, "согласіе" не тревало довго: "стремленія сепаратистическії" перенеслись і на поле політичне, взаїмне недовіріє і роздор партійний що-раз більше взмагав ся, а наслїдком того було, що члени молодшої партії з общества "Русская Рада" виступили."
Отсе исторія руху руского від 1848 року до часу першого віча в 1880 роцї, яку подав референт д-р Иван Добряньскій.
Цїла тая исторія в такім видї, як би подав референт, єсть з основи грубо несовістно сфальшована. Щоби се основно виказати, треба би списати цїлий трактат о руху Русинів в тій періодї, — ми того в статьї журналістичній не можемо,— але для кождого, хто знає исторію тої періоди, досить буде глянути на исторію в викладї бувшого директора "Заведенія" хоч-би лиш по верха, аби єї по заслузї оцїнити.
Правда, що в 1848-ім роцї патріоти наші взяли ся за руки для підвигненя народу і, при приклонности правительства, народність наша розвивала ся успішно, мимо окликів польских шовіністів "Niema Rusi" та й мимо их доносів, — але причиною того успішного розвитку було се, що тогдїшні Русини під проводом Яхимовича станули були на основі національній, на тій самій, на якій нинї стоять народовцї. Тілько-ж се не тревало довго, бо по кількох лїтах настало межи Русинами розєдиненє. А хто спровадив се розєдиненє? Д-р Добряньскій каже, що Поляки після своєї девізи "puścić Rasina na Rusina" — але се фальш историчний. Всї знаємо, що загал Русинів був в 1848-ім роцї національним, аж по кількох лїтах почали витворюватись сепаратисти-москвофіли, — отже спитаймо: чи в интересї Поляків було викликувати москвофілів? Ясна річ, що нї, отже розєдиненє мусїло вийти з-відки инде. І справдї, не від Поляків оно вийшло, але від "атамана Погодиньскої кольонії", від Дениса Зубрицкого, дотрий виразно задекретував в передмові до своєї исторії, що той язик, яким писав Маркіян Шашкевич і якій признали Русини в 1848-ім роцї, єсть язиком "пастухів", отже Русинам треба приняти язик россійскій. Зубрицкій, котрий — як свідчать єго напечатані листи до Погодина — з-давна вже умів "хлопотати" о "пособія" для себе "бідного" і продавати цїнні документи з львівских архивів, отже робив на своїм москвофільстві не злий интерес, — мало-по-малу обаламутив часть интеліґентних Русинів і тим спровадив перше розєдиненє — викликав сепаратизм москвофільскій. Правда, сепаратизм той ріс досить сильно, але не можна сказати, щоби против него не було опозиції серед загалу рускої интеліґенції. Дуже много дїятелїв з 1848-го року були противні тому сепаратизмови, а і часть молодежи, хоч баламученої несовістно, нїяк не могла поняти, як можна рідний язик покидати одним пастухам, і длятого, коли тілько блисла на-ново свобода з початком років 1860-тих, значна часть молодежи була національною, — розказують, що сам д-р Иван Добряньскій убирав ся в стрій козацкій. Отже се факт, що розєдиненє було вже в роках 1850-их, а борба вела ся межи народовцями, котрі придержувались проґрами національної з 1848-го року, з москвофілами — сепаратистами. Розуміє ся, мимо тої борби всї Русини солідарно виступили против замаху Голуховского на письмо руске (тай нинї-ж нема партії межи Русинами, котра би хотїла польского абецадла), і спільно будували "Народний Дім", тим більше, що нїколи не допускали, щоби колись він мав посилати своїх бурсаків не до рускої, але до жидівскої ґімназії...
Між тим д-р Иван Добряньскій поставив в своїй "исторії" розєдиненє аж на рік 1863, на час повстаня польского. Аґенти польскі — каже він — забрали богато молодежи рускої до повстаня і ширили межи нею мисль "сепаратизма". Насамперед: яку то молодїж забрали до повстаня аґенти польскі? чи був межи нею хоч один Русин-народовець? — а потім: якій "сепаратизм" мали ширити ті аґенти, коли то, що д-р Добряньскій уважає за "сепаратизм", истнувало ще від часів Маркіяна Шашкевича і в 1848-ім роцї було взяте за проґраму цїлого галицко-руского народу, а правдивий "сепаратизм" проявив ся опісля в москвофільстві?! "Стихотворенія" Шевченка д-р Добряньскій поклав в звязь з польским повстанєм, хоч они прийшли до Галичини перед 1863 роком (поминувши те, що Шевченка величав Ник. Устіянович ще 1848 року на зїздї учених руских) і хоч они до повстаня польского так прикладають ся, як в тій приповідцї: вилїз на грушку, рвав петрушку, яка-ж добра цибуля! Шевченків "простонародний язик"— каже д-р Добряньскій — "у наших поетів не встрічался". А "Русалка Днїстрова", "Вінок" і т. д.? Правда, Шевченко загрів молодїж до любови своєї землї і Русь-Україна стала идеалом молодежи, але чого-ж "старшії патріоти" мали смотріти на се "сумним" оком? Єсли они були "патріоти", то повинні були смотріти "веселим" оком і тїшитись, що молодїж має идеал "Русь-Україна", так як Поляки тїшать ся, коли их молодїж має идеал "Польща". Повинні були старші патріоти тїшитись тим більше, що самі-ж в роцї 1848-ім мали той идеал і були xopі на таку саму "молодецкую горячку"! Очевидно, той "сум" ока старших патріотів мусїв обурювати молодїж, а мимо того — як признає д-р Ив. Добряньскій — "на внї виступали всї разом" — аж до кінця 1879 року, коли в наслїдок "стремленій сепаратистических перенесених на поле политическоє члени молодшої партії виступили из общества "Русская Рада".
Се "виступленє" молодшої партії з "Русской Ради" — то вже кульмінаційний пункт усеї "правди" историчної бувшого директора "Заведенія".
Річ була така: Під конець 1879 року просили народовцї з різних сторін краю "Русскую Раду", щоби приняла их в члени для спільних трудів обох партій серед дуже прикрих тогдї відносин політичних. З самого Львова зголосило ся 28 народовцїв (межи тими: д-ри Омелян і Олександер Огоновскі, д-р Корнило Сушкевич, д-р Юліян Целевич, Дам. Гладилович, Исид. Громницкій, Володимир Барвіньскій і т. д.), з Тернополя Олекс. Барвіньскій, з Золочівщини о. Дан. Танячкевич і другі. На те дістали від "Русскої Ради" таку відповідь:
"Ч. 227. Имѣемъ честь извістити, что Видѣлъ Русской Рады рѣшилъ не приняти во члены заступаємого нимъ общества господина Данила Танячкевича, тѣхъ двадцать і восьмь Русиновъ Львовскихъ, і пр. Отъ видѣла общества Русская Рада. Львов дня 9 (21) Ноября 1879. Павликов предсѣдатель."
Отже то, бачите, так тогдї народовцї "перенесли стремленія сепаратистичскіи на поле политическое" і "виступила" з общества "Русская Рада"!!!
[Дѣло, 08.02.1892]
IV.
Вічевий референт полiтичний д-р Иван Добряньскій, подавши — як ми вже сконстатували — грубо сфальшовану исторію руху серед Русинів від 1848-го до 1879 року, т. є. до часу, як кількадесять народовцїв зголосилось було в члени "Русской Ради", a видїл "Русской Ради" під проводом тогдїшного предсїдателя о. Павликова всїх их не приняв [д-р Ив. Добряньскій в своїм рефератї сказав, що народовцї "виступили" з "Русской Ради"] — перейшов до часів від 1880 року до сего року, а очевидно найбільше займав ся звістними фактами з кінця 1890-го року.
"Хотяй молодша партія — говорив д-р Добряньскій — з Русской Ради "виступила", то много того в случаях, коли розходилось о якусь маніфестацію на внї, лучили ся всї в одну цїлість, a хоч в комітетах бували непорозуміня, галицка Русь представляла ся на внї яко оден табор. Всї памятаємо перше всенародне віче з 1880 poкy, котре скликали всї наші патріоти, а коли права нашої церкви загрожено віднятєм монастиря Василіянам, знов зібрали ся Русини всїх партій і однодушно піднесли грімкій протест. То були маніфестації импозантні, тож не диво, що недруги наші глядїли на то кривим оком і роздумували над тим, як би таким маніфестаціям на будуще запобігти. І приготованя до виборів на дві послїдні каденції сойму і на передпослїдну до ради державної відбувались в комітетах, де засїдали мужі різних політичних пересвідчень, аби лиш вибороти як найбільше руских послів..."
В сїм представленю фактичних неправд нема, однакож, аби єго вірно oцїнити, треба би неодно додати, бо д-р Добряньскій поминув, — так само як поперед в представленю исторії руху Русинів від 1848-го до 1879 року промовчав рік 1866-ий, рік незвичайно важний в исторії Русинів тим, що стара партія проголосила тогдї першій раз прилюдно "єдинство" нашого народу з народом великоруским.
Непринятє Русинів-народовцїв до "Русской Ради" в падолистї 1879 року викликало межи Русинами народовцями велике огірченє. Народовцї на велику жертву з своєї сторони рішились уже тим самим, що зголосились до "Русской Ради", котра не була відновленою Головною Рускою Радою з 1848-го року, — як неправдиво говорить д-р Добряньскій, — бо "Русская Рада" нїколи не поставила ясної проґрами національної, яку поставила Головна Рада в 1848-ім роцї. Але коли народовцї постановили вступити в члени "Русской Ради", то єдино під напором тої роспуки, яка огортала их, коли бачили крайну прострацію серед Русинів, до котрої довела політика старої партії. Щоби "Русская Рада" тогдї бодай деяких народовцїв не приняла в члени, того народовцї не сподївались. Русини з Тернопільщини відозвою до "Русской Ради" прямо зажадали того від неї. О. Данило Танячкевич з Золочівщини, поставлений на коротко перед тим кандидатом до ради державної, немов на завдаток помиреня партій зрік ся своєї кандидатури на користь п. Юл. Геровского, хоч мав більші шанси бути вибраним, і п. Юл. Геровскій був одним з двох членів, котрі після вимогів статута поручили о. Таначкевича видїлови "Русской Ради" до принятя. Дальше межи 28 Русинами львівскими, що зголосили ся, було чимало людей знаних уже тогдї на цїлій Руси з патріотизму, от хоч-би три перші підписані д-ри Омелян та Олександер Огоновскі і д-р Корнило Сушкевич... Мимо того всего видїл "Русской Ради" під проводом о. Павликова не приняв нїкого! О. Стефан Качала написав тогдї: "Єсть же у нас при таких обставинах помиренє партій і піднесенє справи народної можливе? Завзятий Поляк не міг би нїчого гіршого видумати... Нинї потреба ревної і витревалої працї всїх!... Нехай же люде судять: чи тії роблять роздор, котрі подавали і подають руку до порозуміня і згоди, чи тії, котрі тую руку відкидали і відкидають?"
Отже народовцїв не принято в члени "Русской Ради" і они мусїли глядати иншого способу ратованя справи рускої. І от в місяци грудни 1879 року неприняті в члени "Русской Ради" постановляють оснувати против "Слова", орґану "Русской Ради" — новий політичний орґан "Дѣло" з цїлію помиреня партій руских до спільного дїланя в справах народних. У народовцїв часто проявляє ся нерішучість, але тогдї всякі сумнїви в успіх початого дїла улягли енерґії людей більше рішучих. Непринятий в члени "Русской Ради" Володимир Барвіньскій став редактором, другій непринятий Дамян Гладилович адміністратором "Дѣла", Стефан Качала, Володимир Навроцкій, Наталь Вахнянин і другі обіцяли поміч пером, a всї народовцї солідарно поміч матеріяльну.
Щоби новим орґаном поставлену цїль осягнути, народовцї зробили велику уступку: зрекли ся правописи фонетичної і "Дѣло" стали видавати етімольоґією. До того часу многі з старої партії говорили, що помиреню стоїть на перешкодї фонетика, а нехай тілько народовцї приймуть правопись етімольоґічну, нехай пишуть так, як "Наука" о. Наумовича, а помиренє готове. Ну, народовцї знов зробили жертву і "Дѣло" почали видавати правописію етімольоґічною, такою як "Наука" о. Наумовича. A нинї поглянь мo: як річи стоять? "Дѣло", як почало так і до нинїшного дня стоїть в етімольоґічній правописи, а "Наука" о. Haумовича за кілька лїт покинула не тілько свою тогдїшну правопись, але й сам язик, бо почала видаватись і до нинї видає ся в язицї россійскім...
Як звістно, віче всенародне було гадкою Володимира Барвіньского ще заким "Дѣло" почало виходити, — віче мало розбудити Русинів та всїх одушевити до роботи. І перше всенародне віче 1880-го року було дїлом лише Вол. Барвіньского, отже народовцїв, — "Русская Рада" з своєю партією заслуги в тім дїлї приписувати собі не може, — без Вол. Барвіньского не було би першого віча 1880-го року. Віче фактично розбудило Русинів і рух межи Русинами пійшов більшій. "Русская Рада", зміркувавши, що народовцї — сила, не були від того, щоб і в виборчих комітетах дїлати спільно з народовцями. На порядок дневний прийшло кілька доповняючих виборів і народовцї вступили до спільної акції, однакож нї одного разу стара партія не допустила народовця до кандидатури, і Вол. Барвіньскій, котрого Русини одного округа хотїли мати кандидатом і мав шанси вибору, мусїв резиґнувати в користь Юзичиньского. Вол. Барвіньскій писав тоту свою резиґнацію уже в початках недуги, але написавши єї і давши тим доказ, що єму не йде о личну амбіцію, висказав своє здивованє, що народовцї можуть ще сидїти в спільнім комітетї, коли зі всего видно, що стара партія просто спекулює на визискуванє их для своєї партійної цїли... Ну, народовцї досидїли в тім комітетї і — як звістно — довгі роки ще сидїли...
Що партія "Русской Ради" — як казав Вол. Барвіньскій — спекулювала на визискуванє народовцїв, се показало ся невдовзї по першім вічу. Ледви народовцї розбудили рух між интеліґенцією рускою і народом, вже зараз провідники старої партії почали єгo визискувати по свому. Адольф Добряньскій переселює ся до Львова, Наумович робить пробу з Гниличками, a minores gentes, як Осип Марков, їздять скуповувати для Мирослава Добряньского "гуцулики"... A прецїнь же не на те Володимир Барвіньскій з народовцями викликав рух серед суспільности рускої!
Прийшов "постидний во всїх отношеніях" — як було сказано в одній россійскій часописи — процес Ольги Грабар, про котрий д-р Добряньскій в своїм рефератї не згадав. З героями того процесу народовцї симпатизувати не могли, хоч Стефан Качала і Володимир Барвіньскій, боронячи до якоїсь міри Наумовича, засїли на лаві обжалованих в процесї, виданім им де-ля Скалею, і о мало-що не були засуджені. Не могли народовцї симпатизувати з героями того процесу, бо по перше, бачили з дїяльности их шкоду для справи народної; по друге, обжаловані Галичане заявили судіям присяжним, що они будуть вести свою оборону в язицї польскім, бо по россійски не можна а по руски не хотять, нїби-то для того, що наш язик, звичайно "хлопскій", не cпoсібний до судоводства; по третє, молодий Наумович показав ся при розправі яко платний доносчик на своїх товаришів! Пов. Барвіньскій дав вираз несимпатії народовцїв до героїв того процесу в "Дѣлї" в рядї статей: "Ми дуже хорі"...
Народовцї вже по тім процесї могли зірвати з старою партією, бо-ж именно з причини того процесу посипались на Русь "гоненія". Усунено митрополита Іосифа, віддано Єзуїтам реформу Василіян і т. д. А мимо того народовцї устроїли ще спільно з старою партією друге віче 1883 року [по котрім на Стрільници стара партія виправила овацію Наумовичеви, хоч він уже тогдї був небіщик політичний], мимо того народовцї устроїли спільно з старою партією і віче в справі Василіяньскій і навіть народовець-священик о. д-р Омелян Огоновскій підняв ся їхати в депутації до Відня з протестом, між тим як львівскі священики старої партії уміли тілько надягнувши пелєринки, ходити з "благожеланіями".
Мимо того народовцї і в комітетах виборчих засїдали спільно з старою партією, хотяй в кождім слїдуючім комітетї ситуація их ставала ся що-раз труднїйшою: по перше через те, що стара партія вічно авантурувалась в сторону Россії, а по друге через підступи і интриґи членів старої партії та несовістности их праси. О тім далось би писати дуже богато, та не ось-тут місце. Пригадаємо лише, що по перших спільно переведених виборах до сойму, коли з старої партії вийшов лиш д-р Антоневич, a народовцїв вийшло більше, стара партія в своїх орґанах через цїлу сесію кричала: "Абстіненція! посли компромітують рускій нарід!" По других виборах до сойму, коли вже вийшло більше послів з старої партії, крик про абстіненцію якось затих... При виборах до ради державної в 1885 poцї народовцї всїми силами щиро підперли сов. Ковальского в окрузї Сокаль-Жовків-Рава, а стара партія в окрузї Калуш-Доли на-Бібрка зрадила Романчука. По тих виборах звістний дяк Василь Петрів з Калущини написав до "Слова" таке справозданє з вибору в Калуши: "Твердая Русь голосовала на впр. о. М. Сїнгалевича, нїкоториї же твердиї Русини сказали: Нѣтъ Кулачковского, не будетъ и Романчук! і так сталось. По крайней мірі благодарим Господа, что избран наш Василій Ковальскій. То наше утїшеніе". Те саме, що в Калуши, було і в Долинї і Бібрцї... Не поставив спільний комітет "твердого русского патріота", — як Кулачковского називає Петров, то нехай не буде й Романчук! — хотяй народовцї з округа Сокаль-Жовків-Рава зробили все можливе, щоби стара партія могла мати своє "утїшеніе" з свого Василія Ковальского...
А тоже по-за всякими спільними комітетами, в житю публичнім, дїяли ся инакше? Ну, всї здорові памятаємо! Ставропигія і Народний Дім народовцїв в члени не приймали, — не тілько совіт, але й общеє собраніє членів "Народного Дому" не приняло в члени навіть посла Романчука! В дневникарстві старої партії нїчого більше й не було, як лиш вічне шкальованє народовцїв і их найповажнїйших людей. "Запроданцї польскі!" — "соціялісти і нігілісти!" — "безпоповщики!" — то були вічні епітети, які діставались народовцям на стовпцях журналістики старої партії. Шкaльованє в тих часах було в прасї старої партії ще більше як сегодня, бо нинї звичайно концентрує она своє шкальованє на кількох людей, а передше шкалювали всїх поголовно. Н. пр. про похорон Нарольского від часу "новой ери" орґани старої партії вже мовчать — бо нинї Павлики і Нарольскі до якоїсь міри союзники політичні в борбі против народовцїв, — а через кілька лїт похорон Нарольского не сходив з стовпцїв "Проломів" та "Червоних".
Далось би ще неодно навести, але вже й те, що ти лиш прихапцем навели, досить здаєсь нам, доповняють наведені повисше слова д-ра Ив. Добряньского про час від 1880 р. до виборів до сойму в роцї 1889-ім, коли то оба сторонництва представляли "один табор"...
[Дѣло, 10.02.1892]
V.
В попередних уступах ми вже виказали, кілько крутарства або просто й неправди мусїв політичний референт віча д-р Иван Добряньскій ужити, щоби вивести, що нїби-то стара партія завсїгди бажала згоди, була для народовцїв все незвичайно уступчива, а тілько ті народовцї — "сепаратисти" не допускали до поєднаня. Ми, на основі фактів і документів, доказали, то як раз було противно за весь час до 1879 року, т. є. до остатних виборів до сойму.
Д-р Добряньскій дальше розводить ся над тим, як то любо від 1879 року було руским клюбі соймовім, поки пос. Романчук не виголосив своєї промови, в котрій допустив ся непростиої зради на рускім народї висказом, що той нарід має право народу, а не єсть причіпкою народу польского або великоруского. І чого то не наклепав бувшій директор "Заведенія" на посла Романчука і взагалї на народовцїв!
"Клюб рускій — каже він — хотїв помирити партії і п. Романчук навіть на 25 марта скликав був нараду мужів довірія з краю, котрі заявились за помиренєм партій і за предложеним самим п. Романчуком подїлом Галичини, але потому п. Романчук ширшого зїзду нотаблїв в червни не скликав. В тім була интриґа верховодячих в краю людей, яка проявила ся ще підчас сесії соймової 1889 року. Интриґа тота вже на веснї 1890 року осягла своє: "очевидно уже тогда удалось правительственним лицам наклонити г. предсїдателя клюба і єго одномишленників в видвигненю идеї народного сеператизма". В ту пору народовцї вислали депутацію до Відня до ґр. Мальнокого, котрі вручили єму меморіял, очевидно з виказанєм, "як важную и, может быти, мѣродательную роль могут отыграти русыны-сепаратисты на случай военной акцѣи". Все те відбувало ся тайно, публика і посли старої партії нїчо не догадувались, бо п. Pоманчук ще в половинї падолиста 1880 року скликував послів на засїданя, на котрих мали обговорюватись програми і спільні точки дїланя, котрі мали предложити ся зїздови нотаблїв. Між тим межи послами-народовцями йшли переговори з правительством і п. Романчук виголосив 25 н. ст. падолиста промову, в котрій станув "на становищі сепаратизма".
Насамперед в соймовім клюбі рускім навіть в першій сесії не було все так любо, як представляє д-р Добряньскій.
По перше: В клюб рускій внїс дісгармонію д-р Антоневич, котрий, увійшовши до сойму з стрийского округа яко кандидат намістника ґp. Баденього навіть без контр-кандидата польского [сам д-р Антоневич в своїй брошурі того не випираєсь], заострив собі апетит на посаду члена видїлу краєвого, і до часу, доки не наступив вибір Д-ра Савчака, він поступав якось загадочно: против засади руского клюбу підписував сам один внесеня Полякам [н. пр. Поляновскому за mączk-ою kartoflan-ою], на що навіть деякі посли з старої партії перед нами дуже відказували, — потім за богато все мав щось конферувати з польскими послами, не виступав в соймі так, як давнїйше, a навіть на засїданя клюбу не ходив [на заміт "Дѣла" він толкував ся в "Червоной Руси" недугою якоїсь "сродницї"].
По друге: Посли-народовцї знайшли ся зараз в першій сесії в дуже несмачнім положеню супротив того, що за-для солідарности клюбової мусїли спільно з д-ром Антоневичем крушити кoпiє за всяких Муринів. Оно безперечно, власти політичні поступали незаконно, коли переслїдували Муринів за их лаженє та водженє людей до Почаєва і до Наумовича до Кієва, — але-ж з другої сторони знов: якій интерес може мати справа руска в тім, щоби Мурини баламутили і деморалізували нарід? Хиба лише шкоду!
По трете: Посли-народовцї вже тогдї бачили, що москвофіли загадують деякі важні справи, котрі обходять цїлий нарід, взяти виключно в свої руки і — при матеріяльній помочи з Россії — витискати народовцїв від впливу на нарід. Підчас першої сесії ишли в "Народнім Домі" наради над завязанєм товариства для купна земель. Хотя й клюб тогдї був солідарний, на наради запрошувано лише послів старої партії, а народовця анї одного. Рівно-ж, як звістно, москвофіли загадали — при помочи, як виразно було сказано — "великого русского народа" оснувати в Галичинї "общество школьное" на взорець нїмецкого Schulverein-y, щоби молодїж руску в Галичинї виховувати в дусї "русскомъ" і тим противдїлати виховуваню нашої молодежи в дусї народнім в истнуючих руских школах.
Все те викликувало серед загалу народовцїв невдоволенє і що раз частїйше давались чути голоси: Куди ми, народовцї, зайдемо з своєю політикою? Наші посли будуть солідаризувати ся з роботою Муринів, правительство буде всїх, винного і невинного, однаково тлумити, а в додатку ще москвофіли, маючи поміч матеріяльну в Россії, захоплять весь вплив на нарід...
Посол Романчук мав надїю на зїзд нотаблїв, що може той поставить народну справу ясно, і справдї скликав поперед на 25 марта 1890 року кількадесять мужів довірія. Хто був на тім зїздї, той знає, яку там ролю відограли москвофіли: д-р Ив. Добряньскій, О. Марков, Ив. Костецкій... Caмі поважні "старі" з провінції почали сумнїватись, чи з того рода людьми дасть ся дійти до кінця, — але остаточно, коли-б загал партії "старої" мав енерґію, можна було ті "скрайні" елєменти виелімінувати.
Пос. Романчук був тої гадки, що се може удасть ся, до самого кінця надїяв ся на загал "старих", але такі факти, як завязанє комітету голодового, при чім в нечестно-підступний спосіб виключено всїх народовцїв від участи в несеню помочи голодуючому рускому народови, — як закулісове підготовуванє голодовими запомогами з Россії терену для кандидатур до ради державної лише людей з старої партії, — наконець, як збори членів "Народної Торговлї", — могли остаточно і гадку пoc. Романчука захитати. Не можна-ж було сказати, щоби все те було роботою одних лиш москвофілів, бо-ж і в комітетї голодовім і на зборах "Народної Торговлї" були нотаблї "старих", професори, крилошане... І все те для "старих", як у Львові так і на провінції, здавалось натуральним, нї з-відки не піднїс ся нї один голос не то протесту, але бодай поклику до рефлєксії...
Зовсїм натурально, що загал народовцїв на таку "солідарність партій" не міг годитись і що раз частїйше мусїв завдавати собі питанє: Куди ми, народовцї, зайдемо самі з своєю політикою, і куди зайде наш нарід?
Супротив усеї роботи москвофілів справа народна конче вимагала прилюдного заявленя народовцїв з зазначенєм становища народного, або — як каже бувшій директор "Заведенія" — "видвигненя сепаратизма", тілько ми додамо: "сепаратизму міліонів руского народу супротив одиниць — Добряньских з маси интеліґенції, а Муринів з маси люду".
Д-р Добряньскій, промовчуючи все, що мусить компромітувати москвофілів, натомість хитро депутацію "Народної Ради" до Відня і меморіял до ґр. Кальнокого від "Народної Ради" ставить на час від першої сесії соймової в зимі 1889 року до 25 падолиста 1890 — і тим доказував, що пос. Романчук з своїми товаришами поступав нельояльно супротив клюбу. Ну, се така "правда", як другі "правди" бувшого директора "Заведенія". Д-р Олександер Огоновскій і Юл. Романчук їздили в депутації до Відня ще в цвітни 1887 року і вручили меморіял гр. Таффому і Ґавчови. З ґр. Кальноким не мали зовсїм нїякого дїла. Правда, опісля "Народна Рада" вислала почтою меморіял до ґp. Кальнокого, але то було також ще в цвітни 1888 року (а вибори до сойму відбували ся в лїтї 1889 року і в тім меморіялї було лише тілько сказано, що правительство, кривдячи Русинів, дїлає тим против интересів держави, a рускій нарід чейже не без значіня для Австрії.
Так оно було з депутацією і меморіялом "Народної Ради", — але для д-ра Ив. Добряньского що то значило пустити на вічу "собранному народови" тумана?! Таж прецїнь сама цїль віча була — отуманити нарід!
[Дѣло, 17.02.1892]
VI.
Справа звістної промови посла Романчука в соймі 25 падолиста 1890 року, — о котрій вічевий референт політичний, д-р Ив. Добряньскій, повторив усе, що було до того часу писане в "Галицкій Руси" — у нас була вже кілька разів обговорювана з різних боків, тож ми богато слів нинї тратити не потребуємо. Скажемо лиш тілько:
Коли д-р Добряньскій дуже довго на вічу дивував ся: чому народовцї не взяли до акції і москвофілів, то ми можемо єму на те відповісти: "Лукавиш серденько, а добре розумієш!" Правительство, коли заявило, що оно готово змінити свою політику супротив Русинів, єсли Русини заманіфестують, що стоять на грунтї австрійскім, — то чей-же смішно би було справу сю віддавати Антоневичам, Кулачковским, Добряньским е tutti quanti, сторонникам політики москвофільскої. Отже річ зовсїм природна, що правительство могло переговорювати лише з народовцями.
Тількож тут не сущне в річи се: з ким правительство переговорювало? — але то: що переговорюючі мали на оцї єдино интереси загалу руского народу, а не якісь интереси фракційні чи партійні або й личні. Посол Романчук, яко голова клюбу, на дотичну интерпеляцію в клюбі в часї переговорів, заявив був зовсїм отверто, що нехай правительство переговорює з котрою-небудь стороною рускою, аби тілько змінило політику супротив народу руского яко такого.
Що переговори не вели ся з розголосом, але дискретно, — се річ природна. В интересї-ж обох переговорюючих сторін ишло о те, щоби на випадок, як би переговори не довели до результату, остались за заслоною. Так само було і при якихсь переговорах д-ра Антоневича з ґр. Альфредом Потоцким по виборах в роцї 1885. Не розголосив же він о тім тогдї анї потому, але аж сего року, отже в сїм лїт опісля, викрив се в своїй брошурі.
Нема сумнїву, що коли-б в договорах з правительством було йшло о "угоду" в тім значіню, що Русини за якісь концесії зобовязувались би до яких-небудь уступок від себе в чию-небудь користь, чи правительства, чи Поляків, — тогдї, очевидно, справа мусїла би була вестись инакше. Але-ж не було нїякої "угоди". Русини мали тілько заманіфестувати, що они не годять ся з авантуринчою політикою москвофілів, — а тим, здаєсь нам, не зрікали ся нїяких прав руского народу, бо москвофільство навіть шкідне для справи рускої в Австрії. Отже, єсли в заміну за таке заманіфестованє правительство прирекло зміну неприязної політики супротив руского народу на приязну, — то гріх би було того не зробити і не зобовязати правительства. Очевидно, тим ми ще не кажемо, щоби народовцї такою маніфестацією нїчого австрійскій державі не давали, — навпаки, дали їй на дану хвилю дуже богато, і єсли би правительство не додержало свого приреченя, то лиш держава стратить на тім дуже а дуже много, а не народовцї, котрі з своєї сторони нїяких прав народних не зрекли ся, — але ми лише вказуємо, що маніфестація против авантурничої і ненародної політики москвофільскої не була якимись уступками з прав руского народу, без котрих то уступок для другої сторони звичайно не обходить ся при "угодах". Тут — ще раз повтаряємо — нїякої "угоди" не було, а посол Романчук міг зовсїм сміло виголосити звістну свою бесїду в соймі.
На сю бесїду д-р Добряньскій — річ зовсїм природна — дуже накидуєсь і обурюєсь: по що було говорити про самостійність народу руского, коли ще не знати, чи він самостійний? по що було в соймі, перед чужими людьми, тикати становища Русинів супротив держави австрійскої і в справах церкви? — і представляє річ так, що нїби-то пoc. Романчук допустив ся тим чогось страшного, чогось такого, — що нїколи доси у Русинів не бувало.
Ну, тaк оно не єсть. Може нїхто стілько всїх тих справ не тикав "перед чужими людьми", як именно Русини. Досить переглянути річники протоколів соймових і ради державної. Та й оно не диво, бо нарід угнетений мусить супротив тих, котрі єго гнетуть, раз у-раз виставляти, що гнести єго нема за що, бо він такій a такій... Отже завсїгди рускі посли виказували в соймі і в радї державній, що они вірні державі австрійскій і стоять при своїй церкві, — а справу "самостійности" чи "не самостійности" руского народу, — котра то справа найбільше запекла бувшого директора "Заведенія", — вже давно перед послом Романчуком, бо в 1870-их роках, порушив був "перед чужими людьми" в радї державній небіщик Наумович, а хотяй тогдї ся справа тим менше могла бути "рішена", Наумович все-таки заговорив про неї, — але що заговорив так, як потрібно москвофілам, т. є. що нарід рускій "не єсть самостійний", то пінію славословій для Наумовича не було у них кінця. Д-р Добряньскій, будучи торік на похоронї Наумовича в Кіїві, чув же на власні уши, як єго приятель Мончаловскій в своїй надгробній бесїдї піднїс яко велику заслугу Наумовича для галицко-руского народу именно те, що він сміло і неустрашенно в радї державній, отже "перед чужими людьми", знеґував "самостійність" руского народу... Коли би пос. Романчук був зробив в соймі те саме, були би Добряньскі величали єго неустрашимість так само, як Наумовичеву, але що він не знеґував "самостійности" руского народу, — то, розуміє ся, він "измінник", "віроломник", він допустив ся чогось такого, чого ще Русь не видала...
Квестія умістности чи неумістности промови пoc. Романчука була що-до форми і змісту дуже швидко порішена многочисленними адресами довірія зі всїх закутків краю, в котрих однодушно виявлялось признанє потреби заявленя і одобренє точок піднесених в промові, — a д-р Добряньскій, порпаючись на вічу в тій квестії, спізнив ся сарака, як той рак з дріжджами. Нинї тая квестія не актуальна, люде вже о нїй забули, — нинї для всїх цїкаве було те, як гадала партія стара поправити на вічу безголовість д-ра Антоневича, котрою він наробив так богато лиха. Та й поправила-ж она тим вічем — з дощу під ринву! Узнають се тепер всї розумнїйші люде старої партії і соромлять ся цїлої тої безголової роботи вічевої...
[Дѣло, 24.02.1892]
VII.
Вічевий референт політичний д-р Ив. Добряньскій розбираючи потім що-до meritum точки з соймової промови посла Романчука, каже:
Що-до першої точки, о "самостійности" народу руского, то так можна би сказати аж тогдї, як би всї учені историки і язикослови на те згодились і видали суд однодушний. — Що-до другої точки, о "вірности монархови і державі", то — як сказав пос. Герольд в радї державній — правдиво льояльний нарід не увірює о своїй льояльности словами, але доказує дїлами, а сини галицкої Руси проливали кров на полях италійских і ческих. — Що-до третої точки, о "вірі і обрядї", то нарід наш сильно до віри своєї привязаний від початків христіяньства і від часу введеня унії.
Розгляньмо ся в тій арґументації д-ра Добряньского.
Політичний референт вічевий каже, що аж тогдї можна буде говорити о "самостійность" руского народу, коли "всї" учені историки і язикослови на те згодять ся і видадуть суд "однодушний". Що за добре серце у того господина! Не каже просто з моста, що о "самостійности" руского народу не можна буде говорити до скінченя міра, а сказав нам се описово. То щось так, як би отруйник отрую подавав в водї конфітуровій... "Всї" учені! І суд "однодушний"! — того нїколи не може бути, бо межи россійскими а навіть взагалї славяньскими ученими і язикословами нїколи не переведуть ся фіґурки, котрі в интересї державної політики Россії будуть перечити "самостійність" нашої народности. Се переченє, розумієсь, єсть без значіня, бо теорія суперечить проявам дїйстности, от хоч-би розвиткови язика і зростови літератури, — а все-таки того переченя потрібно і нинїшній злощастній системі урядовій в Россії і сикофантам тої системи в Галичинї. Нехай же-ж д-р Добряньскій жде собі здоров на той час, коли "всї" учені видадуть "однодушний" суд в справі "самостійности" чи "несамостійности" нашого народу, а ми все і всюда исповідуймо те, що кождий з нас почуває в душі і в серци своїм! Суть такі, що перечать самостійність народу словацкого, анектуючи єго до ческого, а мимо того нарід словацкій розвиває ся самостійно і против того нїхто не знає ради. Правда, нарід словацкій о стілько щаслившій від народу нашого, що свою літературу в конституційній Угорщинї може розвивати, чого наші братя за кордоном не можуть, і межи Словаками нема таких нїкчемних синів, котрі би свою власну народність неґували, як се єсть у нас в Галичинї.
Що-до другої точки в бесїдї посла Романчука д-р Добряньскій говорить за послом Герольдом о льояльности на словах а на дїлах, а льояльні дїла Русинів — то кров руска на полях италійских і ческих. На се ми скажемо: оно нїби так, але й не конче так. Кров на полях дуже велике дїло — і свята справедливість наказувала би після неї судити о льояльности — ...але практика учить, що льояльности народів, чи в Австрії, чи в Россії, не судять після тої крови, хоч-би она, кажучи словами Шевченка, лилась і "сто ріками". Наша кров лилась на полях италійских і ческих, польска кров лилась недавно підчас россійско-турецкої війни на Балканї, а чомусь анї Австрія нашої льояльности, анї Россія польскої не бере на вагу після тої крови — і бачимо, як один процес Ольги Грабар або одна поїздка д-ра Добряньского з кумпанами до Петербурга на якусь демонстрацію "обєдинителїв" россійских — зараз в горі впливає на суд о льояльности і червона кров, пролита на побоєвищах, блїдне. Що над тим можна сожалїти, се річ певна але факт все фактом. І що-ж то варта туманити — хиба лиш самого себе квело-солодкою фразою? Єсть же у нас кліка, — д-р Добряньскій добре єї знає, — котра в интересї зовсїм не руского народу компромітує всїх Русинів і всї мусять брати на свої плечі одвічальність і наслїдки єї авантур — мусять брати на свої плечі і практиковану супротив нас систему, і реформу Єзуїтами, і все, на що й сам орґан тої кліки нераз навіть дуже відказує. Ми можемо запевнити д-ра Добряньского, що не він першій в Русинів винайшов кров руску, і нехай буде певний, що й пос. Романчукови знана тая льояльна субстанція, — тілько-ж щоби нїхто не міг сказати Schwamm drüber! — треба від часу до часу заговорити прилюдно про різницю межи загалом руского народу a клікою, за котру загал відповідати не може і не повинен...
Наконець що-до третьої точки сам д-р Добряньскій каже, що нарід наш сильно привязаний до віри ще від початків христіяньства і від часу введеня унії", — отже о що єму ходить? А, тут иде єму о те, що пос. Романчук говорив о тім "в собранії людей мірских а даже иновірцев". [На слова д-ра Добряньского: "даже иновірцев!" висказані на вічу з патосом, загриміло в сали диким риком: "Измѣнник!"] На те ми скажемо: Єсли пос. Романчук говорив правду, то що се може вадити, що навіть перед иновірцями? Вадило би тогдї, коли б перед иновірцями говорив був неправду. Св. апостол Павло каже говорити правду благовременно і безвременно, а знов як же-ж — спитали би ми д-ра Добряньского, коли він уже на вічу звів річ на таке поле як же-ж би була ширила ся віра, єсли би перед иновірцями не можна було о нїй говорити? Але ми того дотикаємо тілько мимоходом, бо знаємо, що д-р Добряньскій ужив такого argumentum ad hominem лише з спекуляції на темні маси, які мав перед собою. Ми здорові знаємо, wo der Hund begraben liegt. Але-ж ради Бога, не вже-ж интерес руского духовеньства і руского народу вимагає того, щоби солідаризувати ся з гнилицкими експеріментами?!..
[Дѣло, 25.02.1892]
25.02.1892