Сьогодні, 25 липня 2025-го, 40 років мало б виповнитися Героєві Небесної Сотні Богданові Сольчанику.
Богдан був непересічною та яскравою особистістю: інтелектуалом, науковцем, фаховим істориком та соціологом. Громадським діячем, який активно включався у всі важливі державотворчі процеси, що тривали в Україні з початку 2000-х років.
Навчаючись на другому курсі, він став одним із студентських лідерів Помаранчевої революції, а дев’ять років по тому, в листопаді 2013-го, з першого дня долучився до протестів на Майдані. З юності Богдан завжди був у самому вирі подій, реагуючи на найменшу несправедливість у країні та наполегливо намагаючись змінити її.
Богдан Сольчаник був не лише дослідником історії – він був її безпосереднім творцем. Вважав, що лише системною наполегливою працею можна зробити Україну кращою. І що якісні зміни в державі залежать від активної позиції кожного з нас.
Народився Богдан 25 липня 1985 року в місті Старий Самбір Львівської області. Батько Зиновій працював учителем фізкультури у школі, мама – бухгалтером. У родині виховували двох синів: Богдана і на два роки молодшого Степана.
Дідусь по батьковій лінії Степан Сольчаник у 1946 році був заарештований радянською владою за звинуваченням у зв’язку з УПА. 8 років відсидів у колимських таборах, ще 2 роки відбув на поселенні. Бабця походила з давнього священницького роду Хархалісів. Сім’я жила на Лемківщині на території сучасної Польщі й була переселена в Україну 1951 року.
З дитинства Богдан вирізнявся серед однолітків гострим розумом і непересічними здібностями. У школі був відмінником, багато читав. Серед його улюблених предметів – історія, література та географія. У 10 класі став переможцем всеукраїнської олімпіади з історії, в 11-му посів друге місце.
«Богдан мав хорошу пам’ять, дуже любив читати, – розповідає батько. – У нас вдома була така непогана бібліотека, багато історичної літератури. І так, читаючи книги, Богдан захопився історією.
Окрім того син активно займався спортом: легка атлетика, біг, футбол, велосипед. Я працював вчителем фізкультури у школі і брав дітей з собою на роботу. Вони мусили бути зі мною у спортзалі, на стадіоні й активно займались.
Головною рисою Богдана була цілеспрямованість. Якщо він щось задумав, то доводив це до кінця. Був впертим і принциповим. Попри всю свою впертість він вмів йти на поступки, якщо бачив, що неправий. Богдан взагалі ніколи ні з ким не сперечався. Його неможливо було втягнути в суперечку, це підтверджують і його друзі. Якщо він розмовляв з людиною, яка мала протилежну думку, то просто висловлював своє бачення і замовкав. У людях не терпів нахабства».
Родина Сольчаників: Богдан, мама Оксана, батько Зиновій та молодший брат Степан.
Степан Сольчаник в одному з інтерв’ю розповідав про старшого брата і їхнє дитинство:
«Богдан був максималістом, завжди дотискав до кінця, він не любив програвати. Коли ми грали в ігри ще в дитинстві, він завжди прагнув бути на першому місці. Був дуже різностороннім, займався спортом, читав, щось часто майстрував. Пам’ятаю, як ми ще малими робили кораблики і запускали їх по Дністру, по озеру. Богдан підходив до цього дуже серйозно. Робив їх по книжці, по схемі, яку йому дав тато.
З ним було цікаво, він завжди вигадував якісь цікаві штуки. Ліпив з пластиліну, особливо любив робити кораблі. Ми дуже любили бавитись солдатиками в ігри-стратегії. В Богдана була своя армія, в мене – своя, і ці армії постійно воювали між собою. І при тому, що в нього було втричі менше солдатиків, він постійно вигравав, завжди брав у полон чи вбивав моїх правителів. Спершу він назвав свого головнокомандувача князем Святославом, а коли став старшим, то його військом незмінно командував Богдан Хмельницький».
Як переможець всеукраїнської олімпіади Богдан отримав право без конкурсу вступати у будь-який ВНЗ України. Обрав Львівський національний університет ім. Івана Франка й у 2002 році вступив на історичний факультет. Навчався на кафедрі архівознавства, згодом перейшов на соціологію.
Одногрупниця і подруга Богдана Ольга Стрелюк згадує про цей час:
«Йому було тісно в університеті. Він одним з перших зрозумів, що щось не так з нашою освітою, а тому читав по ночах розумні книжки, а на лекціях міг заснути. Якось, ще на першому курсі, коли нам розповідали про період Навуходоносора, він спав. Викладач це помітив і в якості покарання дав завдання вивчити напам’ять переклад якогось староєгипетського рукопису. Коли на наступній лекції перед всією аудиторією він відтворив текст з пам’яті, його "зацінив" увесь курс, а викладач був нокаутований. Потім таке трапилося на парі у заступника декана, однак він толерантно вибачився та пояснив, що заснув не від того, що лекція нудна (вона і справді такою не була), а тому, що вночі вчився.
А ще він не любив бути схожим на інших і поводитися так, як усі. Хоча тепер я розумію, що він просто ніколи не був рабом, якому можна було нав’язати страх, покору, примус чи безправ’я».
Богдан Сольчаник з друзями-одногрупниками на клумбі біля університету.
Власне, саме тоді я також познайомилась з Богданом. Ми навчались на одному факультеті, але на різних курсах. У нас тоді була велика компанія однодумців, друзів і просто знайомих, об’єднана спільними інтересами – ми слухали не попсу, а «Мертвого півня», «Королівських зайців», ходили на фестиваль «Слухай українське» і в «Ляльку». Слухали радіо «Ініціатива», читали нові книги Андруховича, Іздрика і Дереша, влаштовували дебати на факультеті, випускали газету, організовували театральний фестиваль. Регулярно тусили разом на клумбі під універом. Він завжди був харизматичним, цікавим, з незмінною усмішкою та купою ідей.
З 2004-го ми з Богданом вже регулярно зустрічались на акціях протесту і барикадах. Тоді якраз почала свою діяльність громадянська кампанія «ПОРА», активістом якої він був. І усі «просунуті» студенти або безпосередньо долучились до руху, або підтримували його.
Після бакалаврату, у 2006-му, Богдан продовжив своє навчання у Міждисциплінарному центрі магістерських програм з соціології та культурології при ЛНУ ім. І. Франка на програмі з соціології.
Як дослідник він особливо цікавився проблематикою пострадянської ідентичності, інтерпретацією різних етапів радянської історії, стратегіями і практиками людей в інституційних рамках Радянського Союзу. Написав і захистив роботу, присвячену особливостям поведінки людини пострадянської (homo sovieticus). У 2008 р. здобув диплом магістра соціології.
Професор кафедри соціології Наталія Черниш так згадує про свого колишнього студента і колегу Богдана Сольчаника:
«Коли він прийшов до нас, ми не підказували йому, яку тему обрати для дослідження, він не просив у нас поради, не просив списку тем. Він прийшов і сказав мені: "Я хочу писати про те, чому наша Україна є в такому жалюгідному стані, що є причиною того, що країна з такою багатою історією, такими родючими землями, таким кліматом опинилася в числі найбідніших у Європі". Він сказав, що, очевидно, звинувачувати владу можна, але це надто легкий шлях. Він хотів зрозуміти, чому ми дозволяємо владі таке з нами робити.
Перший розділ його роботи називався "Гомо совєтікус", тобто людина радянська, а другий – "Гомо постсовєтікус". Він пояснював, як ми виросли з людини радянської і перетворились на людину пострадянську з тими всіма її рисами, комплексами і сподіваннями на державу, патерналізмом, пасивністю. Уявляєте, як зразу була окреслена його наукова постава. Він зробив колосально цікаве дослідження, тому що третій її розділ був присвячений тому, як знайти і виміряти ті якості пострадянської людини, які заважають нам збудувати державу нашої гордості і слави».
Пізніше Богдан вів в університеті соціологічний гурток, членами якого були студенти молодших курсів. Вони зустрічались, обговорювали книги, наукові концепції й течії в соціологічній науці. Учасники цього гуртка згадують, як Богдан з легкістю цитував першоджерела, стимулював до роздумів і дискусій, відзначають його начитаність, інтелект, а ще відкритість і простоту у спілкуванні.
Богдан Сольчаник у студентські роки.
Навчання в університеті Богдан поєднував з участю в програмі МІГуС (Міжінституційні індивідуальні гуманітарні студії) – ініціативі, яка об’єднала Львівський національний університет ім. Івана Франка, Український католицький університет та Варшавський університет і дозволяла своїм учасникам вільно слухати курси за межами навчальної програми.
З 2008 по 2012 рік Богдан також навчався на PhD-програмі у Вищій школі соціальних наук (Graduate School for Social Research) при Польській академії наук у Варшаві.
Був кількаразовим стипендіатом Міністерства національної освіти Республіки Польща та варшавської фундації "Academia Artes Liberales", учасником низки конференцій, літніх шкіл та навчальних сесій в Україні, Польщі та Литві.
Загалом Богдан понад два роки прожив у Варшаві, але своє майбутнє життя і наукову кар’єру бачив саме в Україні.
В 2009 році Богдан Сольчаник став співорганізатором Лаврівської літньої школи для студентів програми МІГуС у Лаврівському монастирі св. Онуфрія.
Богдан мріяв зробити в Лаврові своєрідний ретритний інтелектуальний центр. Навіть свою особисту бібліотеку значною мірою збирав з прицілом, щоб передати її туди.
У Лаврові Богдан познайомився зі студенткою Марічкою Погорілко, яка була однією з учасниць школи. Між ними одразу виникла взаємна симпатія. Як зізнається Марія, Богдан підкорив її поєднанням харизматичної зовнішності й інтелекту.
«Ми спершу ніби приглядались один до одного, час від часу зустрічались у Львові, спілкувались, але я не вірила, що в нас можуть скластись якісь стосунки через відстань – Богдан на той час жив у Варшаві, де він навчався. Але восени 2009-го я поїхала на стипендію у Варшаву, ми там знову зустрілись, почали більше спілкуватись і фактично тоді стали парою, – розповідає Марічка.
З Польщі ми на тиждень поїхали в Італію, до Риму. Це була найкраща і найбільш пам’ятна наша подорож. Все було сплановано на щодень: куди ми йдемо, що будемо дивитись. Богдан водив мене по місту і розповідав про все, що ми бачили. Ми ніби просто йшли кудись, а потім повертали за ріг, бачили якусь будівлю – і починалась лекція: хто тут жив, що тут було. Він все-все знав і дуже цікаво розповідав. Це був кайф. Дуже класна і насичена поїздка».
Разом Богдан та Марія були чотири з половиною роки. Разом жили і планували одружитися: в червні 2013-го він їй освідчився в Лаврові. Весілля мало відбутися наступного, 2014-го, року.
Богдан Сольчаник і Марічка Погорілко
Марія каже, що вони з Богданом були дуже різними: він – спокійним, заглибленим в себе мислителем-інтровертом, який багато часу проводив вдома, працюючи над дисертацією. Любив сидіти з філіжанкою кави на балконі, читаючи і розмірковуючи про різні теми. Вона ж навпаки – активна, завжди десь тусила, займалася різноманітними проєктами.
«Але ми збалансовували одне одного, – каже Марія. – Можливо, і в нього була потреба у такій зовнішній активності. Він був дуже ґрунтовним, і я певною мірою навчилася цього від нього – сідати і систематично працювати, заглиблюватись у щось.
Богдан дуже розчарувався після Помаранчевої революції, після всього, що потім сталося з "Порою", коли частина активістів пішла в політику і не дуже добре себе повела. Після цього він з головою поринув у науку і жодною активністю більше серйозно не займався. Мені видається, що це для нього була якась особиста форма внутрішньої втечі від реальності.
Богдан вирізнявся ґрунтовним підходом до всього, що робив, посидючістю, принциповістю. Він багато часу проводив вдома, працюючи над дисертацією. Це була дуже скрупульозна і масштабна робота, він записав десятки інтерв’ю і мав їх транскрибувати. Багато читав, навчався. В той час він жив лише на стипендію і якісь заощадження. Я, окрім навчання, працювала в Центрі міської історії і мала невеликі підробітки, співаючи на весіллях. Я бачила, що Богдана це гнітило. Бачила, що йому через це важко. Хоч матеріальні речі його зовсім не цікавили. Майже всі гроші він витрачав на книжки – передусім це була фахова література, в тому числі іноземною мовою.
Згодом він пішов працювати у турфірму «Відвідай», і йому це дуже класно пішло. Він, правда, себе трохи картав, що не тим займається.
В нього завжди була внутрішня боротьба між тим, що він хоче робити, і що змушений робити. Він хотів серйозно займатись наукою, готувати дисертацію, а мусив думати про виживання і різні побутові проблеми. І було видно, як ось ці всі моменти вбивають його дух».
Про це ж згадує і друг Богдана Володимир Стецик:
«Він ризикував бути поламаним цим світом. Поламаним через незатребуваність та непристосованість матеріального світу до мислителів. Бути начитаним мислителем в 21 столітті не дасть можливості оплачувати квартиру чи утримувати сім’ю. Для цього треба займатися чимось більш прозаїчним, хоча… Богдан знаходив особливі рішення – працювати натхненним екскурсоводом чи черпати натхнення від роботи з молоддю в університеті. Він не прогнувся під цей світ – і, дуже схоже, йому вдалося частково його поміняти. Правда, надто дорогою ціною…»
З Володимиром вони загалом багато і змістовно листувалися, обговорюючи різноманітні важливі теми: політичну ситуацію в країні, її майбутнє і перспективи, аналізували історичне минуле і проводили паралелі з сьогоденням. Богдан ділився своїми поглядами на ті чи інші питання.
«Людина, яка всього досягла сама або зробила себе сама – в українській мові немає кращого аналога до поняття "Self-made". Це про Богдана, – пише Володимир. – Тим, хто знайомився з ним вперше, здавалося, що він взявся "нізвідки", і вони довго дивувалися, як в маленькому районному центрі міг з’явитися такий самородок. Ті, хто знали Богдана ближче, розуміли, що нічого дивного в цьому немає – у Богдана не було жодної вільної хвилини: спорт (футбол, баскетбол, легка атлетика, бокс) – навчання – навчання – спорт. Скромність, самодисципліна, наполеглива праця і віра в свої сили.
Богдан не витрачав час на те, що вважав нудним і не потрібним, але цей час використовував для більш важливих речей – наприклад, замість шкільної програми читав "Європа. Історія" Нормана Дейвіса чи замість нудних лекцій читав Кастанеду. Час беріг, але часу не вистачило зробити те, що хотілося.
Сталося так, що вся Україна дізналася про Богдана 20 лютого 2014 року, але ще рік-два – і про нього дізналися б в зовсім іншому ключі. Якби не куля вбивці, ймовірно, за кілька років Богдан став би Котермаком XXI століття. Друзі в середовищі активістів, викладачів, науковців та навіть туристичній галузі помічали шалений потенціал Богдана. Природна скромність і уміння посміятися над собою оберігали його від зіркової хвороби, дозволяли постійно розвиватися і самовдосконалюватися.
Богдан ніколи не давив аргументами в дискусіях. І коли влітку 2004 року ми сперечалися, чи реально підняти на протест київських студентів, я не вірив. Богдан приїхав і з відкритою щирою усмішкою за кілька місяців підняв студентів Києва: не знаю, звідки у нього взялася ця енергія – він працював безупинно місяцями.
Потім були періоди розчарування і деякої депресії, в часі якої Богдан ковтав книги і добудовував свою картину світу, і яскраві спалахи активної позиції – як, наприклад, мобілізація протестів після сумнозвісної Врадіївки. Маючи внутрішній стержень, цілісну систему цінностей, Богдан завжди був людиною збалансованою і гармонійною, схожою на мудрого духівника і здатною міняти світ, людиною, від якої неможливо очікувати заздрості чи підлості».
Богдан Сольчаник і Володимир Стецик
За пів року до загибелі на Майдані Богдан почав працювати на кафедрі нової та новітньої історії Українського католицького університету. Викладав студентам свій авторський спеціально розроблений курс історії України під назвою "Совєтський Союз як система: суспільство та індивід у 1960-х – 1980-х роках".
Також Богдан був членом команди проєкту швейцарського університету Сент-Галлена "Регіон, нація та інше: інтердисциплінарне та міжкультурне переосмислення України". Він створював історичні мапи для аналізу впливу змінних історичних кордонів на сучасні межі.
Під керівництвом професора, директора Інституту філософії та соціології ПАН Анджея Рихарда продовжував роботу над дисертацією на тему «Виборчі практики в малому західноукраїнському місті, 1965–2006 роки».
Про потенціал Богдана як історика і науковця схвально відгукувалися його старші колеги, зокрема Ярослав Грицак. Виступаючи на панахиді в Українському католицькому університеті після загибелі Богдана, він казав:
«Я пам’ятаю його з 2004 р. Він тоді поступав на Програму міждисциплінарних індивідуальних гуманітарних студій (МІГУС). Ця програма є дуже змагальною: на ній вчаться найкращі з найкращих, і кількість охочих завжди перевищує тих, хто у ній вчиться. Так що факт, що Богдан поступив на неї, вже тоді багато говорило про нього.
Був ще один момент. Він поступав на рік пізніше, аніж прийнято. За правилами, ми приймали тільки тих, хто закінчив перший курс університету. Богдан був на рік старшим і не підпадав під умови конкурсу. Мимо всього, він все таки прийшов на співбесіду і відповідав так добре, що ми, члени комісії, вирішили зробити для нього виняток.
Бо він дійсно був винятковим. З усіх його рис мені найбільше запам’яталася його посмішка. У ній була якась сором’язливість, яку рідко зараз зустрінеш серед людей, а особливо молодих людей. І було у цій посмішці якась недомовленість: він посміхався так, якби знав більше, аніж міг дозволити собі сказати. Я собі уявляв, що так усміхаються люди, яким щаслива доля обдаровує ранньою мудрістю.
Найчастіше я бачив Богдана у науковій бібліотеці Львівського університету та нашій бібліотеці – а потім, коли приїжджав до Польщі, бачив його у бібліотеці Варшавського університету. Йому мало було формальної освіти, і він багато надолужував самоосвітою.
Ми можемо тепер собі тільки уявляти, як далеко би він пішов у своїй науковій кар’єрі. Іноземним вченим довелося б вивчати напам’ять його прізвище, щоб вимовляти його без помилок на міжнародних наукових конференціях. Його список публікацій був би довгим і багатим на важливі праці. Його студенти, а особливо студентки, бігали б за ним на перервах. Його порад слухали б його колеги з кафедри і факультету. Він мав би влаштоване життя і заслужене визнання.
Всього цього уже ніколи не станеться. Куля обірвала його життя».
Також Богдан на вихідних працював керівником групи і гідом на туристичній фірмі «Відвідай». Йому подобалась ця робота не тільки через можливість додатково заробити, а й через те, що вона давала змогу спілкуватися з людьми, показати їм Україну. Богдан мав два улюблені маршрути. Один – Кам’янець-Подільський, Хотин, інший – на Закарпаття.
Його колега по «Відвідай» Андрій Шевців пригадує, що Богданові добре вдавалося поєднувати в одній особі академічного історика та харизматичного екскурсовода. Він мав не лише глибокі знання про Галичину, Поділля та й Україну загалом, але вмів подати їх цікаво і доступно найрізноманітнішим людям.
Богдан Сольчаник з туристами біля фортеці в Хотині
Окрім наукової роботи, Богдан надалі активно займався спортом, любив мандрувати, часто ходив у гори. Кілька разів бігав півмарафони – у Варшаві та Львові, катався на гірських лижах, займався футболом, велоспортом.
Під час навчання в університеті Богдан організував у Старому Самборі футбольний турнір серед дорослих команд. Ці турніри проводили до Дня незалежності. За спогадами батька, проходили вони дуже цікаво, там вирували справжні пристрасті. Усього Богдан організував і провів 7 турнірів. Після його загибелі рідні продовжили цю традицію і проводять щорічний футбольний турнір пам’яті Героя Небесної Сотні Богдана Сольчаника.
У 2010 році разом друзями і своєю дівчиною Марічкою Богдан здійснив 10-денну мандрівку на велосипедах по центральній Україні. Тоді вони відвідали Канів, Батурин, місця, пов’язані з історією Холодноярської республіки. Жили в наметах, готували на вогні їжу, зупинялись коло річки.
Богдан був дуже тонкою і ліричною натурою. Певний час він писав вірші, у яких відображені його почуття до дівчини, у яку він тоді був закоханий, розчарування наслідками Помаранчевої революції, роздуми про світ і сьогодення.
Після загибелі Богдана друзі видали збірку його поезій під назвою «Кухні мого покоління».
Помаранчева революція
За спогадами батька, Богдан з юності не сприймав будь-яких проявів несправедливості. Ще в 2002 році, навчаючись у школі, він вивів учнів на пікетування виборчої дільниці у Старому Самборі, протестуючи проти фальсифікацій виборів до Верховної Ради на користь провладного кандидата Ореста Фурдичка.
Навчаючись на другому курсі університету, Богдан став одним з активістів громадянської кампанії «Пора». Метою своєї діяльності вони бачили організацію протестних акцій, спрямованих проти системи «кучмізму», протидію фальсифікаціям на виборах, формування свідомого громадянського середовища, суспільства активних і думаючих людей.
Богдан Сольчаник і його друг Олександр Неберикут на одній з акцій протесту, організованих «Порою» у вересні 2004 року
В середовищі львівських студентів їхні заклики виявилися дуже дієвими. На той час я навчалася на 4 курсі, і біло-чорна наліпка на сумці, студентському квитку та хустинка з логотипом «Пори» на шиї стали невід’ємними частинами мого гардеробу. Разом з друзями ми брали участь у пікетах та акціях, які організовувала «Пора», в тому числі й Богдан, як один з лідерів.
Згодом Богдан стає одним зі студентських лідерів Помаранчевої революції. Саме Сольчаник восени 2004-го у Києві закликає студентів долучитися до протестів на Майдані. Його заклики почули, і вже через день багатотисячні колони студентів різних вишів регулярно марширували Києвом, прямуючи на майдан Незалежності. Богдан був переконаний, що студентство підняти найлегше, знав, як можна достукатися до молодих і активних, що саме вони можуть стати двигуном і рушієм змін у державі. Пікети, марші, блокування ЦВК, судів – його можна було побачити скрізь. Він з головою поринув у боротьбу. Енергетика Майдану і вуличних протестів повністю захопила його.
За словами Володимира В’ятровича, з яким вони тоді пліч-о-пліч були в Києві, «Богдан віддавався справі на повну, а енергія його, здавалося, безконечна. Потім була перемога, яку Богдан сприймав досить скептично. Взагалі мені здавалося, що він трохи перегорів на Помаранчевій революції».
Те, що В’ятрович називає «перегорів», насправді було глибоким і болючим розчаруванням.
Після Помаранчевої революції Богдан неодноразово критикував політиків, які виступали зі сцени, а прийшовши до влади, одразу ж влаштували внутрішні чвари, зрадивши надії та сподівання на зміни, які відстоювали люди на Майдані.
Своє розчарування наслідками Помаранчевої революції Богдан відобразив у своїй поезії «Де моя Революція».
Де моя Революція?
Де корона на площі страчена?
Де моя Революція,
В кабінетах придумана, на вулицях справджена?
Де моя Революція-Реформація,
Кров’ю шляхти по косах стікаюча?
Де моя Революція-Реконкіста,
У колонах вигнанців кружляюча?
Де моя Революція у Сімнадцятому,
Що вбивати мільйонами навчена?
Де моя Революція?
Де завалена барикадами вулиця?
Де в грязюку пощада втоплена?
Де моя Революція,
над тираном поваленим фото зроблено?
Де мої за плечима тисячі?
Де наш «світ старий» поруйновано?
Де моя Революція,
хоч одного та вигнала з Дому?
Де моя молодая нація,
В крові купана,
Насильством няньчена?
Там де й вся бутафорія Помаранчева –
За гульбан на Майдані заплачена.
Незважаючи на свою активну громадянську позицію, Богдан не належав до жодної політичної партії. Більше того, він критично відгукувався про діяльність, а часто і бездіяльність політиків, наголошуючи, що за їхніми словами та гаслами зазвичай не стоять конкретні справи. А декого навіть обґрунтовано підозрював у тому, що вони ведуть свої ігри в інтересах Кремля. Дистанціюючись від політиків, він натомість органічно почував себе у громадському середовищі.
Богдана особливо гнітило те, що українцям так і не вдалося втілити в життя енергію, свідком якої він став на Майдані. Що пережитий нами досвід так і не призвів до формування свідомого громадянського суспільства та дієвих організацій. Як наслідок – він відходить від політичної діяльності та громадського активізму. Згодом їде навчатися в Польщу, живе у Варшаві, але надалі пильно стежить за подіями у державі. Повернувшись до Львова, приєднується до неурядової громадської організації «Опора», яка займається позапартійним незалежним спостереженням за виборами.
Олександр Неберикут, близький друг Богдана ще зі студентських часів, згадує, що він говорив з цього приводу:
«Мій близький друг і один із Небесної Сотні Богдан Сольчаник, розмірковуючи в одному зі своїх студентських есе про Помаранчеву революцію, активним учасником якої він був, називав події осені-зими 2004 року не більш ніж масовим суспільно-політичним рухом, який мало що може сказати нам про наявність чи відсутність громадянського суспільства в Україні. Бо ознаками останнього вважав його тривалість (історичність) та інституційну сталість. І нехай не вводять нас в оману громадянські чесноти, які демонстрували учасники Майдану в такій екстремальній ситуації. Повертаючись до рутинного життя, учасники революції часто продовжували залагоджувати свої особисті справи з лікуванням, освітою дітей, влаштуванням на роботу, отриманням довідок, сплатою податків чи розв'язанням проблем із законом у спосіб, цілком неприйнятний для громадянського суспільства.
В особистих розмовах Богдан був прямолінійнішим і категоричнішим, часто повторюючи: "Немає ніякого громадянського суспільства". Маючи на увазі, що воно народжується і гартується в органічній праці й щоденних практиках громадської активності, а не на Майданах».
Як достукатись до якомога більшої кількості свідомих людей, згуртувати їх, об’єднати ідеєю і зрештою змінити країну – це з тих найважливіших тем, про які увесь час думає Богдан. Водночас він шукає однодумців, розмірковує про ефективні шляхи і методи подальшої роботи.
Богдан Сольчаник на мітингу під час Революції Гідності
В одному з листів до Володимира Стецика Богдан пише, що, на його думку, є дві категорії людей, які могли б стати рушіями змін в Україні: молоді представники середнього класу і студенти.
«Просто необхідно, щоб активізувались саме молодші представники середнього класу, – переконаний Сольчаник. – Власне ті, які ще не перебувають на керівних посадах, і бізнес яких ще не надто великий, щоб бути надто міцно вплутаним у "порочну" систему. Це люди, які вже мають певний мінімум для життя, вони можуть не турбуватись за хліб насущний. Але разом із тим у них звільняється трохи часу, який, можна навіть сказати у якості хобі, вони могли б присвятити громадській роботі. Розумію, що категорія "громадська робота" занадто розмита. Я маю на увазі, що вони повинні зацікавитись і ставити політичні проблеми – проблеми, що стосуються не лише окремих людей, а цілої громади. Почавши з місцевого рівня, за 5–15 років (нам якраз буде по 40 років) ці люди могли б піднятись до найвищих позицій у політиці.
Проблема в тому, що немає руху, який би стартував знизу. Хоча "низ" це відносне поняття, бо його б мали ініціювати розумні і достатньо забезпечені люди, які розуміють ціну своєї праці, і яка дає їм результати. Можливо, є сенс у введенні формального обмеження на "членство" людям, старшим 35–40 років, як ще зробив ФІДЕС в Угорщині в кінці 1980-х, і в кінці 1990-х вони прийшли до влади.
Якщо перша категорія людей могла б присвячувати, говоритиму і далі "громадській діяльності" 6–8 годин на тиждень, по дві години після роботи, то інша могла б просто жити нею. Це студенти. Запропонована позитивна діяльність – тобто діяльність на місцях, спочатку в культурній, туристичній, спортивній сферах – зрештою, середній клас на місцях міг би сам визначити пріоритети – давала б активним студентам можливість реалізації. І тоді б не виникали бунти "з нуля", які нічим і закінчуються. Для цих молодих людей перспективою було б, з одного боку, вдосконалення своїх вмінь у практичній роботі, а з іншого – також майбутня політична кар’єра.
Думаю, що це дві основні категорії людей, яким потрібні зміни і які могли б узяти на себе витрати щодо їх впровадження. Інтереси цих категорій абсолютно відрізняються від інтересів "бюджетників", але це лише на перший погляд.
Профінансувати такий рух на початках також, думаю, не було б важко, і звичайно, єдине можливе джерело – це накладання на себе додатковго податку. Щоб обмежити великі фінансові вливання і, відповідно, вплив товстосумів. Лише щось вкладаючи в діяльність, люди цінуватимуть її. Таке фінансування дозволить розподілити впливи по горизонтальних, а не вертикальних лініях.
От така ранкова програма. У чернетці і в скороченнях, звичайно».
В іншому листі до друга він писав, що побачив новий критичний кліп Скрябіна «Нас кинули» і серіал «Недоторканні», в яких гостро висміюються недоліки та влада. І скаржиться, що далі жартів справа не йде і жодної притомної реакції суспільства досі не має:
«Я хочу сказати, що ще не бачив настільки відкритого стьобу з влади, – пише Богдан. – Там говорять і показують абсолютно всі "особливості" наших політиків: крадіжки, корупцію, брехню тощо. І ніхто вже не дивується від того, всі сприймають це як нормальні характеристики тих людей, які зараз при владі і рвуться до неї знову. У суспільстві, яке себе поважає, після появи інтерв’ю, подібних до тих, які на "Українській Правді" дали кілька тижнів тому Бродський, а потім Чорновіл, оцих всіх ... просто розірвали би на частини. А ми, всі ми, нормальні молоді люди, просто сміємося. Ми всі сприймаємо нелегітимну владу, плюємось у коментах – і... Залишається просто знизувати плечима. Дуже прикро, але чомусь так виходить. Можемо знову просрати, перепрошую, державу…»
Богдан навіть розмірковував про можливість федералізації як крайньої міри, що дозволить зберегти цілісність держави. Як історик він глибоко бачив та аналізував тогочасні загрозливі тенденції в українському суспільстві та політикумі. Обмірковував і шукав шляхи, як запобігти подальшому розколу та протистоянню в суспільстві. З цього приводу Богдан, зокрема, писав влітку 2011 року Володимирові Стецику:
«Мені видається, що федералізація (що є крайнім варіантом), або широка автономія регіонів (разом із ґрунтовною адміністративною реформою) – річ для держави просто необхідна. Ми ж зараз сталінсько-брєжнєвський продукт, якщо мова йде про територіальні межі держави, систему управління та адміністративного поділу. Поки що це "творіння" ще тримається купи, але це ж який садо-мазохізм. Залишаючи за дужками те, що може тримати Україну купи, а саме – відмінна від росії громадянська культура, яка є основою для культури політичної, думаю, чесно говорити про те, що XX століття було надто відмінним у плані історичного досвіду для різних частин держави.
І якщо протягом 20 років те, що прийнято називати Українською ідеєю, не змогло здомінувати інтелектуального і культурного простору, то зараз логічним є процес фрагментаризації цієї Української ідеї (і це добре, бо наша сила в різноманітті) та відвоювання позиції тими силами, які мають базу в суспільстві.
Ми різні, тому нам потрібне усвідомлене бажання бути разом. І якщо для Заходу та Центру це бажання є ніби природним, то для Півдня і Південного Сходу триває пошук ідентичності. І росія є дуже актуальною опцією. Якщо вдасться об’єднатись на основі спільної громадянської культури, яка відмінна від росії, то, мені здається, Україна втримається у сучасних кордонах, якщо ні, то можна думати, що розпадеться. Принаймні, я б виступав за передачу великої частини повноважень на місця. Бо ні миритися з донбаськими методами не можна, ні перемогти їх також».
Детальніше листи Богдана Сольчаника, спогади про нього, численні фото та відео можна знайти на меморіальному сайті, присвяченому його пам'яті.
Богдана дуже гнітив страх втратити державу через бездіяльність політиків і байдужість людей. Його вганяло в депресію відчуття болота, яке, здавалось, все більше поглинає українське суспільство.
Але в 2013 році ситуація таки почала мінятися. Впродовж весни і літа в Києві та різних містах України проходить акція «Вставай, Україно!» Опозиція виводить на вулиці тисячі людей, протести проти політики тогочасного уряду стають дедалі масштабнішими. Активісти політичної партії «Демократичний альянс» почали пікети біля резиденції Януковича «Межигір’я», а також влаштовували акції на дорозі, по якій президент їздив на роботу у АП.
Влітку 2013-го Україну вразила історія про зґвалтування та спробу вбивства Ірини Крашкової у Врадіївці на Миколаївщині. До цього злочину були причетні двоє місцевих міліціонерів. Після того як правоохоронні органи відмовилися брати під варту одного з підозрюваних, в місті почалися масові протести. По всій Україні відбулися численні акції на знак солідарності з мешканцями Врадіївки.
У Львові саме Богдан взяв на себе ініціативу й організував біля обласного управління МВС акції на підтримку мешканців Врадіївки.
На мітингу Богдан заявляв:
"Ви всі розумієте: чи будуть зміни, чи не будуть – залежить тільки від нас... Я думаю, що ви розумієте, що наша держава переходить якісь допустимі межі. Ця вся система валилася і валиться не один день. Не можна її виправити якоюсь одноразовою акцією. Але не можна і просто так стояти і нічого не робити. Я вам говорю щиро про те, що ні я, ні якісь мої друзі не знаємо, що можна зробити. Але це і не означає, що справді не можемо щось зробити. Ми з вами повинні якось реагувати... В цьому випадку виконавці цього злочину мають бути покарані".
Богдан Сольчаник не мітингу проти міліцейського свавілля в липні 2013 року
Приводи для протестів в країні були різними, але їх першопричини були очевидними – по всій країні тоді повним ходом закручували гайки. Репресії й тиск з боку влади, обмеження свободи слова і спроби запровадження цензури, все більший вплив росії на політичну еліту України, що в перспективі загрожувало втратою суверенітету, всепоглинаюча корупція, сваволя міліції, беззаконня, рейдерство і загальне обмеження громадянських свобод викликали все більше невдоволення. Активні українці не хотіли миритися з подальшим обмеженням демократичних свобод і мовчки спостерігати за побудовою авторитарного режиму в державі. Зрештою все це стало каталізатором, який призвів до вибуху народного гніву. Почалася Революція Гідності.
Майдан
Богдан з першого дня підтримав Євромайдан. Разом з однодумцями з «Опори» вони зібралися в офісі організації одразу після того, як з’явилася заява Азарова про призупинення підписання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом.
Олександр Неберикут пригадував першу реакцію Богдана на цю новину:
«Коли в людей з'являється гостре відчуття, що їхні потенційно низькі шанси щось змінити раптово стають близькими до нуля – от тоді власне і починаються революції. Принаймні для мене, і в понеділок вранці 22 листопада 2004 і в четвер по обіді 21 листопада 2013 року в сконцентрованому вигляді існувала лише ця емоція. Той самий настрій передає (не мною придумана) назва листування, яке ми вели з друзями в цей день 6 років тому – "Піздєц всім сподіванням". Його зміст був типовим для більшості тодішніх розмов чи повідомлень у соцмережах:
Ольга Стрелюк написала:
давайте пікет під ЛОДА зробимо.
А Богдан у відповідь:
"Я прийду. Але хотів би взяти з собою цеглу чи камінь і розбити пару шибок".
А ще через годину додав:
"Жаль тільки, що через десять років ми знов там де і були. Навіть актори ті самі і декорації однакові, хіба шо замість ЄЕП (Єдиний економічний простір) тепер МС (Митний союз)".
Бодя Сольчаник, властиво, прийшов без цегли і каміння. В такі моменти він ставав настільки впевненим в собі, переконливим в словах і природним в поведінці, що за допомогою гучномовця міг як усе привести в рух, так і зупинити. Це був перший день його останньої революції...»
Як пригадує Марія Погорілко, тоді Богдан без найменшого сумніву поставив на паузу все, чим займався раніше, і з головою поринув у події на Майдані.
Вже наступного дня, 22 листопада 2013 року, він організував і вивів на вулиці Львова тисячі студентів. Велелюдною колоною вони пройшли через центр міста, від ЛОДА через площу Ринок, до пам’ятника Шевченка та головного корпусу Університету імені Івана Франка, скандуючи гасла на підтримку євроінтеграції та закликаючи перехожих долучатися.
Богдан йшов у першому ряду поруч зі студентами, які несли великий прапор Євросоюзу.
Богдан Сольчаник на чолі студентської ходи у Львові 22 листопада 2013 року. Фото Юрія Морикваса
Одразу після цього Богдан вперше поїхав до Києва, там одразу ж включився в організаційну роботу, працював переважно зі студентами.
Додому поїхав ввечері 29-го листопада, напередодні розгону. Згодом дуже переживав через те, що не був у ніч побиття студентів. Казав, що мав би бути з ними біля стели, щоб спробувати захистити їх. Згодом Богдан їздив до Києва ще кілька разів.
Анастасія Рябчук, викладачка НАУКМА, згадувала:
Наприкінці грудня я зустріла Богдана на Майдані, запросила в гості на чай, щоб зігрітися, обговорити політичні події і поділитись новинами з особистого життя. Я розповідала про Африку і переклад книги Бурдьє, Богдан – про організацію турпоїздок Західною Україною, дисертацію, викладання в УКУ, свою дівчину. Згадували похід у Кримських горах і зустрічі у Варшаві. Критикували «Правий сектор», який декількома днями раніше напав нас на Майдані як на «комуняк» і «провокаторів» за плакати з соціально-економічними і феміністичними гаслами. Сміялися, як студенти прогнали зі сцени Михальчишина.
«Поглянь, які чудові люди стоять на Майдані, яку солідарність вони проявляють – з цими людьми треба бути і за цю країну треба боротись», – оптимістично підсумовував Богдан.
«Коли так багато людей зневірених і пасивних, кожен прояв громадянської позиції слід вітати, навіть якщо не у всьому згоден з поглядами чи методами. Люди дійсно змінюються, коли виходять на вулиці, малюють плакати, пишуть листи до влади, видають власні газети і журнали, коли усвідомлюють свої інтереси і свої права». Коли він так говорив, я знала, що він значно більше, ніж колега. Богдан був товаришем, на якого завжди можна було покластися, він був чесним із собою, готовим відстояти свої погляди, але також поставитись із повагою до поглядів опонента».
Після прийняття «диктаторських законів» і за два дні до початку боїв на Грушевського Богдан писав Володимирові Стецику:
«Чим далі, тим все більший піздєц.
Якщо в неділю ці троє не виставлять єдиного кандидата і хоч щось не відбудеться, тобто якщо все буде так, як і протягом останніх двох місяців, то майбутнє наше на наступні років 20 буде зовсім не веселим. І це факт».
Його слова відображають загальне тогочасне розчарування і невдоволення людей на Майдані нерішучістю політиків.
Батько пригадує, що коли 22 січня на Майдані вбили перших протестувальників, Богдан сказав, що це не останні смерті, що буде ще багато крові і Майдан просто так не закінчиться.
У січні 2014 року Богдан був першим, хто рішуче закликав до мирного захоплення облдержадміністрації у Львові. І запустив цим фактично ланцюгову реакцію в багатьох українських містах. Тоді на його заклик відгукнулися сотні людей. Саме Богдан 23 січня 2014 року із мегафоном у руках завів протестувальників у будівлю ОДА на вул. Винниченка. Кілька міліціонерів, які на той час перебували в приміщенні, жодного спротиву не чинили.
Богдан Сольчаник на мітингу 22 листопада 2013 року. Фото: Юрій Мориквас
Тоді побачивши по новинах, як Богдан заводить людей в ОДА, я одразу ж помчала туди. На місці вже були тисячі людей, зводились барикади, хтось зробив імпровізовану сцену, на яку одразу ж залізли представники «Свободи» і почали розповідати, як вони взяли все під контроль і захопили адміністрацію. Що влада Януковича в області впала і т.д. Пригадую, як, вражена почутим, я запитала в Богдана, чому вони так говорять, фактично приписуючи собі його вчинок. У відповідь він лише знизав плечима і сказав: «А що я можу з ними робити? Битися чи що?»
Тієї зими ми також перетинались з ним на пікетах під судами, де незаконно позбавляли прав автомайданівців. Богдан як зазвичай був тут у своїй стихії.
Після кривавих подій 18 лютого 2014-го Богдан твердо вирішив їхати до Києва.
Олександр Неберикут згадує про останню розмову з другом:
«По обіді 19 лютого ми зустрілися в приміщенні громадської організації в центрі Львова. Всі мали гнітючий настрій, візуальним вираженням якого був охоплений полум’ям і густим димом почорнілий Будинок профспілок у Києві. На якийсь час забулися в інтернеті, нервово спостерігаючи за стрімами з Майдану і метушливо споживаючи тривожні повідомлення в соцмережах про підготовку нового штурму...
Богдан відсунувся від комп’ютера і ніби між іншим, дивлячись поперед себе, сказав: "Я їду на Майдан". Знову тиша, всі вдали, що не почули. Далі Оля Швець запитала: "Ти ж розумієш, що тебе можуть вбити?"
"Не перебільшуйте, ймовірність дуже мала", – з ледь помітною посмішкою відповів Богдан.
І навздогін з питальною інтонацією додав: "Зрештою, це не найгірша смерть?"
19 лютого він ще провів в університеті пари, ввечері поїхав. Це була його четверта поїздка на Майдан.
Над ранок Богдан приїхав до Києва, близько 6-ої години зустрівся біля Консерваторії зі своїм другом Павлом Салом. Разом з іншими активістами вони забарикадували один із входів до будівлі, адже була небезпека, що її штурмуватимуть силовики.
«Беркутівці кидали коктейлями Молотова. Ми почали палити шини, щоби створити більшу димову завісу. Тоді було зрозуміло, що все-таки атака буде. Ми зайняли позицію біля консерваторії, з боку супермаркету, бо вона найменш укріплена – там лише стояв спалений автобус. Спочатку трохи кидали бруківку, щоби призупинити наступ», – пригадує Павло Сало.
Коли загасили полум’я, «Беркут» спробував прорватися. Активісти вилізли на автобус, в них полетіли гранати. Спочатку в бік майданівців впало кілька шумових та газова граната.
«Я дотепер дивуюся, як Богдан не отримав порцію газу, – каже Павло, – хоча, може, і отримав, але не відступив. Богдан один з перших піднявся до автобуса, зайняв позицію з правого боку, там вже горіли шини, він почав їх гасити, щоб можна було пройти. Він не кидав каміння, не кидав коктейлі. Я піднявся до Богдана, дав йому щит, і потім вже зі щілин між щитами ми побачили, що з боку Інститутської люди зупинили атаку і пішли в наступ».
Запалювальні суміші по міліціонерах Богдан, щоправда, таки кидав. На одному з відео з Майдану (07:42) зафіксовано, як він жбурляє коктейль Молотова в бік беркутівців.
Після того, як силовики раптово почали відходити з Майдану, Богдан одним із перших помчав навздогін. В цей час до нього ще встиг дозвонитись молодший брат Степан.
"Я – на передовій! Ідемо в наступ!" – це були останні слова, які він почув від Богдана.
Близько 9 ранку передова група майданівців, серед яких був і Богдан, проривається на Інститутську, минає барикаду під пішохідним мостом.
Богдан Сольчаник на Інститутській (в центрі з битою) за кілька хвилин до загибелі. Фото: Rich Myers.
Просунувшись вперед на пару десятків метрів, протестувальники присідають, прикриваючись щитами посеред вулиці. Хтось із побратимів ліворуч тягне великі сміттєві баки, хтось несе фрагменти огорожі.
В цей час на верхньому майданчику біля Жовтневого палацу з’явилася спецрота київського полку міліції особливого призначення «Беркут» у чорній формі з жовтими пов’язками на рукавах, озброєна автоматами АКМС калібру 7.62×39 мм. Через кілька хвилин вони відкрили вогонь по групі протестувальників на Інститутській. Беркутівці стріляли згори, як на долоні, чітко бачачи перед собою ціль.
О 09:08 Богдан Сольчаник отримав смертельне наскрізне вогнепальне поранення шиї на пішохідному переході навпроти готелю "Україна". Побратими принесли його на майдан Незалежності, але врятувати Богдана не вдалося. Його серце зупинилося о 09:12...
Побратими несуть вбитого Богдана через Майдан. Фото: Михайло Почуєв
Фото і відео матеріали з Майдану, обставини загибелі Богдана були скрупульозно зібрані волонтерами та слідчими. На їх основі дослідники спільноти Jus Talionis Reconstruction Lab створили відео реконструкцію останнього дня його життя.
Слідство встановило, що Богдан Сольчаник був вбитий членами спецроти київського полку міліції особливого призначення «Беркут». Безпосередньо у його вбивстві підозрюється боєць спецроти Павло Аброськін – міліціонер-альпініст третього штурмового взводу спецроти, сержант міліції.
Він був затриманий невдовзі після Майдану і перебував під вартою з квітня 2014-го. Суд над ним та чотирма іншими беркутівцями тривав впродовж кількох років. Але 29 грудня 2019 р. Аброськіна та інших обвинувачених у вбивстві 20 лютого силовиків видали самопроголошеним «Л/ДНР» в межах обміну полоненими.
18 жовтня 2023 р. Святошинський райсуд м. Києва заочно засудив Аброськіна до 15 років позбавлення волі.
Беркутівці Сергій Зінченко, Павло Аброськін та Сергій Тамтура в суді під час розгляду справи про розстріл Майдану 20 лютого 2014 року. Фото: Громадське
«В суді я бачив Аброськіна та інших беркутів, вони вели себе дуже самовпевнено, без жодного розкаяння. Казали: ми виконували наказ, ми захищали владу. Я запитав у Аброськіна, чи він стріляв би знову, якби треба було. І він відповів, що так, стріляв би. Це професійні вбивці, такі владі потрібні, – з болем каже батько Богдана. – Те, що їх обміняли і видали на вимогу росії в ЛДНР… Мені видається, що вирішальним тут став вплив Медведчука на Зеленського. Їх відпустили, щоб не випливло, хто віддавав наказ стріляти. І вони були не першими, хто уникнув покарання. Ще в 2014-му році під домашній арешт випустили командира спецроти Дмитра Садовника. І наступного ж дня він зник.
Я не вірю, що буде хоч якесь правосуддя в справах Майдану. Навіть якби їх не обміняли, то Аброськіна все одно скоро звільнили б, зарахувавши йому рік за два перебування в сізо по закону Савченко. Сидів би лише Янішевський, якому дали довічне.
Зі смертю сина життя розділилося на до і після. Я став дуже агресивний і нетерпимий, пробував у школі навести порядок з тим, що не влаштовувало.
Дружина три роки не виходила з дому, просто сиділа і читала Біблію. Хоч до цього вона не була релігійною. В багатьох сім’ях рідні закрилися в собі, особливо жінки.
На жаль, наша історія вперто показує нам те, що українці перемагають і зупиняються. Починаючи ще від козацьких часів.
Я колись собі сидів і думав, що в нас є багато героїв і наша нація вміє їх гарно ховати, а потім забуває. А ще в нас є така риса, що ми завжди шукаємо, хто нам винен. Нашим дідам були винні поляки, нашим батькам – совєти і москалі, зараз знову москалі. Але я ще не зустрів українця, який би сказав, що винні ми самі, що ми помилялись і не засвоювали уроки історії…»
Батько каже, що Богдан пішов би воювати після Майдану. Хоча більша частина його короткого і яскравого життя і так була боротьбою. З фальсифікаціями на виборах, зі спробою влади встановити диктатуру, з байдужістю суспільства. Боротьбою за справжню вільну, демократичну і правову державу, про яку він так мріяв і до якої так прагнув.
Вічна пам’ять і шана Герою!
Автор: Олена Чебелюк, наукова співробітниця Музею Гідності у Львові.
25.07.2025