Президент Киргизстану Сооронбай Жеенбеков подав до демісії. Нині фактичним главою держави став новоспечений прем'єр Садир Жапаров, котрий ще кілька днів тому перебував за ґратами. Загалом ситуація виглядає дуже непевною, ніхто не ризикує робити прогнози.
То що ж коїться в Киргизстані? Там чергова революція. За їхньою частотою ця середньоазійська країна запросто дасть фори навіть Україні. Пригадуєте повстання народних мас навесні 2005 року, яке тоді було красиво названо «тюльпановою революцією»? Під тиском народного невдоволення багаторічний незмінний президент країни Аскар Акаєв був змушений полишити свою посаду й навіть утекти спершу до свого казахського колеги Нурсултана Назарбаєва, а потім до Росії, в обійми Володимира Путіна.
Ми, українці, тішилися разом з грузинами – ще б пак, наш досвід «кольорових революцій» тріумфальною ходою шириться неозорими просторами колишнього СРСР. Це ж можна сподіватися, що незалежні республіки скинуть зі себе те гидке ярмо пострадянськості й стануть нормальними демократичними країнами.
Сподіватися, звісно, можна, хоча впевненості не було. А наступні події в Киргизстані після «тюльпанової революції» породжували чимраз більше сумнівів. Зокрема, обраний на хвилі революційних подій президент Курманбек Бакієв щось не дуже поспішав вбирати на себе тогу демократа й прозахідного політика. Почав він із того, що заморозив угоду з Вашінґтоном про будівництво американських військових баз на території республіки, яку уклав його попередник Акаєв. Далі – більше: зловживання владою, непотизм, корупційні афери. А чого ви ще сподівалися від колишнього компартійного функціонера?
А нічого іншого й не можна було очікувати, але не тільки через партійне минуле Бакієва. Головним чинником була кланова система, яка історично склалася в Киргизстані. А полягала вона в багатолітній конкуренції між півднем і північчю країни. Конкуренція була настільки жорсткою й стійкою, що навіть тоталітарний радянський режим був змушений її враховувати. Тоді якщо першим секретарем Компартії Киргизької РСР ставав виходець з півдня, то другим – обов’язково північанин. Потім відбувалася рокіровка. І так тривало аж до розвалу Радянського Союзу.
Але й після здобуття Киргизстаном незалежності ситуація радикально не змінилася. Аскар Акаєв з північного клану став президентом, а прем’єром – південець Бакієв. Важко сказати, чому Акаєв зумів протриматися на посаді так довго – аж 15 років. Вочевидь, був вправним політиком, умів залагоджувати кланові конфлікти, не зловживав владою (щодо кланів, звісно – не про простих громадян же мова).
Бакієв зумів протриматися на посаді лише п’ять років. Далі – революція. Причому 2010 року вона була зовсім не «квітковою», як п’ятьма роками раніше. Вона була кривавою, оскільки президент не мав наміру так просто здаватися. Загинуло близько сотні людей.
Президент був змушений утікати з країни. Пристанище він собі знайшов у Білорусі, в свого друга-диктатора Олександра Лукашенка. Кажуть, мешкає там і досі, отримавши білоруське громадянство і купивши хатинку в мінському передмісті. А на батьківщині проти нього було порушено кримінальну справу, відбувся заочний суд. Вирок – 24 роки колонії посиленого режиму за зловживання службовим становищем.
Після Бакієва країну очолила Роза Отунбаєва. Вона нібито трохи порушила традицію, бо була, як і її попередник, репрезентанткою півдня. Але оскільки вона лише тимчасово, до наступних виборів, виконувала президентську функцію, то, в принципі, можна це порушенням і не вважати. Фактично вона єдина в новітній киргизькій історії, хто вийшов із президентства відносно незаплямованим. Можливо, просто не встигла.
Далі ж, як і належить, у президентське крісло сів представник північного клану Алмазбек Атамбаєв, котрий не менш традиційно до цього посідав посаду прем’єр-міністра. Ну, тобто як сів? Його обрали на нібито відкритих, чесних і справедливих президентських виборах 30 жовтня 2011 року. Атамбаєв набрав у першому ж турі 62,5% голосів.
Атамбаєв уже остаточно звів нанівець усі завоювання «тюльпанової революції» (більше позірні, ніж реальні). Він різко розвернув зовнішню політику країни на 180 градусів, цілковито відмовившись від прозахідного курсу й відновивши всі розірвані зв’язки з Кремлем. Зокрема було поставлено остаточни хрест на планах про американські військові бази в країні. Натомість у республіці знову з’явилися російські військовики. Саме за Атамбаєва Бішкек увійшов у митний союз з Росією, а також у ЄврАзЕС. За свого президентства він був завжди бажаним гостем у Кремлі.
Водночас, за свідченням експертів, саме за президентства Атамбаєва корупція, непотизм і зловживання владою в республіці досягли космічних масштабів. Утім можна припустити, що він крав сам і давав красти конкурентному клану. Тому й зумів досидіти до кінця своєї каденції. Але в наступних виборах участі вже не брав.
Так, дотримуючись вже описаних традицій, наступним президентом Киргазстану став попередній прем’єр і виходець з півдня Сооронбай Жеенбеков. Фахівці стверджують, що Атамбаєв сам його підтримав, а взамін здобув гарантії недоторканності. Та гарантії ці згодом було порушено.
Сооронбай Жеенбеков
Через два роки після президентських виборів Жеенбеков, очевидно, відчув, що має достатньо сил, аби розширити свої неформальні повноваження. А передовсім йому треба було нейтралізувати свого попередника, який усе ще диспонував досить великим впливом. Жеенбеков спершу протягнув через Жогорку Кенеш – парламент Киргизстану – закон, який дозволив притягати колишніх президентів до кримінальної відповідальності. Потім він ініціював процес позбавлення свого попередника статусу експрезидента та імунітету від кримінального переслідування.
За відповідним поданням генпрокуратури Жогорку Кенеш 21 червня 2019 року позбавив Атамбаєва недоторканності, затаврувши колишнього президента ганьбою. У парламенті була оперативно створена спеціальна комісія, яка висунула експрезидентові цілий список звинувачень у злочинних діяннях.
Далі спецпризначенці кілька днів штурмували маєток Атамбаєва, причому не обійшлося без жертв. Врешті експрезидент здався. Його судили. Вирок – 11 років за ґратами.
Чи саме цей епізод згодом призвів до актуальної революційної ситуації в Киргизстані? Частково так. Принаймні, саме Атамбаєва «революційні маси» першим ділом пішли визволяти, щойно захопили Білий дім, де розташовані парламент і адміністрація президента.
Але недовго експрезидентові вдалося подихати вільним повітрям. Уже 10 жовтня в його резиденцію в селі Кой-Таш (ту саму, яку штурмом брали торік) прибув загін спецпризначенців – колишнього президента схопили і відправили на попереднє місце відсидки. Тож не Атамбаєв був головним диригентом революції. Отже, міркуємо далі.
Досить суттєвим у Киргизстані залишається і російський чинник. Ми вже казали, що перший президент Акаєв знайшов собі непоганий прихисток у Москві. Бакієв, попри позірну прозахідність, теж віддавав шану Кремлю й не відходив занадто далеко від проросійського курсу. Атамбаєва інакше, як пропутінським президентом, і не називають. Недарма він у важкі години торішніх гонінь прилітав до Путіна просити захисту. Але кремлівський шеф твердо заявив – мовляв, нехай свою волю виявить киргизький народ. Тобто здав свого шанувальника на відкуп новій владі.
Кажуть, що й Жеенбеков літав до Москви, щойно виникла небезпека. Проте Путін його нібито не забажав приймати. Тож киргизький гість зміг переговорити лише зі заступником голови президентської адміністрації, котрий відає справами «близького зарубіжжя», – сумнозвісним Дмитром Козаком.
Чому ж російський президент так прохолодно поставився до свого киргизького колеги? Як стверджують експерти, Жеенбеков зробив низку кроків, аби вивести країну з російського зовнішньополітичного фарватеру. Він почав потроху переорієнтовуватися на Саудівську Аравію, Кувейт, Туреччину і, звісно, Китай. Зрозуміло, що такі дії киргизького керівництва не могли не занепокоїти Москву. А тому можна припустити, що якісь революційні імпульси були запущені з Кремля.
І ще один момент, який міг посприяти революційній ситуації: Сооронбай Жеенбеков порушив принцип, коли прем'єром призначається представник клану-опонента. Так було на початку його каденції, коли південець Жеенбеков призначив главою уряду Мухаммедкалія Абилгазієва – представника північного клану. Утім влітку цього року президент відправив попереднього прем'єра до демісії, а на його місце зухвало поставив Кубатбека Боронова, котрий народився на півдні, в Ошській області. Відтак баланс було порушено, що не могло не викликати невдоволення конкуруючих еліт.
Остаточно про джерела й витоки революції можна буде говорити, коли стане зрозумілим, хто врешті-решт скористався її плодами. Поки що головним бенефіціаром актуальної киргизької революції (чи політичної кризи) можна назвати нового прем'єр-міністра Садира Жапарова. Його, як і експрезидента Атамбаєва, шостого жовтня витягли з-за ґрат політичні соратники на хвилі революційних подій у Бішкеку.
Садир Жапаров
А це вже була друга відсидка Жапарова. Вперше він потрапив до в’язниці ще 2013 року за спробу штурму Білого дому. Тоді він просидів у камері лише кілька місяців. Вдруге його засудили 2017 року за організацію викрадення й утримання в заручниках губернатора Іссик-Куля. Впаяли йому 11 років і 6 місяців позбавлення волі.
Тож він би ще довго, що називається, «парився на нарах», але революція все поставила з ніг на голову. Спершу все ще формально засудженого Жапарова було обрано прем’єром, а згодом, після резиґнації Жеенбекова, йому перейшли й повноваження президента. Оскільки від цих повноважень відмовився другий у черзі – спікер парламенту Канатбек Ісаєв.
І це, своєю чергою, дуже занепокоїло західний світ. Верховний представник Євроунії зі закордонних справ і політики безпеки Жозеп Боррель вже виступив із заявою, у якій, зокрема, зазначив: «Вкрай важливо, щоб повноваження й обов’язки президента виконувалися в правових рамках конституції Киргизької Республіки з дотриманням міжнародних зобов’язань держави, у тому числі в галузях верховенства права, прав людини і основних свобод. У зв’язку з цим викликає серйозні питання передача спікером Жогорку Кенеша президентських повноважень прем’єр-міністрові Садиру Жапарову, оскільки Киргизька Республіка є парламентською демократією, в якій розподіл повноважень має дотримуватися і зберігатися».
Вашінґтон був ще відвертішим у своїх висловлюваннях. Амбасада США в Бішкеку заявила, що «організовані злочинні угруповання не повинні визначати політику країни і її керівництво». І це був прямий натяк на Жапарова.
Чи зможе 51-річний Жапаров втриматися на верхівці владної піраміди? Впевненості немає. Підірвана короновірусом господарка країни може допровадити до нового соціального потрясіння, яке винесе на поверхню зовсім інших людей. Можливо, він сподівається на чарівне число «61» – саме у стільки років за якимось фантастичним збігом обставин усі без винятку президенти Киргизстану полишали свої посади. Якщо так, то він має в запасі ціле десятиліття.
Усвідомлюючи хисткість своєї позиції і дотримуючись киргизьких політичних традицій, Жапаров уже встиг попросити заступництва у Кремля. Заледве обійнявши нову посаду, він заявив: «Росія продовжить залишатися основним стратегічним партнером Киргизії». З Росії ж поки що не надходило жодного чіткого сигналу, аби зрозуміти, кого вона підтримує в цій ситуації.
