Герої тієї першої революції дивляться на свою перемогу з відчуттям згірченості. Так, їхній протест переміг – бо завдяки Студентській революції Україна здобула свою незалежність. Водночас у студентів, котрі рівно 30 років тому вийшли протестувати на центральну площу Києва, залишилося відчуття втраченого шансу. Холера, чи приз буває ціннішим, ніж незалежність?! Вони висновують: буває. Бунтарям так і не вдалося змусити політичну верхівку до докорінного оновлення. Вони проґавили компроміс, в якому минуле змогло домовитися із майбутнім – зійшлися «десь посередині», як в тій політичній бувальщині.
Частково це історія зради. Передовсім це історія подвигу. Це навіть історія протистояння між Львовом і Києвом: хто більше зробив для України? Але головне – історія солідарності. Це, зокрема, історія про неготовність до еволюції. Але історія про поступ у формі революційних стрибків. Наша перша революція була на граніті. Тепер вона, радше, в граніті – постійна, вічна, підтверджена наступними Майданами, дороговказ.
Рік за десять
Олесь Доній, лідер київського студентства Революції на граніті, підраховує так: той один рік, яким Україна відстала від хвилі польської, чеської, румунської, німецької революцій, коштував українцям щонайменше десятиліття гандикапу в політичних процесах.
«Ми не відокремлювалися від антикомуністичної, демократичної хвилі в Європі. Навпаки, ми вважали себе однією з ключових частинок цієї хвилі, – каже Доній на зустрічі учасників Революції на граніті, зорганізованій Українським інститутом національної пам’яті. – Студентська революція була великою перемогою на шляху досягнення незалежності. І суспільство, і частина влади вже тоді, в 1990-му, усвідомила, що незалежність – абсолютно найближча перспектива».
На самому початку
Студенти не висували вимогою акції проголошення незалежності України. Вимогами були: відставка уряду та перевибори Верховної Ради, декомунізація (а точніше, націоналізація комуністичного майна), недопущення нового союзного договору, а також проходження військової служби лише в межах республіки. Однак Доній додає: акція передбачалася з далекосяжними наслідками. «Мета була – незалежність України», – зазначає він.
Доній згадує про цю боротьбу без ейфорії. «Окрім перемоги, це ще втрачений час», – тлумачить він. «Між оксамитовими революціями Європи і нами був час – рік. Вони відбулися в 1989-му, а ми – в 1990-му. І тепер різниця – вже десятиліття», – резюмує Доній.
Політичний лідер тодішнього студентства покладає відповідальність на політиків – на тодішніх націонал-демократів, котрі ніби й підтримали перший Майдан, але самі виношували інакші інтереси.
«На той момент контреліта, на жаль, не усвідомила важливості наших вимог. Головною вимогою були перевибори Верховної Ради. Але вибори налякали не лише комуністів, а, в першу чергу, старших товаришів – Народну раду, Народний рух. Вони підтримували нас – але без цієї вимоги. І потім встромили нам у спину ніж», – обурюється Доній.
«Ми домоглися максимум із того, що могли. На жилах, на волі, на надзусиллях. На жаль, Україна і досі борсається, бо ми не використали цей шанс. Шанс було втрачено… Молодь сказала своє слово. Молодь була готова до самопожертви. Україна – наскільки вона тоді була спроможна почути – почула. Почула ідею незалежності, але не почула ідею зміни влади», – резюмує Олесь.
Перемогли в битві. Не у війні
Андрій Салюк, тодішній голова Студентського братства «Львівської політехніки» (п'ять років в інтерв'ю Андрію Квятковському він оцінив, що зі 108-111 студентів, що вийшли на голодування, 80 були зі Львова; на початок голодування майже половина студентів була, власне, з цього «Політеху»), описує 16 днів протесту метафорично: «Ми вийшли голодувати на площу Октябрської революції. А повернулися з майдану Незалежності».
Вимоги: відставка уряду, відставка парламенту
Але загальна оцінка від Салюка – Революція на граніті таки не використала шансу. «Ми здобули перемогу в битві, але думали, що це перемога у війні, – каже він. – Думали, передаємо ініціативу нашим колегам у Верховній Раді, а самі йдемо як студенти вчитися далі, здобувати освіту, щоб потім допомогти державі».
Андрій Салюк каже, що тодішні демократи попросту домовилися із Кравчуком і комуністами – не йти на вибори. Вживає слово «договірняк». «Це закінчилося тим, що ми позбулися комуністів у Верховній Раді аж у 2014 році. А на тодішній хвилі піднесення, пробудження ми могли отримати цілковиту іншу, цілковито нову Верховну Раду ще навесні 1991-го… Ми мали довіру до наших старих колег, ставилися до них як до партнерів і союзників. Не дивує, коли підступні дії робить ворог. Бо він є ворог. Боляче тоді, коли зраджують друзі», – оцінює Салюк.
Ярина Скуратівська, котра волонтерила у службі забезпечення Студентської революції, пригадує, що відчувала розчарування, покидаючи площу.
«Пам’ятаю велике розчарування, коли закінчилася ця акція. Я була сердита. Я була серед тих, хто були невдоволені такими рішеннями. Тепер розумію, що робити революцію – класно. А будувати країну… Те, що ми не зробили тоді – на жаль, не можемо зробити і зараз. Мені прикро, що ми змушені проходити і проходити ці революції одну за одною. Така історія, яка повторюється з 1990-х років», – зазначає Скуратівська.
Ярина Скуратівська (у центрі позаду)
Таку ж емоцію має Павло Розенко, тодішній студент «Київської політехніки», що за 25 років спробує себе на посаді віцепрем’єр-міністра. «З одного боку, я пишаюся тим, що був учасником трьох революцій. З іншого боку, не хочеться, щоб і наступні покоління теж гордилися, що були учасниками трьох революцій», – каже він.
Михайло Канафоцький, тодішній студент із Городка, доповнює: «Незалежність – це лише перший крок до свободи. А свобода завжди йшла поруч із відповідальністю. Вже після того з часом розумієш, що, крім революції, треба любити Україну невтомною і тихою працею», – визнає пан Канафоцький.
Між злістю і злукою
Питання про те, з чого почалася Студентська революція і чому вона пішла саме в такий спосіб, є важким. Веде до делікатної теми: хто був основною масою протесту і хто його вигадав? Дозволимо собі сказати ще пряміше: хто був першим – Львів чи Київ?
Олесь Доній і Марек Іващишин
Олесь Доній розмірковує над цим так: більшість ідей під революцію виношував він сам іще впродовж року. Зокрема, ідею саме студентського страйку. Але додає, що без львів’ян нічого не вдалося би зреалізувати. «Львів’яни були потужніші, масовіші, авторитетніші, організованіші. Ми були більш розхристані. Якби вони не почули нас і не приєдналися, нам би нічого не вийшло. Тепер вони впевнені, що це вони вигадали… Нехай думають! Основне – це наша спільна перемога. А все тому, що ми стояли поруч», – каже Доній, лідер київського студентства.
Зі слів Донія, перша спроба страйку була ще в лютому 1990 року. «Ми проводили акцію студентського єднання, але насправді це була спроба страйку», – пригадує він.
Тоді, під час акції солідарності з китайськими студентами, радянська міліція заарештувала в центрі Києва групу студентів. Згодом до столиці прибули і львівські студенти – вже розуміючи, що їх заарештують. «Завдяки тій акції відбулася перевірка активу. Сформувався кістяк – Студентське братство Львова і київська Українська студентська спілка. Кістяк – це люди, що довели готовність іти на самопожертву», – додає Доній.
Михайло Канафоцький з боку львівського студентства каже, що революційні ідеї продукувалися переважно колективним розумом. «Хтось одну ідею приніс, хтось другу ідею приніс. Врешті все склалося», – уточнює пан Михайло.
Канафоцький пам’ятає лютневі затримання 1990-го. «Перші потужні акції були ще в лютому. Тоді у Львові проводилася одна зі спроб об’єднавчого з’їзду. Ми чекали, коли приїдуть кияни – але виявилося, що їх заарештували. Коли ми дізналися про арешти, виїхали до Києва», – пригадує Канафоцький.
Михайло Канафоцький (праворуч)
Олесь Доній визнає: між львів’янами і киянами виникали суперечності, що згодом стало причиною втрати суб’єктності тою молоддю. Його висновок: постаралися спецслужби. «Ми налякали КДБ, яке згодом розбило студентський рух по лінії Київ–Львів. Коли КДБ все це пронюхало, тоді рух і розпався», – переконаний Доній.
Поза тим, як стверджує Андрій Салюк, тодішня генерація отримала велике відчуття спільноти, відчуття спроможності: «Революція на граніті нас якось спаяла. Відбулася така міцна спайка. Ми відчули, що можемо робити багато гарних речей. Мені шкода, що ми це відчуття не продовжили, не перенесли на майбутні акції... Відчуття, що ми можемо міняти цю державу, залишилося в кожного з нас. Для багатьох це було кредо на майбутню діяльність», – резюмує Салюк.
В Майдан
Павло Розенко, всміхаючись, оцінює здобутки Революції на граніті: «Головне, що сталося, – майдан Незалежності "забили" як культове місце для наступних акцій. Раніше такого не було. І самі атрибути запровадили саме в 1990 році: всі подальші протести так і готувалися – намети, Майдан», – каже Розенко.
Андрій Салюк пригадує високу організованість протесту, його структурованість. «Не лише продумали структуру, а й поставили керівників напрямків. Була медична служба. Була служба безпеки. Була навіть служба інкасації пожертв», – згадує він.
Михайло Канафоцький додає: тоді в наметовому таборі на Жовтневій площі створили навіть капличку. Цей досвід повторювався згодом і на Майданах у 2004-му та 2014 роках.
Та переважали, звісно, експромти. «Що точно не готувалося – що воно буде таким довгим, таким затяжним. Ні, ми не чекали, що це триватиме довго. Ми не чекали, що буде похолодання, яке розпочалося буквально вже з другого дня. Ми приїжджали без теплих речей. Взагалі не брали багато речей, бо не думали, що вони знадобляться. Ми не очікували, що протест буде 16 днів», – пригадує Канафоцький.
Протест би, звісно, не вдався, якби студенти не відчували підтримки звичайних людей, громадян тодішньої УРСР.
«Часто згадую цей момент: десь на четвертий день ми мали внутрішню нараду серед братства "Львівської політехніки" з Мареком Іващишиним, – пригадує Салюк. – До нас приходять десятки, приходять сотні – але що далі? Що робити? Куди йти?»
Зі слів Салюка, «підказку» дали комуністи.
«Саме комуністи допомогли нам прорвати цю внутрішню блокаду. На 7 жовтня припав день брежнєвської конституції, і тоді комуністи заявили, що перейдуть через студентів і покладуть квіти до пам’ятника Леніну. Вони анонсували цю подію – і ми зрозуміли, що йде до провокації. Від самого ранку був неспокій. Але згодом, коли довкола табору почали збиратися кияни, коли до моменту, поки підійшла колона, на межі між Хрещатиком і нами стояла жива стіна киян, які просто оточили нас, сказали, що не допустять скривдити голодуючих студентів, – це було велике піднесення, великий прорив», – пригадує Салюк.
Зі слів пана Андрія, тоді прийшло розуміння, що Студентська революція переможе.
Але студентам треба було стояти ще 10 днів у центрі Києва. А потім мине ще 30 років, щоб упевнитися: перемога була тільки в бою, а війна досі триває…
БАЧЕННЯ
Ігор Пошивайло,
директор Національного меморіального комплексу Героїв Небесної Сотні — музею Революції гідності:
– Боротьба за незалежність – це тяглий процес. Часом існує багато міфів, зокрема про те, що незалежність дісталася українцям безкровно. Це маніпуляція. Не треба забувати про століття кровної боротьби за свободу. На цих мирних процесах не було буквально крові, але за тим стояв величезний ризик – і здоров’ю, і життю, й особистій кар'єрі. І тому подвиг студентів зі Львова, котрі 30 років тому запалили студентів у Києві, інших організацій, – він свідчить про те, що українці насправді можуть бути сильними, можуть самооорганізовуватись, об’єднувати зусилля в досягненні мети. Але нам, очевидно, бракує фінальних етапів – доведення цих наших революцій до завершення.
Українське суспільство відгукнулося на голодування студентів і на їхні вимоги. Вже тоді стояло питання утвердження української державної незалежності, ліквідації компартійної диктатури. Політичні вимоги студентів – поза економічними, поза соціальними – теж були і резонансно працювали в суспільстві. По суті, відновлення державної незалежності менш ніж за рік – це теж результат подій студентського голодування.
Революція на граніті – це наш перший Майдан, досвід якого, запал якого, енергія якого сформували свідомість, сформували коло, дали навики організації. Ці протести продовжились вже за два роки потому, коли студенти також вимагали відставки Фокіна. Помаранчева революція – це теж продовження тих вимог, як і Революція гідності.
Для нас важливо згадати не просто про ті події, про їхніх провідників. Бачимо, що уроки революції, на жаль, не всі були вивчені українським суспільством, громадянами, політиками. Ми мали три Майдани у новій добі – але їхніх уроків не виконали до кінця.
