У Львова новий головний архітектор. Офіційно його призначено зовсім нещодавно. Втім обов’язки, передбачені цією посадою, він виконував ще відколи попередник — Юліан Чаплінський – забрався до міністерського кабінету у Києві. Звати нового головного архітектора Антон Коломєйцев і його кандидатура (в кінцевому результаті) була єдиною, тож призначення відбулося поза конкурсом.
Даремно нагадувати, що Львів з точки зору архітектурної проблематики — місто чи не найскладніше в країні, тож і до головного архітектора вимоги підвищені. Z мав розмову з паном Коломєйцевим і до призначення, й одразу після. Втім, виглядає, що професійне середовище не покладає на новопризначеного великих надій.
Антон Коломєйцев, доцент "Львівської політехніки"; автор проєкту громадського простору коло Органного залу; учасник проєктування спірної реконструкції вулиці Бандери; член робочої групи напрацювань Інтегрованої концепції розвитку Львова. Одружений, разом з дружиною-підприємицею виховує двох маленьких доньок.
— Пане Коломєйцев, як ви наважилися кандидувати на цю посаду?
— Маю певну емпатію до того, як місто як живий організм розвиватиметься просторово. Як львів’янинові від народження та архітекторові мені це не байдуже. Саме тому в останні два роки спільно з Німецьким товариством міжнародної співпраці розробляв Інтегровану концепцію розвитку Львова. У його рамках ми напрацювали моделі просторового розвитку, довліджували його можливі сценарії. І деякі з них мене лякали — тому я зрозумів, що всіма можливими способами треба бути на боці правильного просторового розвитку. Завдяки цьому вдасться зберегти історично сформовані цінності, ландшафт міста. Тому вважаю, що це шанс — своєю можливістю вплинути на процеси в місті і певним чином їх спрямовувати.
— На чому ґрунтується ця концепція? Які її передумови?
— План, прийнятий 2010 року, повинен би діяти до 2025-го, однак його певні аспекти давно втратили актуальність (наприклад, був прогноз, що станом на 2025 рік у Львові буде до 200 тис. туристів щороку, а вже зараз цей показник — близько 3 млн). І близько трьох років тому міська влада зрозуміла, що треба оновлювати генеральний план Львова, врахувати те, як різні аспекти його життєдіяльності корелюються між собою і яким чином вибудовують кістяк нового генерального плану.
З 2015 року я входжу до містобудівної ради. Свого часу побачив у західних країнах подібні процеси інтегрованих концепцій і запропонував Юліанові Чаплінському таку ідею щодо Львова. Тому ми, проаналізувавши, започаткували проєкт, що стосується інтегрованого розвитку міст в Україні (серед його учасників — Київ, Житомир, Чернівці). Цей документ ми активно обговорили у робочих групах, напрацювали на багатьох воркшопах із залученням міжнародних експертів, різних відділів та департаментів міської ради. Він полягає в акцентуванні на тому, що місто — основний постулат. Спираючись на це твердження, сформували різні чинники. Перший і основний: Львів — місто коротких відстаней, зручне для пішоходів, велосипедистів. У ньому зберігаємо систему екологічних сполучень зелених пагорбів, максимально уважно ставимося до водних ресурсів, уникаємо надмірної автомобілізації.
— І як досягти втілення цього постулату?
— Доволі болюче питання. Лише інтегрованими засобами. Можна акцентувати на забудовах, можна — на змінах виробничих функцій міста і перетворення його на постпромислове. Однак зрозуміло, що цього не можна домогтися без параметрів транспортної мережі, без акцентування на екологічних видах автомобілів та електротранспорті — тому треба думати, яким чином стимулювати людей використовувати такі способи мобільності.
Знаєте, у німців є пароніми: werkehr (веркер) — транспорт і werkehrt (веркерт) — щось наплутане. Вони кажуть: коли є веркерт, то виникає веркер — тобто коли щось наплутано, то в місті виникають великі транспортні переміщення. Щоби цього позбутися, треба створити райони змішаного функціонування: ділові, житлові, дозвіллєві, рекреаційні, соціальні. Такі міксовані райони сприятимуть тому, що людині не треба буде щодня їздити у протилежний кінець міста, адже вона зможе працювати там, де живе. Знаю території у Мюнхені, що компонують мікс екологічно допустимого виробництва, його продажу і житлового району. Таким районом у Львові у 19 ст. було Підзамче. Однак у радянський період у нашому місті сформувалися великі "спальні" райони. Це на сьогодні чимала проблема, бо в цих місцях бракує дозвіллєвої інфраструктури.
КОМЕНТАР ДЛЯ Z
Богдан Гой, очільник львівської обласної організації Спілки архітекторів.
Для мене прикладом є місто Дніпро, де мер звернувся до Спілки архітекторів з проханням запропонувати кандидатуру, з якою архітектори зможуть нормально співпрацювати. Й обрали Дмитра Волика, хорошого, ефективного, який має нормальний діалог як із міською владою, так і з громадським сектором. Тому ми, спілчани, про таке мріяли у Львові. Мерові сподобалося. Але події повернулися по-іншому: оголосили конкурс, до нас ніхто не звернувся. Ми у спілці таки сподівалися, що головного архітектора обиратимуть у діалозі. Але від нас запросили лише одного представника з дорадчим голосом. Пропонували колегам подавати свої кандидатури на конкурс. Обіцяли допомагати… А потім за контрактом призначили Антона Коломєйцева. То як можна проводити конкурс на посаду, яка вже не вакантна? Для тих, хто планував подавати свої кандидатури на конкурс, його призначення стало ознакою, що рішення вже прийняте.
Ми не змогли Антона підтримати, адже він ні не член спілки, ні не звертався до нас по рекомендації. І спілка вирішила відступити. Написали відповідного листа, що не беремо участі в конкурсі і даємо владі можливість нести за це відповідальність. До речі, свого часу за такою схемою, що тепер, призначили Чаплінського. Тоді ми теж говорили, що порушений закон. Але тепер сподівалися, що буде по-іншому.
Розуміємо, що зараз головному архітекторові потрібно затвердити історико-архітектурний опорний план, адже все, що роблять у центральній частині міста, сумнівне. Ми як експертне середовище хотіли брати в цьому активну участь. На сьогодні розуміємо, що Антон Коломєйцев — не найгірший варіант, адже він амбітний, достатньо кваліфікований, однак досвіду має мало й ніколи не працював в системі державного управління міської влади, не виконував завдань, які стосуються головного архітектора.
Вже була зустріч головного архітектора з громадськістю Франківського району щодо перспективного плану його розвитку. Це приклад, як налагоджувати співпрацю, але в спілчанському середовищі не задоволені ні процесами, ні тим, як це відбулося. І розуміємо, що це не випадковість, а стратегічна ціль. Тому заважати не будемо. Але й не готові до співпраці у цьому питанні. Воліємо спостерігати.
— Очевидно, до проблем належить нестача садків та шкіл?
— Тепер міська влада активно повертає приміщення дитсадків, які у 1990-ті віддали в оренду. Торік ми провели розширену аналітику і з’ясували, що проблема перезаповнення садків потрохи вичерпується, адже народжуваність знижується, а діти, які перебували у переповнених групах, пішли до школи. І це вже проблема міського управління освіти.
— Однак кількість житлових новобудов стрімко зростає. З чим це пов’язано?
— За останні 10 років кількість населення у Львові не змінилася. Так, маємо приїжджих з інших регіонів, однак водночас багато львів’ян виїхали за кордон — на роботу чи взагалі на постійне місце проживання. Тому як було 750 тисяч мешканців, так і є. Це ми перевіряли на кількості спожитої води, навантаженні на каналізацію, обсягах продажу зубних щіток, хлібобулочних виробів, бананів як соціальних фруктів.
Отож львів’яни, які непогано заробляють, а це здебільшого представники ІТ чи консалтингу, поліпшують свої житлові умови. До речі, у нас часто в одній квартирі живе кілька поколінь, тому на особу припадає близько 22 м2 житла, тимчасом як у європейських містах — 40-45 м2.
— Сучасні забудовники, схоже, про інфраструктуру не завжди думають.
— У нових районах поряд із новобудовами нарешті починають закладати проєкти дитсадків, отож на ринку будівництва зростає серйозна конкуренція, і покупець може вибрати, яке житло придбати — з інфраструктурою чи без неї. Проблема виникає, коли нове житло будують на периферії, де свого часу не було соціальної інфраструктури, тому доводиться дітей до шкіл і садків довозити. Так само йдеться і про промислові території.
Мені особливо приємно, що перший документ, котрий я підписав у міськраді ще як виконувач обов’язків головного архітектора, — це проєкт нового двоповерхового дитсадка на 90 місць на Новому Львові, на території колишнього "Полярону".
— Що робитимете з незаконними забудовами?
— Я радше реаліст щодо функцій головного архітектора і його можливостей. Є аспекти, на які впливати важко. Люди, на жаль, думають, що головний архітектор вирішує всі питання. Але він не приймає об’єкти в експлуатацію, а фактично лише видає умови й обмеження на проєктування.
В управлінні архітектури забудовники можуть погодити лише декілька параметрів: граничну висоту, щільність, відсоток забудови певної ділянки. Все решта затверджує виконком. Хоча працівники управління архітектури беруть участь у підготовці цих проєктів, проте не ухвалюють їх. Тому не маємо впливу на те, коли забудовник отримав одні умови та обмеження, а будує по-іншому або ж взагалі нічого не отримав, а будує. У ці порушення може втрутитися лише інспекція.
Звісно, певний вплив головного архітектора є — на формування канви забудови кварталів, громадських просторів, об’єктів загалом. Йдеться про напрацювання детальних планів територій, які погоджують на сесії виконкому.
Також турбує питання МАФів у мікрорайонах радянської доби. Є випадки, коли приміщення для магазинів пустують, а МАФи продовжують встановлювати. Підтримую ініціативу міськради про їхнє скорочення. Як саме цього домогтися? Повертати першим поверхам житлових будинків їхні комерційні функції — і проблема МАФів зникне само собою.
— Чимало суперечок щодо питання, якою повинна бути центральна частина міста.
— Я люблю такий Львів, який склався протягом століть. Тому основна ціль — не нашкодити, передати нащадкам не гірше, ніж те, що ми отримали. Моя візія — місто компактне, гомогенне, тобто щоб центр мав хороші сервіси в сфері послуг, а периферія — насичена архітектурно. І все це — збалансоване екологічно, наповнене ландшафтами. Ще дотримуюся такої думки, що якщо місто буде зручним для вразливого населення, то воно буде зручним для всіх.
— Чи доречно у центрі міста поєднувати старе і нове?
— Мій колега з Відня професор Андреас Гофер любить казати: все, що будуємо нове, повинно бути кращим, ніж попереднє; якщо так не є — це означає, що ми щось робимо не так.
Найбільша цінність Львова — місто як певний зліпок, нашарування різних епох, забудов різних років. Частина пам’яток належить до списку ЮНЕСКО. Тому ще раз наголошую: дуже важливо це все зберегти.
Ми працюємо над історико-архітектурним опорним планом. Це важливий документ, підвалина розробки нового генерального плану, без якого складно щось проєктувати. Він має стати підґрунтям розвитку центральної частини.
Знаєте, на сьогодні у нашому історичному середовищі багато будівель-жестів, що сильно «тягнуть» на себе увагу. І поміж ними є якісні новобудови. Мені подобається застосовувати в архітектурі формули 80х20. 20% — це основа, а 80% — тло. Щоби діамант «звучав», він повинен мати якісну оправу. І ця оправа подекуди важливіша, ніж сам діамант. Тому у місті треба розвивати фоновість. І нова архітектура повинна цінувати все, що навколо неї історичне, та продовжувати цю фоновість. Маємо багато випадків, коли будівля надто сильно виділяється зі свого тла. Я за те, щоб сучасна архітектура була більш нейтральною, вписувалася і «поважала» історичне середовище, тому турбують такі питання. Мої погляди багато в чому збігаються з позицією львів’ян, які активно обстоюють цінності історичного середовища міста в його історико-архітектурному плані.
— Але чи потрафимо нові будівлі вдало вписати в історичне середовище?
— Треба стежити за світовими, особливо європейськими, тенденціями у цьому напрямі, адаптовувати їх до Львова. У 1990-2000-х роках це була архітектура нарцисична, зіркова, епатажна. Сьогодні ці тенденції змінила архітектура контекстуальна, що містить певні універсальні чинники. Це важливо, адже будуємо не на десятиліття, а на століття. Тому якщо архітектура надто трендова, то швидко виходить з моди. Вірю, що вона поруч з історичними будівлями може стати цілісною, якісною, з правильними пропорціями і відголосом сучасності.
Наприклад, стоїть питання висотного готелю в Парку культури. У цьому місці готель суттєво вплине на силует міста. І він там доречний. Однак якщо будувати, то це мав би бути дуже якісний архітектурний проєкт, відібраний конкурсно. Сама висотність ще нічого не означає: вона може вписатися як добре, так і зле, залежно від проєкту силуету. Велика "шафа", звісно, не впишеться, а ось філігранна будівля — так.
КОМЕНТАР ДЛЯ Z
Андрій Салюк, голова ради ЛОО «Українське товариство охорони пам’яток історії та культури», президент БФ «Збереження історико-архітектурної спадщини міста Львова»:
Будь-хто на посаді головного архітектора повинен усвідомлювати характер цього міста і в своїх діях провадити політику на збереження цього характеру. Кожне місто розвивається, але його розвиток може мати різний напрям: тотальну багатоповерхову забудову чи реставрацію і збереження простору історичного середовища. Досі ми мали двох чи навіть трьох посадовців, які бачили Львів як середньостатистичне місто, яким вони бавилися, впихаючи в історичний простір новобудови, і навіть заявляли, що їх не цікавить історичний простір, захоплювалися новою забудовою.
Думаю, що міський голова мав би змінити підходи, провести експеримент і все-таки призначити на цю посаду особу, яка розуміється на охороні культурної спадщини і могла би належним чином керувати процесом містобудування, розвитком міста і збереженням історичного середовища Львова.
На сьогодні питання охорони культурної спадщини міста вирішують на рівні косметичних заходів, а не як стратегію розвитку.
Головний архітектор стверджує, що все повинно проходити через конкурс. Але якщо в його умовах нема добре сформованих побажань містян, узгоджених із концепцією розвитку історичного Львова, то отримуємо цілком інші пропозиції. Тому запевнення, що все робитимемо через конкурс, — це лише завуальовування, бо суть визначає не конкурс, а його умови. На превеликий жаль, за останні кілька років Львів тотально втратив свій характер, своє обличчя, і тому ми швидко можемо втратити місто, яке було гідне ввійти до Списку світової спадщини ЮНЕСКО.
Чи хотітиме Антон Коломєйцев щось змінити? Впевнений, що ні. Це вихованець попереднього головного архітектора, пана Юрія Криворучка, однодумець Юліана Чаплінського. У Львові надають дозволи проєктам, що суперечать історичному простору. Чому всі нові будинки впихають в історичну будову?! Аби її зруйнувати? Таке враження, що хтось поставив за мету зруйнувати історичний Львів. Маємо величезні простори, мікрорайони з новобудовами. То чому там не експериментують, не пробують, не будують? Це не ваша компентенція — поліпшувати історичні забудови. Розвивайте нові.
— Чимало старих будівель — в аварійному стані, тому потребують ремонту, реконструкції, реставрації.
— Звісно, що будь-яке українське чи навіть європейське місто не має коштів, аби ремонтувати весь історичний центр: балкони, сходові клітки, фасади. За кордоном це роблять за рахунок акумулювання грошей мешканців. Тому наші люди повинні зрозуміти, що жити в центральній частині — це не лише перебувати у зручній локації, архітектурі, а й виділяти власні кошти на оновлення її архітектури, реставрацію. А також розуміти, що користування автомобілем у центрі спричинює труднощі — надмірну автомобілізацію, забруднення середовища газами.
Львів має великогабаритні автобуси, електробуси, трамваї, періодично купує нові, тому є всі шанси уникнути найважливіших транспортних проблем. А життя в центрі передбачає більше ходіння пішки, перевагу громадського транспорту над приватним. І паркування тут повинно обходитися дорожче, ніж на периферії. Тому людина сама вибирає: жити в центральній частині міста і платити за це більші гроші — чи жити на периферії, однак дешевше.
Ми паралельно з планом інтегрованого розвитку розробили чіткий план сталої мобільності, з передбаченими виділеними смугами, обмеженням автомобілів у центрі, їхнього перескеровування тощо. У його напрацюванні мали консультантів із транспортного управління Берліна, проєктантів швейцарських міст.
— Як ставитеся до того, що часто будівлі в історичній частині міста, незважаючи на їхнє минуле, архітектурну цінність, причетність до певної епохи, використовують не за призначенням — скажімо, реберня в «Арсеналі» чи ресторація у задній частині колишнього костелу бернардинів?
— Очевидно, що я не про все знаю до кінця. Тому буду знайомитися, вивчати. Архітектурна спадщина — це окреме питання.
Прийняття рішень щодо функціонування перших поверхів у старій частині не повинно зводитися до самовільного вибивання дверей і вікон. Неприпустимо, коли знищують давно сформований квартал, а відтворити часто незадокументовані речі, навіть у гіпсі, дуже важко. Також є багато моментів, котрі значною мірою оживлюють громадський простір, дають можливість людям поводитися коректно. Цьому треба сприяти. Кожен випадок — особливий. Треба розглядати його конкретно.
— З чого ви почали на посаді?
— Мені важливо було зрозуміти, як усе працює. Відтак можу щось ініціювати. Розумію, що починати з великих ініціатив складно, адже робота непроста. Є багато проєктів, місто активно розвивається. І кількість цих проєктів, будівельних паспортів така, що на їхній розгляд, ознайомлення, вивчення йде чимало часу. Через управління архітектури впродовж місяця проходить близько трьох тисяч документів. Розумію персональну відповідальність за кожен підпис. Хоча знаю, що на часі багато актуальних архітектурних тем. Не терпиться взятися з повною силою за їхнє виконання. Звісно, є плани на певні ініціативи щодо міських просторів. У межах реалістичного я готовий до такої роботи. Намагатимуся зрозуміти всі процеси, що відбуваються у Львові, дотримуватися максимальної законності порядку.
— Юліан Чаплінський, рекомендуючи вас на цю посаду, наголосив, що місто на сьогодні потребує не архітекторів, а урбанпленерів. Чим різняться ці функції?
— Акцентами. Урбанпленер більше уваги зосереджує не на самих фасадах, а на тому, що діється поміж ними і за ними, до архітектурних питань підходить комплексно. Це дотримання того, що закладено в Інтегрованій концепції розвитку міста.
Ще наприкінці 70-х років минулого століття автор книжки «Колажне місто» Колян Ру визначив два види будівель: окупанти простору і ті, що визначають простір. Про останнє треба дбати як про цінність. Скажімо, в районах модерністських більшу увагу зосереджувати на об’єктах, що некоректно формують простори між ними, без площ і парків. Треба це змінювати, а життя в центрі відкорегувати до вимог 21 століття. Це велике завдання з погляду урбанпленінгу.
Урбанпленер сприймає місто з погляду просторових характеристик: чи ми його розвиваємо назовні? Чи вписуємо автомобіль як обов’язковий елемент міського ландшафту, що руйнуватиме історичне середовище, мікроклімат міста? Чи працюємо над компактною схемою, максимально намагаючись створити комфорт? Це треба вирішувати окремими проєктами, планами, вулицями.
— Ви стверджуєте, що залучатимете до роботи економістів, географів, істориків, культурологів. Якою буде ця співпраця?
— Архітектори в 20 столітті бачили себе героями, які можуть змінити все в місті і самі дати відповіді на всі складні запитання. Однак тепер громадські простори працюють докорінно навпаки. Можна згадати багато подібних прикладів — наслідків модерністського післявоєнного підходу героїчних архітекторів, які думали, що все можуть передбачити.
Однак соціологи, економісти, географи, історики, культурологи мають цілу валізу знань, що доповнюють мислення архітекторів. А те, як працює, живе, якими законами економічними чи соціальними послуговується громадський простір як найбільша цінність міста — поза межами розуміння архітектора. Тому один із важливих аспектів роботи — перестати мислити суто будівлями й охопити процеси, що виникають між ними. Потрібно мислити, як живуть люди, як використовують простір, чи їм там комфортно. Це для мене пріоритет.
Розмовляла Ірина МАРТИН
29.11.2019