Андрій Салюк

Про події чвертьстолітньої давнини згадує Андрій Салюк – один із провідників жовтневої студентської «революції на граніті» 1990 року, а нині – голова ради Львівської обласної організації Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, координатор волонтерської ініціативи «Львівський лицар».

 

 

— Отже, жовтень 1990 року. Ти навчаєшся у Політехніці…

 

— Політехніка, факультет електрофізики…

 

— …і є членом Студентського Братства.

 

— Головою Студентського Братства Політехніки.

 

— І як усе почалося? Як виникла ідея голодування в Києві?

 

— Згадуючи той час, важко вибрати найцікавіше. Всього лиш два роки (1989-1991) – але настільки були насичені подіями всі тижні, місяці й дні, що таке враження було, що пройшло років двадцять. Тому, якщо розказувати в деталях, це було би дуже довго. Але варто згадати, що весною 1990-го було одноденне голодування в пам'ять про загиблих китайських студентів…

 

— …з площі Тяньаньмень?

 

— Так. Студентське Братство було засноване десь на початку літа 1989-го, а вже на наступну весну ми організували це голодування, бо тоді вже Студентське Братство стало знаною тут у Львові організацією — так нагло увірвалося в тодішній політичний процес. І, до речі, саме тому, думаю, ми мали можливість нормально розвинутися, без усяких КГБ-шних «шістьорок» — тому що, вони не сподівалися. УНСО розвивалось поступово, і вони туди понапихали; Рух – таке саме, Товариство української мови… Тобто, Студентське Братство дуже швидко сформувалось, і цей кістяк дуже швидко змобілізувався, і туди нікого чужого не було як пхати. І 1989-й, початок 1990-го – ми вже досить активно діяли, брали участь у різних заходах. Літом 1989-го ми вже будували пам’ятник стрільцям на горі Ключ – це був перший пам’ятник січовим стрільцям в Україні. А на літо 1990-го ми вже собі від зими запланували поїздку на Центральну Україну. Планували впорядкування пам’ятника на Янові Андрію П’ясецькому і всім, що були закатовані німцями. Тобто, ми тоді почали дуже активно говорити про ОУН, про УПА. Хлопці з універу вже поставили питання, щоби вшанувати дивізійників — встановити пам’ятник.

 

Дуже активно ми обговорювали необхідність якоїсь масштабної акції, яка стала б загальноукраїнською подією. Осередки і Студентського Братства, і УСС фактично були вже у всіх містах – десь слабше, десь значніше. І ми говорили про загальнонаціональну акцію. І після цієї акції голодування  на знак солідарності з китайськими студентами якраз виникла така ідея: давайте організовуємо акцію, але не агресивну, не ту, яка буде демонструвати агресію від нас — а через самопожертву, через голодування, коли ми звертаємо увагу на цю проблему, але не йдемо бити вікна (чи ще щось), а саме в такий спосіб. У нас, на жаль, вже був досвід такого голодування, кільканадцять разів постійно із Студентського Братства когось саджали до в’язниці. В основному це було в Києві, але були і львівські випадки. І хлопці казали: у принципі витримати можна. Безумовно, ми то проговорювали. І тоді виникла ця ідея, що робимо акцію голодування. Пунктом №1 було непідписання Союзного договору.

 

— Тут виходить зі слів, що от, треба було якусь акцію провести. А з другого боку, Союзний договір. Що було більше мотивом – протест проти Союзного договору чи що треба було акцію провести?

 

— Тоді, коли ми починали планувати акцію, про Союзний договір говорилося ще дуже загально, але ми відчували, що вже на той момент маємо загальнонаціональну силу піднятися по цілій державі, щоби сказати, що проти такої акції підписання Союзного договору ми зможемо виступити з голодуванням.

 

— До речі, в березні 1990 року, якщо не помиляюсь, був Всесоюзний референдум про збереження СРСР. Як це, впливало якось?

 

— Безумовно, безумовно, але воно було як загальне тло до рішень. Чим вирізнялося (може, позитивно, може, негативно) Студентське Братство від інших? Ми, напевно, – можна зараз так окреслити – жили в своєму світі, паралельному. Тобто, ми планували свої акції незалежно від того, які там були політичні розборки, партії говорили: а давайте це, а давайте те, ми мусимо сісти з комуністами домовитися і т. д. Наприклад, наше голодування для дуже багатьох з «Народної Ради» було шоком: «Засранці взагалі офігіли, що вони собі дозволяють? Ми тут з ними починаємо домовлятися, а вони виставляють вимогу заборони Комуністичної партії, націоналізації її майна. Вони що? Ми ж тут побратими вже стали». Однозначно, що це була дуже зухвала акція, але ми дуже скрупульозно готувалися до неї.

 

Було багато спільних засідань з нашими колегами з УСС, з киянами. Однозначно з самого початку було прийняте рішення, що не буде керівника, а буде співголовування: Київ як центр, Схід і Захід. Був Барков від Сходу і був Маркіян [Іващишин] від Заходу. Ці речі говорили не про те, що був такий розподіл реальних сил, а через те, що треба було, щоби воно політично гарно виглядало. Гарна картинка. Тому що я, як зараз, пам’ятаю початок голодування: 108 чи 111 осіб вийшло, і з них 80 були зі Львова (а з них 50 – зі львівського Політеху).

 

— А сама підготовка почалася приблизно з якого місяця?

 

— Ми про це говорили впродовж літа, навіть, точніше, з початку літа. Ми говорили про це в червні, говорили про це в липні, потім поїхали були на Східну Україну: всі ці пам’ятники, пропаганда і т. д. Потім – це, безумовно, був вересень  — була дуже прецизійна підготовча робота. Весь вересень – день в день.

 

— Початок акції був 2 жовтня. Не було якогось «інформаційного приводу», якогось поштовху, просто процес підготовки дійшов свого завершення?

 

— Ми планували на 2 жовтня. Воно нам попадало по різних датах. Ми сподівалися, що 2 жовтня – це є ще не морози, ще не лиє. Бо ми усвідомлювали, що листопад буде «гиба». Тому готувалися відповідно: якісь намети, спальники, теплі речі і т. д. Але ми не думали, що дійдемо до листопада і нам треба в зимовий одяг входити. Більше того, коли ми готували цю акцію, було абсолютно таке усвідомлення (це Бозя нас чомусь любить), що хто вийде у перший день, тих же ж у перший день і «згребуть». І от коли ми планували наші заходи, що виїжджає перша група, нас там всіх «забирають», виїжджає друга група для того, щоби – вже виходить – на знак протесту, що нас «забрали». Частина залишається у вузах. Бо було чітко розподілено, хто їде, хто їде потім, хто керує тими й тими питаннями, хто залишається займатися такими і такими справами, хто після того залишається і набирає наступних студентів, які будуть їхати другою, третьою, четвертою хвилями, бо ми думали, що це буде швидше процес «посадки», а не сидіння на майдані.

 

Дуже такий цікавий момент (він мені дуже сильно закарбувався): у нас же тоді наради і в Києві проходили, і до Львова приїздили. Тепер ми знаємо «хто є ху», але в тому процесі дуже брав активно участь Піховшек. І після однієї з нарад – тут, у Львові, в університеті, на фізичному факультеті (бо ми в різних місцях зустрічалися) – якось вийшли троє. Ми так сиділи, говорили – Маркіян [Іващишин], Ігор Коцюруба і я. І так: «Слухай! Ну, але ж хтось здасть!».

 

Олесь Доній

 

 

Після одної з таких нарад (я пам’ятаю, був «Кирило» [В’ячеслав Кириленко], був Доній), вони поїхали, а ми залишилися. Ми сиділи і казали: «Ми тут більш-менш один в одному впевнені, хоча теж, не виключено, десь хтось просочився. А в Києві ми взагалі нікого не знаємо». І, якщо, наприклад, була ідея, що робимо на Майдані (тоді «площадь Октябрської Революції»), то домовилися про таке: а давай робимо голодування на Майдані, але всіх переконуємо, що на Майдані нема сенсу робити, що там намети нема як поставити, давай усіх переконюємо, що голодування буде в Маріїнському парку. І от з того моменту ми дуже швидко всіх переконали, що голодування ми робимо в Маріїнському парку. Всі налаштовані були на Маріїнський парк. Так склалося, що, коли ми туди їхали, фактично навіть із наших львів’ян ніхто не знав…

 

— Повідомили в останній момент?

 

— За 15 хвилин перед зупинкою поїзда. І у всіх був шок. Але ми могли багато дискутувати на підготовчому етапі, та якщо було прийняте рішення, є голова, який бере на себе персональну відповідальність, – і під час акції ніяких суперечок. Якщо були якісь помилки, то був потім «розбір польотів». Але під час акції – ніяких… Реально була дуже жорстка дисципліна. Причому не через покарання, а через розуміння, що це – єдиний спосіб вижити. «Добре, ти сказав! Потім сам будеш розгрібати».

 

І коли ми вийшли на Майдан, поклали карімати, підходить до мене такий колега Андрій: «Ну, але все-таки?..». Кажу: «Давай так. Ти береш іще одного, і йдете до Маріїнського парку». Він приходить і каже: «Андрію, там ментів більше, ніж дерев». «Тепер ти розумієш?». «Тепер розумію».

 

 

Коли ми вийшли на Майдан, було дуже цікаво спостерігати. З потягу розійшлися всі в різні сторони. Ніхто не мозолив очі. І домовилися, що з боєм цього годинника [на вежі Будинку профспілок] всі з тих усіх «нір» (з під’їздів, з магазинів)…

 

— Яка це година була?

 

— Здається, десята. І з магазинів, з підземних переходів всі студенти виходять…

 

— Флеш-моб?

 

— Абсолютно!!! А на Майдані стояли два менти. Просто звичайних два патрульних. У них були очі такі-і-і! Вони в ті рації кричали: що ж вони мають робити? А ми сіли, повитягували всі транспаранти. Зразу якісь люди, і в принципі, я думаю, що на Маріїнському парку було би інакше.

 

 

Кияни на нас образилися. «Ну, добре, якщо ви так собі вирішили… А чому ж ви не сказали?». Ми пояснили, чому ми їм не сказали, але вони не дуже могли диктувати умови, бо Доній удома ночував, ніхто з них у наметах не залишався. Я кажу: якщо брати цілу Україну, то, попри 110-111 людей, 80 зі Львова – це є кістяк. Було організовано повністю все: медична служба, охорона, прес-служба. Вся структура управління була абсолютно дуже чітка. Важко навіть сказати, чому так вийшло, але все-таки достатньо було продумано, не було такого «проколу», що щось ми забули.

 

Хоча були якісь труднощі. Наприклад, наш університетський Мишко Канафоцький заготував такі костилі з арматури, щоби розтягувати намети в Маріїнському парку. Але це він зробив з арматури-«десятки», а на Майдані – там же всі плити щільно підігнані. «Андрію! Ну, куди запихати?». Я кажу: «Мишко, не проблема. Іди в магазин, купи два кілограми цвяхів, і полагодимо».

 

 

Ми, правда, ці костилі потім всі роздали хлопцям. Там же ж під вечір на тих сходах біля Леніна вишикувалися вже мєнти. І, як зараз, пам’ятаю: ми ставимо ці намети, а вони з тими щитами (у них тоді були білі шоломи). І так: буде – не буде бійки? Зразу була команда: всі намети розтягувати таким чином (зайві шнурки розтягувати і т. д.), щоби вони не могли, що називається, «змести». Ну, і всі ті костилі роздали хлопцям – ну, хто його знає? Хай буде! Богу дякувати, не довелося того застосовувати.

 

 

І так почалася перша ніч. Фактично майже ніхто не спав: хто голодував, були в наметах; хто охороняв, були назовні. Але ніхто не спав, тому що чекали в будь-яку хвилину штурму.

 

— Представники влади до вас коли почали приходити?

 

— Перший день (2 жовтня) – не було. Всі переговори відбувалися в Київраді — Маркіяном, конкретно. Якщо, наприклад, я займався повністю табором, то Маркіяна майже не було, він тільки час до часу приходив. Він, Доній – вони в Київраді з депутатами домовлялися, щоби отримати дозвіл на проведення акції.

 

Маркіян Іващишин і Ростислав Братунь у студентському наметовому містечку

 

 

Перший, хто до нас прийшов із народних депутатів України, – Хмара. До нас приходили з «Народної ради» і вимагали: «Перестаньте з тим голодуванням! Що ви тут влаштували?». Абсолютно всі тамті виступали на Верховній Раді і казали, що розігнати, танками подусити (комуністи). З «Народної ради» приходили і вичитували: «Як ви собі так посміли, з нами не погодили? І що ви таке влаштували?».

 

Пам’ятаю один із таких курйозних випадків. Наш Юрко Сардига стояв на охороні. Приходить, каже: «Слухай, так незручно». Я кажу: «Що сталося?». А ми довкола табору поставили такі огородження – просто натягнули шнурок і написали на аркуші паперу: «Вхід тільки зі сторони КПП». А по периметру стояли наші хлопці і якось тримали цей периметр. «Я стою, – каже, – дивлюся: якийсь дід піднімає шнурок, пхає голову і лізе до нас. Я його за голову – і назад! Кажу: «Куда Ви пхаєтеся?!». Каже: «Та мені туда». «Куда туда?! Нема що туда лізти! Що тобі тут треба?». «Та я Левко Лук’яненко. Мені би з кимось поговорити».

 

Михайло Канафоцький – крайній праворуч

 

 

Друге. Я про це багато говорю. Мишко Канафоцький – він про це сам уже забув – одного разу прийшов, на папері (такому, що ми писали, що ніби вхід зі сторони КПП), на одному з аркушів (ми це прищепками чіпляли тоді, файликів не було, просто на «форматах») він написав «Майдан Незалежності». Це якраз Мишко придумав. І от це він написав, зі сторони філармонії якраз висів цей аркуш, це дуже багатьом сподобалося, і вони почали говорити «майдан Незалежності». І потім було так, що є «площадь Октябрської Революції», а є «майдан Незалежності». До нас приходили телеграми підтримки з цілого світу – наприклад, «Київ, майдан Незалежності». Або «Киев, площадь Октябрськой Революции (майдан Незалежності)».

 

 

— І вже в 1991 році ніхто довго не думав, як перейменувати площу Жовтневої Революції.

 

— Абсолютно! І тому, коли мене питають: ви ж тоді були проти уряду Масола? – так, це був один із пунктів; були «проти армії», але те, що ми є за незалежну Україну, навіть такий фрагмент демонстрував. Ми говорили про незалежну Українську державу. І якщо ми в інших формах, не з автоматами, проти тодішньої влади виступали, то ми виступали за рух Української Радянської Соціалістичної Республіки до незалежної Української держави.

 

— Кияни біля вас одразу почали збиратися?

 

— Ні. Напевно, найважче було десь у перші два дні, бо приходили спочатку такі, що їх по-російськи називають «зіваки». Приходили подивитися, як на клоунів.

 

 

Але те, що кияни почули, і те, що вони нас побачили, це дуже чітко ми відчули, і це був один із переломних моментів. Здається, на п’ятий день нашого голодування була влаштована акція – комуністи організували якийсь похід. Вони йшли від Бессарабки вздовж Хрещатика – будуть іти класти квіти до Леніна. Я вже не пам’ятаю, яку вони там причину придумали. Ідея їх була така, вони це демонстрували, декларували: що вони йдуть по Хрещатику і потім від Хрещатика… А там же голодуючі студенти? А ми от по них і пройдемося!

 

І реально ми, звичайно же, переживали, як воно буде. Але от тоді ми побачили те, що нас у Києві помітили. Бо в той день від самого раненька почали збиратися тисячі людей. І нас взяли в таке кільце – метрів 20. Це ми зараз звикли, дивимося на ці події з огляду на нинішній Майдан. А тоді кілька тисяч учасників мітингу – це було величезне досягнення. А в Києві – тим більше. І от коли люди обступили наш табір і сказали: хочете – то ви собі йдіть по Інститутській і поставте той свій вінок, то нема проблем. А сюди ми вас не пустимо.

 

 

І от з того моменту почалася зовсім інша стадія нашого голодування. Було цим зруйновано інформаційну блокаду – до того часу кожен день хтось біжить за газетами, дивимося: нічого. Нічого, нічого. І цих п’ять днів були дуже важкими. Воно ще співпадало з тим, що входиш у голодування (ніхто ж не входив нормально в голодування – ніхто не сподівався, що ми до п’ятого дня добудемо). Я пам’ятаю, коли приходять люди, стоять з морозивом «пломбір в шоколаді» і читають щось там – абсолютно не задумуючись. І ми попросили охорону (уже так третій-четвертий день, падають уже сили): «Попереджайте їх. Ми все розуміємо, але хай підходять сюди, спілкуємося, все нормально, але хай не входять з їжею».

 

 

П’ятий, шостий, сьомий день – байдуже вже. У мене ломка була на початок третього дня, у когось четвертий день дуже важкий був, але в цей момент і фізично, і морально – абсолютний інформаційний вакуум. Ніде нічого.

 

 

А після оцієї маніфестації комуністів виникло таке враження, що здетонувало. Туди прийшло дуже багато журналістів побачити, як будуть товкти студентів. Там же були курсанти — це ж не було, що ветерани йшли, це було все підготовлено. Мала бути масова бійка. Люди не пустили.

 

І от від цього моменту почалось. Інформаційний прорив. Почали до нас приходити депутати Верховної Ради, по-інакшому говорити: «А що? А як?». І вже інший настрій був.

 

— Я тоді шукав якісь ознаки міжнародного резонансу на студентське голодування в Києві. Не було. Інформаційно Київ був глибокою провінцією СРСР, для світу важило лише те, що відбувалося в Москві або в «гарячих точках». А ще міжнародну увагу привертали якісь дуже подібні події в Болгарії. Чи були якісь спроби винести нашу подію назовні?

 

— Та, напевно, що ні. Ми не знали тоді такого терміну, як «піар». Звичайно, що, напевно, в цьому ми були слабкі, не розуміли, що таке інформаційні потоки, джерела комунікації чи ще якісь мудрі фрази, які могли би дати зовсім іншу картину України на цілий світ. Ми були студенти, серед нас, у Братстві було дуже багато студентів-журналістів, багато хто старався максимально це подати, але це не була підготовлена акція на такому рівні, коли би воно дійсно ввійшло, як «помаранчева революція» чи нинішній Майдан, коли воно було «топ» кругом.

 

 

Ми в перший день були абсолютно переконані, що закінчиться ще тихіше – всіх скрутять, посадять, і це невідомо, як воно буде розвиватися. Тому, наприклад, от, я був головою Студентського Братства Політеху. З Політеху їхала левова частка, дуже багато їхало. І на мене як на голову Братства страшенно образилися наші дівчата. То була образа на 2-3 роки, напевно. Як ми тільки поїхали, ми не взяли зі собою жодної дівчини. А через те, що абсолютно були впевнені, що буде бійка і буде ув’язнення. Просто щоби їх не наражати. «Ви тут треба, ви тут не менше треба. Треба піднімати страйки, багато роботи». Але вони були страшенно ображені. І разом з тим, уже на третій день вони  приїхали до нас. У перший день ми дали інформацію: що треба, де треба. Як виявилося, все зібрали, все взяли, приїхали до Києва – забули хоругву братську. І зразу: хто має хоругву? Підготували, сіли, приїхали, привезли.

 

 

— Дальші події відомі: була підписана угода, Доній виступив у Верховній Раді, була постанова…

 

— Що треба сказати? Ми зараз домовилися, що зустрінемося – 25 років, чверть століття. Дуже, неймовірно приємно. Це осердя Братства. Ми далі всі тримаємося разом. І безумовно, що зустрінемося 17 жовтня – на річницю завершення голодування.

 

 

Андрій Рожнятовський каже: «17-го нічого не закінчилося». 2-го почалося, але 17-го нічого не закінчилося. Тому що ми як молоді-зелені й абсолютно недосвідчені, коли ми щось зробили, ми оце все на таці передали нашій улюбленій «Народній Раді». Ми вибороли, а ви там далі як мудрі, старші побратими наші, вчителі, ви тепер доведіть це до кінця, щоби ми отримали незалежну Українську державу. І один із найбільших, ключових моментів – це було прийняте рішення про проведення дострокових виборів весною 1991 року. Хто це провалив? «Народна Рада». Кравчук багато разів після того говорив: «Я готовий був проводити нові вибори. «Народна Рада» прийшла до мене і сказала: «Ні»».

 

Чому? Банально. Вони подумали: а ну, ми тут сидимо, крісла прийняли форми моєї дупи, а от ті малі – вони зараз на «топі». Чи я пройду, чи вони пройдуть балотуватися? І вони банально трималися за свої місця.

 

— Здається, це суспільством усвідомлюється добре. Всі так і зрозуміли.

 

— Але про це мало говориться. А я навпаки про те стараюся максимально говорити – що наша так звана «Народна Рада», на превеликий жаль, взяла і це все поховала. Якби вони тоді провели вибори, весною 1991 року, не було би комуністів у Верховній Раді. Ми би незалежність мали не через те, що в Москві був путч, а зовсім інакше було би все.

 

Ну, але історія не любить умовного способу.

 

— У таких інтерв’ю люблять ставити питання: «А як Ви зараз, через 25 років дивитеся на те, що відбулося?». А я би поставив це питання навпаки: «Якщо уявити, що ви, Студентське Братство, тоді мали би змогу побачити сучасну, теперішню Україну, яка була би реакція?».

 

— Я думаю, ми всі набагато жорсткіше тоді ставилися би до дотримання результатів цієї перемоги. Ми пізніше почали «шаблею рубати» всіх тих народних депутатів, нібито демократів, нібито патріотів. Ми ж дуже жорстко після того з ними спілкувалися, коли бачили, що вони просто банальні пристосуванці. І коли вже був путч в 1991 році, ми приходили і говорили, що ми будемо робити, в обласній раді, наприклад, – ми говорили у Львові, що ми тут будемо робити. І ми не питали: «Скажіть, де наше місце?», - щоби слухняно вислуховувати.

 

 

Напевно, це було би приводом більш послідовно добиватись самостійно тих результатів, тих речей, які ми тоді ставили, того, що багато хто після того далі продовжував, робив.

 

 

— Колишні учасники того голодування стали, по суті, такою своєрідною «гвардією» чи елітою. Якщо подивитися на всі процеси за 25 років, вони завжди виділялися…

 

— Не розчинилися. Ці люди не розчинилися. То дуже приємно. Навіть інакше скажу. Ми не говоримо про події дуже близькі. Момент московського перевороту – це інакше. Але навіть беру початок «помаранчевої революції». Я всіх зустрів у Києві. Причому ми не дзвонили один одному (тоді вже були мобільники). Ми не дзвонили, що тоді-то тоді-то… Так, ми, львів’яни, зустрілися, знову ж таки проговорили, що хто робить. Дуже чітко – так, як у 1990-му. Так, ти залишаєшся тут, займаєшся одним, ти займаєшся другим, ти – грошима, ти – медіями, ти – речами, постачання обладнання, ви – виїжджаєте, робите одне, друге, третє. Все було дуже чітко. Але було неймовірно приємно, коли ти приїжджаєш і йдеш – а вже франківчани йдуть, вже Тернопіль іде, вже кияни. Тобто, цей кістяк – слава Богу, він лишився.

 

 

Те саме зараз, знову – Майдан. Ну, так, маємо знову таку ситуацію, мусимо. Ніхто не стоїть осторонь. Тобто, якщо є такі больові моменти, люди гуртуються – знову всі разом. І всі працюють.

 

Фотоальбом, випущений до 5-ї річниці студентського голодування

 

 

У нас от є ця волонтерська ініціатива «Львівський лицар». Вона виросла з банального – те, що тут, у Товаристві [охорони пам’яток] 3 грудня (коли почався реальний Майдан) ми почали тут пункт допомоги для Майдану. Так склалося, що за дуже короткий час він став центральним у Львові. До нас звозили зі всіх церков, зі шкіл – хто де що збирав, привозили сюди, тут все складалося, складувалося, узгоджувалося з пунктом відправки на Майдан – коли, що, як. Випрацювана була вся логістика – куди що відправляти: це в КМДА, це в «Профспілки». Але всі оті «старі баняки» (нас молоде Братство як назвало, так ми самі себе і називаємо) всі згуртувалися і почали чітко працювати.

 

Скінчився Майдан, так сталося на біду, що почалася війна. Ті ж люди (знову кістяк – Студентське Братство) далі працюють на допомогу армії. Кожен у своїй ділянці, бо ми займаємося  всім – прилади, техніка, обладнання. З одного боку, дуже складно, що немає людини, яка би орієнтувалася в усіх цих напрямках (хто орієнтується в GPS-навігації, той мало орієнтується в оптиці), але кожен веде свій напрям, і справа далі працює.

 

— І скільки ветеранів Студентського Братства бере участь?..

 

— Шість є з Братства, і три – не з Братства.

 

— Тобто, дві третини?

 

— Так. Це люди, які кожен десь має свою роботу, але, разом із тим, займається, що називається, «волонтерством». Тихо, без галасу, без шуму роблять свою роботу. Якщо тоді ми могли ще мати якісь амбіції – на депутатство у Верховній Раді, ще щось – цього зараз немає. Є амбіція добре зробити свою ділянку, а яку – ми от разом всі сіли, і ти говориш: «я буду займатися оптикою», «я буду займатися транспортом». Питання – якісно зробити ту роботу, яку ми домовилися розподілити.

 

Напевно, успіх голодування в 1990 році – в тому, що від початку і до кінця ми розраховували виключно на свої власні сили. Що самі придумали, самі реалізовували. І самі думали, як рефлектувати на ті чи інші подразники.

 

 

Розмовляв Андрій КВЯТКОВСЬКИЙ

 

 

Світлини – Укрінформ, "Історична правда", FB О.Донія

 

 

05.10.2015