У Львові розпочалося тижневе святкування 30-ліття Студентського братства. На вихідні пригадати та осмислити минуле першого демократичного молодіжного руху в Україні зібралися творці організації, нинішні її члени та гості.
Серед запрошених — професор НаУКМА, директор Фонду "Демократичні ініціативи" імені Ілька Кучеріва Олексій Гарань, історик і публіцист Ярослав Грицак, журналіст, дослідник самвидаву та діяч тогочасного студентського руху в Миколаєві Вахтанг Кіпіані.
Ярослав ГРИЦАК:
“Революція на граніті експортувала до Києва новий тип революцій”
Через сто років нас із вами вже нікого не буде, але історія мусить бути. Тому збирайте списки всіх, хто був у Студентському братстві, записуйте спогади, пишіть свою історію. Чому ці списки важливі? В мене є теза, що Революція на граніті — це була львівська революція. Вона має дуже характерні риси. Бо Львів — це середовищність. Тут бракує генералів, але він завжди має лейтенантів, капітанів і навіть рядових. І це дуже сильно львівське. Якщо говорити про лідерів робітничого руху Донбасу, то там майже всі лідери позникали, хоч насправді були доволі яскравими особистостями. Вони просто розчинилися. Бо Донбас, Донецьк не має середовища взагалі. Для доброго середовища потрібні добрі кав’ярні, бо кав’ярні — це більше, ніж кава, це спосіб доброго спілкування.
Щоби це все в історії позначити, нам треба мати ваші біографії. Дуже мало людей із середовища Студентського братства пішли в політику. Я припускаю, що вони пішли туди, де могли креативити — в журналістику, мистецтво, навіть кулінарію.
Революція на граніті, яку зорганізувало Студентське братство Львова, — передвісник нового типу революцій, про які хочу говорити.
Є таке просте правило, яке діє вже понад 200 років, від Великої французької революції: ті революції успішні, які мають в собі національний компонент. Якщо тільки соціальний, то вони, як правило, не вдаються.
Всі революції роблять молоді люди, без них революції не буде. Але не вони перемагають.
Я тоді не був у Студентському братстві, бо був застарий. Я був у “Товаристві Лева”. Але ми нічого про Революцію на граніті не знали. Ви були дуже добрі конспіратори. Ми дізналися вже за фактом, коли це сталося. Школа Натоліна у Польщі зараз має міжнародний проект “Три революції” — йдеться про Україну. Вони зібрали величезну кількість інтерв’ю. Це поки що сирий матеріал, з ним ніхто не працює. Але коли ми мали конференцію на початку, то сперечалися, чи правильно включати Революцію на граніті до цього списку, бо це суперечливе питання. І наші думки поділилися. Я би казав, радше ні, не включати. Але Павел Коваль, який цим проектом керує, наполіг, щоби включати. Я кажу, що не було священиків, а він каже — були. Але найправильніше питання: до якої міри Революція на граніті була революцією?
Цей тип революції дуже мерехтливий і уникає чітких означень. Як метелик. Революція змінює політичний лад, систему — ця революція нічого не змінила. Зміни сталися в 1991 році, і то радше тому, що був путч. Так, змінили прем’єр-міністра, ще щось — це були зміни, але це не були зміни політичного ладу. Але є контраргумент: ні перший, ні другий Майдан теж не змінили владу. Система залишилася. Насправді неозначений характер цих революцій є їхньою основною рисою.
Ті, хто вчилися в Радянському Союзі, добре пам’ятають, що для нас завше революція є з великої “р”. Це Велика французька або Велика жовтнева революція. Обов’язково зі словом “велика”. Йде якась епохальна зміна, і цими мірками міряються інші революції. Я вам скажу, що жодна революція під ці мірки не підходить. Тому ці дві революції були виняткові. Всі інші революції були з малої букви “р”. Вони не мали цієї величі. Змінився сам зразок.
Великі революції — це криваві революції. Це сотні і тисячі жертв, сотні тисяч жертв. Ці революції перетворюються в громадянську війну, а громадянська війна веде до масштабної війни взагалі. Наполеонівські війни, більшовиків... Символом тих революцій є гільйотина або застінки НКВД. Вони змінюють владу, але тільки через насильство.
Новий тип революцій, як Революція на граніті і дві наші революції після неї, — це революції, які виникли за останні 50 років. Їхнім символом є круглий стіл. Класичний приклад: революція 1989 року в Польщі — найбільш ефективна революція.
Неможливо зняти такий красивий фільм про вашу революцію, бо не було штурму Бастилії і не було Зимового палацу. Нема великого штурму — натомість є великі зібрання на великих площах. Ви не були штиками, ви не штурмували. І це абсолютно не є моє бажання принизити вашу революцію — це просто означення іншого типу революції.
Відбуваються великі зібрання людей на великій, переважно центральній, площі. Найчастіше — в столиці. Ядро — молодь, студенти. Ця революція вибухово креативна і красива. Вона дає інший тип мас-медійності. Коли згадуєш про ці революції, то відчуваєш ностальгію: ти згадуєш, який дух на тому Майдані побутував.
Дуже важливим є мирний характер таких революцій. Насильство стається тоді, коли влада застосовує насильство. Самі протестанти насильство відкидають із принципових або тактичних рішень. І голодування — один із найбільш ефективних способів цього мирного бунту.
Революція з малої “р” неможлива без громадянського суспільства. Мають бути структури. Щоби відбулася Революція на граніті, мало бути Студентське братство, підготовка, структури, люди мали знатися між собою. Мають бути інституції. І тому ця революція — громадянська, але вона, що важливо, не веде до громадянської війни.
Вже паризький травневий страйк 1968 року вважають першою революцією саме такого нового типу. Звідти теж красиві фотографії, які викликають ностальгію, хоча вона не мала великого сенсу.
Ці революції з малої “р” дуже західні, вони відбуваються здебільшого або у Західній Європі, або в “озахідненій”, тобто в історично католицькій або протестантській Європі. Це те, що вкарбовано в історичну традицію Європи через християнство. Поза сферами цих країн такі революції не поширювалися. Це Польща, Німеччина, Чехія, Литва, Естонія, Латвія і Західна Україна. Радянський Союз не мав таких революцій. Ще, можливо, Грузія, яка вважається однією з найбільш прозахідних республік.
Чим була ця Революція на граніті? Це була спроба експорту західної моделі на схід. Київ мав дисидентське середовище. Але вони до громадянського суспільства тільки приходили — не тому, що були невміліші, нездари, а тому, що в нас тут було менше комунізму, і тому, що вони належали до православного світу. Тому така революція могла бути експортована. Умовно кажучи, Революція на граніті — це новий тип революцій, який був експортований до Києва. Очевидно, в той час вона не могла перемогти, бо Київ не був ще такий, як тепер. Це була перша спроба запустити вірус, який потім спрацював. Але не тоді.
Ті революції, які сталися на більшості пострадянського простору, — це так звані негромадянські революції. Ті революції, які були 1989 році — тобто красиві революції — мали місце тільки в кількох місцях. У Польщі, в першу чергу. Найбільше використала цей тип польська “Солідарність”, яка прийшла до влади 1989 року. Навіть у Східній Німеччині та Чехії такого не було — східні німці й чехи робили революції вже тоді, коли було зрозуміло, що падає берлінська стіна. Є навіть такий відомий анекдот: як дізнатися, коли закінчується війна? Коли чехи піднімають повстання.
Болгарія, Словаччина, Румунія — одна частина комуністичної еліти передає владу або сама собі, або іншій частині. Це коли в старій комуністичній еліті з’являється частина, яка, образно кажучи, тримає дулю в кишені — і передає владу сама собі. На жаль, такі революції були нормою. Такі псевдореволюції відбулися по всьому Радянському Союзі — крім балтійських країн і Західної України, де демократи вже мали владу у 1990 році. Ці кілька красивих революцій були винятками.
Знаєте, відразу після війни була велика суперечка серед української еміграції. Всі вони вірили, що рано чи пізно, але Радянський Союз впаде. Було дві концепції. Одну представляв Бандера — він писав, що незалежна Україна постане з великого національно-визвольного і кривавого повстання. Друге крило було ліберальне. Вони казали, що кривавої революції не буде, але незалежна Україна постане з розвалу Радянського Союзу — в певний момент система настільки занепаде, що незалежна Україна виникне з цього розвалу і занепаду еволюційно. І всі ми знаємо, що у 1989 році реальним став ліберальний сценарій. Але що це означає? Є позитивні й негативні речі.
Позитивні — це те, що є така чітка тенденція, яка показується в порівнянні: в тих випадках, коли комуністи передавали самі собі владу, вдалося зберігати стабільність у державі, не було великого кровопролиття і громадянських воєн. У тих випадках (за винятком балтійських країн), коли владу переймали дисиденти — доходило до конфлікту. Тут приклад Грузії й України дуже чітко видно. Але там, де до влади приходять дисиденти і культурна еліта, це призводить до великих конфліктів. Тому, що би ми не говорили, я думаю, що Студентське братство долучилося до того, що ми зберегли стабільність у цій країні. На щастя, ми не мали елементів громадянської війни. І запустився механізм, коли в нас відбуваються вибори і щоразу президент більш-менш добровільно відходить від влади. Єдиний, хто порушив цю традицію, — Янукович.
Негативна риса таких революцій — вони мають дуже велику соціальну ціну. Комуністична еліта не робить реформ. Навіть не тому, що не хоче, а тому, що не вміє. Переважно вони реформи відкладають, або не роблять, або мімікрують. Тому революція розтягується на 20–30 років і не приносить очевидних результатів. Є дослідження, які показують: що слабші й повільніші реформи, то більше шансів зростання олігархату. Тому Україна має класичний випадок цієї структури. Це означає, що такі революції швидко починаються, але не швидко закінчуються. Нездатність політичної еліти, яка приходить до влади, розв’язати головні проблеми, особливо соціально-економічні, призводить до того, що ці революції робляться перманентними. Є постійна політична турбулентність режиму. Цей режим не може існувати без того, щоб не провокувати ситуації, що ведуть до нового типу революцій, як Революція на граніті чи Євромайдан.
Що змінюється і де насправді велика різниця між Революцією на граніті і двома наступними Майданами?
У 2000-х змінюється ринкова структура України. Головний ВВП виробляється не від диму фабричних труб, а від пари над чашкою кави. Гору бере сервісна економіка, інтелектуальна, комп’ютерна. І це змінює характер революцій. Це те саме, з чого почалася паризька революція: кінець індустріальної епохи і постіндустріальна епоха. Умовно кажучи, індустрія — це про податки, прибутки, інтереси. Новий тип революцій творять люди, які вже мають задоволені базові потреби. Їм хочеться виражатися як особистостям. І тому нові революції — про цінності. Революція на граніті ще ціннісною не була, бо ще не було громадянського суспільства.
Студентське братство, власне, було тією маленькою групою, яка на перше місце поставила цінності. Але суспільство не відгукнулося, бо воно було на межі виживання. Натомість у нульові роки ми маємо цю дуже сильну зміну, коли базові інтереси задоволені, і тому з’являється новий тип революцій. Вони стають масові, громадянське суспільство з’являється і в Києві. Це громадянське суспільство росте і завдяки появі нового бізнесу, який не прив’язаний до держави — бо індустрія була прив’язана до держави. Також освіта стає бізнесом, зокрема університети. У моєму поколінні тільки кілька людей йшло у виші з випуску школи. Зараз із кожного випуску школи тільки кілька людей не йде у виші. Така велика різниця. Але це дає змогу з’явитися середньому класу.
Умовно кажучи, Студентське братство було провісником революції, яка ще не могла розгорнутися, бо не було для неї тоді в Україні певних умов. Але зараз, коли умови з’явилися, ваша справа стала можливою.
У 2012-му чи на початку 2013-го я виступав на 30-річчі “Товариства Лева” і озвучив їм дуже фальшиву тезу, за яку зараз каюся. Я закінчив свою промову тим, що “насправді ви повинні бути горді, бо найбільша подія, яку ви повинні були мати в житті, вже сталася — ви завалили Радянський Союз”. Я помилився. Тому що за рік почався Майдан. І чому я помилився? Бо ми живемо в революційні часи.
Я дуже хотів би жити в нудній країні, щоби мати спокій. З собакою, з котом, з тапками. Рости в землю, щоби тапки мохом покрилися. Щоб сидіти і писати. Я розумію, що не цікаво — але добре.
Олексій ГАРАНЬ:
“Я був тоді дурний, вірив у братерську дружбу народів”
Говоритиму крізь призму власних змін і еволюцій. Я представляю зовсім інше середовище, ніж тут, у Львові, було тоді. Я — типовий представник русифікованих українців. Моя рідна мова — російська. На 1988 рік я вірив, що Сталін — це погано, але Ленін — це добре, що соціалізм можна реформувати. І більше того — в Інституті історії я тоді працював у відділі “Критика буржуазної історіографії й історії України”. А в цьому відділі був сектор проблем ідеологічної боротьби. Моє завдання було — читати книжки зарубіжних українознавців і піддавати їх нищівній критиці. У 1985 році я щиро пішов на цю посаду. Але коли прочитав вже кілька книжок, то зрозумів — щось не так, бо критикувати, власне, дуже важко. Треба йти на компроміси з власною совістю, або писати в шухляду, або йти взагалі з інституту. Але, на щастя, на той момент почалася перебудова.
У 1987 році в Києві був створений Український культурологічний клуб. І тоді нас, комсомольців з Інституту історії, направили на засідання УКК із завданням, що мусимо там вступити в полеміку і затаврувати все — показати, що все це буржуазно-націоналістичні вигадки. Насправді ми прийшли, послухали, помовчали, почухали потилиці й повернулися в Інститут історії робити висновки з того, що ми почули. Вони тоді вже говорили про Голодомор, репресії тощо. І ми почали розуміти, що відбувається.
У 1988 році створили Українську Гельсінську спілку, і були перші спроби створення організацій, які тоді називалися “на підтримку перебудові”, але вони виходили за межі цього. У Києві до Спілки сприяння перебудові належав, зокрема, Андрій Куликов, покійний Олександр Ємець, Володимир Крижанівський, я та інші. Але там на той момент домінувала російськомовна українська інтелігенція.
Були спроби у Львові, у Вінниці, але з цього нічого не вийшло. Чому? Чогось не вистачало. Чого саме? У мене є відповідь. Два моменти. Перший — для таких організацій, як НССП, головний акцент був на загальнодемократичних перетвореннях. Національно-визвольна тематика була на другому плані. І виявилося, що на загальнодемократичних гаслах підняти людей можна, але це невеликі групи. Загальну мобілізацію лише на цих гаслах зробити чомусь не вдавалося. Водночас те, що ми чули від УГС, і ті гасла, які з’явилися на перших мітингах тут, у Львові, були на той момент для Києва і Східної України занадто радикальні. Хоча на той момент навіть УГС не ставила офіційно завдання виходу України зі складу СРСР.
А другий момент провалу всіх цих спілок у тому, що ці організації очолювали переважно колишні дисиденти, маловідомі широкому загалу в центрі і на сході країни. Їх часто вважали занадто радикальними, тому підняти великі пласти населення їм не вдалося.
На той момент мені багато всього здавалося надрадикальним. Тоді ми вже розуміли, що відбувається, що потрібні демократичні зміни і підняття статусу української мови. Але я далі вважав, наприклад, що в Україні мають бути дві державні мови. Я думав, якщо ми досягнемо, що українська мова буде офіційно зафіксована або хоча б однією з державних мов — це вже буде перемога. І я навіть не очікував, що в 1989 році Рада УРСР проголосує за українську мову як єдину державну.
Ще один приклад. У 1989 році відбулися перші напіввільні вибори на З’їзд народних депутатів СРСР. Від Києва була висунута аж одна кандидатура — міського секретаря Масика. Один кандидат на одне місце. І Київ проголосував проти. Людина не пройшла. І призначили перевибори. На цих перевиборах висувався такий Володимир Черняк — безпартійний економіст, який виступав і за економічний, і за ідеологічний плюралізм. Я був його довіреною особою. Тоді в Києві мали відбутися теледебати, в яких він мав брати участь. І коли постало питання, якою мовою має виступати Черняк, ми, довірені особи, радили йому виступати російською мовою, бо це дасть йому в Києві більше шансів. Ну, Володимир Кирилович вперта людина — він виступив українською і, зрештою, ці вибори виграв.
Перегляд історії відбувався поступово. Спершу ми дізналися про злочини сталінізму, потім — що й Ленін є творцем тоталітарного режиму. На кінець літа 1991 року на базі демократичної платформи комуністичної партії виникла Партія демократичного відродження України, де були колишні комуністи і такі люди, як Мирослав Попович, Олександр Ємець. У програмі цієї партії теж навіть у серпні 1991 року не ставили вимог виходу України з СРСР — там йшлося про конфедерацію.
Я і частина моїх колег навіть після путчу, коли вже проголошено незалежність України, вважали, що Радянський Союз може зберегтися як оновлена аморфна конфедерація. Я своїм студентам про це відверто розповідаю сьогодні. Я був тоді дурний, тому що був під впливом цієї всієї пропаганди попередніх років вірив у братерську дружбу народів.
Для мене останньою крапкою стало, коли після проголошення незалежності України російські демократи, що були при Єльцині, сказали: “Ага, а тепер ми будемо переглядати кордони. Ми кордони України як УРСР визнавали. Якщо Україна виходить, ми кордони будемо переглядати”. Це був кінець серпня. Й аж тоді до мене дійшло, і я сказав: “Ні, тепер ми дійсно маємо бути незалежні”.
Ви бачите, що еволюція людини недурної відбувалася дуже поступово. То зрозумійте, що для простих громадян перестрибнути через всі ці етапи — від радянської до незалежної України — було досить проблемно.
Тому я вважаю: дуже важливо, що формальними ініціаторами створення Руху виступила Спілка письменників України. Це були письменники-комуністи — це зіграло дуже важливу роль, бо дозволило легітимізувати Рух в очах широкої громадськості. Це показало, що там не тільки дисиденти, антикомуністи, радикали, а й респектабельні люди — за ними можна йти. Рух виник як парасолькова структура, як з’єднання двох потоків. З одного боку — більш радикальний, очолюваний дисидентами, за якими йшов Львів і Західна Україна. З іншого боку — письменники-комуністи, які дозволили легітимізувати його для Сходу і Центру.
Іншим організаціям, які пробували робити те саме, але на загальнодемократичних гаслах, це не вдалося. Бо національний фактор є сильним каталізатором демократичного руху. А Рух якраз взяв на озброєння і демократичні, і національні гасла.
Коли ми говоримо про національно-демократичний рух, то маємо згадати ще про дві сили: націонал-комуністів і робітничий та шахтарських рух. Робітничий і шахтарський рух теж потім підтримали незалежність. Правда, вони виступали за економічні речі, багато лідерів його опинилися в Партії регіонів, але на той момент три чинники з’єдналися — і це дало можливість Україні перейти до незалежності у мирний спосіб.
Я багато всього забув. Перечитую власну книжку і дивуюся. Тому раджу вже зараз збирати усну історію Студентського братства, писати наукові роботи. І навіть те, що зараз відбувається, треба пробувати фіксувати. Бо дуже швидко все забувається.
На той час студенти у своїх вимогах справді набагато випередили всі політичні та суспільні сили. Але була ще й така ситуація, коли органи старої влади могли жорстко розправитися з цим рухом. І заклики такі були. А вдалося прийти до компромісу. Голодуванням вдалося домогтися: відставки міністра Масола, скасування статті про керівну роль компартії, рішення про те, що генпрокурора України має призначати ВРУ, про те, що укладати новий союзний договір передчасно. Це дало можливість Кравчукові та ВРУ тягнути з ним і не відповідати прямо Горбачову, відкладати прийняття цього рішення на потім. Також Революція на граніті домоглася рішення провести на початку 1991 року референдум про довіру тодішньому складові ВРУ, а в разі недовіри організувати нові вибори на багатопартійній основі. Але це не відбулося. Частина вимог, на які нібито погодилися, так і не були виконані.
Вахтанг КІПІАНІ:
“Студентське братство навчило мене не боятися”
Ми пишемо сьогодні історію, якої ще нема. Нещодавно взяв до рук одну історичну монографію — а там історія руху до незалежності, написана на основі одного партійного архіву. Слово “рух” у монографії на 300 сторінок згадується чотири рази. Студентський рух згадано один раз — через кому. Все. Решта: перебудову почали партійні органи, перебудували, оголосили, бах! — і незалежна Україна. Сума джерел, які могли і мали бути покладені в це дослідження, є нікчемна. Вони або не вкладені в голову науковцю, або не вкладені в архіви, або не оцифровані і не викладені в інтернет.
Тонни фотографій і листів, запрошень на різні події студентського руху мусять бути оцифровані й оприлюднені. Якщо це не буде зроблено, то прийдуть і все напишуть без нас.
Комічний факт, але багато років тому Віктор Медведчук, коли ще починав свою політичну кар’єру, дав інтерв’ю в газеті “Независимость”. Там його спитали, як він почав політичну кар’єру. Він каже: “В серпні 1991 року, в дні путчу, коли демократи поховалися, тільки Спілка адвокатів України на чолі зі мною очолила опір диктатурі”. Це означає, що через сто років хтось буде писати дисертацію про серпень 1991-го — і на рівні джерел листівка Комітету опору диктатурі і заява адвокатів України будуть фігурувати як однієї ваги аргументи. Тому нам треба писати цю історію. Не обов’язково книжки — пишімо статті!
Я не був членом Студентського братства, але носив його значок. Я був активістом Української студентської спілки. Якби мені подзвонили не з Києва, а зі Львова, то я створив би осередок Студентського братства в Миколаєві. Було просто питання, хто перший зателефонує. У 1990–1991 роках, може, навіть поза вашим бажанням, Студентське братство Львова впливало на нас — людей, які жили далеко, навіть не в Києві.
Ми не знаємо картини світу, про який зараз говоримо. Я колись спитав Богдана Гориня, який був одним із найактивніших людей у цьому революційному часі, скільки було самвидавчих часописів, які він пам’ятає, у Львові між 1988–1991 роками. Він подумав і сказав: “Штук двадцять”. Я кажу: "120". Він каже: “Ну, 120 не було”. Я кажу: “В мене є 120”. Тільки зі Львова. Ніхто не готовий назвати 120 видань, які були вістками про зміни. А це означає, що поза нашою студентською спільнотою існували якісь інші середовища — їх так само треба досліджувати.
Були деякі люди, які перебували в транзиті. Була Мар’яна Чорна — журналістка, яка виходила з російськомовного середовища. Вона друкувалася в російській газеті, яка тут була теж незалежна. Були люди, які були спочатку демократами, а потім ставали ультранаціоналістами. Ці шляхи треба досліджувати. І преса — цікавий матеріал для дослідження, бо він є польовий. Ці газети не писали для вічності. Часто їх робили “на коліні”, бо треба було сьогодні реагувати на виклики, на події, на розгін демонстрації, побиття людей, на пікет у Києві, куди поїхали львів’яни, а їх арештували… На все це треба було реагувати. І газети Студентського братства так і робили.
Були газети “Братство”, “Грюндік”, журнал “Віко”, газета “Лісовик” Лісотехнічного інституту, “Точка зору”, “Склеп” — газета Торгово-економічного інституту, “Горнило”, “Будити”... Всі газети Студентського братства, які поширювалися поза Галичиною, створювали величезний революційний контекст. Ви цей революційний чинник недооцінюєте. Для нас, для студентів і людей, які жили в Миколаєві, Одесі, Харкові, це було: “Виявляється, це можна робити!” І в цьому революційний момент Революції на граніті: дуже багато людей зрозуміли, що вони можуть не боятися, приїхати і бути в цьому колі.
Я, наприклад, купував квиток в один кінець і їхав один із мого міста. Мені сказали: “Можеш не повертатися, тебе з інституту виключать”. І я їхав, знаючи, що мене виключать. На щастя, я приїхав, на мене подивилися: ну ні, не сильно ти й схуд. Я був тільки останні дні — фактично, я й не міг схуднути. Але я боявся, що виключать, що завалять на іспитах. Але іспити склав, ніхто мене не виключав.
Виявилося, що можна ризикувати, йти проти системи. Бо якби виключили, то йдеш в Радянську армію, і тоді Карабах — це твоя близька перспектива. Фактично, ця боротьба зі страхом, яку активній частині молоді Студентське братство нав’язало, — це найбільш революційна річ.
Девізи самвидавчих газет того часу пам’ятаються всім донині. Почав “Поступ”. Він започаткував гру в ці гасла, які, можливо, навіть дехто вже забув. На “Поступі” були написані слова Франка: “Більше поту, менше крові”. Через якийсь час вийшов “Грюндік”, і там було написано: “Менше піни, більше пива”, — що відповідало барові, стилю цього видання. Видання Медінституту пішло ще далі — там написали: “Більше мила — легше піде”. До мене ця газета потрапила в 1990 році, тому я це сприймав як політичний аргумент — якщо ми з милом будемо тиснути на цю владу, то ми все зможемо. Це ніби стьоб, але для людей з-поза кола редакції видання ми сприймали це як абсолютний аргумент, що ми цю владу маємо витіснити.
Ці газети продавалися, і чималі суми потім клали на рахунок у банк. За дохід від продажу газет фінансували діяльність Народного руху. Не навпаки, не пресу фінансували — а за рахунок преси діяла партія.
Довіра до самвидаву була настільки висока, що комсомольські партійні органи використовували подібні видання спеціально, щоби підмінити справжні газети Студентського братства. Це така делікатна робота з виведення частини студенства з рядів братства. Ясна річ, це не спричинило великої шкоди студентському руху, але спроба перехопити частину студентства і вивести її на манівці була.
Я складаю список цих студентських видань. У ньому є 1300 незалежних часописів періоду 1988–1991 років. Це означає, що кожного дня в Україні виходило якесь незалежне видання. Часом одна група могла робити 3–4 газети. Однак це сотні надактивних груп, яким було небайдуже — і які внесли величезний внесок у те, щоб українці прокидалися.
Зреферувала Анна ГЕРИЧ
20.05.2019