«подивися – ти бачиш? там Східна ріка?» «вона ходить ногами чи на руках?» «а хіба ти не знаєш: її носять лисиця і жовтий пес що це восьме з семи світових чудес» хтось насипав води в той глибокий рів і насіяв кульбаб для синіх корів   і тече наче світло крізь отвір дверного замка і якщо вона світло – то нащо їй ім’я «ріка»? і якщо твій лисячий нюх як світло тонкий і якщо жовтий пес ластовиннями золотий

 

 

 

  Минуло два роки від часу, коли я востаннє відвідував Бейтінґ Голлов. І ось нагода: знайомий, що придбав там літній будиночок, – кликав у гості. Готував дім до зими: випускав з водогону воду, щось замикав, щось впорядковував на подвір’ї. Літній сезон закінчився. Більшість мешканців Бейтінґ Голлов, які перебувають тут протягом літніх місяців, на зиму залишають це місце атлантичним вітрам. А вони невдовзі прийдуть. Прийдуть разом із холодами і нервовим океаном.  

  жовтий пес хоче бути сапфіром у жовтні –навіть нюхає перемерзлі жолуді– спить на сходах будинку – або на вулиці трохи обмерз – трохи обвуглився читає нотатки – старі підручники знаходить прислівники    і сполучники     в однорідних реченнях й частинах складного проковтнувши язик: вдає німого не знайомого нам – в синій беретці ні про що не дбає – ні за що не береться

  Ранішній пес на двірці залізничнім з білим підбрюшшям – при голоді вічним шерсть – мов зеленку змішали в золі пахнуть солярка й баранячий лій близько Китай – ось подати рукою. чорні вагони з вугіллям й рудою   вздовж Трансмонгольського полотна колія тільки в пустелі одна тож пасажирський пропустить товарний у колійовця хворіє напарник сам обійде до свистка і посадки

  так наче не буде більше персика чи трави або в єрихонській долині звуку тої труби або не зародить в наших полях пшениця овес або не приляже втомлений жовтий пес так наче не буде більше ніколи тебе і мене і завтра останній метелик зникне й змигне   так наче ми знали й забули важливі стихи або ми міста або ми в тих містах порохи або замість серця калатає в грудях горіх або жовтий пес наче пагорб приліг

 

  Над ранок гучні корабельні сигнали долинають до мого дому – отже, міст Верразано сховано  пеленою туману. І кораблі, які входять до нью-йоркської затоки, змушені поволі й обережно пропливати під аркоподібним мостом, що завис поміж Бруклином і Статен-Айлендом, наче леопард у стрибку. Туман буває такий густий, як молоко. Тепер кораблі частіше подаватимуть свої сигнали, бо частіше їм заважатимуть тумани.