На площі святого Марка притихлі від спеки венеційські голуби вмощуються на ліхтарях й карнизах будинків.
Тисячі туристів також шукають порятунку від спеки.
Повсюди прикриті тінями величних будівель місця кишать людьми.
Звідкіля на цій розжареній сковорідці площі, у цьому мурашнику, з’являється весільна пара? Молоді переходять площу. Молода, наче білосніжний ангел, у легкій весільній сукні зникає у сірому вузькому провулку з протилежного боку. Можливо, вони йдуть до станції ґондол, щоби проплисти лабіринтом каналів. Проплисти лабіринтом свого майбутнього подружнього життя?
Звучить музика. Ні, не весільна. Ресторани, виставивши столики на площі, так прикликують клієнтів.
Ось ціла джазова оркестра у білих сорочках готується до гри.
Ось вам й Федеріко Фелліні з «Репетицією оркестри».
Палац дожів і приліплена до нього Паперова брама нагадують, різьблені різцями світла, повітряні орнаменти. Особливо Паперова брама з ажурними деталями, крилатим левом і скульптурами. Пишність і благородне світло білого мармуру.
До Piazza San Marco, збоку венеційської лаґуни, вривається солона свіжість Адріатичного моря. Води лаґуни поблискують, наче венеційське скло. Вдалині – вапоретто (річкові трамваї), катери, острів Лідо, Ґранд-канал, що двома нерозривними підковами розділяє центральний острів на дві частини. Крилаті леви, схоже, злетілися до Венеції. Вони пильнують мощі святого Марка, палаци, канали, вулички, фонтани, ґалереї. Вони на міських прапорах і футболках, мармурових і гіпсових декораціях будинків. Вони з біблійних стихів Іоана Богослова, сповнені очей і крил.
На Stazione di Venezia Santa Lucia своє життя.
Сюди приїжджають і звідси від'їжджають потяги. Тут Венеція зустрічає усіх прибульців. Спершу перед вами відкривається панорама каналу з костелом San Simeon Piccolo. Костел з величезною зеленою банею. У будь-якому випадку, ви спершу промацаєте очима цей незвичний венеційський пейзаж, а тоді перед сходами двірця помітите носильників баґажу. Ви неодмінно їх помітите, бо усі вони одягнені ув оранжеві камізельки з білими стрічками. Ну, такі носять шляховики. Усі вони з Банґладешу або з Африки. З одним розбалакався. Він стояв під пекучим сонцем, очікуючи клієнтури. Поруч – його співвітчизники – у невеличкому парку, у тіні дерев, жадібно поїдали кавуни. А чого цей чекав? Думав підзаробити, коли інші відпочивають? Але усі пасажири, що виходили з центральних дверей станції, на пропозицію цього самотнього носильника відповідали відмовою. Це був не його день. Отож, коли ми розбалакалися, я дізнався, що, діставшись до Італії, він подолав кілька країн і тисячі кілометрів. З Банґладешу він потрапив до Росії, звідти до Білорусі, з Білорусі в Україну, а далі до Румунії. Як він проминав кордони, прикордонні пости і митниці – не знаю. Можу тільки здогадуватися, що у більшості випадків – нелеґально або через підкуп. Десь потягами, десь у кузовах вантажівок, подекуди пробираючись через прикордонні лісосмуги. Можливо, що він хотів до Англії, але склалося так, що опинився в Італії. І ось він стоїть перед лицем двірця, поки інші носильники доїдають свої кавуни, й чекає когось, хто скористається його послугами. І тоді під спекотним венеційським сонцем пхатиме двоклісний металевий возик, навантажений валізами, до готелю. Він пхатиме цей возик, проходячи вуличками, піднімаючись на мости. Догори-вдолину, догори-вдолину, догори-вдолину...
«Напиши про це все», – кажу носильникові на прощання.
Але він тільки білозубо посміхається.
Групка молодих ромів обдивляється пасажирів. З цікавості, очевидно. Але якої? З манери їхньої поведінки, підказує мені серце, що ці молоді хлопці, що приїхали з Румунії або Угорщини чи Словаччини, так ніколи й не дійшли до площі святого Марка. Вони зупинилися тут, на станції Санта Лючія, сповнені інших промислів. Аби їх ніхто не розумів – розмовляють ромською. Кричать. Перекрикуються. Мабуть, валізи, напаковані брудними джинсами і непраними сорочками від'їжджаючих туристів, їх не вельми цікавлять. А от гаманці, кредитні картки, телефони, комп'ютери – чому ні? Потім же виростають у провінційних містечках Румунії дільниці ромських палаців.
Насправді, Венеція – це диво.
Наш готель розташований на вулиці Fondamenta di Canareggio, станція Crea. Із залізничної станції, якби ж то знаття, можна було б перейтися вуличками, але коли ти вперше, то чекаєш на свій річковий трамвай. Іншого шляху до готелю у тебе нема. Ми приїхали о сьомій рано з Любліна. Поки з материкової Венеції дісталися потягом до острівної – минуло якихось півгодини. І ще з чверть – на вапаретто, знайшовши готельчик. І тут на мене очікувало перше венеційське розчарування – металеві двері зачинено, а кількість табличок з кнопочками для дзвінків свідчила, що за цими дверима у тьмяному коридорчику – не тільки наш готель, а ще й квартири. На мій настирливий дзвінок вийшов обмотаний білим рушником рудуватий швед. Він сказав, що у готелі нікого з працівників нема і треба чекати на Бетті, у котрої ключі від кімнат.
«А коли прийде ця Бетті?», – запитав я.
«Не знаю», – відповів швед.
На щастя, найближчий ресторанчик відчинено над Canale di Canareggio. Порається офіціантка.
Біля нас пропливають перші річкові трамвайчики, пришвартовуються перевізники продуктів для магазинів та ресторанчиків, а за якийсь час – й венеційські сміттярі.
Розпочинається звичайний венеційський день.
Навколо – розгодовані туристами мартини чекають на дармовий харч.
Бетті прийшла ближче до другої. Показала нам кімнату. Вручивши зв’язку ключів, витягла роздруковану чорно-білу мапу міста, на якій почала креслити і писати. Бетті торохтіла й торохтіла. Нарешті вона сказала arrivederci – й зникла, залишивши нас наодинці з Венецією.
Як тут не згадати фільм Лучіно Вісконті «Morte a Venezia», базований на творі Томаса Манна, в якому людські пристрасті й бажання приносять смерть, разом з сироко, що досягає берегів венеціанської лаґуни. Усе подібно у цьому місті: ви приїжджаєте, виходите на площу, купуєте квиток на річковий трамвайчик, допливаєте ним, заходите до готелю. Перше, що мимоволі зробите, – повідчиняєте вікна. Перед вами – канал, назви якого ви ще не знаєте, і на протилежному боці будинки, що утворюють суцільну стіну. І не важливо, чи Томас Манн, чи Лучіно Вісконті обрали Венецію для розгорнутої метафори життя і смерті, з усім набором прірв поміж бажаннями і реальністю, пристрастю й упокоренням. Бо ви також, ставши пейзажем Венеції, стаєте її метафорою.
Вас переслідують маски. Ні, ні карнавал відбувається за тиждень до Великого посту, а не у серпні. Вас переслідують тисячі масок у крамницях: від мініатюрних до тих, що прикривають обличчя; від безротих до прикрашених пташиним пір’ям і розмальованих позолотою. Масок так само багато, як крилатих левів. Можливо, навіть й більше. У місті, в якому стихія води одночасно творча й руйнівна, де життя легко перетікає у смерть, а реальність – у карнавал, можливо, варто приховати свої наміри і обличчя? Крилаті леви, що закаменіли з євангельських стихів, стають мовчазним пригадуванням про таємне, вони – охоронці прихованих смислів, а маски приховують – лише видиме й тілесне.
Бетті дозволила витягнути з шафи маски і синій камзол із золотими аксельбантами.
«Можете сфотографуватися, якщо хочете», – і, знову зникнувши на кілька хвилин, приносить чорний трикутний капелюх морського офіцера середньовічних часів. Капелюх красується на голові манекена, що зустрічає готельних постояльців. Бетті спочатку приміряє капелюх на свою голову, а тоді пропонує натягнути мені. Наше перевдягання у середньовічні шати і вибір масок схожі на приготування до карнавалу.
Десь так далеко Нью-Йорк, Тернопіль, Чортків. Десь там, за цими полями, засіяними кукурудзою, й цими кілометрами води.
І посеред міста на воді, підтримуваного кам’яною долонею, не можеш зрозуміти, як же воно висить у повітрі поміж небом і землею?
Як же це так може бути?
01.09.2018