Кожна книжка – це історія: кимось вона написана, колись була надрукована і якось потрапила до вашої бібліотеки. Ковзнувши поглядом полицями і книжковими шафами, я можу більш-менш в деталях розповісти про будь-яку книжку зі своєї книгозбірні. Чомусь утримуєш в пам’яті країну, в якій купував і з якого приводу там опинився. Пам’ять у якомусь закапелку зберігає навіть уривки розмов з продавцями. У Вербасі, у крамниці, в якій був тільки один стелаж з книжками, а решта – різноманітний крам широкого вжитку, випадково натрапив на роман Міодраґа Булатовіча. У стамбульській книгарні придбав історичну працю про Енвер-пашу, другий том, але ні першого, ні третього молодий продавець відшукати ніяк не зміг. З Нікараґуа привіз тоненьку збірочку Дерека Волкота у перекладі іспанською. Поетичний фестиваль, на якому Волкот також був присутній, приготував таке видання спеціально для авторського вечора. А збірку Ернесто Кардиналя англійською, яку я захопив з собою до Нікараґуа, подарував австралійській поетесі Бронвин Лі. У Берліні я довго стояв перед книгарнею, у вікні якої щойно видане листування Інґебор Бахман з Паулем Целаном мене найбільше тоді зацікавило. Стояв і міркував: купувати чи ні? Німецькою ж не читаю. Тлусту біографію Ісаака Башевіса Зінґера, написану Аґатою Тушинською, ніс під пахою до готелика, в якому зупинився, у серці Старого міста. Чи прижиттєве видання лорда Байрона 1820 року, взагалі бібліофільский скарб, дарма, що тільки восьмий том.
З роками прискіпливіше підбираєш книжки. Коли дарують, то не маєш вибору – брати чи відмовлятися; але коли купуєш – вибір таки існує. Після різних літературних фестивалів я зношу подаровані видання на рецепцію. Пропоную готельному працівникові закласти у них бібліотечку. «Ось, – кажу, – мій перший внесок». Авіакомпанії суворо дотримуються правил обмеження щодо багажу, та й усіх книжок за океан не перевезеш.
Інколи собі думаю: який сенс у тому, що безліч видань на полицях, на підлозі й на дивані простоюють або пролежують місяцями чи роками, і ти їх ніколи не береш до рук, не гортаєш сторінок і не читаєш? Може, тобі достатньо знати, що вони у тебе є? Може, краще відвідувати бібліотеки? А може, кожна придбана книжка – це частина твого життя, яка тамує бібліофільський голод?
А тепер до теми.
Про Марека Гласка я почув при кінці 1980-х, читаючи якусь польську періодику. А на початку 1990-х, перебуваючи в Зеленій Ґурі, прохопився, що Гласкових творів не читав. Це було в ресторані. Журналісти Gazety Lubuskiej, місцеві старі письменники та новітні польські бізнесмени запросили на обід. Мені було ледь за тридцять. У цій компанії я почувався не вельми комфортно. Але врятував ситуацію Марек Гласко, про якого випадкова зайшла мова. Я щиро зізнався, що жодної книжки Гласка не читав, бо де ж їх мав дістати? Наступного дня хтось із нашої компанії – тепер не пригадую, хто – приніс мені у целофановій торбинці п’ятитомник вибраних творів письменника, виданий 1986 року. Як з’ясувалося, саме книжки Гласка наповнили змістом тодішнє моє перебування в одному із міст зємі одзисканей. З усіх п’яти томів перший – том оповідань – розлітався. Зрозуміло, що попередній власник найбільше зачитувавася оповіданнями. Решта чотири були у доброму стані. Я привіз Гласка до Тернополя і перечитав майже все. Спробував перекласти оповідання «Перший крок в хмарах», але закинув: тоді мені бракувало добрих словників.
Марек Гласко нетипово рано став зрілим прозаїком. Якщо взяти під увагу, що прожив всього тридцять п’ять років. Стилістика уже в перших творах Гласка відзначалася пружністю мови і добрим сюжетом. Тематика – життєвістю. А життя самого Гласка нагадувало атракціон – їзду американською гіркою: водій автобази, ранній письменницький успіх, одруження з німецькою кінозіркою Сонею Ціман, подорож до Каліфорнії, співпраця з Романом Полянським та Ніколасом Реєм, перебування в Німеччині, Америці, Ізраїлі і знову в Німеччині. Розлучення й одруження. Проблеми з алкоголем. Щасливі й трагічні події – тобто ті, які потрібні для письма.
Мене покликала до себе в гості майже столітнього віку жінка. Сказала, що соціальна служба Нью-Йорка зобов’язує її переїхати до будинку перестарілих. Коли увійшов до квартири – вона сиділа в інвалідському візку. У неї була цікава біографія, що й не дивно за майже сто років життя. Народжена у Львові, відбула заслання у Казахстані, вийшла заміж за поляка, переїхала з ним до Польщі, а звідти – до Нью-Йорка. Шлюб був договірним. Столітня жінка роздавала свою бібліотеку. «Знаєте, там нема місця на книжки», – сказала вона, наче збиралася жити ще сто років. На кількох полицях лежали залишки її бібліотеки. Особливо вибирати було ні з нічого, однак з чемності я все-таки підійшов до полиць – і натрапив на «Красивих, двадцятилітніх» Марека Гласка і «Порнографію» Вітольда Ґомбровіча (перше паризьке видання «Культури»).
«Беріть, що хочете, – припрошувала господиня. – Все одно після мене їх викинуть на сміття».
Подумалося, що перебуваю на символічному книжковому прощанні.
Книжка Гласка не трималася купи: клей на корінці пересох. Коли я витягнув її з полиці, окремі сторінки полетіли додолу. Визбирував і вкладав.
Через рік жінка померла у старечому домі.
На презентації “Beautiful Twentysomethings” (Northern Illinois Unіversity Press, 2013) у перекладі Росса Уфберґа, в Нью-Йорку, я почувався значно комфортніше, аніж у зеленоґурському ресторані, бо прийшов до того, кого знав. Сірувату елеґантну обкладинку англомовного видання оформлено світлиною письменника. Гласко сфотографований під Парижем, у садибі Мезон-Лафіт. Ну, звісно, що Ґедройць! Звісно, паризька «Культура» – інтелектуальний дім вигнанців Східної Європи! Тепер і ця книжка поповнила мою колекцію видань Гласка.
Отож, якщо ваш дім побудовано з книг – то, напевно, вам у цьому світі затишніше?
30.06.2018