Знайомий, який ні за які гроші не поселився б у Нью-Йорку, питає мене: як ви по тому місту їздите?
Він не любить Мангеттена, особливо жовтих таксі. І якщо приїжджає сюди, то тільки потягом. Щойно повернувся з подорожі Америкою, про яку захоплено розповідає. Накрутив на колеса вісім тисяч миль, але, що цікаво, на спідометрі його старенької хонди триста сімнадцять тисяч. Авто перебуває у вельми похилому віці, воно будь-де може попсутися. Знайомий теж у тому віці, в якому ніхто нічого не змінює у своєму житті, але такими довготривалими подорожами ще випробовує себе і автомобіль. Перед поїздкою він звично заїхав до механіка. Механік просто був здиваний планом свого клієнта – переїхатися від східного узбережжя до Сан-Франциско, заїждаючи до Вініпеґа і Ванкувера. Таке авто уже здають на джанґ – автомобільний цвинтар – щиро сказав йому автомеханік. Але мій знайомий не послухався. І пустився у таку далеку подорож. Пустився – і проїхав усі вісім тисяч миль, щасливо повернувшись до Філадельфії. Подорож тривала майже два місяці.
Взагалі подорожі, дороги, мотелі, бензинові заправки характерні для Америки, як хот-доґ чи Елвіс Преслі. Недаремно ж культовий роман американської молоді 1960-тих так і називається «В дорозі».
Якщо б влаштувати конкурс, яку з нью-йоркських вулиць вважати найпоетичнішою, то я вибрав би Bowery Street. Наприклад, відомі ж на цілий світ – 47-ома як діамантова чи Музейна миля, що простяглася – від Метрополітен до Ґуґенгайм музеїв на П’ятій авеню.
А хіба Бавері не заслужила тої честі?
Кожного разу, в'їжджаючи автом на Мангеттен, розумію, що вічна перебудова острова не припиниться ніколи. Не припиняться ремонті роботи доріг, укладання труб; не зникнуть перериті й перекриті бетонними загорожами вулиці. А головне – нікуди не щезне шалений автомобільний рух.
Починаючи з п'ятниці, кількість автомобілів та охочих потусуватися під час вікенду в столиці світу непомірно збільшується. І тому пішоходам й автомобілям тіснувато. Літаками, потягами, автобусами і автомобілями численний люд напливає до Нью-Йорка. Працюють каварні, ресторани, танцювальні клуби, кінотеатри – і вас закручує веремія неймовірного хаосу й атракціону життя.
Я вловив одну закономірність: усі автомобільні випадки, котрі траплялися зі мною – відбувалися на Мангеттені, у суботу. Два роки тому мене вдарив водій таксі, повернувши у забороненому місці. Пасажири таксі, що перебували в салоні, поспішно вийшли зі своїми валізами, перейшли на протилежний бік Бавері, спіймали іншу таксівку і поїхали собі.
Суботного червня, при стоградусній спеці за Фаренґейтом, ще за світлої пори дня я вимітався з Мангеттена, прямуючи вулицею Бавері до Мангеттенського моста.
Бавері – поетична вулиця, бо тут донедавна існував Bowery Poetry Club. Тепер атмосфера його зблякла.
Бавері клуб зачиняють – фінансова криза.
Поезія тут вбиралась у золоті ризи.
Збиралась богема – висів на стіні Аллен.
Стоять мікрофони – але нема поетів,
навіть джазисти звідси злиняли.
Бачив, як вивіску вчора знімали,
наче запонки на манжеті.
Студентки не прийдуть – на хрін їм вірші.
З кухні підуть до сусідів миші,
шлунки підуть із бельґійським пивом.
Аллена не побачиш – ані Шевченка,
мікрофони припали азбестовим пилом,
будівельники каву допили,
до "Mud Coffee" – черга.
Я відчував ці стіни – їх реп'яхи і цеглу:
поезію, що звучала, – її пуповину й плаценту,
публіку, що тинялась від гейла до бейла.
Я їм читав – я про щось теревенив,
діставала мене читачка дебела,
добивалась мобілки і мого і-мейла,
в натурі – казала – поверне.
Я їй вірив, звичайно, – підписував книжку,
вивчав лексикон і общипану стрижку.
Підстрілений технік відключав мікрофони,
гасили світла і братва виміталась,
таксі зупинялись на світло червоне –
і Аллен з Шевченком без охорони –
бухали й братались.
Після Бавері ми розійшлися по клубах.
По лисячих норах – у лисячих шубах.
Тут все тимчасове – і ми тимчасові:
і Бавері-стріт – і мангетенські корки,
і хтось, хто замкнувся на власному псові.
Знімаю кашкет – він був братом по крові –
ну, майже як Лорка!
(Bowery Poetry Club)
Переїхатись автом по Бавері в суботу і виїхати з Мангеттена цілим й неушкодженим – велике щастя.
Про це я подумав перед світлофором, коли зробив легкий поворот вліво, щоби обминути двох велосипедисток, які невідь-звідки опинилися переді мною. Дарма, що нема тут велосипедної доріжки, а перехрестя, яке веде до Мангеттенського мосту на Бруклин і Вільямбурґського мосту на Квінс, завжди сповнене непередбачуваних перешкод. Отож, я повертаю вліво, але велосипедистки поволі просуваються вперед: пропускають якесь авто – і раптом мого бічного дзеркала торкаються двері якогось міні-вена. У цьому затяжному автомобільному поцілунку мій Фольксаваґен і темно-коричневий міні-вен призупинилися. Власник міні-вена опускає скло і показує місце, куди ми проїдемо, щоби з’ясувати нашу пригоду. Я прямую за Мерседесом. Водій – молодий хлопець з Азербайджану. В Америці дев’ять місяців, Мерседес винаймає для Убера, тобто таксує. Надворі спека. Викликаємо поліцію. Чекаємо дві години. Спочатку біля нас зупинився тайняк, обдивившись, бажає дочекатися поліцейських. Я кажу, що ми вже чекаємо дві години. «Нічого, – відповідає з посмішкою, – за кілька хвилин прибудуть». Так ми прочекали ще годину. За нами прилаштувався поліцейський форд. Однак наша радість була передчасною – з’ясувалося, це не наші поліцейські, вони не відповідають за цю дільницю, тому порадили чекати на тих, хто відповідає. Нарешті під покровом мангеттенських сутінок приїхали-таки наші.
Поки ми стояли, оповиті спекою, й чекали, азербайджанець встиг оповісти мені про всі свої випадки, відколи таксує. І щоби перевести розмову в культурніше русло, я запитав чи знає він письменника Анара?
Коли усі роз'їхалися – я увімкнув стартер. Авто попчихало і панель згасла. Чайник! Увімкнена протягом двох годин аварійка розрядила акумулятор. Тепер справа виглядала зовсім кепською: кабелів підзарядки у мене не було. Дружина вирішила зателефонувати до нашого знайомого, мешканця Мангеттена. Подзвонили. Він відповів. Сказав, що перебуває у Солт Лейк Сіті…
За кілька хвилин віддзвонює і каже, що, на наше щастя, спіймав свого приятеля, в якого є рятівний кабель.
Прямуючи додому через Мангеттенський міст, подумалося: а може, варто-таки оминати цю вулицю Бавері? Дарма, що вона найпоетичніша...
07.07.2018