Час «Кози»

Кожне місто належить літературі. Звичайно – усе залежить від масштабу міста та кількості письменників, котрі хотіли б про нього написати. От Нью-Йорк точно переповнений літературою, а Тернопіль чи Чортків? Так, але меншою мірою. І які тут можуть бути образи? Хоча як цю пропорцію виміряти, за якою шкалою?

Отож, у Тернополі, видивляючись у смужку «дальнього пляжу», бродячи вуличками, сидячи по каварнях, міркував про те – як же накладається література на саме слово «Тернопіль». Почав згадувати імена і тексти. Зрозумів, що літературою місто заповнено на якихось може десять відсотків. Для порівняння – коли ви дивитеся, скільки місця на вашому комп’ютері залишилося для нових файлів чи світлин, і бачите, що дев’яносто відсотків вільного, то це тішить. А коли література привласнила собі тільки десять відсотків простору та історії твого міста – бентежить. Або з містом щось не так, або з літературою. Мусить же бути якась спонука, щоби місто оживало у літературі. Біографія, для прикладу, мого Тернополя – куца. Вона обмежується улюбленими вуличками, а також дев’яностими роками. Можна сягнути до історії. Будь-який будинок, що зберігся у центрі міста,  цілком може стати цікавим оповідачем. Незгірш якого-небудь романіста. Історія будинку розпочинається від фундаменту, далі ви почуєте, хто у ньому мешкав і що з ними трапилося. І оце що з ними трапилося – буде, на моє переконання, найважливішим у тій розповіді. Бо не каміння говорить, а люди. У лююдському житті усього намішано, що і є головним зацікавленням для того, хто описує, і того, хто читатиме. Оця мить, коли з будинку виходять люди і не повертаються – зіткана з питань, припущень, здогадів, людських голосів і бажання промовити. Переказати. Залишити слід. Зрозуміло, що таких історій Тернопіль приховав чимало. Якщо пригадати дві війни, які перейшлися містом у двадцятому столітті, то лише цього для літератури вистарчить з чубком. Може, література своєрідний кадастр міста? А за кадастровий паспорт править вірш або ж роман? Тим паче, література не відповідає за точні кордони словесного кадастру, тому цей полюбовний зв’язок літератури з містом, видається мені, схожий на життя «на віру».

У серпні в Тернополі – мертвий сезон. Частина мешканців виїхала до Одеси на море, частина – порпається на городах, хтось – взагалі виїхав, але вечорами місто прогулюється над ставом, споглядає на фонтани, їздить на роверах. Рибалки вечірніми човнами допливаються до своїх берегів. Водії нервово смикаються перед пішохідними переходами. Іржаві тролейбуси після десятої вечора залишають місто для таксистів і водіїв маршруток. Повсюди продається квас. Місто завалено сливками, прозорим виноградом і пізньою малиною. У центрі пахне піцою і кавою. На околицях – соком роздушених у торбі помідорів. Місто порожнеч, яких не видно ні мені, ні іншим, – оточує нас. Однією із порожнеч Тернополя є література. І якщо задерти голову, можливо, вона – звізда, що прокльовується на нічному небі? А, можливо, серпнева злива з блискавицями, схожими на тату? Чи пес, що сидить біля під’їзду маминого будинку? Якою літературою може бути цей шолудивий пес? Які порожнечі він затуляє? Від кого? Кожен мій приліт продовжує біографію Тернополя. Мене для мене.

Театр чекає на відкриття сезону. Картинна ґалерея – пожертв і ремонту. Пес біля під’їзду – доброго слова. Література приходить до цього міста у травні під час фестивалю «Ї», інколи до книгарні «Є». На цих літерах абетка літератури й закінчується. Далі розпочинається зооморфізм, тобто «Коза». Не буду вдаватися в тлумачення символіки кози і цапа у різних релігіях та міфологіях світу, їх предостатньо. Скажу тільки, що тернопільська «Коза» – місце, в якому місто підключене до мікрофона, як пацієнт до крапельниці. І коли приміщення, прорите світлом софітів, колихається від ритму слів, і коли солодкий піт від прочитаного вірша зупиняється на губі, і коли Ґертруда Стайн стає музикою, а література хлібом і вином, чіпсами і пивом, ліктем і литкою, – тоді, саме тоді затираються порожнечі міста.

Хоча, звісно, тих порожнеч не уникнути. І колишнє – не стане теперішнім, бо його нема. Воно ще є, але навіть фізичне зусилля торкнутися чиєїсь руки потребує перельоту через океан. «Листами і повітрям» чи «Паризькими віршами» намагаєшся вкутати в літературу цей тремтливий голос, який ти чуєш через стіл. А стіл чомусь такий безмежний. І фруктовий чай – замість кави. І мовчання – замість слів.

І чи можна заповнювати порожнечі, якщо не знати, в якому місці стіни вони утворилися?

Згадалося: у деяких міфах коза – втілення нечистої сили, а у деяких вона пасеться на небесних галявинах. Можливо, воно й так, бо творчість – усе-таки спокуса і насолода.

Принаймні для літератури в Тернополі настав час «Кози».