Драч був соняшником української поезії з пшеничними патлами пелюсток.
Кілька днів тому подумав, що коли у серпні буду в Україні – треба буде задзвонити до Драча і заїхати, нарешті, до нього у Кончу-Озерну. Останній раз бачилися у Львові на Форумі видавців 2016-го, а у 2017-му я зателефонував, перебуваючи у Києві. Ми поговорили, може, хвилин десять. Іван Федорович запрошував у гості. Я подякував, сказавши, що за кілька годин у мене потяг. І цього разу ніяк не вдасться.
А тепер уже не вдасться ніяк.
Взимку 1983 року я стояв біля під’їзду Драчевого будинку на вулиці Горького 18. У торбі були вірші, за моїми плечима – дев'ятнадцять років і велике бажання сподобатися Драчу. Мій приятель на той час навчався в сільськогосподарській академії і на моє прохання у міській довідці дізнався київську адресу поета. І ось я стою перед будинком, але не наважуюсь зайти. Може, мою молодечу нахабність здули зимові київські вітри?
«Ви їхали у ліфті?» – запитався Драч, коли я увійшов до вітальні.
«Ні, пішки».
«Добре, а то Олесь Гончар нещодавно застряг. Ліфт старий – часто ламається».
Мою увагу привертає трембіта, почеплена на стіні.
Драч ловить мій погляд.
«Подарував Параджанов. Ми несли удвох через увесь Хрещатик на прем’єру "Тіней забутих предків"».
У 1986 році я пішов до війська.
У караулці написав Драчеві листа, пам’ятаючи поштову адресу. За якийсь місяць отримав листівку-відповідь. Те, що Драч відповів – було важливо. Листівку разом з іншими листами зберігав у тумбочці. Після чергового «шмону» прапорщик зібрав увесь, на його думку, непотріб і викинув. За статутом – там повинні зберігатися прибори для гоління, мило, матерія для комірця і нитка з голкою.
Поезія, дорогий прапорщику, поза статутами, але до кого було апелювати?
Коли в 1990 році Драч балотувався до Верховної Ради, ми жили в Чорткові у гуртожитку медичного училища без гарячої води у неремонтованій кімнатці. Місцеві рухівці возили нас своїми автами. Дорогою, перед зустрічами з виборцями, було про що поговорити. Драч розповідав про свій перший міжнародний фестиваль в Італії, здається, там бачив Езру Павнда, про зустріч із румунською поетесою Анною Бландіяну, про Теліженці, питав, чи я читав Зюскінда. Вночі ми знову поверталися до темного, бо економили електрику, Чорткова. А одного разу, коли поверталися з Чорткова до Тернополя, поламалося авто. Була друга година ночі. Водій пішов до найближчого села. За якийсь час приїхав з трактором.
Через багато років ми зустрілися в Урбана-Шампейн, невеличкому університетському місті, схожому на закинутий острів посеред океану кукурудзяних фермерських полів. У мене там був вечір, який влаштував та вів Богдан Рубчак. Драч виступив. Потім ми пішли до ресторанчика. Я запитався, знаючи історію про зустріч Ґізберґа з Драчем в якомусь із барів на Іст Віллідж, як все насправді відбувалося? Історія гласила, що Ален Ґінзберґ через Вознесенського дізнався про виступ Драча в Нью-Йорку і прийшов послухати українського поета, але спізнився. Після вечора Ґінзберґ наче запросив Драча до пабу, в якому вони просиділи мовчки, бо Драч англійською не говорив. І згодом, коли американця питали про враження, той начебто казав, що Драч суперпоет. Аллен сказав, що йому достатньо було помовчати з Драчем, щоби це зрозуміти.
Почувши це від мене, Драч розсміявся і сказав, що з Ґінзберґом справді бачився, але правдивість цієї історії ні не заперечив, ані не підтвердив.
Драч поводився з поезією зухвало, тому в його віршах поліфонія тем і поетичних форм: Теліжинці і Париж, дві сестри і сльоза Пікассо, Нью-Йорк і Умань, баба Корупчиха і баба Маройка… А плата за поезію, як відомо, висока.
Якщо ви поглянете на безкрайнє поле української поезії, то побачите, як вкорінився міцний соняшник з ваговитим тарелем суцвіття. Це – Драч.
+++
Іванові Драчу
немов важкі двері – зачиняєш тисячоліття –
сніг минулого летить як каміння
навздогін. І лише пагорби і лисиці
знерухомлені і теплі як дощ.
Дзвонить порожнє дерево і лінія
його тіні – розкришене шкло звуку –
і гіркнуть земні плоди які нюхав лис
невже се ріка? І чорний шовк повітря
розривається там де летять янголи
нікого не запитуй – ключем замкнено їм уста
і ніхто не уздрить їх – і не почує
флейту голосу схожу на дзьобик жайвора
бо вони розтанули у білій млі – у молоці повітря –
наздоганяй тінь – і дивися на цвіт сливи –
складай свої пісні – в яких кожен звук – криниця смутку –
а лінії літер – золоті нитки світла – пряжа
соснового лісу. Темніє ріка яку чути з околиць
і твердне вчорашній сумнів у камінному саді
нікому не розказуй – бо сутеніє і вогник ліхтарика
наполовину освічує тебе – лиса – і земні плоди –
а з далини – шумить ріка важка як спідниця
і летить каміння навздогін – цвіт сливи
прилипає до уст – спльовуєш ним і не розумієш
чому його стільки у камінному саді самотности
[1996]
19.06.2018