Ой, товариші, товариші, то ви хочете, аби моя Варвара тут сіла на ослін та сиділа тихо, та слухала та мовчала тихо до кінця! Приходжу я з послідньої академії, година може друга, може далі як за північ, вікна сліпі, пес мною радується, коні фиркають, корови спокійно дишуть, гадаю, коби ще тихо засунутися до хати, аби не вчула. Я й голоден, лиш цей чай, що ту обпився, бовтнеться в животі, але голод голодом, коби єї не збудити. Тихосенько засунувся, прилип до голої лави та й слава босу, ая богу, дідькові слава, не єму. Жінка ніби крізь сон говорить, чухається, обертається, стогне, чую — встає, світить каганець, а я — очі до кута.
— Ото, господар, ходить ночами, як парубок, аби він повечеряв, як газди, теплої страви, аби поглянув на худібку, чи вона здорова, або поміг жінці, ні. він ходить пітьмою та кістки перевертає в цілім світі, а Сибір, а Київ, а Польща, а Україна. Згадай єму лише Україну, то облизується, як пес до сала, очі горять і жінку забуває і діти. Боже мій, боже, хто тоту Україну вишукав, і жандарі його возять, як злодія і розвідують і перекидають все з предковіку, а він нічого, най жінка плаче най пропадає, аби Україну віднайти.
Я мовчу.
— Бога ви не знаєте всі разом у тій читальні, до церкви ходити ні, сповідатися ні, піп у вас ошуканець, лиш читальня церква, а Україна бог. Коби сторонами милями ходити на віча та збори ще перед війною, то ти лишав жнива та біг, як пес, за тим Кирилом, а ти, дурна Варваро, роби сама, гаруй!
Я мовчу та гадаю: оце академія!
— То вже тобі замурувало, ти українче собачий! Страва задубіла в печі, аби він прийшов, як газди, та збудив та сказав: жінко, дай їсти, я, небого, голоден, а я би встала та загріла, як належиться, аби він не був як наймит, що без вечері лягає.
Я мовчу та гадаю: це добре вже, може дасть їсти, та ще при цій гадці більше зголоднів.
— Але де він схоче їсти у жінки, вони позасідають у тій читальні, як бургири, гарбату пьють, до гарбату руму та й бог знає ще шо додадуть, а тебе, жінко, най чорт хапає, щось скаправіла коло печі, вечерю готовлячи, в тебе очі червоні, а я найду чорні, блискучі. Ти гадаєш, шо я не виділа через вікно, але я наберу каміння в запаску, бігме, наберу, то я вас всіх від тої читальні порозгоню!
Я мовчу, але гадаю: зараз буду бити. Встаю я, нічо не кажу, а вона видить, що вже недобре, відхилила затулу та витягає вечерю та на стіл кладе. Гадаю, ліпше попоїсти, ніж бити. Як я наївся, то Варвара подобріла і стала ласкавіша. А я погадав собі — вже того чаю в нашій академії не буде.
Антось.
Голосуйте, за жінками хто і за чаєм хто, а хто против.
Учителька.
Може нас жінок ту не треба, ми самі уступимо.
Василь.
Пані учителько, ви говорите так, якби вас хто мав намір викидати відса, прошу вас, ніяка Варвара ані не думає вас ганьбити, а ви нам потрібні. А чому вас Варвара не обиджує? Тому, що ви сукню маєте. Якби ви в запасці ходили, то тоді і ви і ми пропали би, бо видите, ваша Варвара гадає, що нас до спідниці не тягне, лиш до червоної запаски.
Хорунжий.
Хам, хам, подлий хам!
Антось
Пане хорунжий, не скачіть, але за обиду зложіть зараз двісті марок.
Василь
Нічого образливого жінкам я не хотів сказати, пан хорунжий вдає польського графа і хоть має кожушину з тороками та гепає ціпом в стодолі, таки хоче, щоби були хами. Як такому панові без хама обійтися!
Хорунжий
Хто говорить по-крапралськи — цей хам, чи він мужик, чи міністер, вчіться ж з жінками поводитися чемно!
Василь.
То правда, що у вас, панків, це за мужиків є закон, щоби жінці ніколи правди не казати. Як зачнете коло дівки тупцювати та говорити клей та клеєм єї обмазувати й то роками цілими, то ваші панни від тої обметиці побіліють і послабнуть і руки їм трясуться, і врешті як від того брехливого балакання вам зуби повкладають, а дівкам очі померкнуть—тоді аж ви женитеся. І одно і друге вже немічні від тої довголітньої брехні. В нас не так. Впало тобі в око і хочеш єї, кажи єї, носи дарунки, обнімай міцно аби аж кості дзвеніли, а відеш з клас — женися.
Хорунжий.
А як женився, то бери бук та бий та до читальні не пусти.
Василь.
То також дурнота вас усіх учених, що мужики жінки б’ють, але нехай всего я вам не годен спростувати. Ви собі запам’ятайте, пане хорунжий, шо котра в нас віддається, то має діти — і то зараз, а як має діти, то до читальні не може йти, бо не годна всидіти і пазуха буде мокра від молока. Наші жінки мають ціцьки не на те, щоб пани офіцери бряжчали за ними шабельками та блуд творили, але на те, щоби дітей годували. Погодує своє, то приходить сусідка: ой, сусідко, йду до міста на термін, кабисте отак за дві годині погодували моє мале. Прибігає дівчина, вуйко мама такі слабі, що хто знає, чи ніч переночують, йдіть та дайте ціцьки, а само дівча вже з ніг валиться, бо колише дитину цілими ночами. Або й таке буває, що й приходить таки мужик та ніби щось мне, мне, а врешті, нігде правди діти, каже — та прошу вас, кумо, йдіть погодуйте дитину, жінка покинула, а в хаті не можна втриматися. То вже вона єго добре бере згори за жінку, але з грудьми біжить до покиненої дитини. Цеї сорти жінки в читальні а ще зечером сидіти не будуть, хіба наберемо чорт знає що, а чай не пиймо, як то наших жінок те лютить. Голосуймо!
Антось.
Не допустити жінок і викинути чай— перейшло більшостю. Чи на цім вечорі кіньчимо нашу академію! Лиш не говоріть так багато, переслухати тяжко.
Михайло.
Давно вже я зі своїм дідом, старим Назаренком, пішов сіяти, ви ще єго пам'ятаєте, котрі старші. Спряг мені дід коні до борін, взяв сіву на плечі, простоволосий, грива сива, а пазухи вітер віддув. Дід сіє, а я за ним волочу. Але дивлюся, а дідові цюрить кров з подертого черевика. Діду, діду, гукаю, таже кров цюрить з ноги, станьте. Єй, брьи, брьи, який ти дурний, то першу сіву та й ту перестати. І досіяв дід сіву до кінця гонів а за собою лишив стежку- крові. Потім стягнув черевик, післав мене за збанком з водою і за хлібом, витяг тріску, вимив рану, заліпив хлібом та вдер кусень рукави і завинув рану. А мене ймив та й танцює, я регочуся, дід такого тропіка ріже, аж кобили дивуються, а я з ним. Мой, весна найкраща зі всего на світі. Жайворонки співають над нами, а дід пшеницю їм кидає вгору та кричить, їж яру пшеничку та співай дідові, бо якось не знаю, чи не другу весну буду ще слухати твойого співу, наша пташко.
І таки того року вмер...
Антось.
До річі, до річі.
Семен.
Та яке до річі, все є до річі. А як прийду в вечір трудний та заки постоли розшнурую, то й без вечері всну, а рано заки зашнурую, то жінка і без снідання гонить в поле. Стежки просихають, діти всі, як пчоли, повилітали з хати, сонечко вже горою йде, яка тут академія, відкладаємо.
Василь.
Я, товариші, на весну до нічого не придатний, жінка не дає добре їсти, все кричить за піст, міх з плечей не злазить — сій та сій. Вже в неділю трохи обмиюся та вийду між люди Дай покій тій академії на весну.
Четар.
Я розкажу вам за частину весни в мене дома. Одже так:
— Жінко, дай хліб, най піду підголитися, — мій тато каже.
Бере під паху боханець хліба і суне до горбатого до цего Івана, шо носить бороду, як цісар Франц Йосиф. Сидить там в гурті від досвіта та до семої години тай приходить як з поєдинку, так як би видержав атаку на кілька шабель.
— Старий, мой, а він же тобі за хліб посік ціле лице та виліпив на тебе цілу книжку папірків.
— Борода, — каже, — друже тверда В мене.
— Та шовкова вона в тебе не є. Але кілько ти тих хлібів вже за ту бороду виносив — мой, мой, старий.
— Давай води, митися.
Одна миска — болото, друга — болото, мама ще дає: знов чорна.
— Мой, старий, ти йди до Прута та ще й там піде смуга від тебе.
Бере води в цебрик, шурує, тре.
— Ні, старий, до тебе треба сапи. — Врешті тато вириваєся з рук та до рушника, а рушник зараз — як ганчірка.
— Ти, старий, так, як свиня нешкрептана, то як же я тобі білу сорочку маю дати?
— То давай чорну, мені одно, а до божого дому піду.
— А люди щоб сказали: о вже стара не газдиня, от яку сорочку на старого натягнула!
А як почне тата чисати та натягати сорочку та защинкувати...
— Ой, ти, стара, ціпко ти непасна, як я маю вірити тобі, що ти слаба та гинеш, а ти мене, як пса, кундасиш.
Та як вже збере тата, обмиче, та попотягає тай каже:
— Йди, вже, йди, бо давно видзвонили.
І тато гарно вбраний дубає, а мати виходить за ним аж на ворота, та оглядає, чи хибує йому чого ше.
— Але сонечко, стара, але ясно, весна, красна.
А мати входить до хати тай каже до нас:
— Ще старий дубач, як єго прибери, то ще виглядає.
І мати рада сідає проти сонця та щось нагадує давнє.
В другій частині то так:
Тато приходить з коршомки вже більш бадьорий, веселий.
— Но, стара, ти не вмирай, бо, бігме, оженюся. Я трішки з людьми побув, ти, стара, не воркоти, бо я так, знаєш, люблю і вдарити.
— Агій, публіко, то ти, старий, при дітях великих не стидаєшся до мене так говорити!
— Я знаю, що жінка має чоловіка слухати — і решта, а діти, діти най здорові будуть. Оцей наш офіцир, програв своєго цісаря геть, та ще гонору не втратив, бо така воля божа, але цісарь стратив і гонор, краї, податки, військо, єму гірко, прогнали геть. А ти прийшов собі до свого тата, на грунт тай жий. не журися! Але Україна вам змулила серце, я знаю, панів чужих вигнати та самим стати панами. Най би бог благословив, але пани міцну руку тримали з другими панами то й замогли. Ви їх трохи під ребра пощупали, а пани дуже шкоботливі на тілі... Кажете, що Україна таки повстане, най бог благословить, але беріться кріпше, не розпускайте мужиків, а самі также шукайте собі помочі... Стара, ти не даш їсти, не даш...
А як тато вже попоїсть, то мати стелить єму на траві, проти сонця і тягне, аби йшов спати.
— Пити єму, ая, таке вже слабе, як куря, пити єму ще треба, йди вже відпочивай, йди вже.
— Ти, стара, мене підходиш з цим спанням, ти відай, черес з мене здіймаєш, бо я грошей не дораховуюся, нема всіх грошей, бігме, нема. — І тато вже лежить та все балакає за гроші, а мати тримає ремінь в руках та каже: йди старий, йди, ніби ти пам’ятаєш, кілько в тебе грошей, от говориш...
І сидить мати коло него та все щось шепче чи молиться чи так дальше дискусію воде з батьком — не знаю.
Хорунжий.
Прошу нашого писаря вписати це оповідання в нашу книгу.
Антось.
Рішено відложити нашу академію до зими, тепер ще оглянемо наш пом'яник, який товариш Іван нам списав.
==============
«Рад. мистецтво», 1946, 18 грудня.
18.12.1946