Злодїй (1942)

Посеред хати стояли два дужі, моцні хлопи. Сорочки на них подерті, лиця покривавлені.

— Не май, чоловіче, тої гадки, аби я тебе з рук пустив...

Сопіли оба, були помучені і ловили в груди воздух. Коло постелі сперлася молода жінка, застрашена і заспана.

— Не стій, але піди зараз за Міхайлом і за Максимом, та скажи, аби зараз прийшли, бо я злодія маю в руках.

Жінка вийшла, а вони лишилися.

— Цес якби лучив на слабого, та й взєв би житє коло власної хати.

Приступив до лави, взяв кварту з водою і пив так лакомо, що чути було булькотання води в гортанці. Потім рукавом обтирав лице і, глядячи на нього, казав:

— Не траба йти до цирулика, цес пустив крови доста.

А ще цих слів не сказав, як злодій вдарив його кулаком межи очі.

— Ти б’єш, та й я буду, ану хто ліпше?

Буковим, грубим поліном замахнувся і злодій упав на землю. З ніг сикнула кров.

— Тікай тепер, як можеш, я тобі нічо не скажу.

Мовчали довго. Тусклий каганець не міг продертися через темряву по кутах, а мухи почали гудіти несміливо.

— Та затамуй собі кров, чоловіче, бо вся вітече.

— Дай мині води, ґаздо.

— Дам тобі води, кріписи, бо не знаєш, шо тебе чикає!

Довга мовчанка.

— Ти, вижу, моцний, ґаздо.

— Я моцний, небоже, я коня на плечі беру, ти недобре трафив до мене.

— А натуру маєш мнєку?

— Я мнєкий, але злодія живого з рук не пускаю!

— То я маю вже тут загибати?

— Або я знаю, ци ти твердий, ци мнєкий? Як-єс твердий, то можеш вітримати...

І знов тишина запанувала в низькій хаті.

— Затамуй собі кров.

— Нашо, аби гірше боліло, як меш бити, кров то є сама біль.

— Як я вже буду бити, то мусит боліти, хиба би-с дух спустив.

— А Бога не меш боятиси?

—А ти Бога боявси, як-єс ліз у комору? Та там увес мій добиток, та якби ти був тото забрав, та ти би мене на віки вічні скалічив! А чому ж ти не лізеш до богача, але до бідного?

— Пропало, нема шо говорити! Бий, та дай мині спокій!

— Певне, шо буду бити.

На долівці зробилася калюжа крови.

— А ти як маєш сумлінє, ґаздо, та не забивай мене потрошки, але озми то поліно, та бахни ще так по голові, як по ногах, та збудешси клопоту, а мині лекше буде.

— Ти би хотів відразу! Чикай, жди, годи, най люди прийдут.

— То ти хочеш добрим сусідам бай зробити?

— Вже йдут.

. . . . . . . . . . . . . . . . . .

— Слава-Йсу!

— На віки слава!

— У вас, Ґьорґію, шо-с зновилоси?

— Та зновилоси, прийшов гість та й траба єго приймити.

— Нема балаканя, шо траба.

Максим і Михайло заступили цілу хату, головами досягали стелі, а волосся їх досягало їм поперека.

— Сідайте та вібачєйте, шо-м зупсував вас ночи.

— Та то оце він на земли?

— Він.

— Хлоп, як звір, мали-сте труду доста, заки влізси до хати?

— Дужий, ей, то-то дужий, але на дущого трафив! Та заки шо куда буде, та сєдьте за стів та й гостя просіт.

Ґьорґій вийшов і за хвилину приніс бутлю горілки, солонину і хліб.

— Та чому не берете і єго за стів?

— Каже, шо не може встати.

— То я поможу.

І ґазда взяв злодія попід пахи і посадив за стіл.

— То ви вже в хаті мали з ним суперечку, Ґьорґію?

— Та хотів мене заголомшити. Як ні угрів кулаком меже очи, то кажу вам, шо тут-тут було падати. Але-м намацав полінце коло себе, та-єм го морснув по ніжках, а він сів маком.

— Ви єму не дивуйтеси, бо кождий хоче боронитися.

— Та я нічо не кажу.

Злодій сидів за столом блідий, апатичний, коло нього Максим, а дальше Михайло. Коло печі стояла жінка в кожусі.

— Ґьорґію, шо ти хочеш з ним робити? Люде, спамнєтайте єго, він хоче чоловіка вбити!

— Жінко, я вижу, шо ти боїшси, та ти собі піди до мами, переночуй собі, а завтра прийдеш.

— Я не вступлюси з хати!

— То меш з нами горівку пити, але не вівкай, бо спарю. Ліз на піч та й спи, або дивиси, або як хочь.

Вона ані рухнулася від печі.

— Баба бабов, Ґьорґію, вона боїтси, як жид, бійки, не дивуйтеся.

— Е, шо ми будем на ню дивитиси; дай Боже здоров’є, чоловіче, я до тебе нап’юси! Не знаю, хто за кого будем гріх мати, ци ти за мене, ци я за тебе? Але гріх мусит бути, таке зайшло, шо без гріху не обійдеси. Гай, пий!

— Не хочу.

— Мусиш пити, як я просю! Горівка тебе трохи одерзне, бо-с гет уплошів.

— Я не хочу з вами напиватися.

Всі три ґазди обернулися до злодія. Завзяті, чорні очі віщували йому згубу.

— То давай, най п’ю, але п’єть порцій нараз.

— Пий, а як нам збракне, то ще пішлемо. Наливав одну по одній і випив шість. Потім пили Михайло і Максим. Закусували і знов пили. Михайло:

— Скажи ж нам, чоловіче, вітки ти забрив у наше село, ци ти близкий, ци далекий?

— Я із світа.

— А як ти, ци нашої мужицкої ложи, ци мещанскої, ци панскої! Бо инакше до тебе застосуємося. Мужика то так б’єси: зо три рази люшнев дулуманом по голові, скілька раз по лици, аби впав. Бо мужик твердий, до него траба твердо братися, а як він під ногами, то лехка робота. А пана ріхтуеси знов на иншу моду, люшні не показуй, бо вмре відразу, але пужівном настраш. А як він делькотит на цілім тілі, то дай у морду два рази, але також не дуже: пан вже під ногами! Походи трохи по нім, мінуту, дві, та й готовий, ребра потерті на форост, бо то біленька кістка, як папірь. А жида береш на пірший вогонь за пейси; він скаче, плює, корчитси, як пружина. Але іти на то не дивишси, лишень закладаєш великий палец межи два малі та й дюґом єго попід ребра, все дюґом. Це лехка бійка, але болюча дуже...

Ґазди тяжко, тупо засміялися, а Михайло встромив голову поза Максима і чекав, що йому злодій скаже.

— Ну, до якої віри пристаєш?

— То, ґаздо, таке, шо, як ви п’єте горівку, то ви мене жадним способом живого з рук не пустите.

— Правду кажеш, біг-ме, правду, за це ті люб’ю! — А заки вб’єте, та дайте ще горівки, най нап’юси, аби-м не знав, коли і як.

— Пий, на таке діло пий, я не бороню, але чьо ти на мене лучив, бодай тебе Бог скарав! Мой, я твердий, я камінний, тебе з моїх рук ніхто не вірве!

Злодій випив ще п’ять келишків.

— Бийте, кілько хочете, я вже злагожений.

— Чикай, брє, добре, шо ти вже контетний, але ми ще не контетні, ти по п’єть, а ми по одні. Як тебе здогонимо, пічнем говорити.

Михайло дивився дуже весело, Максим якусь думку мав, але боявся її виявити, а Ґьорґій був неспокійний.

— Вижу, люде, шо буде біда, уступив би-м си гет, а шос ні до него тєгне, ланцухами тєгне... Гай, гай, пиймо закусюймо...

— Ґаздо, дайте, най вас поцулую в руку — сказав злодій до Максима.

— Ов, чоловіче, ти дуже боїшси, ов, це не файно!

— Біг-ме, вас не боюси, біг-ме, і сто раз забожуси, шо не боюси!

— А шо ж?

— Мині легко стало на души тепер та я хочу цего ґазду в руку поцулувати; він — сивий чоловік, міг би бути моїм татом...

— Чоловіче, лиши мене, бо я мнєкий на сумлінє, я не хочу, будь собі без мене...

— Але дайте руку, бо гріх мете мати, я хочу вас поцулувати, як рідного тата.

— Я цалком мнєкий, чоловіче, не цулуй мене. Михайло і Ґьорґій аж роти пороззявляли і горілку перестали пити. Наїжили чупер і своїм вухам не вірили.

— Тумана пускає, чьо він хоче? Ти, небоже, такого способу трібуєш, е, ми й на це вчені!

Максим витріщив очі, як баран, і не розумів, що діється.

— Зміркував, шо я мнєкий, зараз угадав... Говорив, аби оправдатися перед Михайлом і Ґьорґієм.

— Дайте, дайте, ґаздо, руку, але із щирого серца, бо як вас поцулую в руку, то мині буде лехко.

Я вижу, шо вже мині не ходити по світі та хотів би-м віпрощитиси з вами.

— Ти не цулуй, бо я гет змнєкну, я тобі і так простю.

— Але я вас просю дуже, бо я дуже тєжко буду умерати, бо я ще нікого в руку не чудував, аби ніби так із серцем. Я не п’єний, біг-ме, ні, але я так хочу...

— Тихо, мой, не жвинди, не підходи подалеки, бо як угатю, та й не дриґнеш!

— Коли ви гадаєте, шо я дурю, а я, біг-ме, правду кажу. Я, видите, як напивси горівки, та й мині отак утворилося в голові, шо я маю згинути і цего ґазду в руку поцулувати, аби мині Бог гріха зменшив. Та дайте руку, ґаздо, кажіт, най даст.

— Шо цес чоловік від мене хоче, коли я не порадю, бо я жєлісливий такий, шо я не годен тому стерпіти...

Максим не знав, де подітися, що з собою робити в такім клопоті. Він встидався, як дівчина.

— Мнєкого все таке, все він у людий на посміховиску, така натура паскудна! Та ви знаєте, шо, як я трохи горівки нап’юси, та й плачу, таже знайте. Було мене таки суда не кликати, бо я, знаєте, такий, як прєдиво...

Злодій хотів взяти Максимову руку, аби поцілувати.

— Цес злодій хоче штуков нас зайти. Ідіт, Максиме, гет від него уступітси.

— Давайте горівки, Ґьорґію, пиймо з-по три, аби-м раз дістали їдь — сказав Михайло.

— Не йдіт, Максиме, не йдіт, вуєчку, від мене, бо я зараз умру. Я не боюси, біг-ме, не боюси, але такий мене неспокій тре...

Він почав дрижати на цілім тілі, губи тряслися як живі. Михайло і Ґьорґій пили горілку і не дивилися на нього.

— Та чого ти си боїш, нема чого, я тобі дам руку поцулувати, вже дам, най ні і віб’ют, вже дам, на, цулуй, як ти собі жєдаєш...

Злодій прилип до руки, а Максим кліпав очима так, якби хтось його раз-по-разові бив по лиці. — Мнєкому ніколи не варт бути, бо мнєкий чоловік нездалий до нічого...

Михайло розставив всі пальці в руках і показував Ґьорґієві.

— Мой, мой, такі дужі, такі лакомі на бійку, шо раз лакомі, де ймут, там з мнєсом рвут!

А Ґьорґій нічого не говорив, лиш заєдно плював у долоні і наливав горілки.

— Доста вже, небоже, доста, пусти, най я собі йду, бо тут нема бога, я на таке не можу дивитися. Вітєгни руки з пазухи, не облапуй ні, пусти, бо мині такий встид, шо не знаю, де подітиси!

— Я ще хочу образ цулувати, я ще хочу поріг, я хочу всіх, всіх, де хто є на світі — кричав злодій.

Жінка зіскочила з печі і втекла, Михайло вийшов із-за стола, темний і п’яний, як ніч, Ґьорґій стояв і нагадував собі, що він мав щось робити.

— Максиме, ви мині з хати шуруйте, аби я вас тут не видів, бо вб’ю, як горобца; гай, забирайтеси.

— Я піду, Ґьоргію, я вам не кажу нічо, але ви не гнівайтеся, бо ви знаєте, шо я мнєкий чоловік. Мині так здаєси, шо гріх будете мати, я собі йду.

— Ідіт, ідіт, бо ви не хлоп, але зальопана баба!

— Та я то кажу, шо я не до цего, я...

Максим піднісся і вийшов з-поза стола.

— Будьте здорові та й не бануйте, бо я, як якис казав, не до цего...

Злодій один лишився за столом, блідий трохи, але веселий.

— А ти відеш із-за стола, ци треба ті відти віносити?

— Я не віду, я вижу, шо не віду, бо я маю тут під образами сидіти.

— Ой, відеш, біг-ме, відеш, ми будемо просити!