Присвячую Вячеславові Будзиновському
По селі сотається, пливе тоненькими струями, розпадається на мацінькі крапельки один голос: осінній, сільський звук. Обіймає він село і поле і небо і сонце. Протяжна, тужлива пісня вилискується по зораних нивах, шелестить зів’ялими межами, ховається по чорних плотах і падає разом з листям на землю. Ціле село співає, білі хати сміються несміливо, вікна ссуть сонце.
На однім городі зеленіється-латка озимого жита, а коло нього на кожусі лежить білий, як молоко, мужик. Старий дуже, з померклими очима. Коло кожуха його паличка лежить, також дуже давня, бо кавулька геть долонею витерта. Сонце гріє йому просто в лице, якби лишень його мало на землі.
Старий так заслухався в осінню пісню, що сам пищить, як дитина. Він говорить, а горіх раз-пораз кидає на нього широке своє листя. Білі мотилі граються над ним, кортить їх сісти на біле дідове волосся. Але він піє, говорить, а сусідські когути тото чують і за ним потягають.
Свариться зі своєю смертю.
— Мині тебе не траба, — пищить він до сонця: — не зашкірюйси до мене, бо задурно. Мині траба дучі та штири дошці. Шкода твого труду, ти найди собі молодого якого, а мині пішли єї, бо забула сука за діда...
— Добрий косарь, нема шо казати! Колос дійшов, похиливси, землю цулує, вже почорнів, а косарь чикає! Та чого? Гадаєш, шо піду ще данцувати?! Я своє вже відбув, я контетний, мині нічо не бракне. Озми собі пушку того духу та й пусти з-за стола, — я контетний.
— А може де є война, та вона там запобігає, бо там молоде гине таке, шо лишень цулуй. А тут шо найде коло мене, — пусту коробку! Ти не пхайси межи молодих, але бери то, шо до твого писка. Молодий най ґаздує, най він діти до розуму приведе, він тобі не втече, а хоть він у войні, а ти його не-руш! Збирай у яму тото, шо до ями...
— Аді, руки, — підоймає руку близько до очей: — ну, з чим тут бути? Таке старе шкуратє, шо постола тогідного не полатаєш! Шо ти цев руков годен удіяти? Чикай, не делькоти, як говорю. А мнєсо де? Ніби я ззів? Я єго не кусав, а як мнєсо смакувало, то най посмакує і кістки. Доїдай, було не зачинати...
— А як я руки маю, то я собі йду у свою дорогу, а моя дорога, аді, стома стежками дорожитси по полю. Я барабульку вікопаю, я кукурудзок підойму, я борозенку лицем до сонца оберну, я зеренце посію, — я все з руками зроблю! А без рук я — дурень, коли маєш знати! То не штука зробити з чоловіка нічо та й піти собі на зломану голову! Ні, васпані, бер на плечі та й покладь на місци там, де мині лежінє є.
На озимині з’являються кури і пасуть.
— А-ушь, бо піб’ю на капусту! Ти не дивиси, шо я старий, але я ще такого звіря заможу, ще заможу. Не маєш шо їсти на подвірю?
Встає, спирається на палицю і йде на озимину.
— Файне, зелене, а вона тото псує... Земля все молода, вона — як дівка, свєто є, — то вбереси, будний день, — то вона по-будному вбрана, а все дівочит, — відколи світа та сонца.
Сідає серед зеленої озимини, підпирається палицею і мовчить. Він мовчить, а село сумно довкола нього співає, а верби кидають у нього зісхлим листям...
==============
«Твори» (1942), с.223—225
06.06.1942