А. Текст зі збірки В. Стефаника „Твори“, 1933, стор. 208—209. Львів.
МАТИ
Стара Верижиха підперлася високим костуром йдучи до своєї доньки. Думала:
— Осінь богата, горобці ледво літають такі повні, а навіть бідні діти потовстіли.
— Славайсу.
Сіла в доньки на лаву та тихо сказала до себе:
— Але ж бо файна.
— Та що ти донько робиш, та чому ти за хлопця свого забула, що дідови з рук не злазит і робити не дає?
Катерина затряслася, як осиковий листок перед бурею.
— Донько, підпали вогонь та звари мені тої московської гарбати, бо чую, помічна дуже.
Вогонь горить.
— Та покажи мені, доню, ті дарунки, що подарував тобі той великий москаль.
— Ой мамо, я негодна рук від себе звести, отам ті дарунки.
Верижиха своїм костуром стягала з грядок шовкові хустки та спідниці та тоненькі черевички та полотна рантухові, а перли, що розсипалися по землі, розбивала костуром. Стара сіла перед печею і кидала в огонь панський крам один за другим.
Катерина дрожала біла, як стіна в куті і держалася руками стола, аби не впасти.
— Твоє курвинство вже згоріло, коби-м і тебе могла запхати у той вогонь, але-м стара та не міцна. То твій чоловік обтіскує з себе воші та тягне гармату з болота, а ти дитину кинула в мене на постіль, як сука, та футишся з московським офіцером. Сидиш з ним в колясках, як пава, люди ховаються від твоїх поїздів, а їх колеса їдуть почерез моє серце. Ти заткала у мій сивий волос смердячу квітку ганьби.
Вогонь потах.
Тепер стара вилізла на постіль і здоймала з грядок мережані та вишивані сорочки, коверці всілякі, рушники забирані і тонкі полотна.
— Катеринко, нарабований жидівський крам пішов з димом, а це твоє віно старала-м чистими руками, як прийшла-с на світ.
Мати гляділа як кат, сівши на купу віна, а донька розхилила великі очи, повні гріху, але осяяні ласкавим небом.
— Життя твоє небого серед нас скінчилося, ти чужа всім, насип оцес порох в московську гарбату і зараз спокутуєш гріх. А я тебе файно вберу, я тебе ще красше поховаю і затреш ганьбу на нас старих та на твоїй дитині.
Катерина від постелі попри стіл та попри лаву ледво перелізла поріг. Стара сиділа довго на прегарнім віні, потім встала, замкнула хату і йшла додому.
— Боже, не лиш ти право маєш давати кару, але й я.
. . . . . . . . . . . . . . . . .
У церкві і коло церкви всі люди її обминали, бо вона намовила Катерину, аби вона повісилася, а стара Верижиха гукала на них здалека:
— То як моя Катерина жила, то по сто вас приходило на день, аби казати, що вона цілому селови принесла ганьбу, що найліпші коні з москалем забрала, що справляла в кого гроші, що курвилася в жидівських перинах і дзуркотіла краденими перлами. Мій старий тижнями не входив до хати, бо не міг клякнути перед образами, бо все вас була повна хата, аби нігтями роздрапувати наше серце, а тепер яким її вісадила на гилю, то ви вже милосерні. Чого ще хочете від мене, дикі звірі? Як ще підховаю її дитину то піду за нею, ви шельми!
Накинула на шию мотуз і з довгим костуром, самотна, дорогою пішла додому.
================
ПЗТ, I, 325
15.07.1949