I
Тома Басараб хотів повіситися у кошниці в саме полуднє. Але Томиха наробила зойку, всі сусіди покидали ціпи з рук, всі сусідки повилітали з хорім і прибігли на Томино обійстя. Відважний Антін, той, що тягнув зуби по шустці, заліз у кошницю і Бог знає, як він там собі порадив, але Тому витягнув, що ще дихав. За той час ціле подвір’я заповнилося людьми і дітьми. Вони стояли і дивилися з великим страхом.
— Та чого стоїте, як на заводинах, та поможіт мині єго занести до хати. Оце раз дурний нарід — гадаєш, шо ті вкусит?!
Тому занесли до хати, а товпа вийшла за ворота і почала судити по-своєму.
— Басараби знов зачинают вішєтиси, не мают гаразду в голові.
— Та лиш тому три роки, як Лесь затєгси; Господи, яка тогди буря зірвалася! Мині з хати цілий причілок урвало.
— Басараби мают вже до себе, що тратєси один за другим.
— Я пам’єтаю, як повісився Николай Басараб, потім за ним стратився Іван Баоараб, а ще не минуло було рік, а вже одного досвітка на маленькій вишенці зачепився Василь. Обтрєс із неї увес цвіт, мав повне волосє того білого цвіту. То вже три, а я ще рахуюся молодий чоловік, — мині може є, а може ще нема трийціть і п’єть років.
— Ти пам’єтаєш це, а я тємлю, як на бантині повис їх прадід. Богатир був теменний, гроші сушив на верени і пішя ніколи не ходив. Мав такого чорного коня, що браму перескакував і канчук все мав коло себе. То вповідали люди, шо він гонив людий на панщину і тим канчуком м’єсо рвав на людех. А одного ранку розійшлася чутка, шо старий атаман висит на бантині. Я ще малий був, але так як сегодни вижу цару народа на єго подвірю. Як єго відтєли і несли до хорім, то такий був страшний, шо жінки зі страху плакали. А хлопи нічо, лишень казали: „О, вже не меш із нас шкіру кавалками здоймати, вже ті тот вісадив на бантину!“ Потім у день, чи в два дни така звіялася буря, такі вітри подули, шо дерево з коренем віривало, а хатам здоймало верхи...
— Та показуют люди ще на старій могилі гроби Басарабів. Вони були ховані за окопом, не на самім цвинтарі. То є тоті гроби і за старим і за новим цвинтарем, а все самі Басараби там ховані.
— А ви ж гадаєте, шо піп та має право такого ховати на цвинтарі? Аби давав цілий маєток, то не можна. Вітки такого проклєтого пхати межи люди!?
— Но, но, тепер Басараби поспускают голови вдолину. Такі будуть ходити чорні та невеселі.
— Коби цес не потєгнув за собов білше, бо то їх всіх пазит. Дивиси, один стративси, дивиси, а то десіть їх наставилося. Вони всі зчеплені докупи. Біда їх всіх на однім мотузку провадит...
— То до семого коліна буде їх так душити, а як семе коліно мине, та й нема моци вже. Дес котрис добре заслужився перед Богом. То кара, люде, сему кістку аж карати! Бог немає гіршої кари на земли...
— То видко по них, шо їх Бог карає. Бо і маєтки їм дає, вони богачі, і розум їм дає, а нараз все забирає та й вісаджує на бантину.
— Таже лишень треба подивитися на їх очи.
То не очи, то така чорна рана в чолі, шо жиє і гниє. У одного таке око, як пропасть, поглєне та й нічо не видит, бо то око не до видіня.
А в другого воно одно лишень жиє, а решта коло него камінь: чоло камінь, лице камінь, все. А цей Тома, ніби він дививси коли на чоловіка, як варт? Око ніби на тебе справлене, а само дивитси дес у себе, дес у глибінь безмірну.
— Дивитси око на тот давний гріх, шо за него їм кара йде. Він там у них усередині покладений, аби всі дивилиси на него і аби спокою не мали, аби була кара.
— Цесі Басараби то на покаяніє людске родєси, і богатіют, і душу губ’є.
— Тєжкий гріх мают у свої фамілії і мусє єго доносити, хотьби мали всі піти марне!
— Гріх, люде, гріх, він не минає, він має бути відкуплений! Він перейде на дитину, він зійде на худобу, він підпалит обороги, градом спаде на зелену ниву і він чоловікови душу озме і даст на вічні муки...
Жінки слухали і мало не христилися, діти посідали поміж ними, а хлопи ще довго балакали за гріхи і поплелися вікінці до корчми.
II
Всі Басараби зійшлися до Семенихи Басарабихи, бо вона була найстарша і найбогатша в їх роді. Тому також привели. Семениха налагодила їди і пиття і обсадила великий стіл кревними, а тому поклала на чільне місце.
— Тодоско, не плачь вже, бо доста вже з тебе, бери та сідай та тішмоси, шо-смо всі вкупці. Сідай, роде мій, най з тобов все щєстє сідає. Коби був Семен, то би він вас знав просити і присилувати. Николаю, а чи пам’єтаєте, як вам флєшку з горівков розбив на голові і пироги вікинув псам, шо-сте не хотіли з ним пити!
— То не було, бабо, жєрту з дідом, або гинь або пий!
— Ядо тебе, Томо, нап’юси, бо-с мині наймиліщий! Най си вп’ю! Бабі не багато траба, аби засьпівала дівоцкої... Ей, Хомо, Томо, коби-м у твоїх роках учинилася! Гай, пий, не пускай очий під стіл. Коби ти очи не пускав удолину, але вгору, то лекше би твої душі було. Пий до вуйка Николая...
Вона стояла перед столом висока, сива і проста. Очі мала великі, сиві і розумні. Дивилася ними так, якби на цілім світі не було такого кутика, аби вона його не знала і, закотивши довгі, білі рукави, не зробила в нім того, що порядна Господиня робить, аби вона не спрятала, не прихарила і не звела всего до порядку.
— Бабо, у вас добре і їсти і пити, бо хоть ви мовчите, але очи ваші просє.
— У мене таки так, я очи маю, аби сміялиси, аби жартували. Я не маю їх, та й мама їх не змалювала, аби плакали. Коби ви із своїх очий прігнали тоту мраку чорну, шо вам світ затемнює. У моїх очах є мої діти, є моє поле і моя худоба і мої стодоли та чого їм застелюватиси журою? Як прийде жура, а я віплачуси, зарумаюси, та й обітруси.
— Не кожда натура однака, бабо. Є така, шо хоть ти її медом годуй, хоть ти її у найкращу весну пусти на зелене поле, а вона плаче.
— Ей, Басараби, Басараби! У вас нема дітий, у вас нема нивки ані худобинки! У вас є лишень хмара і полуда і довгий, чорний чупер, шо вам сонце закрив. А Бог вас карає, бо ви маєте на Єго сонце дивитиси, ви маєте дітьми тішитиси і зеленим колосом по веселім лици гладитиси. Томо, та бо бери, не гнівайси на бабу. Баба тебе до хресту носила, баба плакала, як тебе до войска виріжєли, баба на твоїм весілю кісточками до купи дзоркала. Баба вам не воріг. За то, шо душу хотів-єс загубити, за то я гніваюси на тебе. Але вперед зіжте, шо-м вам понаварювала, бо я задурно не хочу робити, а потім будем говорити.
— Роде мій чесний та велишний, тішуси тобов, як не знати чим, шо мене не забуваєш, шо мене любиш і за моїм столом п’єш та файні слова говориш!
По гостях мигнула ясність щастя, як часом сонце замиготить по чорнім, глибокім ставі. Всі очі піднеслися і справилися на бабу.
— Ий, Басараби, аді, аді, кілько, очий, сам. — саміський сум і туск!
— Бабо, не кажіт так, бо ми всі такі контетні вашими словами, як коли би-смо вино солодке пили. Ми би вас, бабо, брали по черзі до хати, аби нам з вами весело було.
— То я, стара, маю вам хати звеселювати? А ваші ж жінки де, а вони не цвитут? А вони вам сорочок не вішивают, а вони дітєм вашим голов не миют? Ви не видите нічо, не видите, бо-сте сліпі. Бог вас покарав сліпотою...
— Бабо, ану ж ми повстаємо та позакурюємо собі люльки, бо чого ми будемо сидіти за столом, як трунок нічо не приймає?
— Вставайте, вставайте та куріт, а я сєду собі коло Томи, та буду єго питати, шо таке тєжке пригнітило єго душу...
III
Тома — чоловічок маленький, сухий, з довгим, чорним чупром, що спадав лагідними, гладкими пасмами на широке чоло. Очі темно-карі блукали під чолом, як по безкраїх рівнинах і дороги по них найти собі не годні. Лице смагляве, застрашене, якби діточе. Він висунувся з-поза стола і сів коло баби Семенихи.
— Розповідай же нам, Томо, чого тобі так тєжко на світі жити, чому ти хочеш покидати свої діти, свою жінку та й рід? Не встидайси, але вікажи свою їдь, шо тебе їст, та може ми шо тобі порадимо або поможемо?
Всі звернулися до Томи.
— Кажи, кажи, не затаюй нічо, та тобі лекше буде.
— То нема шо таїти — відрік Тома, — я таїв доки міг, а тепер всі знаєте.
— Та нічо не знаємо, ти скажи, бо як не скажеш, то ми будемо гадати, шо жінка тобі зла, або діти не вдалися, або ми тобі догорили. Та й обачінє май над нами. Ти знаєш, шо як один у наші фамілії стратитси, то зараз другого за собов тєгне. А може межи нами вже такий є, шо, як вчув за твою пригоду, та вже надумав і собі стратитися? — сказав сивий Лесь.
Басараби як винуваті поспускали очі вдолину
— Тодоско, та будь же тихо, не плачь, не плачь...
— Я не знаю вітки і як, але то такі гадки приходє, шо не дают спокою. Ти свої, а гадки свої, ти продираєш очи, аби нагнати їх, а вони, як пси, скавулє коло голови. З добра, люде, ніхто не закладає собі воловід на шию!
— А як тобі подієси така завороть у голові, та чому ти жінці не скажеш, чому до церькви не підеш?
— То пусте, бабо, як вони обсєдут, то вони не пусте мене кроком від такого місца, де вони гадают мене прив’єзати. Якби ви знали, якби ви знали! Вони мене так зв’єжут, шо на світі таких ланців нема, аби так глібоко заходили всередину. Та й чую, як дзоркотє коло мене... Дзорк, дзорк, дзінь, дзінь... Як зачнут дзінькати, то голова тріскає на четверо, а вуха дес так утворєютси, як рот, і так люблє слухати той бренькіт. Я вночи обернуси та затулю одно вухо, а друге, а друге так розтвираєси, шо мині кости в голові тре. А я накриюся подушков, а воно по подушці тими ланцами лупит. Та й ніби каже, ніби лопатою легонькою в саму голову слово суне: „А йди ж, а йди ж, зо мнов так тобі буде добре, добре“. А я ймуси за постіль та так тримаюся, шо м’єсо в руках так тріщит, якби живе розтєгав...
— Та чого ти таке кажеш, та чого ти таке нагадуєш? — крикнула на Тому його жінка.
— Ти не страхайси, жінко, бо тепер вони від мене відвернулиси гет, мині тепер так лехко, якби-м на світ народивси. Але я вам хочу уповідати, яка то мука є у того, шо тратитси. Такий чоловік аж має бути спасений! Бо ще за його живота з него нечисте душу вікопує, отаки отак, шо вікопує. Рве тіло, кости розважує, аби собі до душі такі дучки поробити, аби єї відти вібрати. Яка тото мука, який тото страх, яка тото біль, то за такі страждуваня дав би собі ногу або руку відтєти!
— Та як воно тебе по ночах пазит, де воно тебе ловит?
— То чути наперед, шо воно прийде, та й воно не питає ні дня, ні ночи, ні сонца, ні хмар. Отак встанете рано, помолитеся Богу та й йдете собі на подвірє. Станете на порозі та й закаменієте. Сонечко світит, люди вже коло хатів вікрикуют, а ви стоїте. Чого стоїте? А стоїте того, шо шос вас у голову дюґнуло, з боку і не дуже легонько. А з голови йде до горла, а з горла в очи, в чоло. Та й вже знаєте, шо дес із-за гір, із-за чистого неба, ще з-позаду сонца припливе чорна хмара. Ви не годні сказати, вітки ви знаєте, шо вона прийде, але зо три дни ви наслухаєте єї шуму, як вона залопотит попід небо. Та й пускаєте увес розум за нев, він біжит від вас, отак як пастух вівці лишит, отак до́-знаку ви лишєєтеси такі самі, а страх такий великий, шо боїтеси одно слово сказати. Заціпит вам зуби та й чекаєте.
— Я знаю, Томо, я розумію, якурат воно так, — сказав Николай Басараб.
— Николаю, ти здурів, чи шо тебе напало?!
— Я лишень так...
Басараби поглянули недовірчиво на Николая і замовкли.
— Люде, ви не страхайтеси, шо Тома вповідає, бо як він вам розповіст, то вже мете знати, як воно цукаєси до хрестєнина. Бо то дес ваш ще прапрадід воював з турками та вбив семеро маленьких дітий, наткнув на спис так, як курєт, та й єго Бог покарав, бо він зараз покинув воювати і ходив з тими дітьми тринаціть років. Ніби не ходив, бо то погнило, але все носив той спис і все єму віглєдало, шо він тоті діти носит. Та й відси пішла кара на Басарабів. То ще як я йшла за Семена, та мої мама мині повістували за це та й не радили йти. Та той гріх за тоті діти ви покутуєте, але то межи вами дес-не-дес прокидаєси. Не кождий Басараб носит той гріх, лиш Бог одному котромус кладе єго в сумлінє. Та тому не напуджуйтеси, а шо Тома каже, то ви собі затємте, як то гріх ґрасує, доки не відкуплений. Бо тіло все перебуде, по нім нічо не пізнати, але сумлінє точит. Та то видко на дереві, на такім великім, шо хмар досєгає. Розколеш єго, а там сама червоточина, червака не видко, ніколи не вздрите, а сточене раз коло разу. То так сумлінє точит з рода в рід.
— Сумлінє точит, а то кара над усіма карами.
— Та розказуй, Томо, як воно тебе точит? Не поможе нічо, треба віслухати.
— Воно точит, але не каже за шо, бо якби я вбив або підпалив, то воно видит, але я неповинний, а воно карає. Та як така хмара злопотит по небі, та й тогди приходит сам чєс, аби тратитиси. Йдете коло води, а вона вас тєгне, так цулує, як обіймає, як по чолі гладит, а чоло таке, як грань, як грань. Таки би-сте у ту воду, як у небо скочили. Але десь відкис вінирає в голові слово: тікай, тікай, тікай! І гонит вас стома кіньми від тої води, забирає всю пару з грудий, а голова розскакуєси, бо дуріє. Аж тепер дуріє. Глипнете на вербу, та й вас знов зіпре. Руки такі чинєси веселі, аж скачут; та й без вас, без вашої причини, самі таки. Хапаютси за галузє, пробуют, моцуют, а ви от-як на боці стоїте, от-як не робите ви, лишень руки. Та й знов надбіжит слово: тікай, тікай!
Руки обсипаютси вогнем, падут як усушені, та й знов тікаєте. Як кого на очи побачите, або жінку, або дитину, а воно также кричит: тікай. Але і говорит до них і смієси, а все то так, якби не я говорив, і тручєє там, де нема людий. Приходит до такого, шо вам нагадуєси така грушка, шо ще, як-сте дитиною були, та виділи-сте єї. Де який клинок, де який гак, де яка бантина, все вам нагадаєси. То гонит воно чоловіка у тисічу боків нараз, а не знати куда йти. А потім лишит, нараз лишит. Мине година, або й дві, або й день, та й знов приходит. Серце застигає, очи так плачут, так плачут, шо вікапуют. Але ані сліз не видко, ані плачу не чути. Та й провадит вас знов, та й мордує на́ново. Я нераз віпивав цілу кварту горівки і пролиґав одну перчицу за другов, аби перегризло, але нічо не помагало...
— А вчера, то мене вже так придушило, шо-м стратив гет розум, і очи, і руки. В саме полуднє прийшло. Як прийшло, та й показало бантину у кошниці. Кожду крішку на ній показало, кождий сучок. Та й таки-м не спиравси, бо не було куда, лишень відмотав-єм воловід від ясел, та й заліз у кошницю. То так спокійно мині було, так лехко, шо я замотував той мотуз і пробував-єм, ци добре держит і все знав-ем, як треба зашмурок зробити, як зависоко підтєгнути. Я сегодни дивуюси сам, як я так супокійно і весело тратився. Але тепер мині, Богу дєкувати, відійшло І такийєм рад-рад...
Басараби якби піснули у дубовім сні.
— Гріхи, люде, гріхи, треба Бога просити.
— Докторі кажут, шо то така нерва є, шо вона так хорує, якби й чоловік. Вона десь є в чоловіці, та вона розум відбирає, як заслабне.
— Ей, шо докторі знают!...
IV
— Мой, а війдіт за Николаєм, де він пішов? — сказала Семениха.
Басараби здригнулися, жаден не рушився з місця. Покаменіли.
— Та війдіт за Николаєм, кажу... Де він пішов?
Жінки заголосили. Басараби позривалися і гурмою вийшли надвір.
— Тихо, тихо, хто знає ще, не робіт крику...
================
«Твори» (1942), с.210—222
06.06.1942