Радні поволі стягалися до канцелярії. Кождий, заки входив до хати, висікався у сінях, обтирав ніс полою від кожуха і долонею ще доправляв. Отак кождий ішов межи люди. "Слава-йсу" — "Навіки слава" та й сідав на лаві, що стояла довкола хати.
Радних було вже з половина, старші сиділи ближче до стола, а молодші трохи подальше. В куті коло печі стояли сінники один на другім, а коло них чорна бляшана банька. То був шпиталь. То як раз або два рази до року написав лікар письмо до громади, що того а того дня буде в селі, то війт кликав до себе поліціяна Тому:
— Вже, небоже, мусиш завтра прихарити канцелярію, бо, аді, прийшло письмо, що дохторь приїде. Обшуруєш трохи підлогу, посиплеш піском, розкладеш сінники по підлозі, понакриваєш їх лантухами, поналиваєш тої смердячої води з баньки по кутах — та й очі заткаємо. Є припіс, шо шпиталь має бути на холєру, та й мус бути.
Отак поліцай робив раз або два рази до року з канцелярії шпиталь. А як радні потім сходилися на раду, то всі пчихали і казали: „Але бо паскудно смердит!“ Ті, що були у війську, говорили, що певно лікар робив „реперацію“ і обмертвлював, та від того так вертить у носі. А Павло Дзіньо то вже добре мався. Він все дрімав на раді. То як радні пчихали від сопуху шпитального, то все казали:
— Павло мньигкий на голову, та ми лиш пчихаємо, а він таки спит. Треба дохтореви сказати, аби нам не обмертвлював радних, бо рада буде до нічого.
Павло не боронився, лишень глядів перестрашеними очима на радних, а лице єго ставало ще чорніше, як було. Єго поміркували в раді „намість дурного“ — та й всі з него сміялися.
Тепер радні сиділи на лаві та й балакали — поволі, ліниво. Кождий сидів, як єму було ліпше і як навик. Іван Плавюк, що сидів коло самого стола і був найстарший, схилився на черево, склав руки як до молитви, всунув їх межи коліна та й плював, покурюючи люльку. Долоні, ніс і коліна сусідували з собою. Отак він сидів та вповідав за ярмарок.
— Дайте ми спокій з такими ярмарками, як теперішні! Жиди з панами цілий світ займили. Хто продає — жид, а хто купує — пан. А люди дес-не-дес, шо грубшу яку штуку продают. Тельитко, коровку — то ще, ще, але волів вже мало.
— Та бо тісно стало! А кождий собі гадає: куплю тельитко, прикохаю, дес трохи полови запарю, гарбузів кину та й, уважиєте, щос приросте на обкидок. Тісні роки настали!
— Правда, шо тісні. Дес давно то, бувало, ксьондзи гійкали на нарід, аби не пив, аби не гайнував, а тепер, видите, нарід і не п'є, і не гайнує, а грейціря рівно не видит. Гет нарід приперси, а на Великдень таки рідко котрий солонину має. Так тьижко, вам кажу, як з каміня за тот грейцір!
— Всьо перевекслювалоси. Таже давно і сеї худоби не було видко. Тепер худоба сама періста — тиролска, а давно була сама біла. Я ще не такий дуже давний ґазда, а по жінці взьивєм такі білі воли як сніг, а роги мали такі, шо в ворота не влізалиси. То, бувало, так бігли, як коні. А як їхав-єм до міста, то-м дзумбелав. Казали, шо то була венгерска худоба, як ніби за цу кажут, шо тиролска. Та й тогди була та́на худоба, де-де-де-е.
— Тано продавалоси, та й тано куповалоси, але ліпше було. Аді, та же то не лиш худоба інакша настала, а свині ж давно такі були? Були, видите, усілякої масті, і шерсть по них довга, і драганисті на ногах, а теперішні самі білі і гладкі. То як станеш на свинцкі торговиці, то так ними усіяно, як білим цвітом. Лиш мадзурі помежи них з черевами похожают.
— То є, відай, усякий гатунок. А ніби люде всі однакі? Якос був-єм у Коломиї, та й дивлюси — йде якес таке, як дідько, господи ні прости! Чорне лице гет цалком і руки. Гадаю собі: та цес аби де став у ночі на мості, та й би кождому треба воду освітити. Та бо бігме! Якис жидок казав, шо то такі люди є під сонцем.
— Та вже певне, шо є усякий гатунок. Мій Василь, як був у Вігни при воську, та казав, шо видів такі свині, шо ані вух, ані рийки, ані ніг не видко, лиш таки толуб.
— Є всього на світі, а біди найбілше...
Бесіда станула, бо війт надійшов.
— Та шо май чувати в місті, віте?
— Коби гроші, то в місті би добре. Вижу, пани лиш зайдут на ресторацію та й п'ют та поїдают шо найліпше і гроші мают. Коби хоть на тиждень перекинутиси в пана! — говорив війт.
— Як у якого пана. Бо є такі, шо на соломі сплют, а зубами обіскаютси. Зверхи камазелька, а сорочки нема. Лиш притулит на груди трошки полотенца, та й убравси. А не один такий голоден, шоби макух їв, — казав Проць, шо давно у дворі служив.
— Та ще був-єм у секретаря із-за тої толоки. Шос він мині там белендів та й каже, шо коби, каже, у вашім селі менше люде тих казетів на пошті спроважували. То , каже, ошуканство. Мужиків, каже, є шос дуже багато. То як лиш двадціта пайка дасть по левови за казету, та й си зробля тисічі тисіченні гроший задурно, запусто. Такий панок, каже, все сам понаписує, тумана пустит, замастит, загладит, а мужики дурні, каже, читают та аж облизуютси, шо панцке поле на люди перейде.
— А ви певне стояли та потакували? — питав молодий радний Петро Антонів.
— Ні, брав-єм си з ним за барки за якогос там латюгу, шо туманит людий! Добре ксьондз із Грушевої казав, що нарід даєси на підмову всяким криміналникам, а потім, каже, прийде шо до чого, а вони ізнирли, а дурний нарід сидит по арештах. А то ж мало попосочили та покалічили?! Я лиш не люблю, як мині хто під ніс підкидає. Ніби я громаду продав або зрадив? Ніби пхаюси у вібір? Вібираєте кого хочете, а я стою на боці.
— Ви би си пхали, але ми кличемо: а цю! Ви би ще й дітем ковбаси принесли додому, — говорив Петро Антонів.
— Мовч, — закричав війт, — мовч, бо тьи скажу закувати, ти, шмаркачу! Та дивітси, ґазди, ци я з ним свині пас?
— Ви мині носа не обтирали, а на мою бесіду можете так потакувати, як секретареви.
Сварка починала вже ставати бійкою, і старий Іван вмішався в діло.
— Ти, небоже Петре, не будь угурний, та же знаєш, шо молодий мусит старшому змовчьити. Один чоловік такий, шо не боїтси нічо, а другий та й боїтси. Я сам, ґазди, все за громадов стояв-єм і стою, але, бігме, на ваш збір не пішов бих. Якос я з осені був у місті. Надибає мене злісний та й каже: ходіт на збір та хоть на старість подивитеси, як мужики докупи єднаютси. Кажу я єму: бігме бих не пішов. Воно добре, шо єднаютси, бо як то приповідают, шо громада великий чоловік, але я не піду. Я, кажу, зріс і посивів, а ще в криминалі години не сидів. А тепер траба мині на старість нечести? Та же здаєси ми, шоби кожда маленька дитина в селі показувала: аді, вуйко Іван та в арешті сиділи! Не піду, та й не піду! Мій Николай ходит, але я не піду.
Якось старий Іван сим та не тим та й улагодив сварку. Лиш гнів лишився однако.
— Але ми балакаємо та балакаємо, а ви, віте, не кажете, чого ви нас поскликали? — питався Іван, аби сварка не обернулася.
— Вже я вас не буду скликати, коби-м добув своє та й плюю на уряд та най вам шмаркачі вітуют.
— Але, але, ви гадаєте, шо віта не найдемо, ми би з села на цілу околицу вітів настарчили, — не дарував Петро.
— Та шос старший брат має на раді казати, — говорив війт.
Старший брат церковний Василь почав говорити.
— От не знаю, ци то в четвер, ци в п'єтницу та прибіг до мене писарчин парубок. Ой, каже, вуйку, я видів, як стара Романиха з-під церькови дошку несла. Пішов я на другий день під церькову та й якурат нема одної дошки. То ще з тих, шо від дзвінниці лишилиси. Воно правда, шо то вже здрихлавіли ті дошки, але як то з-під церькови рунтати? Та й, видите, така стара жінка та й киває тото, шо не до неї. Пішов я до ксьондза та й уповідаю, а ксьондз кажут, шо має си на раду дати знати, бо, кажут, як то церькову обкрадати! Я би, до пса, вже нічо не казав, якби воно моє, але церьковне, та траба єго боронити, — оскаржував Василь.
Всі радні мовчали, бо хто би то надіявся, шо стара Романиха та злодійка. Ніколи по селі не було за ню чутки, аби вона крала.
За хвилю увійшла Романиха. Стара, обдерта, з синім лицем. Станула коло дверей та й почала борзо крізь плач говорити:
— Я, газдики, вкрала ту дошку, таки-м украла, аби-сте знали, як мене мій син на старість обсербує! Та я в хаті не маю віхтика солімки, аби хоть покурити! Я сижу на печи та й замерзаю. Цілому селови шию та прьиду, та й пальці ми деревіют. Очи ми вже скаправіли. Та ще кілько я зашию, аби душу погодувати, — нема грейціря на топливце. Та я свому синови всю свою крішку дала, лиш собі один кут лишила, а він навіть до мене раз на місіць не подивитси. Аби увійшов та: бісе, ци чорте, шо ти дієш!? Ні, та й ні!
— Але з-під церькови красти? Таже ваші гони, жінко, вже не довгі та памьитайте і на тот бік, аби-сте шо принесли. Ви стара жінка, та я кажу, аби вас не замикати, ані бити, лишень дасте лева на церькову, та й йдіт собі з богом, а більше аби я не чув за ніяку крадіжку, — судив війт.
Романиха кинулася, як опарена.
— Ой, віточку, та я вмру та не буду лева мати! Де мені лева, де, де, де?!
— Мус! — була відповідь.
Радні мовчали. Чули, що баба дуже бідує, і знали, що лева не має. Але вкрала, що правда, то правда, та й ще з-під церькви. Вже мали гадку сказати, аби потрошки давала, по шусці, по дві, як почав говорити Петро Антонів.
— Я би, люди, казав, аби таку бідну одову не карати. Церькова, відай, си не загріє одовиним левом. Дес то вповідають, шо давно церькви западалиси і робилоси на тім місці озеро безконечне. Якби таких кервавих левів одовиних набрати та покласти в скарбону церьковну, та й, відай, би жадна церькова не стримала сліз одовиних. Це відай, би було не по правді. Та замісць аби церькова бабі дала, та ще ме від неї брати того студеного лева? Я якось був у баби за прьидивом. Вхожу, а в хаті студеніше, як у газдівскі стайни. На оцепку горить каганець такий, як зеренце пшениці, та й кілько всего вогню у хаті. Баба сидить та мне пальці як дерев'єні. Я би казав, ґазди, аби ви не казали єї платити того лева.
Війт злісно поглянув на Петра. Радним як коли би камінь із серця спав. Всі одним голосом заговорили, що не треба бабиного лева. І старий Іван сказав: а най бог сохранит! Ще казали прикликати сина бабиного, і старий Іван взяв єго картати.
— Мой, мой, та же вона тебе на лані під корчем ховала та холоду шукала. Мой, та же вона тебе обпирала, і облатувала, і плакала, як ти до бранки йшов, а ти єї віхтика соломи не кинеш? Ей, коби я був вітом, я би тебе на остатне вогниво скував! — проказував Іван.
___________________________________
Публікується за ПЗТ I, с.73. (де вказано «друкується за зб. „Камінний хрест“, стор. 28-40»).
Дата написання: кінець 1897 – початок 1898 року.
Перша чистова редакція новели (п.н.«Старі і молодї») лишилась в автографі, опублікована в ПЗТ, т.I, с.281.
Першопублікація новели «Лїтературно-Науковий Вістник», т. 2, 1898, кн. 5, с. 129—135. (I. в циклі "Фотоґрафії з житя")
Пізніші публікації – у збірках «Камінний хрест» (1900) та «Моє слово» (1905).
Зміни в публікації в ПЗТ в порівнянні базовим текстом в зб. „Камінний хрест“:
замінено:
– "оцепку" замість "опецку" (було: "На опецку горить каганець такий, як зеренце пшеницї, тай кілько всего вогню у хатї.");
– "спокій" замість "покій" (було: "Дайте ми покій")
– "що" замість "шо" у мові персонажів (було: "шо дохторь приїде"), два випадки, де у виданні 1900 року в мові персонажів трапляється "що" у виданні 1905 року виправлено на "шо";
– "шо" замість "що" в авторській мові (було: "що стара Романиха"); у виданнях 1900 та 1905 року в авторській мові "шо" не стосується"
– "лантухами" замість "лентухами" (було: "понакриваєш їх лентухами");
– тверду кінцеву приголосну на м'яку в мові персонажів у словах
–-"вповідають" (було: "Дес то вповідают"),
––"якось" (було: "Я якос був у баби за прьидивом"); при цьому у двох випадках "якос" у мові персонажів у виданні 1948 року зберігається; у виданні 1900 року якось стосовано тільки в авторській мові.
– "ч" замість "ш" у мові персонажів у слові "безконечне" (було: "робило си на тім місци озеро безконешне");
– "ш" замість "щ" у мові персонажів у словах "студеніше" (було: "а в хатї студенїще, як у ґаздівскі стайни"),
– крапка замість знаку оклику у фразах "Та й тогди була та́на худоба, де-де-де-е." (було: "Та й тогди була тана худоба, де-де-де-е!"); "Але вкрала, що правда, то правда, та й ще з-під церькви." (було: "Але вкрала, що правда, то правда, та й ще зпід церкви! ")
вставлено:
– наголос у слові та́на;
виправлено:
– "по шустці" (помилково було: "аби потрошки давала, пошусцї, по дві"; у виданні 1905 року (зб. "Моє слово"): "аби потрошки давала, по шістцї, по дві" );
правописні зміни в ПЗТ:
– нероздільне написання часток ся та си (в т.ч. відай, си замість відайси); сполучника якби;
– роздільне написання частки бих у постпозиції (пішов бих; було: пішовбих);
– і замість ї після м'яких приголосних;
– роздільне написання сполучника тай (було: та й), вигуку а цю (було: ацю), словосполучення та же (було: таже);
– і замість и після ц, в закінченні ґенітива та на початку слова: канцелярії (було: канцеляриї), реперацію (було: реперацию), поліціяна (було: поліцияна), ресторацію (було: ресторацию), місці (було: місци), коло печі (було: коло печи), масті (було: масти), ночі (було: ночи), торговиці (було: торговици), масті (було: масти), осені (було: осени), поволі (було: поволи), інакша (було: инакша);
– и замість е з закінченні номінатива множини: люди (було: люде);
– відсутність ґ: грейцір (було: ґрейцір), гатунок (було: ґатунок), венгерска (було: венґерска), драганисті (було: драґанисті), Вігни (було: Віґни), газди (було: ґазди), газдики (було: ґаздики), газдівскі (було: ґаздівскі);
– відсутність позначення с перед м'якою приголосною: сміялися (було: сьміяли ся), світ (було: сьвіт ), світі (було: сьвітї);
– жч замість зш у слові ближче (було: старші сиділи близше до стола)
– апостроф між в а є дерев'єні (було: деревєні), між п а ю: п'ют (було: пют), п'єтницу (було: пєтницу); між п а є: п'є (було: пє)
– лапки при розділенні вітання-відповідді „Слава-йсу" — „Навіки слава" (було: „Славайсу — Навіки слава")
– мала літера заміть великої:
–– мадзурі (було: Мадзурі),
–– господи (було: Господи),
–– богом (було: Богом),
–– жиди (було: Жиди);
–– злїсний (було: Злїсний); у виданні 1905 року було: злїсний;
– велика літера замість малої:
–– Великдень (було: великдень);
–– "Ой, віточку, та я вмру та не буду лева мати! Де мені лева, де, де, де?!" (було: "Ой, віточку, та я вмру та не буду лева мати! де минї лева, де, де, де?!")
– дефіс у словах Слава-йсу (було: Славайсу), був-єм (було: бувєм), із-за (було: ізза), аби-сте (було: абисте);
– роздільне написання замість дефісу за барки (було: за-барки)
– кома перед як у фразах: "так бігли, як коні" (було: "так бігли як коні"); "кинулася, як опарена" (було: "кинулася як опарена");
– кома при переліку перед і:
–– "Були, видите, усілякої масті, і шерсть по них довга, і драганисті на ногах" (було: "Були, видите, усілякої масті і шерсть по них довга і драґанисті на ногах");
–– "От не знаю, ци то в четвер, ци в п'єтницу" (було: "От не знаю, ци то в четвер ци в пєтницу");
–– "та же вона тебе обпирала, і облатувала, і плакала" (було: "та же вона тебе обпирала і облатувала і плакала");
– кома при звертанні і вставних словах:
––"мовч, бо тьи скажу закувати, ти, шмаркачу" (було: "мовч, бо тьи скажу закувати, ти шмаркачу");
––"бісе, ци чорте, шо ти дієш!" (було: "бісе ци чорте, шо ти дїєш!");
–– "та й, відай, би жадна церькова" (було: "та й відай би жадна церькова");
–– "Я, кажу, зріс і посивів" (було: "Я кажу, зріс і посивів");
–– "Церькова відайси, відай, си не загріє одовиним левом" (було: "Церькова відайси, відайси не загріє одовиним левом.");
–– "Це відай, би було не по правді." ("Це відай би було не по правді.")
– кома перед тире в прямій мові:
–– "Та шос старший брат має на раді казати, — говорив війт" (було: "Та шос старший брат має на раді казати — говорив війт");
–– "Я би, до пса, вже нічо не казав, якби воно моє, але церьковне, та траба єго боронити, — оскаржував Василь" (було: "Я би, до пса, вже нїчо не казав, якби воно моє, але церьковне та траба єго боронити — оскаржував Василь");
–– "а тепер, видите нарід і не п'є і не гайнує" (було: " а тепер, видите нарід і не пє і не гайнує");
– кома в складному реченні перед та (та й) чи і:
–– "прьиду, та й пальці ми деревіют" (було: "прьиду та й пальцї ми деревіют");
–– "Я би, до пса, вже нічо не казав, якби воно моє, але церьковне, та траба єго боронити, — оскаржував Василь" (було: "Я би, до пса, вже нїчо не казав, якби воно моє, але церьковне та траба єго боронити — оскаржував Василь");
–– "Ні, та й ні" (було: "Нї, та й нї");
–– "Ви стара жінка, та я кажу, аби вас не замикати, ані бити, лишень дасте лева на церькову, та й йдіт собі з богом" (було: " Ви стара жінка, та я кажу, аби вас не замикати, анї бити, лишень дасте лева на церькову тай йдїт собі з Богом");
–– "Чули, що баба дуже бідує, і знали, що лева не має" (було: "Чули, що баба дуже бідує і знали, що лева не має").
16.07.1949