Не міг сісти, так єго щось гнало від стіни до стіни. Ходив та ходив по хаті. Обстанова хатня і кути замазувалися і пропадали в вечірнім сутінку, а в голові зарисовувалися давні образи щораз виразніше.
— Отсе така хвиля, коли малі діти вибігають з хати на толоку і граються дуже весело, нервово. В таку пору дівчата не хотять гонити товару додому, бо кажуть, що як зоря вечірня на небо виходить, то голос по росі стелиться, — і співають, аби голос стелився. А в зимі, то мами прядуть кужіль та й співають свої дівоцькі співанки, але так сумно, якби банували за молодим віком. Діти сходяться разом докупи, і шепочуть на печі та й засипляють без вечері. Чудна якась вечірня година.
Ходив та гладив себе рукою по чолі, як би хотів усі свої думки замкнути у голові, аби не повилітали, бо щиро хотів їх перегадувати.
— Ба, не знати, що він діє? Такий був добрий товариш. Добре пам'ятаю, як ми раз сиділи у него в садку. Відай, тоді він говорив за ті білі хмарки. Біла хмарка, казав, з золотими берегами сунеся по небі та лишає поза собою білі лілії, а сама йде далі та сіє, сіє того цвіту по синім небі — та й за годину нема ні хмарки, ні лілій. Лиш голубе небо морщиться, як голубе море. Правда, він тоді чогось сумував.
Ходив, а очі єго ставали такі добрі, як у дитини.
— От, вже-м забув конець. Приходиться вже мамині співанки забувати! А ще до недавна тямив. Зараз. Я займив з Марійкою вівці в поле, у сіножати. Марійка вишивала собі рукави, такі у фасольки. Фасольки вишивала на червоно, хвостики синьо, а межі поміж фасольками обкидала чорною волічкою.
Я мусив завертати вівці, бо Марійка була старша. Але була одна білоголова вівця, та така влазлива, що жадній сіянці не дарувала. Та й я скинув окрайку, і ми її спутали. Був спокій. Я бігав розперезаний попід верби та свистав, та галасував на все поле. А потім Марійка мене закликала їсти. їли ми хліб і сир з листка...
Вже сидів на м'ягкім кріслі, і хлоп'ячі спомини гонили єго, як сон, на якісь цвітисті поля, що цвітів на них дуже багато, і можна їх рвати, рвати.
— Потім прийшли до нас мама. Верталися з поля, бо їсти носили робітникам. Дали нам їсти молока і оглядали Маріїні рукави. Та й наказували Марійці, аби ніколи не брала три нитці, лишень дві поза іглу, бо фасольки будуть череваті. А мені казали, аби не качатися з гори, бо сорочку підру, або собі черево покалічу. „ Ти , парубче, не брикай, як кінь по полю, розперезаний, але сиди собі коло Марії та овець пильнуйте". А я лежав си коло мами та лупив ногами в траву, а мама казали: „ Ти не годен ані годинки тихо посидіти?" Та й тоді злетів бузьок на млаку таки коло нас. Мама ймили мене, посадили на коліна та й почали співати:
Ой, не коси, бузьку, сіна, бо ся зросиш по коліна.
Та най тота чайка косить, шо на бакир шапку носить.
Збирав усі сили пам'яті, аби нагадати решту співанки, і не міг. Очі посумніли.
— Зараз, зараз. Мама пішли додому, а я бігав до вечера за бузьком та приспівував: „Ой , не коси, бузьку, сіна..."
Розбігався, як той хлопець, що хоче яр перескочити і над самим яром все стримуєся. Говорив голосно перші вірші співанки і не міг далі нагадати. Зітхнув і чорний обвід коло очий ще більше почорнів.
— Боже милий, вже не годен я надточити тої нитки, що урвалася! Вона вже тоді рвалася, як мені мама мили ноги і чисті онучки видирали з старої сорочки, а тато чобітки обтирали. Всі ми тоді плакали, бо мене пускали у світ на науку. І ходив я по тім світі, і гнувся, як лоза, для кавалка хліба, і чув на собі сотки гордих очий.
Махнув рукою, якби хотів відігнати ті горді очі.
По довгих роках я поїхав до мами. Тата вже не було. Згорблена, стара, з костуром у руках сиділа на приспі та грілася на сонци. Не пізнала. А потім мене привітала. „Наша, синку, Марія вмерла. Я тобі не писала, аби-сь не сумував. Та як умирала, то все за тебе допитувала. Ми єї дурили, шо ти над'їдеш. А таки того дня, шо вмерла, то казала, шо коби тебе хоть крізь вікно, хоть через поріг узріла. Та й умерла“. Отак рвалася та нитка...
Несвідомо говорив мамину співанку: „ Ой , не коси, бузьку, сіна...“
— Пішли ми з мамою на могилу. Ледви мама добилися. „Аді, синку, отеє Маріїн гріб. Я вже насадила і рути, і барвінку, і хрест дала змалювати, але ще вишеньки не посадила, аж восени посажу". Сіли ми коло гробу, і мама оповідали мені за біду Марійчину. Чоловік злий, діти малі, біда в хаті. Вітер здував з вишень білий цвіт. Цвіт падав на гріб і на нас. Здавалося, що той цвіт зростаєся з маминим білим волоссєм і що роса з цвіту спадала на мамине лице. А я нагадував собі, як ми з Марійкою вівці пасли...
Горячі сльози впали на стіл.
— А потім мама вмерли. Гріб мамин недалеко від Маріїного.
Цвіт з маминої вишеньки падає на гріб Марії, а з Маріїної на мамин гріб. Був я там раз. Сидів межи тими гробами і нагадалася мені мамина співанка. Коли не знаю вже кінця. Посидів я там та й пішов з могили. Лиш вишневий цвіт з гробів летів за мною, як коли би тим цвітом сестра і мама просили, аби-м не йшов...
Ще довго ходив по хаті та несвідомо шептав:
Ой, не коси, бузьку, сіна,
бо ся зросиш по коліна.
Та най тота чайка косить,
шо на бакир шапку носить
Публікується за ПЗТ, I, 99 (де зазначено «Друкується за зб. „Камінний хрест", стор. 66—72»)
______________________
ПРИМІТКИ
Вперше надруковано в „Літературно-науковому віснику", 1898 р., т. I I , кн. 5, стор. 140—142.
Першу чорнову редакцію цієї новели подана в листі В. Стефаника до В. Морачевського ( 1897 р.). Новела лишилася недописаною з причин, які пояснює в листі сам Стефаник: „Вже більше не пишу, бо стемнілося. Прийміть щиро і те, що написав. Болю правдивого, сердечного багато є не в словах, а за ними, геть далеко за ними".
Друга, чистова, редакція новели під заголовком „Мужицька дитина" опублікована в ПЗТ (I, 292—295), автограф має дату 30. І. 98 р.
В. Стефаник про цю новелу в листі до О. Маковея (11. 3. 1898 р.) говорить таке:
„Година вечірня" то така дивна година, що навіває на душу усякі спомини. З початку вони мотаються, зникають, як хмарка на небі, а потім запановує один спомин, і він тримає душу в тузі через ту годину. Се образ без рамців — але образ".
Дата написання твору — 1898 рік.
16.07.1949