Давня мелодія
Я з сестрою у білих сорочках сиділи на печі. Мама, ще дуже молода, чекала на братів. Її біло-мережані рукави радуються, що покривають її міцне тіло.
— Діти, як прийдуть браття, то не пустуйте, а тихонько сидіть, там, на горні, є медівники і цукор. Беріть собі кілько хочете, лиш будьте чемні.
Небавом перед вікнами ми почули скрипіт великих чобіт на морозі. Гураган давньої мелодії вирвався з дужих грудий. Іде коляда про лицаря, як йому дорікає його вірний кінь.
— Продаш ти мене, згадаш ти мене...
І оповідає той кінь свойому лицареві, з яких то побоїв він його виніс: і з половецького, і з турецького, і з московського.
Рефрен української історії мужньо звучав у того коня:
— За мнов гармати, як грім гриміли...
Тих гармат я збоявся та засунувся назад на піч. Але з жалю за конем я розплакався, а Марія казала: „ти все дурний“, — за це дістала від мене попід ребра і сама почала ревіти.
Мама ледве нас успокоїла.
Увійшли браття до хати, на столі стояли калачі великі, як вони. Колядують мамі, колядують Марії, а за мною на печі все гармати як грім гримлять, і я гину побачити того коня, бо то був кінь інший, як оці наші, що тягнуть плуг.
— Брате Семене, то ще ми заколядуємо твойому хлопцеві.,
— Прошу, панове браття.
— „Ой рано-рано пан Василь устав, при першій свічці личенько вмивав, при другій свічці суконки вбирав, при третій свічці коника сідлав“.
Я чув себе вже в сідлі і твердо постановив ніколи свого коня не продавати.
— Ходи дякувати браттям.
Взяв мене на свої руки, і я цілував кожного з них у залізну руку. Як заплату, я дістав від кождого грейцар, а як моя долоня вже не могла змістити кілько грейцарів, то моя мама забирала їх у червону хустку. Мені від цілування аж губи спухли, та я таки всіх доцілував, а тато заніс мене на піч.
Я щасливий заснув, з кулачка розгубив братні гроші, але гармати як грім гримлять до сьогодні за мною.
==========
ПЗТ, I, 225
16.07.1949