— Господи боже, із-замолоду то ти рідше до мене приступав із моїм гріхом, а тепер ні на годину не відступаєш. А я тобі кажу, що ніц не жалую.
— Що ти старий говориш, та не гріши!
— Забирайтеся всі з хати.
Вийшли, і мати розповідає донькам, що їх тато вже сімдесяти років має, що ослаб, що вже десять літ як ледво я чутно говорить, а тепер гримить як грім, та з богом правдаєт ся. Плаче мама, і доньки плачуть. За хвилю тихенько всуваються до хати.
— Гріх гріхом, а я землі і тепер не дам. То він богатир, у него лани, та й в мене брати грунт, хоче прожерти мою ниву. Та я коло неї працюю, та з кождого боку поглядаю А де будяки, та згинаюся і виполюю. Хребет тріскає, руки горятЬ| від будяків. А я вночі не годен розправитися, та язиком вілизати руки, як собака рану.
Стара коло него хреститься.
— Мої ниви на весну зелені, із вітром шепчуть. А я прилягаю на ниву, і дєкую вітрові, що він є на землі, і землі, що вона родить. А розмова їх обоїх родила в мене молитву до тебе, боже, таку, що ти ніколи не чув, і за цю молитву, то ти повинен мені дарувати.
— Ей, тату, не говоріть таке.
— Говорю з богом, забирайтеся мені з хати.
Знов виходять і знов потихеньку вертають.
— Та як вона засне змордована, як та мама, що нагодувала діти та вкрилася білими пеленами, як лебідь крилом, то я гріхувався прокидати сніг, аби не змерзла і не пробудилася. Земля твоя донька, і ти повинен мені простити.
Стара, плачучи, похитує головою.
— Бере та й бере. А я косу під паху, та йому у саме серце. їж тепер землю. Відсидів то відсидів у мурах, мій туск за землею не заржавів. Я прийшов і обіймав свої ниви, але богачі обходили мене здалеку, а ти, боже, приходив до мене ще зі своєю карою. Я не відсварювався, але я мів рихт.
Стара і доньки зачали голосити.
— Суки, винесіть мене надвір, а самі лишайтеся в хаті.
І суки вийшли.
— То не мені рівня, як за межу наші справляли ворогові кулі і гармати. Молоді, як пінка, співають, як ідуть на смерть. А ми позаду збираємо наших співаків та плачемо. Кров'ю обкипіли вони, чорні від грязі, гвера з мертвої руки не мож вирвати... Лиш очі сміються, бо нема мами, щоби їх затулила. А я плачу та гадаю: доки ми ці сміючі очі, як перли, закопуємо, то й наша межа буде. І чому ти, боже, не благословив їх?
— І відтоді я тебе, боже, не боюся!
— Ой, діти, моліться за грішного тата, він конає.
— Зараз буду конати. Аби-сти мені до деревища насипали
землі, і не вбирали. Я хочу лиш з нею бути, так, як наші... А ти боже, як можеш, то прости, а не воля твоя — то жбурни мене в твій вічний кремінал. Ти ж маєш пекло. А я вищому від тебе скарги не занесу...
— Здойміть мене на землю, най її ще раз поцілую.
— Ой, діти, наш тато вже сконав у грісі.
=======
ПЗТ, I, 229
16.07.1949