Українськомовні люди, які не знаходять українського спілкування і пристосовуються до російськомовного середовища. Ця маргінальність виявляється і в поведінці, вона впливає на ідентичність.

Здавалося б, аксіомою мало стати правило включати мозок перед тим, як ввімкнеться вербальний апарат або пальці почнуть бігати по клавіатурі. Але не сталося. 

Декому ще й досі складно прийняти той знущальний тон, в якому Шевченко написав про Хмельницького в сатиричній епітафії «Якби-то ти, Богдане п’яний». Але не Луці Луціву. 

Депортація кримських татар – одна з цілого циклу геноцидних практик Радянського Союзу. Втім, ми не можемо дозволити, щоби пам'ять про неї була розмита. 

Тішить, що існує інтерес до сучасної вітчизняної драматургії, адже її розвиток – це особливий «барометр», який показує, наскільки оригінальний і актуальний театральний процес у країні. Але чому наш драматургічний процес подається так однобічно?

Пошук і знаходження правильних відповідей зробили з мавпи людину, і тепер цей нібито розумний примат емпіричним шляхом часто пробує довідатися, "хто скоріше бігає – я чи електричка?". 

Чинну владу бештають за інфантильність і некомпетентність, на що чинна влада відповідає дитячо-юнацькою запальною безпосередністю. Огляд подій тижня в Україні.

Химерна проза про трьох полярних ведмедів – пародія у кафкіанському сенсі. Усе починається з апофатичного самовизначення: ми, ведмеді – ми, не люди. Це роман-алегорія, не емігрантська, не соціальна і не екологічна проза; хоча може таки бути, що це насправді родинна сага.

Кодекси в цивілізованому світі речі нудні, як сповідь херувима. У нас же за Фемідою спостерігати так само цікаво, як за лезгинкою шаолінських ченців

Гай Річі показує картину безкінечного поля, позначеного лише одним кольором в діаграмі дао, лише одним вектором, що веде з нізвідки в нікуди, цілковито безсенсовно. Помста героя «Гніву...» є тільки помстою, гнів заради гніву, і в фіналі залишається лише пустка...