Дороговкази

Прихід до влади команди президента Володимира Зеленського ще два роки тому викликав справедливі побоювання щодо подальшого розвитку української культури. Ситуації навколо багатьох інституцій культури зараз справді викликають більше запитань, аніж дають відповідей. Окрім цього, тенденції, чи то пак дороговкази, які встановлює президент України, не перестають викликати подив. 

Декілька років тому в Празі я записував інтерв’ю з чеською журналісткою Петрою Прохазковою. Мова йшла передусім про літературу та журналістику. Однак ми не оминули й загальних, «суспільних» тем. Врізалась у пам’ять теза, в якій Петра говорила про колишні часи, період президентства Вацлава Гавела у своїй країні:

«Коли у вас президентом є людина, яка пише театральні твори, і при цьому твори, які ніхто не розуміє – це ж теж впливає на людей. Або "Розмови з Лан" (протягом свого президентства Вацлав Гавел проводив радіоефіри з резиденції Лани, під час яких спілкувався з різними діячами культури на теми суспільних проблем, етики, філософії, – Р.М) – їх слухали люди, які навіть не зовсім мусіли розуміти, про що йдеться, але вони пишалися таким президентом. Вони навіть не мусіли слухати до кінця – але вони знали, що такі ефіри існують, що це продовження якоїсь масариковської традиції, що їм є чим пишатись. Що тут є еліта, є культивованість, що на Граді сидить інтелектуал, на якого можна рівнятися».

Прикметно, що Володимира Зеленського під час президентської кампанії намагалися прирівнювати до Рональда Рейгана чи власне Вацлава Гавела. Мовляв, людина зі сфери культури цілком може успішно очолювати державу. Дарма, що Рональд Рейган будував свою політичну кар’єру десятиліттями. Дарма, що Вацлав Гавел став інтелектуальним лідером спершу дисидентського руху, а згодом й усієї держави завдяки багаторічній правозахисній діяльності, філософсько-політичним есеями та здобув моральний авторитет, не один рік відсидівши в чехословацьких тюрмах. Навіть на основі такого лаконічного огляду можна констатувати, що це геть інша траєкторія політичної кар’єри, аніж у колишнього лідера КВН-команди та очільника комедійного шоу досить сумнівного рівня.

Однак насправді ситуації Гавела та Зеленського були прямо протилежні. В 1989 році, незадовго до того, як вчорашнього дисидента обрали президентом, його пізнаваність серед загальної маси населення була вкрай низькою. Тоді на хвилі Оксамитової революції прихильники Гавела нашвидкуруч готували плакати і протягом декількох тижнів їздили про провінційних містечках, щоб пояснити людям, кого це, власне, вони «там в Празі» збираються призначити президентом. Гавел був з небідної сім’ї, «писав незрозумілі твори» і мав наліпку «інтелектуала» та «еліти». 

Володимир Зеленський мав прямо протилежні засновки для свого президентства. Навряд чи хтось інший міг похвалитися більшою впізнаваністю в Україні, ніж майбутній президент. Безконечні серіали, шоу «Кварталу 95» на будь-який посередній смак, рекламні ролики та плакати по всіх містах, які переконували, що нам «личить його кохання». Здавалося, що Володимира Зеленського навпаки знають всі.

Основний козир майбутнього президента був саме в його «народності». «Свій хлопець», який їздить на роботу на велосипеді і якого можна зустріти в будь-якому під’їзді. Зрозумілий, простий, чесний.

Завершуючи цей вступ, а разом з ним й доволі гротескну паралель між Вацлавом Гавелом та Володимиром Зеленським, лише додам, що наліпка «елітарності» залишалася з Гавелом протягом усіх термінів його президентства. Політик, який, без сумніву, робив помилки, однак вносив у політику своєї держави очевидні для нього орієнтири: права людини, солідарність з іншими народами пострадянського блоку та опіку над культурою. Гавела, мабуть, важко назвати «еталоном» для всіх чехів, однак теза Петри Прохазкової, що це «був президент, на якого можна було рівнятись», характерна. Вацлав Гавел не загравав з власною «народністю», воліючи радше спонукати людей тягнутись до тих, кого прийнято визначати як «культурну еліту». Простіше кажучи, постать лідера держави були стимулом для саморозвитку та самоосвіти.

Така ситуація не є чимось винятковим у випадку Вацлава Гавела чи Чехії. Очільник держави, які б форми правління та повноваження глави країни не були прописані в конституціях, так чи інакше задає імпульси – світоглядні, політичні, культурні. Він той, хто встановлює дороговкази.

Рисунок карикатуриста Олега Смаля

Парадоксально, але попри значний скепсис щодо обрання Володимира Зеленського серед значної частини української інтелігенції, в цьому народному волевиявленні ховались неабиякі приховані можливості. Новий президент приходив немовби «ззовні» політичної системи, був улюбленцем публіки. Отже, пересічний українець мав би до нього дослухатися значно уважніше, ніж до «старих політиків». Ресурс медійності та симпатій у Володимира Зеленського був (і все ще, мабуть, залишається) значно більшим, аніж у будь-кого з його попередників. Залишалося питанням, як новообраний президент буде його використовувати. Якими будуть його пріоритети та культурні імпульси для суспільства.

Найпростіший спосіб комунікації – соціальні мережі, які забезпечують значне охоплення аудиторії. В повідомленнях Володимира Зеленського (чи від його імені) простежується все та ж «народність», щоб не сказати простакуватість. Погортавши стрічку президента у Facebook чи Instagram за останні місяці, кидається в очі, що він палко підтримував нашу футбольну збірну під час чемпіонату Європи. Сторінка президента рясніла привітаннями нашим футболістам після перемог та словами підтримки після поразок. Володимир Зеленський знімав відеозвернення перед матчами та звітував своїм читачам про спілкування з командою. Схожу активність президентські сторінки в соціальних мережах проявляють й під час Олімпійських ігор. Жодна українська медаль не проходить повз увагу глави держави.

Чи є в цьому щось погане? Без сумніву, ні. Увага президента до спортивних успіхів підбадьорює спортсменів і привертає увагу до наших міжнародних успіхів. Однак проблема полягає в іншому. Знайти інші культурні (в широкому сенсі цього слова) імпульси від президента досить таки важко. Хоч приводів насправді не бракує.

Лише за останній час було декілька дуже цікавих можливостей. 25 липня Оксана Линів стала першою диригенткою, яка диригувала симфонічним оркестром на оперному фестивалі в німецькому Байройті. Перша жінка за майже 150 років існування фестивалю. Це насправді колосальний успіх української «високої культури». Однак сторінки президента в цей день промовчали. Дарма, адже серед глядачів, які слухали «Летючого голландця» під керівництвом Оксани Линів, була й німецька канцлерка Анґела Меркель. Така ось невелика можливість культурно-політичної дипломатії.  

Ще більш очевидна ситуація – 26 липня виповнилось 90 років Іванові Дзюбі. Припускаю, що президент навряд чи читав колись «Інтернаціоналізм чи русифікацію?», однак звернути увагу на одного з ключових шістдесятників, дисидента та колишнього міністра культури в Офісі президента могли б. Тим більше, що минулого року Офіс президента привітав з 50-річчям Ірину Білик. Цілком може бути, що пісні Ірини Білик ближчі для розуміння оточенню Володимира Зеленського, аніж літературознавчі праці Івана Дзюби, однак, при всій повазі до поп-співачки, їхній внесок в українську культуру навряд чи можна порівнювати. Це якщо висловлюватись максимально дипломатично.

На тлі ювілею Дзюби пройшов майже непоміченим (заради справедливості – не лише в офісі глави держави) ювілей іншого ключового українського дисидента Миколи Матусевича, одного з десяти співзасновників Української Гельсінської групи (1976), за що він відсидів 12 років у радянських таборах та на засланні. За тиждень до ювілею Івана Дзюби Матусевичу виповнилось 75 років. Напередодні ювілею колишній дисидент за допомогою небайдужих провів непростий «бій» з Васильківською міською радою щодо отримання одноразової фінансової допомоги. При тому, що колишній політв’язень отримує 3700 грн пенсії (це разом із президентською надбавкою).

Усі ці люди та події опинилася поза увагою президента України. Заради справедливості, варто зазначити, що в березні на сторінці офісу президента опублікували привітання з днем народження Ліни Костенко. Однак це радше виняток з правила. Очевидно, що олімпійські чи футбольні успіхи нашої країни «зрозуміліші» для більшого числа майбутніх виборців, ніж вшанування маловідомих колишніх дисидентів чи успіхи у царині класичної музики.  Але українська культура не мала б спрощуватись та зводитись до «зрозумілості». Які ж дороговкази встановлює президент України? Які культурні сенси та послання комунікує з народом?

Якщо дещо узагальнити, то головний культурний дороговказ лідера держави полягає у його відсутності. Цю логіку президент Зеленський озвучував неодноразово. Один з найбільш яскравих прикладів – перше новорічне звернення президента Зеленського, в якому він висловив думку, що «байдуже, як називається вулиця, якщо вона заасфальтована» і «байдуже, під чиїм пам’ятником призначати побачення коханим». Таке нівелювання світоглядних орієнтирів поступово стало нормою.

Президент приділяє неабияке значення урочистим святкуванням з нагоди 30-ліття незалежності України, яке стрімко наближається. Володимир Зеленський довго розповідав про святкування під час своєї нещодавньої зустрічі із журналістами. Так само, як і самотужки презентував програму святкувань на форумі «Україна 30». Відчувається, що президент у «своїй стихії», що організація такого масштабного шоу йому щиро до душі.

Однак лише побіжний погляд на список учасників урочистого концерту дозволяє припустити, що в якомусь сенсі повторяться минулорічні святкування. Коли на сцені будуть Тарас Петриненко і Mozgi, Брати Гадюкіни і Монатік, Софія Ротару та Олег Винник, Христина Соловій чи Надя Дорофєєва. Навряд чи варто сперечатись з тим, що серед молоді, умовно кажучи, Монатік дасть фору Тарасові Петриненку. На офіційних святкуваннях, очевидно, намагаються зібрати найбільш популярних виконавців і підкреслити, які українці насправді різноманітні. Здавалося б, в цьому немає нічого поганого, адже «єдність в різноманітності». Однак така «збірна солянка» може викликати враження, що це не різноманіття – а відсутність якогось уявлення, хто ми, власне кажучи, такі?

Урочисті заходи – так само, як і звернення президента чи ті акценти, які він розставляє у своїй комунікації з народом, в ідеалі, мали б слугувати як дороговкази. Власне, ось це гавлістське уявлення про лідера, який встановлює орієнтири, на які варто рівнятися. Лідер держави мав би продукувати сенси, вказувати напрямки та орієнтири. Сучасна влада ж навпаки немовби намагається нас переконати, що дороговкази насправді непотрібні. Що найкращий орієнтир – це відсутність зрозумілих орієнтирів. Однак постійне намагання сподобатися всім, зрештою, дуже часто призводить до того, що рано чи пізно настає мить, коли ти не подобаєшся вже нікому.