«Суспільство не було готовим до змін, не було здатне тиснути на еліти. Воно зробило вибір абсолютно помилковий, вибравши у 91-му не ті еліти. І до сьогодні робить фатальні помилки».
Микола Рябчук – публіцист, письменник, перекладач. Почесний президент Українського ПЕН-клубу
Чому Україні важко позбутися радянського спадку? Чи справді українці прагнули незалежної України у 91-му? Чому полякам вдалося, а нам – ні? Тези з виступу Миколи Рябчука на публічній дискусії «Постімперська трансформація», організованій платформою «Аналізуй».
Про дні, коли проголосили Акт Незалежності
Я був у Києві в той час. Пам’ятаю і день проголошення ҐКЧП – він дуже добре запам’ятався мені. А також той день, коли Україна проголосила Незалежність. Всі ці дії, всі ці дні склалися ланцюжком один за одним.
У той час я працював у журналі «Всесвіт». Ми тоді друкували есей Чеслава Мілоша «Поневолений розум», розтягнутий на кілька чисел. Якраз у зв’язку з ҐКЧП було потрібно переконати редактора не знімати цей текст із номера. The show must go on, вистава мусила тривати незалежно від того. Але за кілька днів ситуація змінилася, над Верховною Радою підняли синьо-жовтий прапор – і ми всією редакцією побігли дивитися.
Я повірив у те, що незалежність є ймовірною і можливою, за рік до того під час студентського голодування на граніті. Був такий день, коли пішла чутка, що влада спробує використати футбольний матч, футбольних фанатів для того, щоб розгромити наметове містечко. Стадіон «Олімпійський» (тоді «Республіканський) розташований неподалік. Ця маса, яка традиційно йде зі стадіону великою юрбою, скандуючи свої футбольні частівки, була грізною. Якби їх нацькували на жменьку цих студентів, могло би бути страшне кровопролиття. Ми навряд чи могли їх захистити: скільки там нас було, тих інтелігентів? Але ми все-таки пішли на площу з надією, що організатори звернуть увагу на публічних осіб, письменників, журналістів і не наважаться робити цю провокацію.
Ми прийшли на майдан. Його вже тоді почали називати «майданом»: була така народна ініціатива – «майдан Незалежності». Матч закінчився, і ми чуємо, як йде ця юрба – спочатку по Червоноармійській (нині Велика Васильківська), потім вже по Хрещатику. Вони скандують свої частівки – а ми сидимо на цьому граніті, нервово курячи, приблизно так, як в окопі перед німецькими танками. Ці хлопці виходять на майдан, вирівнюються з містечком – і раптом хтось вигукує популярне гасло того часу: «Україні – волю!». І вся ця юрба підхоплює: «Україні – волю!».
Коли футбольні фанати проходили через майдан, скандуючи «Україні – волю!», я зрозумів, що справу зроблено. І далі вже справа часу. Якщо вже вболівальники підхопили це гасло, то система приречена. Інша річ – ніхто не знав, коли це відбудеться.
Сама радянська система не мала перспектив. Мені ще зі студентських років стало ясно, що ця система нежиттєздатна. Вона й економічно дисфункціональна, й ідеологічно вичерпалася. Ніхто вже не вірив в цю релігію. А релігія без віруючих, хоча б без жменьки віруючих, – уже мертва. Жменьки вже не було. І тому, звичайно, було лише питанням часу, коли ця система вигорить.
Пам’ятаю, коли почали мінятися вожді, помирати. Не пригадаю, хто помер, бо було три поспіль покійники (у 1982-му помер Брежнєв, у 1984-му – Андропов, у 1985-му – Черненко, – Z). Але пам’ятаю, як ми сиділи з Леонідом Талалаєм на його кухні й думали, що може бути після цієї чергової смерті, які зміни можуть відбутися. І максимум, на що ми сподівалися – якогось пом’якшення режиму. Ми міркували, що в найкращому разі може бути якась лібералізація – ну, принаймні як у Польщі. Сподівалися: нехай буде вже той комунізм – але польського типу, без русифікації, без надмірних репресій.
Але буквально за кілька років усе змінилося. Перестройка змінила обрій сподівань, і кожного дня ми очікували більше. Але очікували й репресій. То були дуже нервові дні. Щоденно простір свободи розширювався – але водночас ми відчували, що це може раптово закінчитися: завтра ми прокинемося і буде по тій всій відлизі. Ми нервово скуповували всі книжки, які виходили тоді, часописи передплачували всі підряд. Цього фізично не можна було прочитати, мабуть, за все життя. Але ми їх накопичували, бо вважали, що воно колись придасться.
Про конфлікт української і радянської ідентичностей
Ідентичність – це не є щось фізично вимірюване, як вага, чи зріст, чи маса тіла. Це така змінна, дуже химерна величина. Дехто взагалі називає ідентичність химерою – ніби це просто фікція, абстракція, яку науковці собі вигадали для полегшення життя. В каждім разі, це справді химера. Це плинна річ, яка не є статичною і постійно змінюється. Вона є в різних людей. Нема єдиної ідентичності – є індивідуальні ідентичності.
Коли я почав досліджувати цю тему, то, звичайно, розумів, що українці дуже різні. Але усвідомлював, що реально є два проєкти, з якими люди ототожнюють себе (не дві ідентичності – бо ідентичностей дуже багато), – або з тим, або з іншим. І третього немає.
Є проєкт України європейської, яка рухається тим шляхом, яким пішли балтійські країни, яким пішли наші західні сусіди з комуністичних країн. І є Україна євразійська, постсовєтська, яка взорується на збереження старих совєцьких структур і старого совєцького способу життя. Це проєкт України як Росії, України як Білорусі, України як Казахстану.
Ці два проєкти дуже швидко себе проявили. Саме голосування за Незалежність у 1991 році оприявнило дуже чіткий розкол. Тому що в той самий день були вибори президента – і ми пам’ятаємо, як розділилися голоси (на референдумі 90% проголосували на підтримку незалежності, а на виборах – 62% за Кравчука й 23% за Чорновола, – Z).
За незалежність проголосували, бо вона вже відбулася. Там не було що вибирати. Для радянської чи пострадянської людини це було нормально – затвердити те, що вже існує. Затвердити те, що підтримала влада. У березні того ж року влада пропонувала навпаки – голосувати за оновлену федерацію, і тоді теж проголосувала більшість. Але в грудні влада пропонувала підтримати незалежність – й українці це теж підтримали. До того ж, були обіцянки добробуту. Друкували прогнози «Дойче Банку» про те, що Україна найбільш готова до незалежності, й було переконання: будемо жити, як у Німеччині.
Тож 90% проголосували за незалежність (і добре, що так сталося!), але в той же день українці мали можливість проголосувати за тип незалежності, якого вони хочуть. Чи ми хочемо незалежність європейську, і вибираємо собі некомуністичного президента – як поляки Валенсу, або чехи Гавела, чи як Ландсберґіса в Литві, – і таким чином вибираємо лідера, який іде на радикальний розрив зі совєтчиною, з усією цією радянською спадщиною. Або ж усе продовжуємо – голосуємо за збереження старих кадрів, інституцій, структур, способу урядування.
У підсумку дві третини обрали продовження совєцької системи. Люди вибрали незалежну Україну – але совєцьку незалежну Україну. І ми вже тридцять років це долаємо. Ми досі живемо в пострадянській Україні, хоча поступово вичавлюємо зі себе постсовєтчину. Україна таки суттєво змінилася за 30 років.
Про реформи
Є просте правило: половинчасті реформи – це гірше, ніж їхня відсутність. Посткомуністичні країни, які реформувалися успішно, зробили це швидко. Це класика політології: або радикальні реформи – або жодних реформ.
Якщо не реформувати, тоді принаймні зберігається хоч якась консервативна стабільність, як це зробив Лукашенко в Білорусі. А половинчасті реформи – катастрофічні, шкідливі. Тому що вони зупиняються на півдорозі конкретними людьми, конкретними агентами, які мають максимальну користь з цієї зупинки, які з цих реформ максимально отримують – їм це дає певні преференції завдяки цілій системі дірок у законах і правилах. Ми це побачили. І досі бачимо.
Наші західні сусіди пішли оптимальним шляхом – вони наважилися на глибокі реформи. Ніхто з голоду не вмирав – про це теж подбали. Наприклад, у Польщі була налагоджена система допомоги й елементарного харчування – маю на увазі так звану «куронівку», названу за прізвищем міністра соціального забезпечення Яцека Куроня, колишнього дисидента, який подбав про те, щоб люди не були голодними.
Це треба було пережити. Але вони вийшли з цього дуже швидко. Справді, скрізь було стрімке падіння. Виникли зовсім інші ціни, було зруйновано різні господарські зв’язки, вимерли цілі сектори економіки. Водночас треба зважати на те, що це падіння не було аж таким страшним. Вмерли галузі, які були неконкурентоздатними, які не виробляли нічого корисного. Передовсім величезний військовий сектор, який працював сам на себе, але користі з цього не було ніякої. Величезна кількість виробів, які не мали попиту на ринку (але ж планова економіка!), пішли на металобрухт.
Інша річ, що відбувалися великі психологічні зміни. Люди не звикли до того, що треба конкурувати, що треба платити реальну ціну за виріб, а не субсидовану державою. На економічні проблеми наклалися й певні психологічні – і це поглиблювало відчуття гостроти кризи.
Звичайно, я припускаю, що наш посткомуністичний правлячий клас не був готовий до управління цими процесами. Вони не знали, що з цим робити, і пішли найпростішим шляхом – друкування грошей. Крім того, правлячий клас не був зацікавлений цим. Вони зайнялися розподілом народної власності, дерибаном, так що інші проблеми їм були абсолютно збоку. Україна була все-таки в іншій ситуації. У Польщі еліти виїжджали за кордон, вони навчалися на Заході: наприклад, Бальцерович стажувався в Англії й Америці. А наші в кращому випадку мали змогу вчитися у Вищій партійній школі в Москві. Звичайно, що в них інший світогляд та інший рівень компетенції.
Але головний чинник, думаю, – суспільство. Суспільство не було готовим до змін, не було здатне тиснути на еліти. Воно зробило вибір – абсолютно помилковий – вибравши у 91-му році не ті еліти. І до сьогодні робить фатальні помилки. Ми самі ковалі своєї долі. Як казав наш перший поводир: маємо те, що маємо.
Думаю, принаймні років 10 ми ще будемо бовтатися у цій постсовєтчині. Я не чекаю швидких і радикальних змін.
Про дружбу з Росію
Я вбачаю в тому певну міфологічну свідомість. Тому що в міфологічній свідомості існує одна реальність, і поруч інша реальність – реальна. Фізична, реальна реальність – це дійсно існує Росія, яка воює з Україною, вбиває наших людей. А є ще міфічна, в якій Україна, Росія і Білорусь – це далі братні народи. От це – реальність міфу. І цей міф дуже живучий.
Про неросійський шлях
Я би не обмежувався тими 30 роками. У нас усе-таки є давніша спадщина, котра є великою мірою європейською, вона відрізняє Україну від Росії. Нас розрізняє не релігія (вона не має великого значення у сучасному світі) і навіть не мова – а політична культура. Україна мала дуже важливу європейську рису, яка спрацьовує в українцях і сьогодні, – вона мала розуміння, що влада мусить бути обмеженою.
В Україні ніколи не було поняття необмеженої влади. Українці завжди опиралися необмеженій владі. Це те, на чому виросла Європа, європейська демократія, від Magna Carta – контракту між володарем і підданими. Контрактні відносини між володарем і підданими – це європейська риса. Цього ніколи не було ні в Османській імперії, ні в російській. У Московському царстві володар є абсолютним, він не може укладати контракти з підданими, він є від Бога. Володар може дарувати привілеї, може їх забирати. Але так, щоб діяти на основі контракту, – такого в Московському царстві ніколи не було. В Україні – було. Зрештою, з цього потім виростали і козацька республіка, і політична культура.
Подивіться на схід – і побачте різницю з політичною культурою європейською. Вона у нас є, хоч і слабенька. А там нема зовсім.
Чи Україна готова до вступу в ЄС?
Якщо порівнювати Україну з Польщею, Чехією, Словаччиною чи Литвою, Латвією, Естонією, то навіть нема як порівнювати. Там іще до [Другої світової] війни була певна традиція державності, яку перервали совєти. Там була більш-менш консолідована нація. Але Україну можна цілком порівнювати з балканськими державами. Болгарія, Румунія, майже всі держави югославські – це приблизно та сама політична культура, те саме цивілізаційне коло, та сама гібридна напівдемократія, яка виникла після падіння [комуністичних режимів], ті самі старі еліти.
Думаю, що багато хто з українців відчуває неоднакове трактування України і подібних до неї держав на Балканах. І тому є відчуття ображеності, що інші країни штучно витягли. Це правда: вони теж не були готові. Але Євросоюз прийняв політичне рішення, що їх треба втягнути в НАТО, втягнути в Євросоюз. Когось уже втягнули, когось далі тягнуть. Україна нічого такого не мала. І, звичайно, є відчуття несправедливості, певної дискримінації. Якщо виходити з об’єктивних критеріїв – безумовно, Україна поки не готова до членства в європейському товаристві. Але завжди можна сказати: так, але вона не гірша від тих, хто вже нібито йде по дорозі туди.
Ми розуміємо, що це робиться під впливом Росії і на догоду Росії. Бо одне діло – приймати Румунію, Болгарію. Росія якось змириться, бо не має там великого впливу. А у випадку України це може роздратувати Кремль. Ця думка від 90-х впливала на всі рішення західних країн щодо України. Це, звичайно, образливо і прикро, це обурює.
У мене двоїста позиція. Українцям я завжди кажу: «Так, ви не заслуговуєте. Ми мусимо ще багато працювати». Але на Заході я кажу: «Ви до нас несправедливі».
Фото: Українська правда. Життя
02.09.2021