«Уявімо, що в Україні щось там відкрили в землі, знайшли якийсь мінерал, без котрого людству не вижити. Знайшли б його на початку 90-х – і що, Україна б збагатилася? Ні! Збагатилися б окремі типи. Ми мали б такий самий тип режиму, в якому відбулося зрощення олігархічного класу з класом управління. І нема на це чіткої відповіді. Відповідь, яка пропонується, – популістська».
Сергій Єкельчик, українсько-канадський історик, доктор філософії з Університету Вікторії, президент Канадської асоціації україністів
Чому стаття Путіна про історію – це сміх? Як Україні відповісти на російський міт про «Велику вітчизняну війну»? Чим концепт «національних еліт» подібний на «керівну і спрямовуючу» Компартію? Історик Сергій Єкельчик розповідає про радянські міфи у циклі «30 років без СРСР» проєкту «Аналізуй».
Про публічну історію і статтю Путіна
Публічна історія, яку ми традиційно вважали дуалістичною, підручниковою – добрі «червоні», погані «білі» – на Заході відходить у минуле. Хоча тепер навпаки: погані «червоні», добрі «білі» – принаймні для пана Путіна (Примітка Z: Володимир Єкельчик натякає на статтю Володимира Путіна «Про історичну єдність росіян та українців»). Історики намагаються йти на ділянку публічної історії. Ставити незручні питання, творити музеї нового штибу, в яких говорять з людьми, а не диктують їм правду історичну. Будувати пам’ятники нового типу – ті, які не стоять на високому п’єдесталі, не промовляють правду до юрби людей, а ті, до яких можна звернутися на інтимній ноті, які не тиснуть масштабом. І якби ця тенденція була рівномірно розповсюджена по цілій земній кулі, мені б це подобалося. Але, на жаль, ми живемо в час, коли один видатний історик сучасності довго працював над своїми розмірковуваннями – і от їх опублікував.
Якби це спробував зробити урядовець на Заході, то був би скандал, критика, розбірки. Це смішно, коли президент пише статтю про «справжню історію» стосунків двох народів, при тім він є головою держави одного з цих народів.
Ми вдало почали з питання, що слід вважати історією публічною та історією критичною. У західному світі вони рухаються назустріч одна одній.
Чому Путін замінив Сталіна Леніном
Мені кинулася в око його розповідь про те, як представники Донецько-Криворізької республіки хотіли пробитися до Леніна, але Ленін їм сказав: вливайтеся в Україну. Мені хотілося вигукнути: «Стривайте!». Вони ж не пробилися до Леніна. Замість Леніна їх прийняв Сталін. І саме Сталін їм сказав повертатися в Україну. Бо такий план задумали: ви ж тут, республіки, головно для того, щоб німців не пустили далі. Але вони не потрапили до Леніна – вони потрапили до Сталіна. Втім це неможлива річ для керівника Російської держави – сказати, що це Сталін все зробив.
Коли відкривали пам’ятник жертвам сталінського терору, президент Росії дав півгодинну промову, під час якої формально засудив терор, але жодного разу не згадував ім’я Сталіна. Дуже «зручно».
Головний міф «Великої вітчизняної»
Можна знайти «фальшивки» з одного боку, з іншого боку. Не в них штука. І не в тому, що радянська історія війни була історією героїзму, натомість щоденним досвідом війни були страждання. Значення мав наратив – наратив прекрасний, героїчний або й страждальний, який допомагав державі утвердити свою легітимність. От в чім штука.
Ми можемо дуже довго боротися з радянським міфами. Але якщо не дістанемося до самого підґрунтя, до самої концепції, що треба говорити про історію інакше, – то тоді станеться те, що маємо в нас.
Ми серцем розуміємо, що вони нам тут не можуть диктувати так, як він (Путін, – Z) тепер диктує, розповідає, що всі в Україні нацисти, і всі, хто говорить українською, – аґенти австрійського генштабу. Але поки наша відповідь іде у паралельній формі, у формі, котра фактично є такою самою, як російський початок цієї партії, то виграти нам буде дуже важко. За президентства Порошенка була одна гарна ідея. Замість того, щоб давати «паралельну» відповідь: «Ні, це неправильний список героїв, а от тут правильний», – казати: «Ви знаєте, взагалі-то Українська Народна Республіка, а зовсім не нацистський режим Німеччини, стоїть біля витоків сучасної української державності». В армії запровадили знаки і прапори [у стилі армії УНР]. Якщо ви хочете, щоб ми зробили картинку для російського телебачення і всі вдяглися у форму дивізії СС «Галичина» – тоді це буде відповідь, на яку ви очікуєте. Ви й розпочали цю партію з розрахунком на таке. Але ні. От натомість наша революція!
Чому це прекрасна відповідь? Тому що Росії нічим крити. У них «отвєтки» і не може бути, бо вони не знають, що робити з революцією. Із цим у них – повний «разброд и шатания». Вони ж довго не могли домовитися про пам’ятник завершення громадянської війни у Криму (ідеться про монумент, встановлений у Севастополі у квітні 2021 року з посвятою століттю завершення громадянської війни в Криму, – Z), бо там з одного боку мусив стояти «червоний» боєць, з іншого боку – «білий». І місцеве населення сказало, що вони не приймають такого історичного примирення.
Якщо ми починаємо грати на полі революції: «Ви – імперія, а ми – народ, люди, які намагаються звільнитися від панування», – то відповіді в них нема. Бо Леніна вони не люблять – а дуже люблять генерала Денікіна. Є прекрасне фото, як пан Путін покладає фото на могилу Денікіна. Генерал Денікін не дасть гарної відповіді в сучасному світі, у XXI столітті. Це залишається лише для російського внутрішнього виживання. І це не спрацює на світовому рівні, бо, знаєте, всі розуміють, що імперії відходили.
Перша світова – це бійня, яка була влаштована імперіями. Вона народила новий світ. До цього нового світу належала й українська державність. Це пану Путіну не подобається. Звичайно! Бо йому б хотілося, щоб Ленін її створив. Разом із австрійським генштабом.
Забута війна
Радянський союз зробив цікаву річ – він ані разу не осмислив Першої світової війни. Її так «зам’яли»… І там залишився тільки інвалід «імперіалістичної війни» громадянин Гріцацуєв (персонаж, який згадується у книзі Іллі Ільфа і Євгена Петрова, – Z). І танк на постаменті.
Танк стояв на постаменті перед Художнім музеєм у Києві. І точнісінько такий самий є в Харкові. Я розважаю своїх студентів: «От дивіться, танк Mark V. Як ви думаєте, пам’ятник чому?» Вони, звичайно, думають, що це пам’ятник Першій світовій. Ні! Це пам’ятник перемозі над «білими». І цей танк – це все, що лишалося від Першої світової. Її досвід абсолютно не був осмислений. Осмислення її досвіду почалося до сторіччя.
До сторіччя у Москві відкривали пам’ятник на Поклонній горі. І були дебати: чи цар мусить іти попереду? Монумент побудований у вигляді стіни з офіцерів, солдатів – усі в єдиному пориві (див. на горішній ілюстрації, – Z). Досить совковий пам’ятник. Але що вийшло? Осмислення відбувається тоді, коли живої пам’яті нема. Вона пішла. І вже нема людей, які скажуть: «Знаєте, мені досі болить, що там трапилось». Велика війна, яка в цілому світі дала потужний імпульс для осмислення того, що таке гуманізм, що таке права людини, і чому кожне життя має вартість, чому держави не мають аж так пишатися величними перемогами, – ця війна не пройшла через такий досвід на наших теренах.
Із «Великою вітчизняною», звісно, інакше: тепер існує інтернет. Багато чого потрапляє у мережу. Був такий проєкт – «Журнальний зал». І там була дуже цікава статистика – однією з найпопулярніших публікацій була стаття про «неправильну» інтерпретацію Другої світової війни. Не про «правильну Велику вітчизняну», а про те, що все було погано, що даремно погубили людей. Тобто потенціал ще є. І жива пам'ять ще є. Ще можна пробудити те, чого ми всі як людство потребуємо. Ми всі потребуємо, щоб подумати про війну в інших термінах.
Ціна російських перемог
Якщо питання про ціну перемог пролунає на відстані живої родинної пам’яті, то воно може виявитися дуже потужним. Ми знаємо, що була ініціатива ось цього «Безсмертного полку». Але був і «Безсмертний барак» як відповідь на те. Його ініціювали родини тих людей, які не отримували орденів та медалей, які були вбиті державою ні за що через параноїдальні концепції Сталіна та інших про те, що «вороги скрізь» і їх треба винищити. Колись питання про ціну перемог постане.
Я рецензував книжку, в якій ішлося про втрати і про кількість перебіжчиків. Німці розрізняли полонених, починаючи щонайпізніше з 1942 року, – тих, кого брали до полону, бо вони не мали вибору, стояли в оточенні і навпроти них тримали автомат, і тих, хто вибігав із білим прапорцем. Статистика показує, що «Червона армія» мала набагато – в десятки, у сотню разів! – вищий показник перебіжчиків, ніж будь-яка з армій у Другій світовій війні. Про це, звичайно, в Росії не знають.
Був прецедент, коли німецька сторона хотіла передати російським архівам дані на сотні тисяч полонених, які загинули в німецькому полоні. Там були архівні фото, і члени родин могли побачити останню фотографію людини – знесиленої, вмираючої. Але російська сторона відмовилася приймати їх. Їм не треба такої історії про сотні тисяч військовополонених.
Все це колись вийде на поверхню. Але вийде в дуже складний спосіб. Це буде боротьба.
Про патріотизм
Патріотизм – це чудова річ, якщо він спирається на розуміння нації і держави, котре закорінене в сучасних демократичних цінностях. У цьому складність.
Іноді запитують про тяглість радянських традицій в Україні. Корупція, кажуть, – радянська. Мені довелося розробляти це питання в одній із книжок. І там я намагався пояснити, що корупція таки є радянською спадщиною, але не в тому сенсі, що вони так багато крали. А в тому розумінні, що, от, влада має право на все. Вони можуть все підписати, все віддати братові-синові-тестеві, вони ні перед ким не відповідають – це вони господарі країни, а не люди. От це може бути закорінене в радянському досвіді. У такому сенсі ця жахлива корупція, яка в нас розрослася ще з 90-х, із цієї великої приватизації Кучми, – вона є радянською спадщиною. Але не прямою, не через економіку, а через модель політичного і громадянського суспільства.
У мене виникає таке питання. Якби так сталося, що в Україні там щось відкрили в землі. Знайшли б якийсь мінерал, без котрого людству не вижити. Якби його знайшли на початку 90-х – і що, Україна б збагатилася? Ні! Збагатилися б окремі типи. Ми мали б такий самий тип режиму, в якому відбулося зрощення олігархічного класу з класом управління. І нема на це чіткої відповіді. Бо відповідь, яка пропонується, – це відповідь популістська, яка виходить з іншої природи розуміння суспільства і держави.
Ленін казав: «Кожна кухарка буде управляти…». Всі давно забули, що Ленін мав на увазі дуже правильну річ, з якою ми би всі погодилися. Він говорив про «циркуляр Делянова», в якому йшлося про те, що дітей кухарок, лакеїв тощо не слід спрямовувати до гімназій, бо це виведе їх за межі свого соціального класу, – за винятком, коли вони винятково обдаровані. Ленін мав на увазі: ми не тільки зруйнуємо суспільство, в якому є нерівність, а й досягнемо протилежного, і кухарчині діти стануть управляти державою. На жаль, це стало сумною метафорою в Радянському союзі.
А наша відповідь яка? Ми вважаємо, що існує система, котра діє на засадах взаємоспівпраці і взаємозбагачення олігархічного класу та влади, і все там вирішено. Тому відповідь – популістська. Ця популістська відповідь – 73% голосів за певну партію. Вони свято вірять, що народ керує державою, як вчили в Радянському союзі. Ось вам ще один радянський пережиток, який не є зовсім очевидним, правда?
Є ще один радянський міф. У нас всі говорили про «керівну і спрямовуючу силу» – шоста стаття радянської конституції. Ну і де ж вона поділася? Партію прокляли, конституцію переписали – зате почали говорити про «національні еліти». «Оце буде рішення! От якби у нації були еліти, то тоді все було б іншим!» І тоді вже мої колеги-історики кажуть: «Вони завжди були, вони нікуди не зникали. Ну і зараз – які вже є». Проблема не в елітах. Проблема в тому, чи існують засоби організації суспільства на іншому рівні, крім державних інституцій? Не так, як в уяві – Махно, анархістське, коли державне управління здійснюється прямо. Ні. Я маю на увазі існування інститутів, котрі хоч і не є державними, але водночас є потужними. Мені здається, що в Україні з цим стає трохи краще.
Переписування історії
Канада пройшла у 60-х роках через переписування підручників. Перед цим ішлося про те, що колонізація білими людьми цього простору – це була прекрасна річ. Прийшли, нікого не було, лише якісь там люди бігали, танцювали, томагавки в них були. Це так прекрано-романтично-колоніально – давайте про них напишемо романи.
У 60-х прийшло усвідомлення, що в них, знаєте, насправді вкрали цю землю. Тоді з’явився інший наратив – про те, що це було колоніальне завоювання. Згодом різноманітні події у школах, університетах стали починатися з того, щоб символічно визнати: ця подія відбувається на землі, на якій традиційно жили такі чи такі племена, які досі вважають її своєю територією. З цього не випливає, що вони її власники – але тим ми визнаємо, що цю землю завоювали. Сьогодні так робити було б неправильно.
Перед цим, у 60-х, те саме сталося з історією жінок. З історією меншин – мабуть, уже 80-ті.
Що рятує канадське суспільство та інші демократичні розвинуті держави? Ці люди розуміють державу як сукупність людей, як громадянське суспільство, яке діє разом. Суспільство хоче мати контроль над державою, хоче поставити людське життя і гідність як найвищу цінність. З цього випливає, що дії держави – минулі, теперішні і майбутні – також слід оцінювати під цим кутом зору.
Вага істориків
У Канаді не так багато істориків, слова яких мають суспільний розголос. А в Україні такі є. Бо існує суспільне замовлення. У Канаді ж його практично нема. Там лідери громадської думки – це письменники, може, двоє-троє. Але істориків чомусь немає.
Чому історики потрібні Україні? Тому що не осмислено історію до кінця, не усвідомлено своєї ролі. В Україні є дуже цікавий Музей Майдану. Вони збудували такий прекрасний куб, у якому люди просто сидять навпроти одне одного і говорять. Це абсолютно західна концепція того, що є музеєм. Це простір, до якого йдуть послухати одне одного, і посперечатися, і записати спогади. Це не той музей, де буде величезний портрет класика, генія, засновника, і поруч пояснення, які саме вуса треба носити, щоб бути справжнім патріотом. Ні. Не вийде. Все відбувається в діалозі.
Підготував Володимир Семків
19.08.2021