До редакції написав один інжінєр лист, в якому радить, як то редаґувати ґазету, літературний додаток і т. д., причому зазначує, щоби з коштами не числитись, бо — мовляв — усі люди мають тепер гроші.   — Ви маєте гроші? — питаю товариша по пері, що сидить поруч.   Понишпорив у мошонці.   — Не маю, а чому питаєте?   — Бо ви належите також до людей, а не маєте.   — Проїв... Не доїш, а проїш! А ви маєте?   — Маю два золотих.  

Воєнні алярми, ріжні акти, контакти і тим подібні пакти виколіїли спокійного громадянина з уїжджених рейок буденного життя. Те, що вчора було страшенно важне — нині стало неварте малого нюху табаки, те що було на нюх табаки — нинi стало важніше від усього іншого.   Здибає мене один письменник. Знаю його не від нині і знаю, що буде говорити. Певно про якусь повість, чи новелю, про структуру повісти, зав'язок фабули, інтриґу чи тим подібне.   — Знаєте, я хотів пять кіля смальцю...  

— О, другим разом я вже уряджуся інакше! Виїду собі в якийсь далекий глухий кут, зашиюся в тім куті в глухе місце і тоді щойно відпічну солідно.   Так собі кажу я плюс 99 інших міщухів кожного року перед кожними вакаціями.  

На надбережному камені щулить великі очі до сонця зелена жаба. Потім плигає в воду, щоб вилізти в іншому місці густих заплавин. Гнилозелена вода пливе спокійно, підстрибуючи денеде на камінні-мілині. І як де Пан Біг створив для зеленоногих створінь рай, то над цією подільською річкою. Очерет пахне розпареним болотом, тихо хитаються віття безсмертних українських верб, удалі шумить вода на мілині як водопад. Сонце вперлося в яр Збруча, зібравши промені прожектором. Шкварне полудне.  

Пригадую собі з якоїсь ілюстрованої історії або з котрогось календаря "Просвіти" картину: Похорон князя скитів чи русичів — на кожний спосіб наших рідних прадідів чи прабатьків. На горбику стоїть байдак, на байдаку лежить померший достойник, а довкруги нього все, чого він потребуватиме на тому світі: кінь, пес, зброя, всілякі харчі, одяги і — очевидно — збанок та чарка. Довкола ориґінального катафальку рідня, товариші зброї і загалом народ. Усе це представлене надзвичайно святочно, парадно. Так і видно, що був при цьому докладний церемоніял і талановитий церемонієр.

Був я в понеділок в українській опері. Так, мої Панство, в українській опері. Бачу вже ваші міни, коли читаєте отсі рядки... Що-о-о? — кажете до когось. — То він їздив до Києва?! Тут його пустили, а там впустили?! Но-но... Бачите, як то з тими журналістами. Нібито пси вішає, а потихо то й візу дістане і напевно знижку на залізницях, a там — хто зна, чи не задармо і гoтель і харч. Буває, що такого ще на бенкети просять. Большевики майстри від пропаґанди...  

Не люблю зборів. Знаю, що вони потрібні, знаю, що вони мусять бути, але не пораджу: не люблю і кінець. Гуртовно беручи наш нарід добросердний, детайлічно — дуже згідливий, але не дай Бог на зборах. Люди людям хочуть виспівати все, що за рік, за два, чи як на зборах "Просвіти" за три роки в них накипіло, або за одну ніч скомбінувалось. Байдуже чи слухає цього хтось найменше покликаний, байдуже, чи з цього вийде якась загальна користь, байдуже, чи з цього вийде якесь загальне зло.  

Відбулися вибори до маґістрату. Як вони відбувалися і які вони були — про це хіба вже досить усім відомо. З українських кандидатів не перейшов ні один, що перейшло найсміліші сподівання не тільки "Слова Народового", чи СПОС-у, але й самих виборчих комісарів. Просто не вірили люди, що виборча машина так справно буде працювати. Був щоправда маленький дефект по дорозі, коли люди почали провірювати списи виборців і вийшло, що панєнка Ікс чи панєнка Зет відмовила права голосу кільком тисячам виборців з українськими назвищами, але це швидко направлено і машина покотилась далі.

Коли їду до Черча, то все думаю по дорозі: що там є нового. Хто як хто, алe директори Черча, здається, одинокі в Галичині не попадають у клопіт, коли їx запитати: "Що нового?" Адже кожного року, мало! кожного місяця можуть сказати про якісь новості. То новий ґанок коло палатки, то сходи коло ґанку, то нові квітники коло стежки, то нова стежка коло квітників. А час до часу новий будинок чи то самого живця, чи приватна вілля коло нього.  

Люди розходяться не тільки по світі. Розходяться і в два світи. Буває і в однім і в другім випадку, що про розлуку знають вони заздалегідь і готовляться до неї. Але буває, що розходяться, не знаючи про те, що на віки.   Були б може інакше говорили з собою, щиріше стиснули собі руки, глянули пильніше в очі... А так — розійшлись, мов на годину, на день чи на тиждень.