До редакції написав один інжінєр лист, в якому радить, як то редаґувати ґазету, літературний додаток і т. д., причому зазначує, щоби з коштами не числитись, бо — мовляв — усі люди мають тепер гроші.
— Ви маєте гроші? — питаю товариша по пері, що сидить поруч.
Понишпорив у мошонці.
— Не маю, а чому питаєте?
— Бо ви належите також до людей, а не маєте.
— Проїв... Не доїш, а проїш! А ви маєте?
— Маю два золотих.
— Цікаво. Я не можу нічого відложити на ощадність...
Ми вийшли опісля з редакції та довго дебатували ще на ці теми. Вкінці попрощалися і дальше я йшов самий і самий роздумував. Був гордий на свою ощадність і почувався самопевно, коли доторкнув мимохіть кишені.
Ішов так і до решти потонув у думках. На гадку прийшли ще всякі редакційні клопоти. Що дня звідомлення, що дня доводиться писати і не знати як: чи Намір, чи Намюр, чи Брісель, Брюсель, чи Брукселя, Сена, чи Секвана?...
— Гальт! — і хтось цупнув мене за руку.
Дивлюсь, я на роздоріжжі. Авта, люди, трамваї. Вахмин у бронзовім кабаті питає за документи.
— Я з редакції...
— Бачу, але заплатите два золоті...
— Чому? Я ж...
— Бо мішаєте порядок: не дивитесь на знаки!
— Задумався... Загалом я, задумчивий часами...
— Пропало, вже записав, а вам так залежить на тих двох золотих?
— А так. Знаєте, журналіст...
— Шкода, що ви до мене не зголосились, я був би вам порадив якийсь склеп: мало жидів на місті! Не журіться ще собі відібєте, Европа велика!
Дав я тих два золотих і в очах потемніло. З жалю занудило під серцем.
Вже вирішив ніколи нічого не думати. Так найпоплатніше. Підняв голову, закусив зуби і йду просто себе. Аж тут, як на диво — Придніпрянський!
— Ах, вітайте! Де це ви дівались? Стільки часу не бачив!.. Як зимували?
— Та зимував якось і про вас заєдно допитував.
— Їздив багато, так би сказать. По світі. Цікаво поглянути. От, гарно, що й казать. А чому це ви такі сумні та невеселі?
— Пригоду мав. І то погану: останні два золоті...
— Пустяки! Два золоті?... Це ж глупота, мовляв і плюнуть не стоїть!...
— Добре вам казати.
Придніпрянський зареготав:
— От, ходімте чайку попить, заспокойтесь, ви, так би сказать, нервозні стали в тім то й річ. Хто вигадав: два золотих, хе-хе-хе...
На силу затягнув у каварню.
— Сідайте, поговоримо, я заскучив за вами. Стільки подій прогуло. Ще взимку доводилось бачитись...
Нагодував мене як шпака. І потішив, розважив, навіть раду дав, як писати.
— Що за глупості? — каже — Як писати? Писать, як попаде, бо не в тому діло, як написане, а що написане. От, у нас бувало писали й таке, що нині, коли роздумаєш, дурачество виходить. Писали прим. Мюнхен, а я розпитував німців, а вони кажуть — Мінхен. Хто ж це краще знає, ясно, що вони, бо то їx місто. Росіяни залюбки говорили, а то й наші за ними: "бутєрброд". Чорт ма — я тепер уже і самий знаю — який бутєрброд, коли в ньому не має ні бутєра — масла, ні броту — хліба, тільки це булка з ковбасою. Багацько, мовляв, таких глупостей.
Ми вийшли з каварні я аж не той став. На добавок, десь на плянтах Придністрянський відскочив на мент та, ніби шукаючи щось біля паркової лавки, скрикнув:
— Ось, пять злотих. Це для вaс...
— Чому для мене?
— A так, ви втратили два, маєте пять. Справедливість мусить бути.
— Цікаво, як ви це завважили?
— А так, завважив; мене гроші тримаються, а вас ні.
Дивно, подумав я: захмариться небо, а тут уже сонце. Тільки ціла та історія неясна: чи то добряга Придніпрянський не затіяв таку штуку. Десь я ходжу ввесь час по вулицях і ніколи нічого не найшов…
[Краківські вісті]
17.06.1940