Літо над Збручем.

На надбережному камені щулить великі очі до сонця зелена жаба. Потім плигає в воду, щоб вилізти в іншому місці густих заплавин. Гнилозелена вода пливе спокійно, підстрибуючи денеде на камінні-мілині. І як де Пан Біг створив для зеленоногих створінь рай, то над цією подільською річкою. Очерет пахне розпареним болотом, тихо хитаються віття безсмертних українських верб, удалі шумить вода на мілині як водопад. Сонце вперлося в яр Збруча, зібравши промені прожектором. Шкварне полудне.

 

Довкола тихо безлюдно. Поцейбіч на полях ще дехто дожинає. Праворуч за селом починається ліс, великий — тягнеться понад сам Збруч до третього села. Вгорі село, ціле в садах (морелі до "Центросоюзу"). Під селом каменоломи, а далі ліворуч йде висока, стрімка стіна берега. За закруті річки висока верба з відломаною гилею. Це природна трамполіна для сільських пливацьких новиків-скакунів. Якийсь силач знищив цей цінний прилад і тепер ніхто не скаче. Річка в тім місці стала мілкіша, то й тімя може боліти. Тепер тут купають коней, а в суботу та неділю усе із села, що рухається — приходить побрикати у воді.

 

Звідсіль іде мала стежечка понад збручанські очерети. (Це так шумно можна назвати). Зжатий загін жита над самим берегом. Потім стежка входить у джунґлю з... кукурудзів. Між ними гордо як прапори повівають широкі соняшники. На них рої бджіл. Пахне вогка земля, пахнуть "курудзи" (як скорочено люди кажуть) — тим добревідомим запахом із царини фізіольоґії. "Курудзи" — місце роздумувань і зідхань.

 

Потойбіч — величезний лан кукурудзи. Нараз дві кукурудзи підносяться з землі і починають рухатись. Це два товариші-ґранічери в зелених шапках (округлих, салдатських), в таких самих чоботах, з довгими баґнетами. Як за Шевченка. Навіть форма не змінилася! Товариші розглядають другий бік далековидом. Потім знуджено відвертаються, сходять униз до самітної хатини й обривають собі вишні. Хата покинена, сумна — ніхто не мешкає там. А сто метрів від неї починається село. Хати з городами присілись над самим Збручем. Та все це — ціле село відгороджене від ріки — високим камяним муром. Майже символічний китайський (чи совітський) мур. Самі мешканці села лупали беріг, формували камені і відгороджували себе від гнилого світу. Тепер хати пусті, бо їx мешканці — члени колгоспу, працюють ударно і громадно.

 

Сонце розсипає жар пригорщами. Блакитне небо зашарілось від спеки. Здалека, із цього боку долітає співанка пастуха. Потойбіч як далеко сягнути оком — лани із рядами кіп. У кількох місцях якісь загороди. Цілими тижнями вовтузились там люди-мурахи, раз-у-раз повітря сколихували вибухи (розсаджували скали?). Може яка "лінія Сталіна", батька квітучих народів? Хіба одна чапля, що все рано й над вечір прилітає із ліса за Збруч (без пашпорту!) — знає щось про те.

 

Вода у Збручі хлюпоче і блакиттю запрошує до себе. Розуміється, тільки до половини. Метер задалеко і може бути погано. У прозорій воді плигають риби (нераз здорові щупаки!) — на березі мріють жаби. Негіґієнічна звичка носити купальні (одно)строї не має над Збручем права громадянства. Маляр, заховавшись у кущі, міг би захоплюватись і малювати картини в роді: "Жінки в купелі", "Сатир на коні" тощо. І все над Збручем пражиться до сонця. Грають рої мушні, і водна змія, гордо виставивши голову, пливе напоперек річки як боєве судно.

 

А літні вечори чудові. Тільки використаний поетами та непоетами місяць уступає місця Марсові, що червоною цяпкою мерехтить над землею. Цього літа він найближче землі, найбільш актуальний, як повідомляють астрономічні обсервації. Щойно в 1955 р. він знову буде так близько. За Збручем гуде молотілка, блимають елєктричні світла. Колгоспники-стаханівці працюють видно на зміну. Бо гудіння мотору приглушує музика голосних труб. Лине в місячну, вибачте — марсову ніч пролєтарський фокстрот "вальс"... Партія колгоспників, що скінчила працю в день, танцює. Подивися, гнилий, буржуазний світе, як бавиться квітуща Україна! Як нам ударно-весело! Га, га!

 

Колиж прийде слота, тиждень дощевого плачу видовжується у місяць. Подільське болото, мряка налягає на Збруч, нудьга плентається по хаті. Радіо не грає (акумулятор буде за тиждень...), до найближчої випозичальні книжок... 25 км. Якось так по вакаційному блаженно. Тоді не приходить нічого путнішого до голови як... написати вакаційний фейлєтон. Нехай знають ті, що не вміють, як виглядає пoезія під розмір фейлєтончику і під смак читача такого лінивого, як я сам.

 

[Діло]

13.08.1939