Малий фейлєтон   Був у нас колись звичай завішувати на стінах репрезентаційної світлиці всякі т. зв. патріотичні образи. Чому образи й чому патріотичні — невідомо. Образами можна було їх назвати хіба тому, що ображували естетичні почування, а патріотичними, бо рисував їх патріот, а не маляр. Все це в світлиці забирало світло та псувало стиль, про який у нас залюбки пишеться зокрема в останніх часах.  

Малий фейлєтон.   Ще минулого літа я вибирався на відпустку та все якось не було змоги вибратись. Інші їздили, а я поправді не міг зважитись, куди б то поїхати. Не знав цих сторін — де приємно, де неприємно і де найдешевше можна наїстися до сита.   А у каварні стрінув раз запаленого історика. Цей відразу зясував справу.   — Не варто їхати от так кудинебудь тільки для мої приємности, — каже мені. — Краще поїхати туди, де можна щось цікаве оглянути: получити приємне з пожиточним...   — А що саме? — питаю.

Малий фейлетон     Прийшов і сидить біля мене мій приятель Придніпрянський та кидає оком на скрипти.   — Що це у вас стільки написано про культуру?...   — Свято Культури... На памятку свята "Просвіти" т. зв. 8. грудня.   — Гарне свято! Його й за мало раз у рік; що тижня здалося б.   — Чому?   — А тому: у нас у давнину була своя культура, а тепер немає. Своє забули, чужого не довчились і виходить так би сказать чепуха.  

Коли приходить на світ перша дитина, спішать з побажанням приятелі та знайомі.   До нас зайшов перший Придніпрянський. Просто розсяяний.   — Ах вітайте, так би сказать!... Врешті діждались: ну і щоденник! Хтоб то подумав. Бачите, а в ще в зімку говорив, що все буде добре: привикнете! Мовляв і на іміґрації жить можна. Тільки, бачите у чому справа: Мудро писать... Усе писать, що попаде — писать і нікому, так би сказать, пощади щоб не було. Хтось скажімо, не по правді живе, хтось ледащий, пяничить, бешкити робить — зараз його по чубі...  

Минув рік і як батогом лопнув. Змірилося в ньому чимало. Багацько постарілось і відмолодніло, ще більше розбагатіло і збідніло. Одним уже так ніколи не буде, іншим ще так не поводилося: такого не пили, не їли, не виділи. Дехто згадує та тужить, декому й не в голові. "Не дай Господь, щоб увірвало"? — і... з острахом зідхає.  

До редакції написав один інжінєр лист, в якому радить, як то редаґувати ґазету, літературний додаток і т. д., причому зазначує, щоби з коштами не числитись, бо — мовляв — усі люди мають тепер гроші.   — Ви маєте гроші? — питаю товариша по пері, що сидить поруч.   Понишпорив у мошонці.   — Не маю, а чому питаєте?   — Бо ви належите також до людей, а не маєте.   — Проїв... Не доїш, а проїш! А ви маєте?   — Маю два золотих.