Львів, 27. червня 1938.
Кілько нарікань чуємо щодня довкола, що молодь, скінчивши якісь студії, не має змоги найти заробітку! Кілько журби мають батьки із своїми дітьми, для яких не мають змоги найти відповідного напрямку студій! У нашій пресі вже від кількох, як не від кільканацяти років, появляються раз-у-раз статті, що звертають увагу батьків і молоді на змінені обставини життя і нові потреби. Чимало чорнила пролили автори тих статтей, пригадуючи і доказуючи, що треба свою освіту та свій хист пристосовувати до нових вимог, дивитися тверезо на дійсність, підходити реальніше чи практичніше до неї, ніж досі. А проте, коли глянемо довкола — бачимо, як страшенне пиняво відбувається зміна у поглядах нашої галицької інтеліґенції та селянства на те, що треба, що можна і що необхідне.
Ось свіжі приклади, які вражають нас не як відокремлені, вийняткові явища, а як явища дуже характеристичні у нашому громадянстві. Від року одна наша установа шукає інтеліґентного меткого адміністратора — надаремне; від довгих місяців одна наша фірма розбивається за молодою жінкою, що гарно вмілаб шити білля для мужчин; три дні наша редакція шукала при помочі телєфону та ріжних посередніх інформацій за особою, що вмілаб добре писати під диктат на машині і що моглаб заробити собі більшу суму. Виявляється, що кандидатів та кандидаток на такі способи заробітку в нас нема. Чи це поодинокі приклади?
Пічнім від тої установи, де ми працюємо. Коли трапляється, що в якійсь українській редакції хтось поважно занедужає і треба його негайно заступити, то нелегко найти якогось скінченого чи нескінченого студента або і вчителя без посади, що вмів би відразу взяти в руки перо і бодай без помилок робити переклади з чужих ґазет, звичайних новинок зі світа. На пальцях одної руки можнаб порахувати в нас і таких, яким можнаб доручити коректу газети чи книжки, бо вони знають граматику і мають знання літературної мови. А для такого знання не треба студії ні патентів, тільки трохи самостійної праці та безплатної практики.
Не інакше стоїть справа з нашими ріжними виданнями — цінними та корисними, що лежать на складах і знеохочують видавців тому, що нема в нас посередників-кольпортерів, які понеслиб їх на провінцію. А десятки наших містечок не мають навіть крамниці, що моглиб продавати книжки.
Львів не має ніодного більшого українського ресторану, а менших є смішно мало; нема тут крамниць з готовою обувю, фризієрів, ювелірів, годинникарів, з вибагливою дамською конфекцією, з паперовим приладдям і десятка інших буденної потреби. Неодин молодець чи панночка, що втратили великі гроші на студії на чужині могли були за них відкрити собі варстат самостійної праці, не перестаючи студіювати для приємности те, що їх цікавить І навіть працювати науково чи літературно, маючи забезпечений добрий прожиток. "Та звідки батьки і молодь можуть знати, з чого можна нині жити?“ — скаже дехто. Правда, у Львові нема навіть такого осередка, де можнаб звернутися за порадою: який фах вибрати, який варстат праці найбільше потрібний, кілько требаб вложити в нього капіталу, як до нього підготовитися, від чого та як починати. Ніхто в нас не стежить за такими потребами, ніяка установа ні приватні люди не створили орґанізації, бюра праці чи іншого роду інформатора, що спрямовував би безробітних на ділянки занебнаної праці.
Разом із тим треба ствердити факт, що ще рідко трапляються в нас випадки, коли інтеліґенти не цураються ніякої праці, забуваючи про свою ролю „інтеліґента". Як довго вони мають можливість жити на ласці, хочби бідних батьків чи родини, пересуватися хитро-мудро з дня на день дурничками або надією на якусь „відповідну посаду", так довго вони воліють ходити з похнюпленою головою і жалем до всіх, ніж станути до будь-якої фізичної чи напівінтеліґентської праці. Зміна у цьому явищі проходить поволи, дуже поволи. Цим саме ми ріжнимося ще від західньо-европейських країв та Америки, де ніякі покінчені студії не спинюють безробітного від тимчасової тяжкої праці для заробітку, заки не трапиться нагода піднятися на один щабель вище.
Говоримо і пишемо багато про боротьбу та істнування та для шматка хліба, але хоч бачимо довкола себе чимало жертв лихоліття і безробіття, не бачимо, щоб наші безробітні сміливо і по мужньому ставали до праці там, де їх треба, і до роботи, яка їх не понижує. Ще частіше мусимо стверджувати, що серед нашого старшого і молодшого покоління нема ще відповідного зрозуміння реальних обставин і того, як треба виборювати собі працю.
28.06.1938