З польської преси.
Свого часу писали ми про те, що польські медики отворили спеціяльні табори призначені на те, щоб поправити санітарні відносини на "кресах“. Було з тими таборами багато шуму і крику, потім якось не багато було про них чути, а тепер ось новий шум: табори вертаються. Варшавське „АБЦ“ (ч. 221 з 28-го липня ц. р.) пише, що студенти привезли з тих таборів багато матеріялів з ділянок: лікарської, суспільної та національної. Але понад усіма вражіннями з праці бере верх крик: Окраїни горять! Проречистим висловом того настрою є – пише „АБЦ“ – лист одного з учасників таборів, що його "АБЦ“ друкує товстим друком. Варто і нам побути дещо з того, що автор листа, якийсь Павел Рукушевскі, бачив на кресах. Він пише:
„Русини, яких українські висланці зорганізували і систематично вчать ненависти до Польщі, змагають до того, щоб створити самостійну державу. В кожному селі, навіть найбіднішому, де український елемент взяв верх, є кооперативи і світлиці т. зв. читальні, яких метою є вести протипольську пропаганду на всіх фронтах. Деякі села і цілі волости цілковито зукраїнізовані під проводом війтів і солтисів — українців, а нечисленні поляки мусять мовчати або вирікатися своєї польщини у страху перед репресіями. Я сам був свідком подібних фактів».
Бідний той Павел Рукушевскі! Певно бідака перший раз виїхав поза своє село і на превелике диво довідався, що є сторони, де люди не балакають польською мовою. Шкода, що не прочитав він собі Квітчиного „Сватання на Гончарівці“. Там від вислуженого солдата, Скорика, що всюди бував, довідавсяб був, що „прийдьош у Францію, так там усьо француз начало; а у Німеції — другой народ, нємец до єдиного, а уш нашаво і не спрашуй; у Туреччину прийди, так куда ні абернісь, усьо туркі, усьо туркі, аж сумно! А во всякой землі гаворят не по нашому“. І був би пан Павел Рукушевскі не дивувався, що там, куди він приїхав, говорять не по польськи, і може зрозумів би навіть своїм медичним розумом те, що зрозумів своїм солдатським розумом Скорик, що у всякій землі говорять не по нашому.
Пан Павел Рукушевскі твердить, що метою українських кооператив та читалень є вести протипольську пропаганду на всіх фронтах. Цікаво, звідки пан Павел про це знає, чи може випитав він це у статутах тих установ, чи може представники кооператив і читалень йому довірочно подали це до відома?
Пан Павел Рукушевскі досконалий спостерігач. Він, наприклад, побачив, чи вивідав, що: „Безробітна українська інтелігенція організує людність по селах до майбутньої боротьби з Польщею. В часі наших мандрівок ми стрічали українців, які чванилися своїм ворожим відношенням до нашої держави, ба, навіть заявляли, що Польща для них не істнує та що вони не признають ніякого польського уряду. Такі слова говорили наші вороги на наших землях, 40 км. на південь від Львова“.
Ви собі уявляєте?! Приходить пан Павел Рукушевскі до села, а українці до нього: „Знайте, пане Павел, ми ворожо наставлені до вашої держави і не признаємо ніякого польського уряду". Не знаємо, з ким пан Павел говорив, але важко нам повірити, щоб українці, яких карають за українські пісні, за шапки, говорили — до того перед чужими, незнайомими людьми — речі, про які знають, що їх моглиб за те карати.
А може пану Павлові розказували, що українці так говорять?
Пан Павел бачив і чув на „кресах“ просто жахливі речі:
„Головне забороло українства, найбільші вороги Польщі — це греко-католицькі священники й українські вчителі. Перші, негідно вживаючи релігії до політичних цілей, зуміють зробити з проповідниці політичну трибуну, пятнувати прилюдно прихильних Польщі русинів, наказувати співати українські нац. пісні (я сам чув, як людність у селі Страшевичі коло Самбора співала після богослужения в церкві українську національну пісню), не дають розгрішення після сповіди у священника-поляка, накликують ставити опір владі і бойкотувати польські крамниці, фальшують польські прізвища. Сьогодні безкарно починають носити „вовчі“ козацькі шапки на знак приналежности до майбутьної України.
„Учителі довели до того, що в деяких місцевостях русіньска молодь ніколи не говорить по польськи, навіть коли добре вміє. І за найбільшу образу уважає, коли її хтось запідозрить, що вона польська“.
Пан Павел Рукушевскі дуже дивується. Цікаве, що він сказав би на те, якби хтось так приїхав до його рідного села та переконував його земляків, що вони не поляки?! І якби мав такі дикі претенсії до польських священників та польських учителів, як має пан Павел до українських?! Бо щодо тієї політики з проповідниць та національних пісень, то пан Павел видно ніколи не був у костелі, бо якби був, то переконавсяб, як виглядає проповідь польського священника і чи не співають у костелі національних пісень.
Пан Павел Рукушевскі обурений:
„В одному з сіл в околицях Самбора, в часі побуту в українській читальні, я просив місцевих хлопців, щоб заспівали польську пісню. На мої неуступні пропозиції відповіли... українським гимном п. н. „Могила", в якій співається про смерть українських стрільців у боротьбі з поляками».
Чи зясовуєте собі ситуацію? Буває, що культурна людина попаде свідомо чи випадково в якусь сторону, де живе інший нарід. То їй цікаво пізнати цей нарід, його життя, його одяг, його пісні і т. д. і т. д. Все воно цікаве для культурної й освіченої людини познайомитися з тим, чого досі не знала. Але пан Павел Рукушевскі ні! Він зайшов до української читальні і... конче давай йому польську пісню! І то конче! Чому? Бо пан Павел Рукушевскі не може зрозуміти того, що є на світі ще й інші мови крім польської, не менше гарні та не менше важні, а найважніше — народам, що їх уживають не менше милі, як пану Павлові його польська мова. Але пан Павел цього не розуміє і посувається до нечуваного нахабства: в чужій читальні, де був як гість, вимагає, щоб йому співали його пісні. Гадаємо, що відповідь тих хлопців, що заспівали не гимн — як пану Павлові здавалося, бо в нього все гимни і національні пісні — але українську народню пісню, то ця відповідь була дуже делікатна, хоч ті хлопці мабуть не студіювали в університеті, як пан Павел.
Пан Павел Рукушевскі кінчить свій лист, що вкінці:
«Ціле польське громадянство мусить зрозуміти, що надійшла рішуча хвилина діяти, мусимо рятувати креси, бо ворог вріс у силу і чекає тільки знаку до боротьби. Креси в небезпеці, рятуймо креси! Українці мусять дістати відправу, гідну великого народу».
Направду страшно. І гадаємо собі, якби так пан Павел мав те, чого одно сотворіння не має… Але потішаємось одним: уже неодному народові давали таку відправу, про яку думає пан Павел Рукушевскі, і ті народи ту відправу витримували. Бо народ – то моцна штука, пане Павел!
***
За сприяння вдячні
працівникам наукового відділу періодичних видань
ЛЬВІВСЬКОЇ НАУКОВОЇ БІБЛІОТЕКИ УКРАЇНИ
ім. В.Стефаника
і спеціально завідувачеві п. Юрію РОМАНИШИНУ