Після захоплення територій на Сході німецька військова, а потім і цивільна адміністрація, намагалася у стислі строки налагодити дозвілля для свої вояків, аби ті могли на певний час відволіктися від важких буднів війни. Відпочинок у тилу був для них своєрідним психологічним розвантаженням. Для захисників «нового порядку» крутили кіно, відкривали театри, казино, ресторани, навіть борделі. Проте однією з найпопулярніших розваг був похід на футбол, особливо коли на трав’яному майданчику зустрічалися представники «арійської раси» та місцеві спортсмени. Під час таких зустрічей на стадіонах «яблуку не було де впасти».
Про цю сторінку історії українського футболу досі мало хто знає. А між тим, такі футбольні поєдинки були не поодинокими і проходили в багатьох реґіонах України. Галичина виключенням не стала.
Перший у Західній Україні матч із німцями відбувся 17 серпня 1941 року. В Грубешові (Холмщина, тепер територія Польщі) зустрілися команда місцевого спортивного товариства і збірна дислокованих тут німецьких військових частин. Матч закінчився на користь українців – 4:2.
У Львові початок українсько-німецькому футбольному протистоянню поклав 21 вересня 1941 року поєдинок між Українським спортивним студентським клубом і командою «Люфтваффе». На жаль, львівські студенти поступилися 2:4. Але за своїх земляків німецьким футболістам дуже швидко «помстилися» відомі в місті команди «Україна» та «Гарбарня». «Україна» з рахунком 6:0 «розтрощила» збірну «Люфтваффе-Вермахт» (гра проходила 26 жовтня), а «Гарбарня» обіграла «Вермахт» 7:1.
Легкі перемоги українських команд демонтрували не лишень їхню міць, а й те, що в німецьких колективах на початку окупації грали непрофесійні гравці. Власне це у своїх споминах «З футболом у світ» засвідчив безпосередній учасник тих ігор Олександр Скоцень. Згадуючи одну з таких зустрічей, що проходила на стадіоні колишнього польського клубу «Чарні» між «Україною» та німецькими льотчиками зі Скнилівського аеродрому, він зазначав: «Хоч ми після довгої перерви не були ще підготовлені як слід до гри, але знали себе добре. Німці не являли собою серйозного противника, бо це була команда не зіграна, підсилена гравцями з інших військових частин. Ми були кращі технікою, зіграністю, взаєморозумінням».
У період окупації спортивні функціонери Львова зробили декілька спроб організувати товариські зустрічі з професійними командами Австрії, Словаччини та Німеччини. Як результат, навесні 1942 року керівництво словацької команди «Братислава» запропонувало «Україні» провести по два матчі – на виїзді і вдома. Проводи обох клубів попередньо оговорили дати. Планувалося, що перші поєдинки пройдуть у Львові 13 і 14 червня, а потім 27-го і 28-го в Братиславі. Але задумане не було реалізовано.
У цьому ж році Український Центральний Комітет (УЦК) звернувся до Берліна з пропозицією дозволити провести у столиці Райху кілька товариських поєдинків із німецькими професійними командами. Спеціально для цього відібрали гравців із двох провідних команд Галичини – «України» та «Сяну» (Перемишль). Керівництво спортивного товариства «Сян», навіть, запропонувало УЦК склад української збірної, яка на їх думку мала складатися зі 7 футболістів «України» (брати Мікльоші, брати Скоцені, Зуб, Богурат, Магоцький) і 9 перемишлян (Дутко, Каченко, Федорович, Романець, Гоцул, Зілинський, Хитра, Дмитришин, Турко). Проте і поїздка до Берліну також залишилася лише в планах.
Провели галицькі спортсмени декілька матчів із поляками. Одне з таких протистоянь 1942 року між «Сяном» і командою «Краків» закінчилося перемогою українців 3:4. Краківська газета Krakauer Zeitung після гри зазначала: «Команда „Сян” залишив по собі гарне враження. Українці показали швидкість, добре володіння м’ячем, цікаві комбінації і добру позиційну гру, чим повністю переграли „Краків”. З цієї причини провідник краківського футболу дуже зажурений, бо мусить шукати нових гідніших заступників».
У 1944 році в німецьких військових командах з’являються професійні футболісти. Річ у тім, що через несприятливі для нацистів події на фронтах до Вермахту почали забирати спортсменів. Від того часу українсько-німецькі протистояння проходили напруженіше і цікавіше. Ось що про один із таких поєдинків («Сяну» та Військового спортивного клубу) писали «Краківські вісті» за 7 червня 1944 року: «Перший тайм закінчився 0:4, що пророчило українцям велику поразку з двох причин: по-перше дружина військових складалася з футболістів добрих та чотирьох з німецької державної ліги (Фортуна-Дюсельдорф і Лейпцігу), грали чудово; по-друге поганий напад „Сяну”. Українці лише у другому таймі оговталися від потрясіння і забили 6 голів, німці не могли навіть перейти свою половину поля. Голи забивали Турко – 4 і Дмитришин – 2».
Варто відмітити, що футбольні зустрічі проходили у дружній атмосфері відпочинку, і ніяких переслідувань українців з боку нацистів після поразок не було. Наприклад, після переможного матчу Українського спортивного клубу (Львів) в серпні 1941 року над «Вермахтом» – 4:2, всі учасники гри зробили спільне фото. Потім вирушили до «Зольдатенгайму» (солдатської їдальні) на скромний обід, під час якого співали українські і німецькі пісні. Виручку від продажу квитків, ціна яких коливалася від 2 до 5 злотих, зазвичай ділили між командами.
У розмові з автором безпосередній учасник тих подій, відомий львівський футболіст Юрій Зубач зазначав: «Німці на рахунок спорту відносилися дуже «фер», треба говорити відкрито, не було ніяких образ із їх сторони після поразок – знаєте, як то було набрехали про київське „Динамо”? З німецькими командами я любив грати, там були добрі грачі, які грали дуже коректно».
Власне, як говорив пан Зубач, для німців і українців такі футбольні протистояння були можливістю нормального відпочинку, на політичні аспекти футболісти не звертали уваги. «Правда, був патріотизм, коли грали з німцями – дуже хотілося перемогти», – резюмував ветеран львівського спорту.
Загалом за період нацистської окупації України з німецькими військовими і їх союзниками українці зіграли понад 150 футбольних матчів. Із них з повідомлень тогочасної преси вдалося встановити результати 113 поєдинків. При цьому статистика таких ігор свідчила не на користь окупантів: 61 виграли українці, 36 – німці, і 16 завершилися внічию.
На долю Галичини припало 52 українсько-німецькі двобої. У 27-ми перемогу здобули галицькі футболісти, 8 завершилися з нічийним рахунком, і 17 перемог отримали окупанти.