Коли випав великий сніг

Коли випав великий сніг, вони взяли лопати, з ранку, з самого рання вийшли на двір і буквально розкопали свій дім, дорогу і вулицю.  Потім взяли дітей, відвели їх у школу й пішли на роботу. Старі, молоді, середнього віку, чоловіки і жінки. Вони знали, що цього не зробить ніхто – ні влада, ні небо, ніхто. Бо так було не раз. Бо сніг у їхніх краях – це нормально. Просто деколи буває, що надто багато і довго. Там, у горах, на перевалах ще гірше. Й нічого, дають якось раду. Бо знають, що тільки вони, їхні руки і їхнє бажання. Зараз і вже – тоді ввечері буде менше роботи. Сніг не чекає, не просить. Він і далі паде і паде. Тільки так, бо інакше не можна, бо вони так живуть. Дружать з руками і знають: якщо не ми, не вони, не їх друзі, товариші, побратимі, близькі знайомі та навіть діти не прийдуть і не поможуть, то ніхто не буде робити цю чорну (чи білу?) роботу.

Чистити, мити, пекти, прибирати, ладнати, латати, лічити і вчити прийдешніх дітей. Власним прикладом. Ні влада, ні небо, ніхто не зупинить цю повінь, цей сніг чи посуху. Тут біля твого порогу. А якщо прийде, то буде запізно. Бо так було не раз. Тільки труд, їхній труд, їхня впертість, знання, бажання і воля покінчити з цим, привести до ладу життя і навколишній світ. Так було «за Польщі», за комуни і зараз так само.

Так робили їх старші – батьки й діди. Зараз на пенсії, а вони й далі нічого не просять, в нікого, бо для життя їм вистарчить пенсії, аптеки і шість соток городу. В аптеці часто, якщо не щодень, в церкві – два рази на рік – Паска, Різдво – в кращому разі. В гіршому – три рази за життя. Весілля, хрестини і похорони. На городі – як тільки зійде сніг і поки почне падати сніг. Весна, літо, осінь. Випаде сніг – вони прокопають дорогу. Випаде повінь – вони прокопають канаву. Випаде засуха – вони принесуть води. Відрами, на своїм горбу. Бо інакше не можна. Бо ніхто – тільки ти своїми руками.

***

Коли випав великий сніг, вони сиділи й дивились на великі пухнасті сніжинки й густу заметіль. Тут, за вікном, або там. Там ще краще і цікавіше. Там, у телевізорі, де так дружно всі сваряться – водії, пасажири, байдужі, зіваки, продавці, перехожі і журналісти. Всі дружно, всі, як один, клянуть владу. Або виходять із салону і пхають тролейбус і тоді якось їдуть вперед.

Коли випав великий сніг, вони сиділи й чекали, а коли набридло в сотий раз дивитись сюжет про той самий тролейбус (тільки по різних каналах) або в хаті кінчився хліб – пішли в магазин, аптеку і назад, по розчищених, протоптаних вулицях. Хтось же встав о шостій зранку й розчистив, а потім величезний потік (напевно, жильці цього дому, що йшли на роботу й по справах, а діти – у школу) прошов і протоптав цілу вулицю, аж до центру, до школи і далі – аж туди на вокзал.

Вони йі далі сьогодні сидять і чекають весну, тротуарів розчищених насухо, витертих чужими ногами і мітлами тих, кому треба вставати зрання, хто не може чекати. Бо треба, бо зараз і вже, бо ніхто не зробить нічого. Бо добре, що не цунамі, землетрус чи потоп у тих бідних далеких країнах, де так важко працюють і мають.

Падає сніг, і вони далі чекають на сонце, весну і тепло, щоб вийти на двір і сісти на лавку. Або до церкви – когось зустріти, спитати, що нового, як там парламент, Юля, що знов натворив Президент, як там у Раді наші їм дали по морді.

Коли випав великий сніг, вони сиділи й дивились. Тільки сніг далі падає, і вони далі сидять і чекають.