Під Комарном на горбі коло лїса стоїть у загородї високий, мурований, білий памятник у видї колюмни з дивним написом під самим верхом; з одного боку написано там: меа mors, а з другого боку: tua vita. Тому що не знати, де початок гадки, можна напис читати: mea mors tua vita і tua vita mea mors. Сяк чи так напис має своє значінє і лякає прохожого своїм зловіщим змістом.

22. падолиста 1914.  

Між Ворохтою, а Воронєнкою, за остан­нїм віядуктом три нові віллї-лїтинї. Се мінїя­турна, чисто україньска кольонїя, Бутинець. Кількох професорів коломийскої ґімназиї ку­пило від Гуцула спорий шмат полонини і бу­дують собі мешканя на лїто. Доси викінчено три гарні, просторі доми, по шість комнат з кухнями і всякими потребами. Се лїтинї проф. Головки, Лепкого і Кузьми.

Молодий, коло 30-лїтний професор ґімна­зиї, Іван Латка, їхав зелїзницею на свою но­ву посаду в С. Сидїв сам у передїлї 3-ої кля­си і нудив ся. З нудьги заглядав до своїх двох валїз на полицах, чистив нігтї, придив­ляв ся собі в малім кишенковім зеркалї, під­кручував вуса до гори аж під очи, поправляв свою модну краватку, що мінила ся до сонця, як скіра ящірки, та оглядав свої жовті шев­рові черевики і палицю. А коли се єму зну­дило ся, виймав папіросницю і курив.

Сьвященик села Ц. стрітив на дорозї свого парохіянина, виборця, Гната Воробця, що мав вибирати посла до сойму, поздоро­вивши ся, почав з ним розмову: — Щож там, Гнате? будемо голосувати? — А будемо, прошу отця духовного, бу­демо, а-якже! Чому би не голосувати? Як го­лосувати, то голосувати! — Але на нашого кандидата!

Точно о четвертій годинї по полудни, нї на хвилину не спізнивши ся, війшов до каварнї "Метрополь" вислужений староста Василь Дашко, грубий, присадкуватий, лисий, в золотих окулярах, чоловік лїт понад шість­десять. — Sługa pana radcy! —- привитав єго старший кельнер. — A giten Schabes, Reb Abruhm! — відповів староста. — Che-che-che! — засьміяв ся ласкаво кельнер. — Ja się nazywam Adolf! Pan rad­ca zawsze do nas po zydowsku. — Ihr seid nischt ka Juden? Ind haut ist Schabes!... Der hoiche schoifet noch nischt ge­wejn du? (Високий судия ще ту не був?)

В родинї судового радника Льва Бобрец­кого велика радість: Єго син, Роман, здав іспит зрілости! Десять років ходив до ґімна­зиї, замість вісїм, однак нарештї таки скінчив її. Хоч не цїла іспитова комісия, лише біль­шість, признала єго дозрілим, — все одно, "матура" була в кишени.

Стілько редькви, цибулї і чоснику, скіль­ко на своїм віку з'їв Гершко Зільбер, не зїв певно жаден жид у місточку З. Старий був чоловік! Здавало ся, що смерть забула про нього, бо вісїмдесять лїт єму вже давно ми­нуло, а він ще, бувало, у божницї так виспі­вує на хвалу божу, так у молитвеннім захва­тї несамовито скрикує, що у небесах певно чули єго всї старозавітні жидівскі пророки і угодники тайв тїшили ся ним.

Коли се пишу, (10. липня) у галицкім Меранї, себ то в Залїщиках, осїнна студїнь; буйний вітер гне тополї до самого долу і об­риває в садах останні, і так нечисленні сего року, недозрілі морелї, які десь не десь на галузках уже починали червонїти ся. На бру­дних улицях не видко нї одного жидика, ста­рі жидівки не сидять на порогах хат перед вонючими ровами, котрими стїкає всяка не­чисть, і не плетуть бездушно панчіх, жиди міркують по брудних хатах, як далї жити на білім сьвітї, — одним словом тихо і мирно у місточку.

Колись то приходить до мене мій свояк, десятилїтний хлопчина, на пораду. Приносить з собою українську казку і питає ся:   — Вуйку, чи то може бути, щоби кишка з'їла свиню, а свиня їхала на кони?   — Де-ж ти таке вичитав?! — дивую ся.   — А от у сїй казцї.   Дивлю ся; казка зве ся: „Кішка і Пацюк“. Ага! розумію... Ну, прочитай перше, сину.   Кішка і Пацюк.   У глупу ніч сидїла кішка на припонї І нї чичирк! Пильнує мняса — аж ту зирк!