Між Ворохтою, а Воронєнкою, за остан­нїм віядуктом три нові віллї-лїтинї. Се мінїя­турна, чисто україньска кольонїя, Бутинець. Кількох професорів коломийскої ґімназиї ку­пило від Гуцула спорий шмат полонини і бу­дують собі мешканя на лїто. Доси викінчено три гарні, просторі доми, по шість комнат з кухнями і всякими потребами. Се лїтинї проф. Головки, Лепкого і Кузьми.

Положенє прекрасне. З одного боку, глу­боко в долинї, біжить зелїзничий шлях, з дру­гого у ярі журчить гірский потік, на право і на лїво, мов висока, зелена стїна, смерекові лїси. З поверхів видно цїлий ряд верхів. Осо­бливо гарно рисує ся зелений хребет Ребро­вача. На право зелїзничий дворець, війскова башта і найбільший на тім шляху тунель, 1000 метрів довгий.

За річкою, по другім боцї яру, гуцульскі ґаздівства. Видно їх дуже добре і зайти до них можна за яких 15 хвиль, але гамір від них не доходить.

Тож, хто хоче відпочати і втихомирити свої нерви, хто хоче зажити цїлковитого спо­кою і перебувати сам на сам з мамою при­родою, най їде на Бутинець. Тут він спокійно може блукати по тїнистих лісах, купати ся в невеличкім, але чистім і зимнім потоцї, від­дихати сьвіжим воздухом, богатим в озон і запах живицї, а кождої хвилї може зелїзницею дістати ся до Ворохти, Микуличина, Де­лятина, або на другий бік на Угорщину. По­ложенє високе, як Закопане (850 метрів), мно­жество чатинних дерев, богато сонця, су­хий терен, вказують на Бутинець, як на ду­же пригідне лїчниче місце. За ярком є дово­лї богато гуцульских лїсків та сїножатий, на котрих можна би збудувати заведене лїчниче, але наші люди волять чужим, і до того воро­гам свого народу, набивати кишенї.

Нинї на цїлій лїнїї від Делятина до Во­ронєнки повно польских санаторий і пансио­натів, а нашої анї одної. Цїлий той шлях, се одна жила чужої культури, котрою винаро­довленє вливає ся в гуцульский органїзм. Найбільші гуцульскі дуки розпили ся лїкера­ми і коняками, жиди покупували верхи, По­ляки набувають леваду за левадою, будують віллї, запроваджують Польщу.

Ворохта польска, мов Закопане, Яремче жидівске, а наші тулять ся, мов заволоки, або комірники. Сумно, дуже сумно! Тільки людий виїжджає в тутешні гори, перебувають тут місяць-два, а не видно нїяких хосенних слїдів їхнього побуту. Прилетять, як птахи, погукають по лїсї, поспівають наших пісень, вилїзуть на оден-другий верх, зітхнуть дивля­чи ся, як чужа филя заливає нашу землю, тай їдуть назад"покріплені на душі і на тїлї". А можна би, і треба би робити богато. Нема читалень, відчитів, гуцульских спілок, крам­ниць, нїчого. Через два місяцї що року можна би осьвідомлювати наш нарід, орґанїзува­ти єго, заохочувати, щоб будував власні до­ми і винаймав на лїто, ширити переконанє, що кождий клапоть рідної землї, проданий наїзникови, се великий гріх. Гуцул з природи талановитий, бистрий, інтелїґентний, але ним треба заняти ся, треба з него зробити Укра­їнця. А о се мало хто дбає. От приміром в Дорі заложено крамницю і она дуже добре йде, отворено читальню і в ній що недїлї відбувають ся популярні відчити, чиж не можна би того самого зробити в Микуличинї в Ворохтї і в инших лїтинях ?

З такими думками йду подивити ся, як Гуцул траву косить. Чах-чах-чах! — мило глянути на сего гарного, стрункого косаря що не йде, а пливе крізь море пахучої трави лишаючи за собою, мов корабель на филях, ясно-зелену смугу. За ним єго жінка. Гарно вбрана, сама, як з образу Северина на землю ступила, йде і любовно приглядає ся роботї свого мужа.

Ідиля.

Дай Боже щастє!

Дай Боже і вам!

Гарне сїно будете мали сего року.

Що гарне, то правда, лиш, щоб Бог дав щасливо зібрати, бо дуже дощі.

А що мають казати тії на долах ? Їм сто раз гірше.

Правда, але і нам придалаб ся по­года. Чоловік не риба, єму сонця треба.

— А се сїно в оборозї чиє? — питаю.

Моє — каже Гуцул — торішне.

А чомуж ви не докупите собі ко­рови, тепер набіл дорогий можна би заро­бити.

На що мені! Маю одну, ще би за дру­гою бігав! Я і так своїй дитині більше лишу, як "покійний дядя" менї лишили.

Ось тобі гуцульска льоґіка — думаю со­бі. А ґаздиня дивить ся на мене привабно тай каже:

Більші гроші, більші гріхи.

Як то? — питаю.

А так, що в нас хто богатїйший, то й більше грішить. Розбирає єго. От і вчера оден дука жінку сокирою зарубав. Запивали ся, гуляли, він собі на право, а она налїво — знаєте. Він від любаски вертав і її з люба­сом придибав, тай сокирою, як гадюку убив.

Щож то у вас люди до церкви не ходять, проповідий не слухають, чи що?

У нас від Йорданю церква зачинена. Пан-отець втїкли.

Гарна істория думаю собі. Читав я ко­лись якусь новелю "Їмость втїкла", але щоб еґомость утїк, про таке не було чути.

— Як то втїкли? Може їх перевели ку­ди, а нового не вспіли прислати — кажу.

— Нї, поїхали кудись перед Йорданом тай до нинї нема. Дїти родять ся і вмирають нехрещені, люди живуть на віру, вмерцїв хо­вають самі, без пан-отця. А Яблониця наша велика і село богате. Покійний пан отець гарно собі жили, а тоті якось нас незлюбили, тай забрали ся.

Щоб перервати немилу розмову, пращаю ся і йду в напрямі шляху. Видно єго знамени­то; біжить глибоко в долинї, поміж двома стї­нами, висїченими в земли. На право губить ся в чорнім горлї тунелю, на лїво зникає за віядуктом в лїсї.

Тихо.

Нараз шини починають шипіти, як би з далека поїзд надїздив. Але то 10 рано, жа­ден поїзд тепер не їде. Чекаю. Нараз стук мов у млинї і перед моїми очами пересуває ся велика, нова тресина. На нїй польский сьвященик, трох панів і якийсь зелїзничник. Вертають зі служби Божої, яку нинї, в день польського свята, правили в Вороненьскій каплицї. Той сьвященик лїчиться на груди у Ворохтї, пани то гостї з ріжних сторін сьвіта, але всї они почувають ся до обовязку ширити польску культуру wśród dzikich Huculów.

Зелїзниця дає їм тресину. Каплицю відібрали від руских робітників, що будували тунель і поставили її для свого побожного ужитку. Приїзжають що недїлі і сьвята.

Яка де тільки душа польська є, біжить на зазов дзвінка, молить ся, слухає патриотичної проповідки, а Гуцули голови собі розбивають.

Mea culpa, mea culpa, mea maxima culpa - amen.