Колись то приходить до мене мій свояк, десятилїтний хлопчина, на пораду. Приносить з собою українську казку і питає ся:
— Вуйку, чи то може бути, щоби кишка з'їла свиню, а свиня їхала на кони?
— Де-ж ти таке вичитав?! — дивую ся.
— А от у сїй казцї.
Дивлю ся; казка зве ся: „Кішка і Пацюк“. Ага! розумію... Ну, прочитай перше, сину.
Кішка і Пацюк.
У глупу ніч сидїла кішка на припонї
І нї чичирк!
Пильнує мняса — аж ту зирк!
Пацюк являєть ся на конї (?),
Стає на лаби й каже: „Кішко краса!
Навіщо ти пантруєш цього мняса?
Не красче-б нам з тобою подїлить ся,
Нїж так дарма на ласощі дивить ся?“
А Кішка так йому одмовила: „Пацюче,
І я не їм, хоч як дивити ся болюче!
І я шматок покоштувала-б ласо.
Та годї-ж бо, бо не моє це мнясо“.
І пика в Пацюка із стиду счервонїла,
А Кішка хап його — і з’їла.
Л. Солоденький.
— Добре, сину, — кажу. — А тепер розповідж менї своїми словами, що у сїй казцї сказано. Можеш дивити ся на книжку.
Хлопчина подумав хвилину і почав:
— Була дурна ніч, а кишка сидїла привязана і не цьвірінькала. Пильнувала мяса, аж ту приїздить свиня на кони і каже: „З’їджмо троха, по що ми будемо дивити ся?“ А кишка каже до свинї: „Не можна, і я би з’їла шматку, але мясо не моє“. І свиня потім завстидала ся, а кишка хап єї і з’їла... Вуйку, я того не розумію. Чи кишка цьвірінькає і шматку їсть ? Адже кишка писка не має.
— Та не має, — кажу.
— Ну, а свиню на кони ти бачив коли?
— НЇ.
— Що-ж воно значить? — дивує ся хлопець.
— То значить, сину, так: За границею нашого краю жиють такі самі Русини, як ми, тілько вони дещо інакше називають, як ми. Кішка значить у них: кіт, пацюк — щур, кон — сцена, як в театрі (по що ту поет всадив кон?), шматок — значить кусень чого-небудь, а не полотна, глупий значить: темний. Отже по нашому оповівши сю казку, вийшло би таке: Кіт сидЇв собі тихо і пильнував мяса, а щур прийшов і хотЇв намовити кота, з’їсти разом се мясо. Кіт не пристав на се, тілько поганьбив щура і з’їв єго. Розумієш?
— Розумію.
Але я бачив, про хлопець самого первотвору таки не розумів. Досї чув він дома, що кишку начиняну кашею можна їсти, як ковбасу начиняну мясом; що пацюк, паця — означав безроге племя з рилом; що глупий значить дурний, а шматка нїчо більше не означає, тілько кусень зужитого полотна. Як же єму може в голові помістити ся дуже навчаюча казка Л. Солоденького, приятеля і вчителя галицької дїтвори? Щоб зрозуміти казку, мусїв би він перше робити „препарацию“ при помочи словаря так само, як при латиньских, грецьких та нїмецьких казках. Щоб дійти до зерна казки, науки, мусить перше розкушувати лушпину незрозумілих слів і понять.
Я міг би з „Дзвінка“, призначеного головно для галицької дїтвори, виняти далеко більше казок та оповідань, в котрих безлїч незрозумілих для дїтий слів, як в повисшім творі, зладженім по приміру українських. Менї, звістно, і в думку не приходить докоряти за се українським учителям галицької молодїжи, бо готово вийти таке, що за їх жито та ще їх бито, — але менї здає ся, що у всїх народів видавництва для молодїжи писані так, що дитина зрозуміє їх без „препарациї“, лише в нас робить ся на дїтях досьвіди язикові. Справа мови незвичайно вражає українських письменників і вони, щиро сказавши, мабуть не без іронїчного усьміху читають галицькі твори, але вони повинні тямити, що дїтий можна і треба навчати тілько самими зрозумілими для них словами. „Дзвінок“ має читачів тілько в Галичинї, а українські дїти в інтелїґентних домах ледви чи й уміють по українськи говорити; значить, „Дзвінок“ видає ся не для них і повинен бути зрозумілий для галицьких дїтий.
В навечерє або і в день сьв. О. Миколая в кількох галицько-руських містах устроювали товариства вечерницї для дїтий, і роздавали їм дарунки. Знаючи наші нечисленні видавництва для дїтвори, можемо тілько жалїти, що в сьвято дїтий нема чим їх обдаровувати. Кромі „Дзвінка“ та кількох ілюстрованих видавництв „Руського товариства педаґоґічного“, не маємо для дїтий нїчого цїкавого і хоч-не-хоч мусимо їм давати польські книжки (я бачив їх в руках руських дїтий у Львові), скринки Ріхтера та ляльки.
Маємо в Галичинї тілько народних руських учителїв, що душу дїтвори знають, маємо тілько щиро руських родин, а мимо того для дїточих забав маємо лише „Козу-Дерезу“ Українця Лисенка і „Дзвінок“, спомаганий головно Українцями. Мало хто з Галичан думає над тим, що галицькими дїтьми треба би заняти ся щирійше. Кождий письменник галицький, щó мав нагоду пізнати душу дїтий, і знає, як для них писати, іґнорує сили малих, але найпильнїйших читачів, яких мїж старшими певно мало. Галицьким родинам байдуже, на чім виховують ся їх дїти; їм все одно, що дїти знають лише Кракусів і Ванди, бо о історию Руси для молодїжи не упоминають ся; їм байдуже, що редакция „Дзвінка“ по змозї як найкрасше видає се видавництво, і не купують єго для своїх дїтий в такім числї, як би можна сподївати ся.
На зараду сему лихови єсть тілько один спосіб, опертий на надїї, що руські родини з любови до дїтий таки купували би відповідні книжочкн, коли-б було в чім вибирати. Мусить найти ся підприємець, котрий сю галузь видавництв взяв би на себе, повинаходив авторів, заняв ся кольпортажею і взагалї чув у сїм дїлї свій інтерес материяльний. Я вірю в се, що Русин купить і для себе книжку і для дитини, але єму треба принести єї, захвалити, або й силоміць упхати в руки; інакше сам не зголосить си до книгарнї, бо за лїнивий.
Кілько нагод є що року, коли жваві підприємцї-книгарі накидають ся людям зі своїми видавництвами! От тепер перед Різдвом не стрінеш нїякої часописи, в котрій книгарі не подавали-б спису книжок на дарунки на Різдво для старших і молодших. Що хвилї попаде ся тобі в руки то Weihnachtskatalog, то Na gwiazdkę, Na drzewko і т. п. А ми хоч і приняли нїмецький звичай устроюваня ялинки, але не навчили ся від Нїмцїв використовувати сю нагоду для продажі книжок. Наші книгарнї боять ся ризиковати в сїм напрямі і за тяжкі до такого дїла. Ми будемо мудрі аж тодї, коли польські книгарнї стануть видавати руські книжки, біблїотеки повістий для старших і молодших, на що — як я чув — у Львові заносить ся. Лїтература наша на тім не стратить, але заробок опинить ся не в наших руках. Я певний, що коли за се дїло возьмуть ся меткі полські книгарі, котрі будуть мати тілько свій хосен материяльний на увазї, то зароблять і навчать нас розуму купецького. Московські книгарі видають давні і новітні твори україньскі в тисячах примірників і очевидно не тратять, коли й по кілька разів видають те саме. Метких підприємцїв нам в Галичинї потрібно, а не самих сьвящеників та професорів, щó цїнять тілько людий з декретами державними і краєвими. Потрібно нам людий, що вміли би користати з нагоди та з любви родителїв до дїтий; самі мали би материяльний хосен з того, а дїти і старші моральний.
О. М—ей.
[„Зоря“, 1894, ч.24, с.526—527.]
27.12.1894