Mea mors tua vita.

Під Комарном на горбі коло лїса стоїть у загородї високий, мурований, білий памятник у видї колюмни з дивним написом під самим верхом; з одного боку написано там: меа mors, а з другого боку: tua vita. Тому що не знати, де початок гадки, можна напис читати: mea mors tua vita і tua vita mea mors. Сяк чи так напис має своє значінє і лякає прохожого своїм зловіщим змістом. Кажуть, що сей памятник поставлений ще зa нападів Турків на Галичину, за короля Собіского, і він, очивидно, мав нагадувати потомкам турецьку небезпеку: коли Туреччина жити-ме, Польща пропаде, а смерть Польщі дасть Туреччині житє. Давні часи, давні небезпеки і давні думки про них...

Коло сего памятника ходив я та сидїв дня 3. вересня 1914. зо три години. Назбирало ся богато всяких тренів, галицьких, угорських, тирольських, богато війська, артилєриї — і все те залило дорогу та поля. Лиш один місток провадив через ріку і треба було ждати черги, поки розмотає ся сей страшний клуб возів та людий. Смуток і пригнобленє видно було у всїх; стало ся щось, чого звичайний вояк і навіть низший офіцир не розумів, лише наслїдки бачив. Стілько людий, а полеві кухнї не варили обіду і, хто лише троха думав, сему й їсти не забагало ся. Тілько байдужі візники витягали консерви і їли їх, не загрівши. Вояки ходили з папіросами в зубах і думки думали, або лежали на земли та гріли ся до сонца по холодній, може й непроспаній ночи, або спочивали по тяжкім марші у пісках і порохах, що грубою верствою лягали на одежу, на лице і набивали ся в очи, уха і волосє. Нїколи не розумів я так, як тодї, просьби козака у піснї:

Ой покропіть доріженьку,

щоби не курилась...

Здавалось би, що сї слова так собі без потреби у пісні — і отже нї, у них велика і правдива просьба, хоч неможлива до виконаня...

День погідний, ясний, тілько зі звісним, тихим осїнним смутком, що тепер подвійно наляг на поля, все ще не спрятані і не заорані. Дорогою тягнуть ще конї попсований автомобіль — нема житя у могучій машинї. Понад полями лїтають стада галок. Тихий гамір між війском і в тренах, тілько дальше, коло моста, крики. Недалеко зелений лїс, надить до себе своїм невмірущим чаром, але всяке поетичне уподобанє тепер у душі пришоломлене — тяжким воєнним шоломом, що колись добре давив голови наших предків і тепер нас придавив, хоч ми його не носимо. Придавив думки в голові і чутє в серци.

Попередного дня був я у Щирци. Містечко як вимерло. Нї живої душі. Всї склепи і доми позамикані. Тілько якийсь бідний, старезний жид вийшов ізза угла хати і питав ся мене, чи втїкати, чи лишати ся. Що було радити такому старому і немічному? І він певно бачив того дня на виднокрузї у сторонї Львова огнї, і він певно чув громи пушок так, як я. Виріс, жив і постарів ся у своїх скромних житєвих відносинах — і тепер не мав за що і не міг утечи так, як се зробили майже всї його соплемінники. Може думав, що на такого старого, немічного дїда нїякий ворог не підійме руки? А може не знав, що вже недалеко стало ся?

Блажені невідучі! Не лише сей старий жид, але й ми! Ми всї, що були тоді у Щирци. Того дня було вже росийське військо у Львові, у столицї краю, де так недавно нїкому се й не снило ся, а коли й снило ся, то лише платним зрадникам. І на другий день, коло зловіщого памятника під Комарном, ми також не знали, [видалила цензура. — Ред.]

Тілько по тижнях, з оглядів поодиноких стадий війни, писаних фаховими людьми в часописях, ми складали собі образ того, що перебули, і розуміли небезпеку, з котрої видобули ся не своїм розумом, тілько розумом висшої старшини, тої невидимої сили, що невідомо, де сидить, а все знає, де що дїє ся і куди кого післати.

Здавалось би, сьвідомість завсїгди красша, ніж несьвідомість. Отже у війнї, де в гру входить заразлива психольоґія мас, дуже часто несьвідомість у загалу є просто спасенєм; люди сплять і працюють, якби нїчого не грозило. Коли-б знали, що довкола них дїє ся, попали би у страх і зневіру, а через те і в погибіль. А так вистарчає їм тілько та сьвідомість, що суть люди, котрі за всїх думають і, певна річ, усїм своїм бажають житя, а не смерти. Се успокоює, хоч і не збавляє від тихого смутку і журби не тілько за себе, але і за край, за державу, за всїх людий, що збігли ся з ріжних сторін служити одній справі: оборонї від ворога.

Тодї, як ми ждали під Комарном коло памятника, що так велично піднимав ся у гору зпоміж війська, котре його обсїло, сї слова: mеа mors... кракали над головою, мов ворони. Чоловікови, що виріс і вже сивів у Галичинї, Українцеви, звязаному цїлим житєм із сим краєм, сї слова мусїли відзивати ся в душі, як в резонаторі. Сидиш, куриш неминучу папіроску, памятаєш, що вже зо два тижнї не читав нїякої часописи, хоч Львів так близько, не мав жадної відомости з дому, хоч він також недалеко, пливеш з військом, як з водою — і отсе сидиш тут одну годину, другу — і читаєш те саме: mea mors... В таких обставинах!

Кажуть, істория повтаряє ся. Може бути. Ролї лишають ся ті самі, як у траґедиях Шекспіра, тілько актори зміняють ся. Колись були Турки пострахом Европи. Одних лякала Магомедова віра, других безпощадна грабіж, руїна, невільництво. Тепер уже Турки Европі не страшні, tua vita не є вже mea mors, магомеданїзм се вже признана і нашою державою віра, у війську є вже й турецькі духовники. Ролею давних Турків периняли ся ті, що їх побідили і підлїзли їм під сам бік — ісповідники Христової віри. Давні грубі релїґійні ріжницї заступлено доґматичними тонкостями між православєм і католицтвом та протестантизмом, а давне лицарське розбишацтво заступлено таким же самим розбишацтвом, тілько не лицарським, бо давнїйше народи не умовляли ся, що на війнї вільно робити, а чого нї, а тепер умови відомі — і проте розбишацтво лишило ся. Давну фізичну неволю заступлено й без війни в Росиї далеко тяжшою неволею духа, котру тепер підчас війни ще збільшено. Свобода, славянолюбство, борба з ґерманїзмом — пусті звуки, котрим нїхто не повірить. Нїмцї і Славяни з Росиї борють ся з Нїмцями і Славянами з Нїмеччини і Австро-Угорщини. Свободи в Росиї не було нїколи і нема, а боротьба москалїзму з ґерманїзмом в імя якоїсь уроєної висшости супротив "гнилого западу" — се давно вивітрілий московський лїтературний квас.

З таким противником справді "mea mors — tua vita", хоч і не бажає ся йому, щоб він також загиб, аби ми жили. Нехай і він жиє, тілько треба навчити його розуму. Педаґоґія забороняє тїлесну кару, але така страшна школа, як війна, иншого педаґоґічного способу не признає, лише кару на тїло. По тій карі має противник прийти до розуму. Чи прийде? — —

Тимчасом минули місяцї і ми дожили, що істория справдї повторила ся. Ми шукаємо приязни з Турками в надїї, що їх житє буде й нашим житєм, без того давного страху, що його увіковічнено памятником під Комарном. Духи всїх наших гетманів, що часом лучили ся з Турками, Сїчовиків, котрі співали: "Буде добре Запорожцям і під Турком жити", і чудака-туркофіла Кулїша, що у своїх сумнївах шукав вкінци пристановища для своєї душі у Турків — сї духи счудують ся дїлам своїх наслїдників з 20-ого столїтя. Так, так! Моя смерть не завсїгди була, є і буде твоїм житєм, твоє житє може придати ся менї, а моє — тобі. Ми додумали ся до того, до чого вже і предки давно дїйшли. На памятнику під Комарном треба би дописати: "Се не докір Туркам-бузувірам, тілько Москалям-християнам"...

Минули вже цїлі місяцї з того часу, як ми стояли під Комарном, трохи не стиснені вже величезними московськими клїщами. Нам, галицьким Українцям, очевидно дуже гірко, що росийське війско тепер розтаборило ся у нашім краю і ми мусимо завсїгди нагадувати собі слова: mea mors tua vita, однак із загального становища подивившись, якими-ж то великими здобутками може у сїй війні Росия похвалити ся? Скілько землї заняла, стілько (менше-більше) втратила — і то яким величезним коштом, по яких страшних зусилях! Де противник був спершу слабший, як у Галичинї, зараз лунала пісня: "Ґром пабєди роздавай ся!" Коли-ж тілько сили денебудь хоч троха вирівнали ся, уже Росиянам розгону і духу не ставало, влазили, як кертицї, у землю, або й завертали ся...

На ріжні лади змінювали ся наші почутя підчас сеї війни, однак завсїгди горою була у нас думка: tua vita — mea mors. Не дамо ся!

[Дїло]